.

Поняття і предмет доказування в справах про адміністративні проступки (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
425 9418
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Поняття і предмет доказування в справах про адміністративні проступки

ВСТУП

с. 3 – 4

ЗМІСТ

РОЗДІЛ 1. Роль і місце доказування в справах про

адміністративні проступки

1.1. Поняття, елементи та цілі процесуального

с. 5-11

доказування

1.2. Предмет, межі та принципи доказування у

с. 12-15

справах про адміністративні проступки

1.3. Обставини, що входять у предмет

с. 16-19

доказування

Розділ 2. Правове регулювання доказування в

справах про адміністративні проступки

2.1. Суб’єкти доказової діяльності та їх правове

с. 20-23

становище

2.2. Види та функції засобів доказування, їх

використання та роль у процесі встановлення

с. 24-27

істини в справі

ЗАКІНЧЕННЯ

с. 28

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

с. 29-30

ВСТУП

Останнім часом в Україні відбуваються значні громадсько-політичні і
соціально-економічні зміни, які охопили не тільки систему всіх державних
органів виконавчої влади, а й діяльність правозастосувальних суб’єктів.
Зміни діючого законодавства торкнулись також сфери
адміністративно-юрисдикційної діяльності. Ці зміни, безперечно,
зумовлюють актуальність процесу доказування в справах про
адміністративні проступки.

Визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю на
конституційному рівні, безумовно, перетворює захист прав та свобод
людини і громадянина з основних цілей адміністративного права в
практичне завдання. Саме зараз, коли Україна несе на своїх плечах важкий
тягар реформування, коли динамічно розвиваються відносини, коли
законотворці активно створюють наше законодавство виникає багато
запитань саме в сфері доказової діяльності, які потребують глибокого
аналізу і практики.

Хоча збільшується кількість прийнятих (опублікованих) актів
законодавства, відсутність практики, навиків, виробленої системи,
механізмів та розуміння суті самого поняття доказування, функцій його
складових створює значні труднощі при правозастосуванні.

Нажаль, нашими законотворцями явно недостатньо уваги приділяється галузі
теорії і практики доказування в справах по адміністративні проступки.
Також не існує окремої дисципліни в навчальних закладах, яка б готувала
юристів-професіоналів. Це б сприяло розвитку та вдосконаленню не тільки
теорії доказової діяльності, а й практики доказування в справах про
адміністративні проступки, зокрема. А тому, ми вважаємо, що саме
дослідження поняття, сутності предмета доказування, його елементів, а
також вивчення теорії доказування, стане основою для вирішення багатьох
хиб у правозастосуванні, дасть змогу зрозуміти його недоліки, сприятиме
правильному практичному використанні цих знань у процесі доказової
діяльності.

На відміну від кримінально-процесуальної і цивільно-процесуальної
галузей права проблеми доказування в адміністративному процесі
залишаються до сих пір не дослідженими в достатній мірі. В юридичній
літературі на даний час немає єдиного підходу до теорії доказування в
справах про адміністративні проступки. А тому, на сучасному етапі
дослідження даної проблеми необхідно проводити не тільки з теоретичних
позицій, а й на основі аналізу адміністративно-правових актів, а також
практики їх застосування в адміністративно – юрисдикційній діяльності.

Ціллю і метою написання роботи є дослідження предмета, поняття,
елементів, принципів доказування у справах про адміністративні
проступки; з’ясування таких понять як докази, та їх ролі у процесі
встановлення істини в справі. Метою визначення цих понять є розкриття
проблем, що виникають при доказовій діяльності, недоліків, а також
внесення своїх пропозицій щодо подальшого їх вдосконалення застосування
їх у практиці.

Об’єктом дослідження виступає роль суб’єктів доказування в процесі
збирання, дослідження і оцінки доказів в справах про адміністративні
проступки; кола обставин, що входять у процес доказування; функцій
засобів доказування.

Предметом дослідження є теоретичні і практичні аспекти процесу
доказування у справах про адміністративні проступки, а також діяльність
правозастосувальних суб’єктів, які забезпечують доказування, їх правове
становище.

Методологічну основу складають загальнонауковий метод пізнання правової
дійсності, а також наступні методи: порівняльно-правовий,
структурно-функціональний; методи аналізу документів, синтезу та ін. В
роботі використовується та аналізується чинне законодавство України,
наукові праці, монографії відомих юристів, а також останні дослідження
вітчизняної і зарубіжної юридичної науки.

З М І С Т

Розділ 1. Роль і місце доказування в справах про адміністративні
проступки

1.1. Поняття, елементи та цілі процесуального доказування

Здійснювана в Україні судово-правова реформа, покликана гармонізувати
діючі правові відносини відповідно до вимог міжнародних стандартів,
визначила необхідність перегляду низки положень національного
законодавства та необхідність створення нових інститутів для
забезпечення реалізації основного принципу правової держави, згідно з
яким людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і
безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження
та забезпечення її прав і свобод – обов’язком держави. До юридичних
механізмів такого забезпечення і належить інститут доказування.

Адміністративна юстиція – невід’ємний атрибут правової держави,
завданням якої є забезпечення верховенства права, судового захисту
конституційних прав і особистих свобод, судового контролю за
правомірністю актів органів виконавчої влади та місцевого
самоврядування, вирішення спорів адміністративного характеру між
громадянами та органами, які здійснюють публічно-владні повноваження.

Для досягнення вказаної мети необхідне дослідження важливих проблем
теорії та практики доказування, всебічне опрацювання та вдосконалення
існуючих і розробка нових прийомів та засобів поліпшення процесу
доказування в процесі розгляду справ про адміністративні проступки.
Завданнями провадження в справах про адміністративні
правопорушення згідно статті 245 Кодексу України про адміністративні
правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне
з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній
відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної
постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню
адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням,
виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення
законності.

Як відомо, з’ясування цілі здійснення будь-якого виду діяльності
дозволяє глибше вияснити зміст цієї діяльності. З’ясування цілей
доказування в адміністративному процесі має також важливе теоретичне і
практичне значення. Вчені, які займаються проблемами доказового права,
неоднозначно підходять до визначення змісту цього поняття. Розкриваючи
його з позицій теорії права і, взагалі, процесуальних галузей права,
вони спочатку звертаються до лінгвістичного та філософського змісту
цього поняття, а вже потім наповнюють його, безпосередньо, юридичним
змістом. Такий підхід до визначення юридичних дефініцій перевірений
часом і вважається найбільш виправданим, оскільки дозволяє більш
детально з’ясувати суть поняття. Отже, термін „доказування” походить від
латинського слова „Jurisdictio” (а саме: від словосполучення „jus” +
„dico”, що в перекладі означає – „ведення судочинства, судовий розгляд”;
„влада, компетенція”).

