.

Пам’яті 46 мучеників. В 7-літню річницю їх смерті (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1572
Скачать документ

Реферат на тему:

Пам’яті 46 мучеників. В 7-літню річницю їх смерті

Якраз минає сім літ, коли то в княжім Перемиськім городі скоїлась подія,
на спомин котрої стинається кров в жилах – подія, яку літописець
мартирольоґії українського народа серед крівавих сліз запише як одну з
найстрашнійших траґедій світової війни, а яка в ХХ століттю, століттю
культури і поступу не має собі рівної.

Реєструючи з цілою докладністю факти, які від часу вибуху світової війни
мали місце в Перемишлі і в околиці, котрих був я будьто наочним свідком,
будьто довідався про них від віродостойних осіб, бажаю одним з тих
сумних споминів поділитися з ширшим кругом нашого громадянства.

Та подія свідчить наглядно про те, яке було положення українського
народа в австро-угорській державі в часі вибуху світової війни і якої
опіки дізнавав зі сторони тодішної влади сей народ, котрого сини якраз
клали голови в обороні тої держави.

Світова війна, котра розторощила стільки безцінних дібр, кинула свій меч
на судейську вагу і спричинила перевагу брутальної сили над правом.

Воєнне пересунення компетенції – і знищення всяких основ справили, що
мілітаризм, котрий накинув людности своє пятно, ароґував собі тоґу
Теміди, котрої не умів носити і в котрої складках повертався нездарно,
пристосовуючи методи насильства до річей, котрі є противні поняттю
насильства. Кодифікатором права остався меч, ще вохкий від перелитої
крови.

В памятниках роду людства пострахом і мірилом глибокого упадку
моральности все жити і страшити буде та юстіція панів авдіторів з часів
світової війни, котрі похід армії значили лісом шибениць, лотрівських
юстифікацій, а цей заник права відчув болючо український народ, через
історичний розвій витручений з нормальної дороги, не маючий меча ні
кріса до розпорядимости, а призначений шукати охорони своєї вільности
життя і майна в тінях Теміди.

З касарень, з військових будинків виходили розпорядки ґенералів, вироки
авдіторів в роді таких звірів в людськім тілі, як добре відомий
українському народови д-р Станіслав Заґурскі, суперечні з законом,
вироки, які на віки будуть ганьбою культури.

І не для викликання якогось ефекту пишу я ті слова, але подія з дня 15
вересня 1914 р. потвердить слушність моїх слів.

На 46 людей, підозрілих о мниме москвофільство, арештованих і
експортованих жандармами, напали мадярські жовніри і на протязі пів
години вирубали всіх до ноги – крім двох селян, які майже чудом спаслися
від смерти.

Було то в часі відвороту австрійської армії з під Городка, коли Москалі
вже заняли Львів.

Цілий Перемишль був переповнений військами всяких родів зброї.
Льківською вулицею маширували приспішеним кроком жовніри, сотки возів з
трену, гармати, ранені на возах, – все те представляло хаос, котрого я
не годен описати. Як скажені гнали автомобілі з вищими офіцерами,
ґенералами, а на лицях їх малювався переляк і ми всі догадувалися, що
там сталося щось недоброго.

Жиди позамикали склепи, бо Мадяре як скажені уганяли голодні і
грабували, де попало.

Як я пізнійше довідався, Москалям не снилося навіть гонити за розбитою
австрійською армією, вони змучені спочивали коло Городка, хоч – як
сказав мені пізнійше один з вищих австрійських офіцерів – могли вони
тоді без стрілу взяти славну перемиську твердиню.

Власне з цього дня вийшов я з хати коло години 5-ої і на вулиці
Словацкого побачив маґістратський віз, повний порубаних людей.
Переляканий запитав я візника, що се має означати, а він мені сказав, що
на вулиці Сємірацкого зарубали Мадяри кількадесять „хлопів”. Я скорим
кроком поспішив на вул. Сємірацкого і моїм очам представився страшний
вид кільканацяти трупів змасакрованих з відрубаними руками, ногами,
розбитими черепами, що лежали на вулиці. В хвилі, коли я прийшов,
ладовано трупи на другий віз. Ціла вулиця полита кровю, сусідні камениці
обризкані рівнож кровю і кусниками мозку, а довкола місця катастрофи
бачив я всяку міську голоту, котра з вдоволенням робила ріжні уваги на
тему убийства „зрадників”.

