Реферат на тему:
Особливості мікропланувальної структури давніх могильників як “Поселень
мертвих” та макропланувальних систем розміщення церков, хрестів і
городищ
Історики архітектури вже давно прийшли до висновку, що в основі побудови
окремих давніх архітектурних ансамблів (в першу чергу культового
призначення) і навіть цілих поселенських комплексів, закладена
відповідна планувальна схема, яка часто відображає як тогочасні
релігійно-філософські погляди, так і науково-прикладні знання. При цьому
структура їх планіграфічної системи завжди була складною, багатоплановою
та різною для окремих епох і культур. Все ж, головною особливістю
будь-якої планувальної структури було панування в ній чітко визначеного
порядку в визначеній системі координат. Зокрема, як географічних
(відносно сторін світу, небесних світил, тощо), так і суспільних
(відносно релігійних, культурних, соціальних, тощо) центрів. Але, разом
з цим, всюди присутня відповідна основа: суспільна та соціальна ієрархія
тогочасного суспільства чи держави. Мета даної роботи – простежити
можливість існування особливостей мікропланувальної структури давніх
могильників і макропланувальних систем розміщення церков, хрестів та
городищ, як складових частин поселенських комплексів в межах суспільних
(община, сім’я) груп, для перших, та територіальних (державних)
об’єднань для других. А в цілому, ствердити, що їх планувальні структури
та системи були теоретично оформлені і практично здійснювались
відповідною владою – общинною, церковною, князівською, тощо, що
виключало їх “випадковість” чи “хаотичність” та “безплановість”, як про
це ще продовжують говорити більшість дослідників матеріальної культури.
1. Мікропланувальна структура давніх могильників
“…обряди в честь предків важливіші обрядів в честь богів”.
Закони Ману
Згідно з язичницькою ідеологією, немає різниці між світом живих і світом
мертвих, а через поховальний обряд здійснюється лише перехід від однієї
стадії життя до іншої – останньої і вічної. Язичницькі жерці вчили, що
кожна людина вступить до світу мертвих в тій якості, в якій вона
перебувала (здобула) на землі. Тому головною метою і змістом
поховального обряду було виконання общиною і сім’єю комплексу ритуальних
дій для розміщення померлого в новому “поселенні мертвих”, в строгій
відповідності з його сімейним і суспільним (соціальним) статусом, який
він займав в системі “поселення живих”. Дотримання цих вимог, та
забезпечення померлих всім необхідним для продовження їх посмертного
життя і складало основу поховального обряду1. Таким чином, в
ідентичності “поселень мертвих і живих” (планувальна структура),
витримувалась рівновага між світом живих і світом мертвих, що було
основою всіх дохристиянських релігій.
Вищеозначені висновки, дозволяють нам підійти до постановки проблеми про
відповідність планіграфічної макро- і мікро-суспільної структури давніх
поселень і могильників, та можливість їх зворотної археологічної
реконструкції.
Археологічні дослідження давніх поселень і могильників дозволяють
стверджувати, що вони складають єдиний поселенський комплекс, який існує
в одній системі макро- і мікро-топографічно узгодженої соціалізації
(сімейно-родової, ідеологічної, соціальної, тощо). Зокрема, тип,
планування та розміри поселень є визначальним критерієм для
реконструкції розвитку суспільних відносин племен слов’янських
археологічних культур. Дослідники вірно відзначають, що зміни в
макротопографічному плануванні поселень відповідають змінам суспільних
відносин їх мешканців. А саме, відображають перехід від первісної
патріархальної общини (80 – 100 чоловік, які жили в 3-4
гніздах-поселеннях патріархальних великих сімей-патронімій з 15-20
чоловік, і складались з декількох малих, несамостійних сімей), до
територіальної, сусідської общини, в якій мала сім’я стала вже
господарською самостійною одиницею ранньофеодального суспільства2.
Більшість дослідників, визначаючи існування чіткої макротопографічної
планувальної структури слов’янських поселень, в той же час важко
сприймають існування чіткого планіграфічного зв’язку в мікротопографії
розміщення жител великої патріархальної сім’ї, яку, на наш погляд,
переконливо розробив нещодавно Ярослав Баран3. Зокрема, виявлена ним
система діагональних прив’язок при побудові груп жител, фіксувала пряму
(батьки-діти) родинну лінію. А саме, пізніші житла планіграфічно
пов’язані з ранішими системою діагоналі (мотузка), проведеної через кути
старого житла (в одному з кутів розміщена обов’язково піч) до одного з
кутів нового житла. Мікрохронологія будівель виявила, ще одну систему
лінійних зв’язків, які охоплювали вже всі будівлі поселення, коли на
одній лінії виявляються кути або стіни кількох, одночасових або
різночасових жител. Постійне повторення розташування груп жител у
вигляді дуги, де всі вони зв’язані лініями (лінійно-радіальна
структура), фіксувала бічну лінію родинних зв’язків патронімії (брати,
дядьки, племінники тощо). Таким чином, “безсистемна” забудова поселень
(і не тільки слов’янських) насправді, виявилась чітко планіграфічно
спланованою, через відповідну строгу фіксацію внутрішніх
“великосімейних” патріархальних генеалогічних зв’язків (літописна
“вервь”). Безперечно, що це лише перші кроки в пізнанні, цих надзвичайно
складних процесів формування мікро планувальної структури давніх
поселень1.