Що ж означають терміни „лідируючі суб’єкти” та „провід”?

Перепелюк В.Г. пропонує таке визначення поняття: ”Доказування – це
діяльність лідируючих суб’єктів адміністративно-процесуальних відносин
по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці та оцінці фактичних даних
(доказів), використанню їх в установленні об’єктивної істини по справі,
обґрунтування висновків і рішень, що приймаються”.

На думку О. Бандурки і М. Тищенко, суб’єктів
адміністративно-юрисдикційного процесу можна поділити на кілька груп.
Насамперед, це так звані лідируючі суб’єкти, тобто суб’єкти, які
виконують функції ведення процессу (організатори), здатні самі на
державно-владній основі приймати рішення в справі. Група організаторів
(лідируючих суб’єктів) неоднорідна. Істотне значення має відношення того
чи іншого органу (посадової особи) до правозастосування, тобто вирішення
справи. Орган (посадова особа), що вирішує справу, лідирує не тільки на
стадії вирішення. Він має достатньо процесуальних можливостей, щоб
забезпечити провадження на інших стадіях: повноваження процесуального
контролю, санкціонування процесуальних дій, що проводяться іншими
лідируючими суб’єктами, забезпечення виконання рішення. Таких
організаторів учений пропонує називати проводом. Тому інші лідируючі
суб’єкти залежно від ступеня публічності юридичної справи (юрисдикційна,
позитивна) в більшій чи меншій мірі залежні від проводу. В юрисдикційних
справах лідируючі суб’єкти наділені більшою свободою в примусовій
реалізації владних повноважень по відношенню до зацікавлених осіб. В
інших провадженнях такі лідируючі суб’єкти звертаються до проводу за
санкціонуванням владного впливу. В останньому випадку процесуальний
статус лідируючих суб’єктів наближається до статусу зацікавлених осіб.
Нарешті всіх лідируючих суб’єктів можна віднести до складу учасників,
оскільки реалізація примусових процесуальних дій у переважній більшості
випадків здійснюється із санкції проводу. Автори зазначають, що
визначення „лідируючі суб’єкти процесу” введено в науковий обіг В.
Горшеневим.

„Доказуванням є поєднанням збирання, дослідження і оцінки доказів,
поєднанням практичної і розумової діяльності, що направлена і
регулюється у визначених законом межах”, – пише Є.В. Додін. В свою
чергу, аналізуючи доказування в справах про адміністративні проступки,
А.А. Пеков дає визначення доказування „як виду процесуальної діяльності
осіб (органів), уповноважених приймати рішення по справі про
адміністративний проступок, і інших учасників процесу по збиранню,
перевірці та оцінці доказів в цілях встановлення істини і вирішенні
інших завдань провадження по справі”. Ю.А. Попова пропонує вважати
доказуванням „процесуальну діяльність суду і всіх суб’єктів процесу по
витребуванню, пред’явленню, оцінці, дослідженні доказів, які відносяться
до справи з ціллю встановлення фактів предмета доказування і доказових
фактів для постановлення законного і обґрунтованого рішення по справі.”

Звернемо увагу на те, що витребування і пред’явлення доказів входить в
загальне поняття – збирання. Тобто, можна сказати, що доказування в
справах про адміністративні проступки являє собою діяльність
уповноважених адміністративно-юрисдикційних органів і судів (суддів) для
вирішення адміністративно-правових спорів, а також сторін спору чи
учасників процесу по справі про адміністративний проступок чи інших
зацікавлених в результаті справи осіб по збиранню, дослідженню і оцінці
фактичних даних (відомостей про факти), які мають значення для вирішення
адміністративної справи.

Склад елементів доказування є одним з найбільш дискусійних питань,
взагалі, в теорії доказування. Про його структуру сучасні вчені мають
багато різноманітних думок та суджень.

Діалектика стверджує, що у всякій діяльності повинні бути суб’єкт,
об’єкт і знаряддя дії. Таким чином, розвиваючи філософське судження,
можемо відмітити, що тим, хто пізнає є правозастосувальні суб’єкти –
суддя, уповноважені на те посадові особи державних органів різного роду;
знаряддям пізнання виступає адміністративно-процесуальне доказування, як
особливий вид пізнавальної діяльності, яке проводиться на основі
процесуальних норм, які закріплені в чинному законодавстві; об’єктом
пізнання є подія, яка сталась – адміністративний проступок.

Перепелюк В.Г. стверджує, що процесуальному доказуванню притаманні 4
елементи: предмет доказування; суб’єкт доказування; засіб доказування та
діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці, оцінці та
використанню доказів. В якості згаданих чотирьох елементів виступають:
1) пізнавальна (інформаційно-евристична) діяльність; комунікативна
(фіксація і забезпечення передачі фактичних даних у часі і просторі);
засвідчувальна (підтвердження достовірності фактичних даних);
обґрунтовуюча діяльність (використання доказів для встановлення істини).
В ході пізнавальної діяльності виявляються джерела доказової інформації.
На комунікативну діяльність покладається завдання фіксації одержаної
інформації, її процесуальне оформлення та пристосування до використання
на стадії вирішення. Засвідчувальна діяльність спрямована на
встановлення достовірності зібраних доказів. Фіксацію джерела
інформації, здійснення перенесення виявлених даних на новий матеріальний
носій, перетворення їх в словесно-знакову форму, вживання заходів для
індивідуалізації предметів, що вилучаються і фіксацію їх індивідуальних
ознак в процесуальних документах. А доказувальна обгрунтовуюча
діяльність – це діяльність по переконанню учасників процесу в істинності
зроблених висновків. Ця діяльність знаходить свій прояв у
описово-мотивувальній частині, проміжкових і завершального процесуальних
актів.

Під дослідженням доказів розуміють з’ясування смислу та інформаційного
їх значення. Під перевіркою доказів – визначення їх належності до
справи, допустимості та достовірності. Оцінка доказів означає
діяльність, що приводить до переконання про допустимість, належність,
достовірність доказів і достатність їх сукупності для встановлення
обставин, що мають значення для справи. В ході оцінки доказів керуються
такими правилами: 1) свобода оцінки (відсутність доказів із наперед
встановленою силою); 2) оцінка проводиться лідируючими суб’єктами
(проводом) на основі внутрішнього переконання; 3) досліджуються всі
докази у взаємозв’язку і внаслідок цього викладають мотиви відхилення
одних доказів і взяття за основу інших; 4) лідируючі органи (провід)
керуються законом і правосвідомістю.