Пригноблений тим страшним видом, подибав я в товпі лично мені знаного
майора авдітора Др. Щурана (Чеха), котрий онімілий з перестраху під
адресою Мадярів слів проклони. Я разом з ним опустив це місце, на котрім
Мадяре показали своє геройство над 46 безборонними людьми.

Др. Щуран сказав мені, що десь від когось чув, що Мадяре тому
замордували тих хлопів, бо в ескортованих пізнали тих, що на них
стріляли і двох чи трьох жовнірів убили. Розуміється, була це байка,
котру і в своїй реляції до Прокураторії державної повторив Комісаріят
поліції, бо в тих сторонах з яких походили убиті, не було жадного
війська і не було жадних боїв.

Виїхавши на другий день по випадку до Відня, розказав я ту подію Д-ру
Костеви Левицькому, а він передав її до відома президентови міністрів
Штіркови, котрий сказав: „nicht moeglich” („не можливо”) і нічого в цій
справі не зарадив.

Зараз по доконанім морді зробив Комісаріят поліції донесення до
Державної Прокураторії в Перемишлі, а Команда кріпости долучила спис
назвиск помордованих, затитулований: „Ausweiss ueber verdaecht ge
Russophile, welche im Falle der Annaeherung des Feindes, de oesterr.-
ungarische Armee zu verraten im Stande sind” (“Документ про підозру
проти русофілів які у випадку наближення ворога зрадять австро-угорську
армію” *).

*) Виказ цей обіймає слідуючі назвиска: 1) Андрій Павловський, 2) Петро
Пилип, 3) Михайло Бохонок з Нанової, 4) Василь Ліпинський з Рудавки, 5)
Петро Коваль, 6) Іван Панцьо, 7) Федько Лисейко, 8) Михайло Чубара з
Стебника, 9) Прокіп Шимоняк, 10) Андрій Плювак з Юречкової, 11) Стефан
Микита з Штайнфельс, 12) Андрій Мащак із Смільниці, 13) Никола Жолдак з
Мілотович, 14) Ілько Артим, 15) Стефан Кузьмінський, 16) Андрій
Маркевич, 17) Стефан Борсук, 18) Григорій Мельничук, 19) Дмитро Васевич,
20) Іван Галущак, 21) Андрій Тимінський, 22) Атанас Гбур, 23) Андрій
Процик, 24) Дмитро Кузьмінський, 25) Станислав Артим, 26) Никола
Кузьмінський, 27) Никола Сивий, 28) Михайло Сокальський, 29) Іван
Маркевич з Гронзьової, 30) Василь Божило, 31) Іван Махник, 32) Федько
Лиско, 33) Гринько Бодак, 34) Катерина Бандрівська, 35) Никола Мусит,
36) Станислав Пологонський, 37) Марія Мохнацька, донька пароха з
Войткової, 38) Федько Судор, 39) Федько Божило, 40) Федько Сливак, 41)
Михайло Дроздовський, 42) Іван Судор, 43) Никола Божило, 44) Андрій
Божило, 45) Атанас Мартинишин з Новосілець.

Державна Прокураторія в Перемишлі застановила без жадних дальших
доходжень цілу справу з огляду, “що справці того морду є незнані”.

Аж в три роки пізнійше, на інтерпеляцію посла д-ра Загайкевича зарядив
військовий Суд доходження в цій справі, а дотичні акти мали заголовок:
“Erhebungen ueber Anfrage des Abgeordneten Dr Zahajkiewycz und Genossen,
betreffende Niedermetzelung von 46 Ukrainern in Przemy?l” (“Порушення
питання депутатом Др Загайкевичем і товаришами щодо замордування 46
українців у Перемишлі”).