Крім цього, процесуальні норми можуть висувати додаткові обмеження щодо
порядку оцінки доказів. Так, Міністерством економіки з питань
європейської інтеграції України при антидемпінгових розслідуваннях
особлива увага повинна приділятись інформації, фактам або висновкам, які
відрізняються від інформації, фактів і висновків, на підставі яких було
прийнято рішення про застосування заходів процесуального забезпечення.

Лідируючі суб’єкти деколи мають право приймати проміжкові та завершальні
процесуальні акти, ґрунтуючись на доказах, які не були оцінені за участю
зацікавлених осіб. До прикладу, надання інформації зацікавленим особам
не перешкоджає прийняттю в подальшому іншого рішення Міністерством
економіки України або Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі. Якщо
таке рішення ґрунтується на фактах, висновках інших, ніж ті, що були
подані у попередній інформації, то інформація щодо нових фактів і
висновків подається у стислі строки зацікавленим особам.

Поряд із зазначеними операціями до змісту адміністративного доказування
відносять ще один – переробку фактичних даних. Справа в тому, що на
судове доказування значний вплив вчиняє принцип безпосередності. Він
ставить перед судом обов’язок ґрунтувати рішення на таких даних, що
підлягають установленню, які отримані з першоджерела, а не з вторинних
даних. Склад суду особисто перевіряє всі докази, що відносяться до
справи, і ґрунтує на них своє рішення. Адміністративне законодавство не
містить подібних обмежень. Навіть у вирішенні питання про застосування
санкції законодавець не вимагає обов’язкового виклику свідків,
потерпілих, допускає винесення постанови під час відсутності
правопорушника на підставі матеріалів, зібраних іншими суб’єктами
доказування. Такою підставою для розгляду справ про адміністративні
правопорушення є протокол (акт), у якому в короткій формі викладається
суть порушення і вказуються свідки, що підтверджують вчинене діяння.

Отже, до органу, який вирішує питання про застосування санкції,
інформація про обставини порушень доходить у переробленому,
концентрованому вигляді. Зміст адміністративного доказування варто
розглядати ширше, ніж зміст доказування судового, котре включає збір,
дослідження й оцінку доказів, тому що перше включає ще один елемент —
переробку інформації, її концентрацію.

Отже, адміністративне доказування являє собою діяльність по збору,
дослідженню, переробці й оцінці інформації, що міститься в доказах.

На думку Додіна Є.В., специфіка доказування ланок адміністративного
устрою виявляється ось у чому: у колі обставин і фактів, що підлягають
доведенню (предметі доказування), у прийомах і методах (засобах
доказування), у колі суб’єктів доказування, у змісті доказової
діяльності.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що доказування
відбувається в єдності предметно-практичної і розумової діяльності, що
призводить до формування уявлень про досліджувану подію. Доказування
являє собою пізнавальний процес, якому притаманна єдність емоційного і
раціонального, суб’єктивного і об’єктивного, безпосереднього й
опосередкованого, що виявляється у всіх його взаємозалежних елементах.

1.2. Предмет, межі та методи доказування у справах про адміністративні
проступки

Предмет доказування – це коло обставин, які належить установити по
адміністративній справі. Метою доказування є встановлення об’єктивної
істини; а предмет доказування вказує на коло обставин, які утворюють
юридично значимі елементи такої істини. Предмет доказування
закріплюється або шляхом перелічення обставин, що мають бути
встановленими в ході адміністративного розгляду та /або перелічення
питань, які провід зобов’язаний вирішити при прийнятті адміністративного
рішення. Оскільки у вітчизняній юридичній науці панує погляд про
абсолютність істини, то необхідно вводити таке правове поняття, як межі
доказування.

Межі доказування – це такий ступінь достатності і достовірності системи
доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як
по кожному з елементів предмета доказування, так і по справі в цілому.
Він характеризується повним, усебічним та об’єктивним дослідженням усіх
обставин справи. Повнота в адміністративному процесі, зокрема, означає,
що всі зацікавлені особи мали можливість узяти участь у провадженні:
повідомлення про адміністративний розгляд виконані у належний спосіб.
Усебічність – це глибоке вивчення всієї сукупності належних до справи
обставин, їх сторін, реально існуючих між ними зв’язків і
взаємозалежностей.

Більшість представників кримінально-процесуальної та
цивільно-процесуальної наук вважає, що предметом судового пізнання є
злочин чи цивільно-правовий спір, а тому обставини, що підлягають
доказуванню, лежать у минулому. А от для ланок адміністративного устрою
факти минулого є лише незначною частиною предмета доказування. Основне
призначення доказування управлінських органів – установлення реальних
обставин сьогодення та фактів, що програмують майбутні події. Події
минулого є предметом доказування при вирішенні питання про застосування
адміністративно-правової санкції і рідше – у справах, зв’язаних із
застосуванням диспозиції (наприклад, справи по скаргах), однак і в цих
випадках окремі факти й обставини лідируючим суб’єктом (проводом) можуть
бути сприйняті безпосередньо. Це – обставини, що відносяться до особи
скаржника, обставини, що сприяють чи перешкоджають порушенню прав і
законних інтересів скаржника. Однак не вони визначають специфіку
обставин і фактів, які треба довести управлінським органам, її
визначають факти, досліджувані при організації практичного виконання
законів у сфері державного, комунального та непублічного управління. Це,
у першу чергу, факти та обставини, що є наслідком прийняття
бюджетно-фінансових актів, актів по державному замовленню, про
створення, ліквідацію і реорганізацію ланок управлінської системи й
окремих підприємств, установ, організацій.

Додін Є.В. визнає, що на теорію адміністративного процесу може бути
поширено висновки вчення із судового права про факти, що відносяться до
обставин справи, і не потребують доказування. Частина з них кладеться в
основу рішення без оцінки. До числа таких фактів відносяться
загальновідомі (які відомі широкому колу людей), преюдиціальні (рішення
юрисдикційного органу, що набрало чинність), презюмовані (наявність чи
відсутність яких вважається встановленою).

Дані факти не підлягають доказуванню й у правозастосувальній діяльності
органів управління, як і факти, відомі правозастосувальній особі в
зв’язку з займаною нею посадою чи виконуваною роботою, що припускає
наявність у неї спеціальних пізнань.

Є три способи правового закріплення предмета доказування. Перший полягає
у встановленні підстав подачі звернення. Так, при подачі скарг
постачальника щодо організації та здійснення процедур закупівель
товарів, робіт і послуг за державні кошти вказано такі факти, які
необхідно встановити: порушення процедур адміністративної діяльності,
які спричинили або могли спричинити матеріальні збитки. Прикладом
другого підходу є визначення питань, які мають бути досліджені під час
адміністративного розслідування. Ними є факти, які підлягають
установленню при антидемпінговому розслідуванні. За рішенням Міжвідомчої
комісії з міжнародної торгівлі (провід) Міністерство економіки
(лідируючий суб’єкт) здійснює перегляд антидемпінгових заходів для
визначення індивідуальних величин демпінгової мережі нових експортерів
або виробників з країни експорту, які є суб’єктами розгляду та не
експортували товар у період розслідування, за результатами якого
застосовано антидемпінгові заходи. Зазначений перегляд здійснюється
Міністерством за наявності таких умов:1) новий експортер або виробник
доведе, що він не пов’язаний з експортерами або виробниками з країни
експорту, щодо імпорту в Україну яких застосовані антидемпінгові заходи;

2) такі експортери або виробники, експортували товари в Україну в період
розслідування або ці експортери чи виробники доведуть, що вони підписали
не відкличні договірні зобов’язання щодо експорту значної кількості
товарів в Україну. В третьому випадку правові норми визначають питання,
які мають бути встановлені в ході слухань на стадії вирішення справи. До
прикладу, при наданні ліцензії на поводження із джерелами іонізуючого
випромінювання (ДІВ) з’ясовуються: 1) минулий стан радіаційної безпеки
при здійсненні заявниками діяльності із ДІВ 2) майбутній стан
радіаційної безпеки 3) досвід заявника по здійсненню аналогічної
діяльності із ДІВ .

При цьому предметом доказування не може бути сама можливість звернення
заявника до лідируючого суб’єкта. Така можливість гарантована правовими
нормами, і лідируючий суб’єкт не вправі ставити її під сумнів на стадії
порушення провадження. Тому некоректним є формулювання підстав звернення
скаржника до Міністерства економіки з приводу організації і здійснення
процедур закупівлі товарів, робіт послуг. Однією з таких підстав
зазначено аргументованість міркувань заявника при зверненні. Однак факт
аргументованості позиції з’ясовується проводом лише під кінець стадії
вирішення справи.

При розгляді питання щодо принципів доказування, напрошується висновок,
що в будь-якому виді правової відповідальності і в правозастосувальній
діяльності в процесі доказування у справі про адміністративний проступок
всі уповноважені особи правозастосувальних органів повинні дотримуватись
основних правил – принципів доказування. Вони ставлять уповноважених
суб’єктів в визначені рамки, в межах яких здійснюються ті чи інші
доказувальні дії, а їх діяльність здійснюється у відповідності із
нормами закону.

Колпаков В.К. та Кузьменко О.В. виділяють такі принципи: законність;
охорона інтересів держави і особи; публічність (офіційність) ;
самостійність і незалежність у прийнятті рішень; об’єктивна
(матеріальна) істина; гласність; рівність учасників процесу перед
законом; швидкість та економічність; провадження процесу національною
мовою; відповідальність посадових осіб.

На наш погляд, ці принципи мають неабияке значення, по – перше, при
застосуванні примусових процесуальних заходів (затримання, привід,
особистих огляд і т.д.); по – друге, при застосуванні обмежувальних
заходів і заходів реалізації адміністративної санкції (виконавче
провадження).

В сучасній юридичній літературі не існує єдиного підходу до змісту і
кількісного складу принципів. В різних авторів воно не співпадає, тому
ми вважаємо, що вони мають право бути закріпленими в окремому
нормативно-правовому акті.

1.3. Обставини, що входять у процес доказування

У предмет доказування входить коло обставин, що передбачаються законом.
Вони вказані у ст.280 Кодексу України про адміністративні
правопорушення. При розгляді справи про адміністративне правопорушення
обов’язково підлягають з’ясуванню наступні обставини: чи було вчинено
адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи
підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що
пом’якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи
є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на
розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з’ясувати
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Правильно встановлений предмет доказування передбачає, що всі обставини,
віднесені до його змісту повинні бути встановлені по кожній справі про
адміністративний проступок і предмет доказування є пронизуючим всі
стадії адміністративного процесу.

Конкретна подія і зв’язані з нею, що підлягають обов’язковому
з’ясуванню, обставини являють собою сукупність фактів, що мали місце в
реальній дійсності. Ці факти завжди конкретні, тому предмет доказування
по визначеній справі індивідуальний, як індивідуальні особа, що вчинила
проступок, так і сам проступок. При цьому кожна зі згаданих „обставин”
звичайно виражається не в одному конкретному факті, а в їх сукупності. У
той же час наявність узагальненої схеми предмета доказування направляє
діяльність по встановленню таким чином, щоб не допустити ні істотних
пробілів картини проступку, ні захаращення її несуттєвими деталями.

Спробуємо детальніше зупинитися на стадіях з’ясування обставин, що
входять у процес доказування.

По кожній справі шляхом доказування необхідно встановити наявність події
адміністративного проступку. Крім факту події адміністративного
проступку необхідно встановити час, спосіб, місце, які мають значення до
справи. Так, встановлення часу здійснення адміністративного проступку
має значення для характеристики віку правопорушника, для визначення дії
закону в часі і просторі, а місця – для визначення підвідомчості і
підсудності справи про адміністративне правопорушення.

Спосіб здійснення адміністративного правопорушення, тобто склад і
послідовність дій для досягнення протиправного результату, також є
обов’язковою ознакою для багатьох складів. Якщо спосіб не впливає на
кваліфікацію адміністративного правопорушення, він має орієнтувальне
значення при виборі адміністративного покарання.

v

x

1/4

3/4

bh?OU

Ue

?

?

?

?

?

n

O

U

??+?U

i

i

O

l

hP

h?

h$

hC

hI

hu6

gdc

hc

hc

hc

спосіб життя. Сюди також включається доказування віку і осудності.
Поняття і ознаки юридичної особи вказані в Цивільному Кодексі України.

Далі потрібно встановити вину особи в здійсненні адміністративного
проступку. Щодо фізичної особи необхідно з’ясувати, з умислом чи по
необережності були скоєні протиправні дії чи бездіяльність. Що ж
стосується юридичної особи, то вона визнається винною, якщо встановлено,
що в неї була

можливість для дотримання відповідних правил і норм, але нею не були
прийняті всі засоби для їх дотримання.