D

nichts angeordnet um die Moerder sofort zu verhaften, – General
Kusmanek als ihm der Moerd durch Polizeidirektor Benoit gemeldet wurde,
hat die Angelegenheit kurz und bindig erledigt: Geschieht den Verraetern
Recht!” (“До відчаю всіх чесних людей, виконавці позорного вбивства не
були заарештовані, хоч дуже легко вони могли бути притягнуті до
відповідальності, тому що мадярські солдати йшли по вулиці з шаблями
залитими кров’ю, якими рубали людей і їх бачили перехожі. Колишній
командант фортеці генерал Кусманек не дав розпорядження про арешт
вбивць. Генерал Кусманек був повідомлений про вбивство директором
поліції Бенойтом, але справу швидко закрили: зрадникам по заслугах!”).
Коли вже згадую про ґенерала Кусманека, того славного перемиського
героя, котрий так геніально полагодив справу цього страшного злочину,
мушу згадати про цього пана кількома словами. Цей пан ґенерал крайне
ворожо відносився до Українців; власноручно затвердив кільканайцять
присудів смерти (між котрими то рострілами перше місце займає справа
Гриця Галуна з Дусовець, батька 7 дітей, розстріляного на підставі
нествердженого, ложного жидівського доносу). – З його поручення
арештовано бп. о. Архідіякона Мирона Подолинського і держано
безпідставно 48 годин в тюрмі, з його приказу мав бп. еп. Константин
Чехович опустити Перемишль, він то в однім із своїх рапортів до Відня
писав: “Wenn nur ein Ruthene in Przemy?l bleibt, so buerge ich fuer die
Festung nicht” (“Якщо хоча б один рутенець залишиться в Перемишлі, то я
не поручуся за цю фортецю”). От як небезпечні були для Австрії Українці!

Хто був інформатором ґенерала Кусманека щодо Українців, котрий прибув з
Відня в Галичину і ледви 3 місяці був в Перемишлі, я не знаю (але ми
знаємо! примітка Род.). – Одно певне, що ґенерал Кусманек з такими
злочинними інформаціями щодо Українців не приїхав до Галичини.

Випадок спричинив, що той морд знайшов епізод в суді, а карна розправа
дещо вияснила справу того морду:

В році 1916 одержав я до переведення карну розправу Марії Коваль о
злочин обману. Марію Коваль, жену замордованого Мадярами 15 вересня
1914, Петра Коваля з Стебника, обжалувала перемиська Прокураторія за те,
що за свого мужа Петра неправно побрала з державної каси 2.185 К титулом
причинку мимо того, що знала, що її мужа убито в Перемишлі дня 15
вересня 1914.

Перед Трибуналом, котрого я був предсідателем, станула женщина о гарних
чертах лиця, помарніла з болю і по відчитанню їй акту обжаловання
боронилася дослівно так:

“Я в нічім не винна. Мого мужа Петра покликано в серпні 1914 до війська
в Перемишлі. Він був там через 2 неділі, опісля вернув до хати і сказав,
що прийшов на відпустку і казав мені, що в Перемишлі казав йому капітан
іти до дому, а як буде потрібний, то його покличуть.

Дня 14 вересня рано коло год. 4 прийшов жандарм до хати, ми ще всі спали
і казав мому чоловікови іти з собою на постерунок. Чоловік попрощався зі
мною і дітьми, взяв кусник хліба і так він, як і я – були пересвідчені,
що жандарм забрав його до війська.

Що опісля з моїм мужем сталося, я не знала. Аж в липні 1916 року
довідалася я, що його в Перемишлі убито. Я не розуміюся на війні, я
думала, що в місті була якась війна, в котрій його убито. Я брала сей
причинок в тім переконанню, що він мені належиться, хоч вже муж не жиє,
тим більше, що лишилося 5 дрібних сиріток”.

Дословні зізнання вдовиці, котру державна Прокураторія якби на глум
всяким почуванням переслідує актом обжаловання о обман.

Трибунал по короткій нараді увільнив обжаловану від вини і кари,
мотивуючи увільняючий вирок блудом по стороні обжалованої, в якім вона
знаходилася, побираючи причинок за помершого мужа.

Увільнена цілком рівнодушно приняла увільняючий вирок.

Державна Прокураторія покликала до розправи як свідка Стефана Борсука,
одного з тих, які в чудесний спосіб спаслися від смерти дня 15 вересня
1914.

Покликаний приїхав до розправи з італійського фронту.