По кожній справі мають бути встановлені обставини, що пом’якшують
відповідальність і такі, що її обтяжують. Всі вони мають бути доказані
незалежно від того чи хто-небуть клопоче про їх вияснення. Доказування
обставин, які обтяжують адміністративну відповідальність, повинно бути
ще на стадії адміністративного розслідування, в іншому випадку вони не
можуть враховуватися при призначенні покарання.

Обставинами, що пом’якшують відповідальність за адміністративне
правопорушення, згідно статті 34 Кодексу України про адміністративні
правопорушення визнаються: щире розкаяння винного; відвернення винним
шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків
або усунення заподіяної шкоди; вчинення правопорушення під впливом
сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи
сімейних обставин; вчинення правопорушення неповнолітнім; вчинення
правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до
одного року. Законами України може бути передбачено й інші обставини,
що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення.
Орган (посадова особа), який вирішує

праву про адміністративне правопорушення, може визнати пом’якшуючими
і обставини, не зазначені в законі. Це є один з проявів гуманізму в
адміністративно-юрисдикційному процесі. На практиці до таких обставин
відносять вік, стан здоров’я, інвалідність, позитивна поведінка в
побуті, наявність на утриманні винного хворих, престарілих членів сім’ї
тощо.

Доказування характеру і розміру шкоди, заподіяного адміністративним
проступком, належить виясненню для правильної кваліфікації діяння,
забезпечення інтересів потерпілих, вживання заходів щодо запобігання, в
межах можливого, спричиненої адміністративним проступком шкоди. Характер
шкоди може бути різним (майновим, моральним, фізичним). Це передбачено
в ст.40 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Також, якщо є реальні підстави та докази того, що особа може виправитися
та за мало значущістю скоєного порушення, суд може передати матеріали
на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також просити
їх з’ясувати інші обставини, що мали би значення для вирішення справи.

Перелік обставин, які підлягають доказуванню і мають значення для
правильного вирішення справи не є вичерпним. Так, при призначенні
покарання може враховуватись матеріальне становище особи. Підлягають
доказуванню причини і умови здійснення адміністративного проступку в
цілях попередження правопорушень. Цей елемент не є обов’язковим,
оскільки не впливає на долю особи, яка притягається до відповідальності.

Можемо зробити висновок, що саме правильно встановлений предмет
доказування, встановлення обставин по справі по кожній справі про
адміністративний проступок дає змогу не тільки встановити істину, а й
прийняти єдине справедливе рішення.

Розділ 2. Правове регулювання доказування в справах про адміністративні
проступки

Суб’єкти доказової діяльності та їх правове становище

Насамперед визначимо поняття суб’єкта процесуального доказування.
Звичайно ж, „питання про суб’єкта права доказування не тотожне з
питанням про те, на кому лежить тягар доказування”. Кожен із суб’єктів
доказування грає певну, прийняту на себе роль (силу закону чи
добровільно), тобто є модельні рамки, в яких міняються тільки конкретні
люди. Кожному статусу суб’єктів процесуального доказування відповідають
відносно визначені рамки процесуальної поведінки, які передбачені в
процесуальному законодавстві. Разом з тим суб’єкт доказування вільний у
волевиявленні відносно лінії вияву можливості процесуального
доказування. „Давати покази, викладати свої доведення, доказувати в
підтвердження своєї позиції, в захист законних інтересів – невід’ємне
право кожного учасника процесу”.

У нашому законодавстві суду належить особливе місце в системі суб’єктів
доказування. Тільки він має право збирати, досліджувати й оцінювати
докази, на підставі яких приймається правове рішення в справі. Інші
органи й особи, що беруть участь у представленні доказів і їхньому
дослідженні, хоча і визнаються суб’єктами доказування, але далеко не є
рівноцінними суду. Виходячи з ролі суду, якому належить право підводити
остаточні підсумки доказування у кримінальних і цивільних справах і
виносити свою оцінку матеріалам справи у вигляді вироку (рішення,
постанови), такий підхід до визначення його місця в системі суб’єктів
доказування цілком правомірний. Роль правозастосовця в адміністративному
процесі виконує провід. Іншу групу суб’єктів доказування складають
лідируючі суб’єкти та зацікавлені особи. В основній своїй масі
суб’єктами доказування вони стають у силу обов’язку (тобто тягаря
доказування) представити проводу докази правомірності свого подання,
заяви, клопотання, або неправомірності позиції інших учасників
провадження. Так, в адміністративному провадженні по конкурентних
справах обов’язок доведення недостовірності, повноти, помилковості
фактичних даних, які містяться у доказах, покладається на зацікавлених
осіб із протилежною правовою позицією та на лідируючих суб’єктів.

Щодо завдань лідируючих суб’єктів у процесі доказування, то одні з них
збирають докази, інші їх аналізують, треті переробляють і т.д. Їхні
повноваження в цьому відношенні визначаються різними правовими актами:
інструкціями, положеннями, статутами і т.п. Лідируючий суб’єкт повинен
бути самостійним у формуванні та дослідженні системи доказів, що
стосуються предмета доказування. Провід повинен наділятись не правом
давати обов’язкові до виконання вказівки, а правом скасування незаконних
рішень лідируючого суб’єкта за власною ініціативою.

Аналогічним правом збирання та переробки фактичних даних повинна
володіти і інша група учасників – зацікавлені особи. Ця позиція вже
знайшла втілення у законодавстві. Стаття 75 Митного кодексу України від
11 липня 2002 р. дає право декларантам брати проби і зразки товарів, що
перебувають під митним контролем. Процесуальна достовірність
зафіксованих у такий спосіб обставин забезпечується присутністю
посадових осіб митних органів. При цьому особливо треба наголосити на
тому, що дія провадиться декларантом, а посадова особа митниці є лише
відносно пасивним присутнім. Професійно ці завдання можуть бути виконані
захисником. Тому виникає потреба визначити порядок їх виконання.
Учасники процесуальних дій, що проводяться самостійно захисником, мають
самі визначити за взаємною згодою порядок їх проведення. Але захиснику в
юрисдикційних провадженнях не потрібно збирати докази невинуватості
свого підзахисного, а достатньо лише подати такі, які породжують сумніви
у його вині.