Ось як він після протоколу розправи представляє подію з дня 15 вересня:
“Мене з иншими людьми забрали жандарми дня 14 вересня з хати. Для чого
мене взяли і де мали нас повести, я, ані ніхто з моїх товаришів не знав.
Я питав по дорозі жандарма, де мене має приказ повести, але жандарм
сказав, що не знає, має приказ від команданта припровадити мене на
постерунок. Я цілу дорогу роздумував, за що мене беруть жандарми, бо я в
нічім не почувався до вини. На постерунку застав я багато арештованих
людей. Люди ті були з поблизьких сіл, між иншими був також Петро Коваль,
котрий сказав мені, що його беруть до війська. Опісля пігнали нас
жандарми на залізницю до Кросчєнка і ми залізницею відїхали рано 15
вересня в напрямі Перемишля. На станції в Бакончицях під Перемишлем
казали нам висісти і тут доперва довідалися ми, що ми є “москвофілами” і
за то нас арештовано.

Коли нас ведено в Перемишлі якоюсь вулицею – зачало збиратися коло нас
більше людей, котрі на нас кидали каміннями, кричали, називали нас
зрадниками, опльовували нас і били по лиці. Я сам від якогось Жида
дістав 2 рази по лиці. Ніхто з жандармів нас не боронив. Так поступаючи,
натрафили ми на стоячих в купі жовнірів. Хтось з товпи запитав жандарма
Ланґзама, що то за люде. Я чув, як він сказав якесь слово по німецьки,
однак я того слова не розумів. На питання, де нас ведуть, зробив Ланґзам
такий рух рукою – що я зрозумів, що нас будуть вішати. Я дуже того
перелякався. За малу хвилину кинулися на нас жовніри з витягненими
шаблями і зачали рубанину. Я бачив, як бризкала кров, як люде один за
другим падали, я бачив якусь панянку, про котру мені люде казали, що то
донька єґомосця з Войткової, як клякнула, зложила руки так як до
молитви, а в цій хвилині якийсь жовнір рубнув її шаблюкою по голові,
бризнула кров і вона впала мертва. Ми всі зачали втікати в якусь уличку.
За нами зачали стріляти і я дістав стріл в руку і впав, а коли дальше
инших рубали, причім був страшний зойк і крик, я підсунувся під якогось
забитого і так перележав. Опісля забрано мене до шпиталя і я тепер служу
при війську і є в полевій кухні на італійськім фронті. За що нас
арештовано і за що убито моїх товаришів, я не знаю. Рішучо стверджую, що
між нами був Петро Коваль з Стебника, я його лично знав”.

* * *

Українська громада в Перемишлі бажала вшанувати память мучеників
здвигненням величавого памятника на місці вічного спочинку помордованих.
Помордованих яко “зрадників” похоронено в якімсь рові на цвинтарі.
Тлінні останки мали бути ексґумовані і перенесені на найкраще місце
цвинтаря, на що прибічна Рада тодішного правительственного комісаря
Ляшковского дала дозвіл, а навіть жертвувала значнійшу грошеву квоту на
кошти памятника. Українська суспільність зложила в короткім часі
кільканайцять тисяч корон і комітет мав приступити до здвигнення
прекрасного памятника, проєкту арт. малярки п. Олени Кульчицької, однак
листопадові випадки 1918 р. стали на перепоні виконанню тої гарно
обдуманої гадки. Зложений на ту ціль фонд передано секції самаританської
помочі Українського Горожанського Комітету в Перемишлі для полонених в
Пикуличах в ціли ратовання живих трупів від смерти.

Кров невинно помордованих, яку ще нині можна бачити на одній з камениць
при вул. Сємірацкого, кличе о пімсту до неба. Австрія разом з
Мадярщиною, мимо того, що на короткий час перед покінченням війни на
своїх емблємах виписала: “Indivisib liter ac inseperab liter” скандально
провалилася. І те саме жде кождого, що по звірськи знущається над
українським народом на українській землі.

На підставі актів і документів я з можливою докладністю представив цю
страшну одиноку в своїм роді подію, щоби дати хоч слабий начерк тих мук,
які переходив наш нарід в часі світової війни, а котрий може і не
сподівався, які ще муки і терпіння ждуть його в будуччині і що в морі
сліз і крови буде куватися його краща доля.

Український вістник. – 1921.- 14, 15 вересня.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020