Найбільш доцільний, на думку більшості науковців, є порядок, за яким
заявник повинен представити мінімум доказів, а всі інші — збираються і
досліджуються лідируючим суб’єктом, проводом. Однак така позиція
потребує певного застереження. На учасників провадження покладається
обов’язок по доведенню правомірності своєї позиції. В сучасній практиці
державного управління питання права включає в себе питання доцільності
певного варіанту рішення. Через це на учасників покладається обов’язок
по доведенню доцільності адміністративного рішення. До прикладу, Кабінет
Міністрів України може дозволити узгоджені дії, на які Антимонопольним
комітетом України не було надано дозволу, якщо учасники узгоджених дій
доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає
негативні наслідки обмеження конкуренції. По суті даний випадок є
винятком із презумпції добросовісності заявника, що пропонується
проектом Кодексу України про загальні адміністративні процедури.

Окремо в рамках даної групи суб’єктів доказування виділяються особи, які
також зацікавлені в результаті справи, але звільнені від обов’язку
доказування. Вони володіють тільки правом на подання доказів. До їх
числа входять особи, проти яких порушене адміністративне переслідування.
Наше законодавство встановлює, що ці особи можуть використовувати різні
докази для свого захисту. Наприклад, правопорушник може внести до
протоколу власноручне пояснення і зауваження по суті протоколу мотиви
своєї відмови від його підписання, а також є право порушника давати
пояснення по суті справи і заявляти про клопотання. Виступ даних осіб як
суб’єкта доказування є їхнім правом, а не обов’язком.

Третю групу суб’єктів доказування складають громадяни й організації, на
яких обов’язок представляти необхідні докази проводу покладається
законом. У цьому випадку ні громадяни, ні організації не мають жодного
інтересу в справі, по якій подають докази.

Деякі автори ділять суб’єктів доказування в справах про адміністративні
проступки на 7 категорій: 1. юрисдикційні органи різного рівня,
відповідальні за процес по справі на кожній її стадії (це судді різних
ланок); 2. особи, які зацікавлені у вирішенні справи (наглядові і
контролюючі органи, це – органи прокуратури, керівники органів
виконавчої влади); 3. особи, які здійснюють допомогу в доказуванні по
справі (сторони по справі – особи, які мають особистий інтерес у
вирішенні справи, які виступають в якості потерпілого чи особи, проти
якої порушена справа. Вони є учасниками, які зацікавлені в забезпечені
справи відповідними доказами, в справедливому і законному вирішенні
справи); 4. сторони по справі (законні представники юридичних і фізичних
осіб, які захищають інтереси сторін, які мають право доказування по
справі); 5. спеціальні суб’єкти, від яких залежить офіційне
підтвердження фактів і відомостей по справі, що розглядається (це:
свідки, поняті, експерти, перекладачі, спеціалісти, а також представники
різних громадських організацій); 6. особи і органи, які здійснюють
часткову допомогу в процесі доказування по справі про адміністративний
проступок, які залежать від події правопорушення і які сприяють
вирішенню справи по суті (суб’єкти, які захищають інтереси особи, яка
притягується до адміністративної відповідальності і потерпілого (адвокат
і представник). Вони також володіють правом подання доказів та їх
оцінці); 7. колегіальні органи (комісії в справах неповнолітніх,
адміністративні комісії і т.д., для яких законодавець встановлює
особливий порядок розгляду ними справ про адміністративні проступки) .

На нашу думку треба виділити також особливий суб’єкт – органи внутрішніх
справ, так як вони володіють правом не тільки порушення і розгляду
справ, але і зобов’язані сприяти іншим суб’єктам адміністративної
юрисдикції при розгляді справ про адміністративні проступки.

Отже, адміністративне доказування включає широке коло осіб, що беруть
участь у даному виді пізнавальної діяльності і виконуючих при цьому
відповідні функції, передбачені чинним законодавством України.

Види та функції засобів доказування, їх використання та роль у процесі
встановлення істини в справі

Згідно Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 251)
доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які
фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган
(посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного
правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші
обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

У статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України ми бачимо
дублювання цього визначення.

Незважаючи на наявність законодавчого визначення питання про поняття
доказу теж залишається одним з найбільш суперечливих.

Орлов Ю.К. пропонує наступну класифікацію поняття доказу: 1.донаукове
трактування доказу, яке полягає у визнанні доказами будь-яких фактів,
явищ, подій, речей і навіть людей, які залучені до судового процесу і
спроможні сприяти висвітленню обставин, що становлять предмет розгляду;
2. логічна модель доказу, згідно з якою доказами визнаються відомі
факти, які знаходяться в певному зв’язку з невідомими і можуть виступати
аргументами у судженнях про невідомі факти, що підлягають встановленню;
3. концепція доказу, відповідно до якої доказами визнаються і факти і
джерела, з яких ті факти отримані; 4. інформаційна модель доказу, що
передбачає визнання доказом інформації та її матеріального носія як
єдиного цілого; 5. синтетична концепція доказу, яка об’єднує у понятті
доказу таким, відомості про них, а також джерела цих відомостей.

Як бачимо, за статтею 69 Кодексу адміністративного судочинства України
„Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні
дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність
обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь
у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного
вирішення справи”.

Тобто доказом є не факт, обставина, а фактичні дані – це інформація, за
допомогою якої можна пізнати факт. За допомогою доказів відбувається
пізнання фактів, що мають значення для правильного вирішення справи.

Розуміння самого доказу не знайшло одностайного розв’язання в юридичній
літературі: перші розглядають докази як єдність фактичних даних та їх
процесуальних джерел, інші вважають, що слід розрізняти докази, як
відомості про факти, обставини та їх процесуальні джерела.

Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані у встановленому
законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової сили.

Функція доказів полягає в тому, що вони забезпечують безпомилковість,
незаперечність та повноту інформації. Через це до доказу висувається
вимога достовірності. Так, при захисті національного товаровиробника від
імпорту в Україну інформація, подана стороною, враховується за умови, що
вона підкріплюється доказами, які обґрунтовують її незаперечність. Крім
того, докази мають забезпечувати безпомилковість і повноту інформації.
Вади інформації та її наслідки врегульовано в антидемпінговому
розслідуванні. Якщо у процесі адміністративного розслідування лідируючий
суб’єкт визначає, що зацікавлена сторона подала недостовірну або
помилкову інформацію, то він: 1) не бере до уваги зазначену інформацію;
2) інформує зацікавлені сторони про наслідки ухилення від співпраці з
лідируючим суб’єктом.

Докази, що використовуються ланками адміністративного устрою, нічим не
відрізняються від судових, тому що в обох випадках виступають як
фактичні обставини, використовувані уповноваженими особами для
встановлення істини в порядку, визначеному законом. Але, будучи
тотожними по суті, вони разом з тим розрізняються за способом їхнього
використання в процесі доказування. По-перше, як уже говорилося,
адміністративне доказування має справу з фактичними даними ширшої сфери
суспільного життя, даними не тільки минулого, але і сьогодення.
По-друге, для одержання доказів органи державного та комунального
управління використовують різноманітніші методи (прийоми) і комбінації,
властиві тільки цій системі органів. По-третє, доказами в
правозастосувальній діяльності органів виконавчої влади оперує ширше
коло суб’єктів, ніж у судовому. По-четверте, для органів управління в
багатьох випадкам обов’язковою є переробка доказової інформації з метою
її концентрації. По-п’яте, адміністративно-процесуальне законодавство
визначає особливу процесуальну форму їхнього використання, що забезпечує
найбільш ефективне встановлення управлінськими органами об’єктивної
істини. У силу вищевказаного докази, використовувані цими органами,
являють собою самостійну групу серед юридичних доказів і можуть бути
названі адміністративними.

Засобами доказування (носіями фактичних даних) є: 1) пояснення
зацікавленої особи. Так, командир військової частини після розгляду
матеріалів розслідування справи про матеріальну відповідальність
військовослужбовця зобов’язаний особисто провести бесіду з
військовослужбовцем. Якщо вину його повністю доведено, то командир
частини не пізніше 1 місяця видає наказ про притягнення до
відповідальності; 2) матеріали-письмові докази: заяви сторін і додані до
них документи , акти лідируючих суб’єктів, що закріплюють фактичні дані,
письмові пояснення учасників; 3) усні пояснення учасників. Так, зокрема
у ході засідання дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної
комісії адвокатури за розсудом палати можуть бути заслухані повідомлення
осіб, запрошених з ініціативи адвоката; 4) відео- та звукозапис;
5)речові докази; 6) висновки експертів; 7) протоколи процесуальних дій.
Вони є носіями доказової інформації різного рівня: вони містять фактичні
дані, що мають значення основних доказів, а також допоміжні докази. В
якості останніх виступають дані про процедуру процесуальної дії, що
дозволяє судити про достовірність закріплених висновків за результатами
процесуальної дії. Доказове значення мають не тільки самі процесуальні
документи, але й різні додатки до них. Експертиза – це дослідження з
використанням спеціальних знань, що проводиться експертом за рішенням
лідируючого суб’єкта (проводу), і спрямоване на з’ясування обставин, які
мають значення по справі. У рішенні про призначення експертизи
зазначається: підстави та умови проведення експертизи, предмет
експертизи, об’єкти експертизи, експерта чи заклад, де буде проводитись
дослідження, місце і час проведення експертизи. Провід (до прикладу,
органи Антимонопольного комітету України) за власною ініціативою чи за
клопотанням особи, яка бере участь у справі, мають право призначати
експертизу, про що приймається розпорядження. Доказове значення у
висновку експерта мають як одержані в ході дослідження фактичні дані,
так і зроблені експертом висновки. Крім того, у висновку експерта
викладені методи і послідовність дослідження, що є доказовою основою
достовірності одержаних експертом результатів.

М.М.Тищенко підкреслює важливість такого засобу доказування, як носії
фактичних даних, що виявляються при проведенні лідируючим суб’єктом
(проводом), огляду з метою установлення визначених обставин, що мають
значення в справі. Автор пропонує складати протокол огляду, у якому були
б відбиті дані, встановлені в ході огляду.

Кожен з юридичних доказів відіграє особливу роль у процесі встановлення
істини в справі.

Висновки

Підводячи підсумки розглянутої теми, можна зробити такі висновки:

Саме зараз, коли державна політика України перебуває на стадії адаптації
її законодавства до міжнародних норм, питання доказування в справах про
адміністративні проступки є, як ніколи актуальним.

У роботі ми намагались дати визначення основним поняттям предмету
доказування в справах про адміністративні проступки, з’ясувати його
елементи, межі та складові, дати їм характеристику та визначити основні
функції і принципи, поєднуючи при цьому використання не тільки
теоретичних визначень, а й спробували пов’язати їх з практикою .

На основі проведеного дослідження, ми можемо стверджувати, що в у
процесі доказування в справах про адміністративні проступки суб’єкти
адміністративно-правових відносин мають керуватися основними принципами,
які ми також старалися дослідити.

Слід зазначити, що правильно встановлений предмет доказування із чітким
з’ясуванням обставин, з правильним підходом до прийомів та засобів
процесу доказування, із використанням усієї доказової бази має
вирішальне значення для встановлення істини у ній.

Ми вважаємо, що було б доцільним у вищих юридичних навчальних закладах
більш детально вивчати теорію доказування у справах про адміністративні
проступки. Це б сприяло підвищенню рівня підготовки юристів. Також було
б не погано, якщо би був створений окремий нормативно-правовий акт, який
би детальніше регламентував порядок адміністративного розслідування,
який би закріпив єдиний підхід до змісту і кількісного складу принципів
доказування у справах про адміністративні проступки; містив би детальний
опис способів, підходів, прийомів та правила застосування засобів
процесуального доказування; порядок їх використання. Це б полегшало
діяльність правозастосувальних суб’єктів по встановленню об’єктивної
істини у справах про адміністративні проступки, стало б гарантією
забезпечення основних прав і свобод громадян, зазначених в Конституції
України.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. К.: Школа, 2005. – 48 с.

Кодекс України про адміністративні правопорушення з постатейними
матеріалами: станом на 1 січня 2001 р. / Відп. ред. Е.Ф.Демський. – К.:
Юрінком Інтер, 2002. – 1088 с.

Кодекс адміністративного судочинства України – К.: Велес, 2005.- 112 с.

Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процесс: Підручник для
вищих навч. закл. рос. мовою. — К.: Літера ЛТД, 2001. — 301 с.

Бородш І. Адміністративно-процесуальні норми-основа адміністративно –
юрисдикційного процесу. – Журнал „Право України”, 2006, № З. – 69 с.

Васильев Ф.П. Доказывание по делу об административном
правонарушении:монография / Нижегор. акад. МВД России, Чебоксар. фил. –
Москва : ЮНИТИ : Закон и право, 2005.- 303 с.

Гевко В. Проблеми визначення поняття доказів та їх процесуальних джерел.
/Журнал „Право України” №10, 2005. – 71 с.

Гладун З.С.:Державна політика охорони здоров’я в Україні
(адміністративно – правові проблеми формування і реалізації)
монографія.„Економічна думка” Тернопіль – 2005. – 661 с.

Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф., Золотарьова Н.І. Адміністративне
право України: основні поняття. Навч. посібник , Київ, 2005. – 231 с.

Додин Е. В. Доказательства в административном процессе. – М., “Юрид.
лит.”, 1973. – 175 с.

Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник.
– К. : Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.

Комментарий к Кодексу Российской Федерации об административных
правонарушениях /ред. Ю. М. Козлов. – М. : Юристъ, 2002. – 1229 с.

Комментарий к Кодексу Российской Федерации об административных
правонарушениях/ под общ. ред. Е.Н. Сидоренко.- Изд-во Проспект, 2006. –
1016 с.

Кривицька Ю. Адміністративні суди: пишатися або соромитися? /Юридична
газета №20 (56) від 31 жовтня 2005 року. – 6 с.

Лупарев Е.Б. Доказывание в административном процессе: некоторые спорные
вопросы теории и практики / Академический юридический журнал. – 2003.
– № 3. – 48 с.

Новицкий В.А. Проблемы понимания права и государства. Теория
доказывания: проблемы и их решение. /Ставрополь. СГУ.
Ставропольсервисшкола. 2003. – 36 с.

Осипкин В. Н., Рохлин В. И. Доказательства: Серия “Современные стандарты
в уголовном праве и уголовном процессе” / Науч. редактор проф. Б. В.
Волженкин. СПб., 1998. – 32 с.

Осипов Ю.К. Правовые вопросы комплексной экспертизы. Советская юстиция.
№13.1978.- 125 с.

Орлов Ю.К. Основы теории доказательств: Науч.-практич .пособ. – М.,
2000. – 123 с.

Панасюк А.Ю. Как убеждать в своей правоте. Современные психотехнологии
убеждающего воздействия. Дело. М.2002.- 304 с.

Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний
посібник. – Чернівці: Рута, 2003. – 367 с.

Попова Ю. А. Защита публично-правовых интересов граждан в судах общей
юрисдикции / Кубан. гос. аграр. ун-т. – Краснодар: Б.И., 2001. – 295 с.

Фомицкий Д. Латино-русский словарь.Ростов-на-Дону, Феникс, 1999.-704 с.

Шептулин А.П. Диалектическая концепция понятия./ Минск: Наука и техника,
1982. – 56 с.

Шмонин А.В. К вопросу о понятии предмета доказывания./ Доклады и
сообщения на учредительной конференции Международной ассоциации
содействия правосудию. Санкт-Петербург, 5-6 октября 2005 г./Под ред.А.В.
Смирнова. СПб., 2005. – 192 с.

Конституція України. К.: Школа, 2005. – с. 3

Шмонин А.В. К вопросу о понятии предмета доказывания./ Доклады и
сообщения на учредительной конференции Международной ассоциации
содействия правосудию. Санкт-Петербург, 5-6 октября 2005 г./Под ред.А.В.
Смирнова. СПб., 2005. – с. 62

Кодекс України про адміністративні правопорушення з постатейними
матеріалами: станом на

1 січня 2001 р. / Відп. ред. Е.Ф.Демський. — К.: Юрінком Інтер, 2002.
– с. 88

Фомицкий Д. Латино-русский словарь.Ростов-на-Дону, Феникс, 1999. – с.
21, 27

Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний
посібник. –

Чернівці: Рута, 2003. – с.75

Бородш І. Адміністративно-процесуальні норми – основа
адміністративно-юрисдикційного

процесу. – Журнал „Право України”, 2006, № З. – с. 69

Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес: Підручник для
вищих навч. закл.

— рос. мовою. — К.: Літера ЛТД, 2001. – с. 43.

Попова, Ю. А. Защита публично-правовых интересов граждан в судах общей
юрисдикции /

Ю.А. Попова; Кубан. гос. аграр. ун-т. – Краснодар : Б.и., 2001. – с.
90

Лупарев Е.Б. Доказывание в административном процессе: некоторые спорные
вопросы теории

и практики / Академический юридический журнал. – 2003. – № 3. – с. 19

Новицкий В.А. Проблемы понимания права и государства. Теория
доказывания: проблемы и

их решение. Ставрополь. СГУ. Ставропольсервисшкола. 2003. – с.18

Шептулин А.П.Диалектическая концепция понятия./Минск: Наука и техника,
1982. – c.14

Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний
посібник. –

Чернівці: Рута, 2003. – с.63

Додин Е. В. Доказательства в административном процессе. -М., “Юрид.
лит.”, 1973. – с. 36

Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф., Золотарьова Н.І.Адміністративне
право України: основні

поняття.: Навч. посібник – Київ, 2005. – с. 136

Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник.
– К. :

Юрінком Інтер, 2003. – с. 272

Гладун З.С. Державна політика охорони здоров’я в Україні
(адміністративно-правові

проблеми формування і реалізації) – монографія. „Економічна думка”.
Тернопіль – 2005.

с. 361

Кривицька Ю.Адміністративні суди: пишатися або соромитися?/Юридична
газета №20 (56)

від 31 жовтня 2005 року. – с. 2-3

Комментарий к Кодексу Российской Федерации об административных
правонарушениях

/ред. Ю. М. Козлов. – М. : Юристъ, 2002. – с.535

Комментарий к Кодексу Российской Федерации об административных
правонарушениях/ под

общ. ред. Е.Н. Сидоренко.- Изд-во Проспект, 2006. – с.166

Осипкин В. Н., Рохлин В. И. Доказательства: Серия “Современные
стандарты в уголовном

праве и уголовном процессе” / Науч. редактор проф. Б. В. Волженкин.
СПб., 1998. – с.23

Осипов Ю.К. Правовые вопросы комплексной экспертизы. Советская юстиция.
№13.1978.- с.19

Панасюк А.Ю. Как убеждать в своей правоте. Современные психотехнологии
убеждающего

воздействия. Дело. М.2002.- с.124

Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний
посібник. –

Чернівці: Рута, 2003. – с.103

Васильев Ф.П. Доказывание по делу об административном правонарушении :
монография /

Нижегор. акад. МВД России, Чебоксар. фил. – Москва : ЮНИТИ : Закон и
право, 2005.- с.115

Орлов Ю.К. Основы теории доказательств: Науч.-практич .пособ. – М.,
2000. – с.87

Кодекс адміністративного судочинства України – К.: Велес, 2005.- с. 69

Гевко В. Проблеми визначення поняття доказів та їх процесуальних
джерел./Журнал „Право

України „ №10, 2005. – с.42

Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес: Підручник для
вищих навч. закл.

— рос. мовою. — К.: Літера ЛТД, 2001. – с. 157

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020