Вивчення нами слов’янських (і не тільки) ґрунтових тілопальних
могильників (досліджених повністю або в більшій частині), показало
наявність також двох взаємопов’язаних систем їх планіграфічної макро- і
мікротопографічної побудови, які фіксують як прямі зв’язки в середині
малої і великої сім’ї, так і бічні лінії в общині в цілому. Зокрема,
вони утворюють окремі промені-ряди1 прямої і діагональної перехресної
прив’язки в розміщені поховань, планіграфічним центром яких є могили
засновників роду-патронімії (діди, прадіди). В зв’язку з тим, що смерть
постійно змінювала природний хронологічний порядок в розвитку
(наступності) всіх прямих і бічних сімейних (родинних) ліній та
перемішувала статево-вікові групи (рання смерть дітей, батьків, онуків,
тощо), планіграфічний зв’язок всередині таких генеологічних груп
могильника ускладнювався, тому він важко піддається реконструкції
(особливо на великих і довготривалих могильниках) (рис. 1,2).
Крім планіграфічного зв’язку, кожна з груп могил, в залежності від місця
в сімейній та статево-віковій групі, виділялась і відповідно
регламентованими рисами поховального обряду, які так до кінця і не мають
єдиного релігійно-функціонального пояснення на даний час. Все це
безперечно ускладнює археологічну (суспільно-соціально-сімейну)
реконструкцію некрополів. В цілому, очевидно, один могильник належав
одній патріархальній общині (3-4 покоління), яка складалась з декількох
патріархальних сімей-патронімій. Кожна з них утворювала окрему групу
могил, в якій кожна сім’я формувала і окремі планіграфічні ряди.
Зокрема, новоутворені сім’ї жонатих синів (жонатих внуків) утворювали
нові ряди, в яких кожен померлий член сім’ї та самі ряди були пов’язані
по статево-віковому принципу діагонально-перехресними лініями з родичами
і найперше з засновником роду-патронімії. Таким чином, планіграфічна
схема в формуванні дохристиянського ґрунтового тілопального могильника,
в принципі була подібна до “генеалогічного дерева” (сімейно-родового).
Її чітке дотримання дозволяло всій патріархальній общині і, зокрема,
сім’ям, завжди розпізнавати могили своїх предків і померлих родичів, а з
іншого боку здійснювати нові захоронення у відповідності з генеалогічним
(суспільним) місцем кожного в системі “поселення мертвих”. Тим самим,
можна говорити також, що ґрунтова тілопальна могила мала і відповідні
наземні ознаки (археологічно втрачені). Отже, ґрунтові тілопальпі
могили, які були, очевидно, основним поховальним обрядом у ранніх
слов’ян, займали надзвичайно важливе місце в релігійних віруваннях
слов’янського населення, для яких було характерним “поклоніння мертвим”.
Так, Аль Масуді (X ст.) писав, що “слов’яни поділяються на багато
народів… більша частина їх племен – язичники, які спалюють своїх
мерців і поклоняються їм”.
Дана схема планіграфічного генеалогічного зв’язку існувала і на
пізньослов’янських курганних некрополях. Кургани з одиничними
захороненнями (тілоспалення на стороні) утворювали окремі, але
взаємопов’язані (взаємоперехресні) планіграфічні ряди (діагональні і
прямі), в яких визначається місце кожного покійника в системі як малої,
так і великої патріархальної сім’ї. Планіграфічним центром є могили
засновників роду-патронімії. Кургани – колективні усипальниці
(малосімейні з 2 – 5 поховань, та великосімейні з 10 – 40 поховань)
також розміщені в такій самій системі планіграфічного зв’язку, але вже
сусідсько-общинного. В цілому, як ґрунтові тілопальні, так і ранні
курганні могильники, за характером здійснення поховального обряду були
колективними, патріархально-общинними, що відповідало
суспільно-економічному рівню його населення4. Тому і внутрішня плані
графічна структура могильників була сімей но-патріархально-общинною.
Необхідно згадати і планіграфічну структуру курганних некрополів
культури карпатських курганів (II – V ст. н.е.), в яких окремі
дослідники, на нашу думку, безпідставно, вважають “передтечу” та
“імпульс” в причинах появи ранньослов’янської курганної обрядовості.
Очевидно, носії культури карпатських курганів в основному належали
фракійсько-германському населенню (бастарни), яке входило, як і
поліетнічне населення сусідньої черняхівської культури, до сфери впливів
провінційно-римського світу. Планувальна структура курганних некрополів
вищезазначеної культури, очевидно, мала традиції планувальної системи
курганних могильників попереднього часу, які належали більш
соціально-стратифікованим “державним” суспільствам ранньозалізного віку.
Зокрема, на центральних (“царських”) скіфських курганних некрополях нами
простежено, що планіграфічним центром були окремі сімейно-родові “храми
предків” (місцезнаходження душ померлих), які розміщувались за межами
могильників. Саме відносно них, а не могил засновників роду –
патронімії, або не тільки їх, і здійснювалась прив’язка всіх могил, що
знаходились в системі прямих і перехресних променів-рядів, які
формувались окремими сім’ями, тощо (рис. 3). Така система відповідала
вищому соціальному та суспільно-ідеологічному рівню суспільства періоду
існування перших великих протодержавних утворень. Тому на курганних
некрополях культури карпатських курганів представлені дві планувальні
структури побудовані відносно “храмів предків” або могил засновників
роду (патронімії). Ранньослов’янському, общинному суспільству
відповідала лише друга, простіша планувальна структура могильників.
В період формування Києво-руської держави, мала сім’я стає суспільно і
економічно більш незалежною. Тому на могильниках зменшується ще
донедавна визначальний патріархально-общинний зв’язок, який поступово
змінюється соціально-сімейним. Особливо це відбувалось в великих
поселенських комплексах міського типу. На пізніх курганних могильниках
(зокрема дружинних) планіграфічний зв’язок відображає вже в основному
соціальний статус похованого, а поховальний обряд здійснюється великою
соціальною групою, до якої він належав. Планіграфія могильника
соціально-сімейна. На поселенських комплексах сільського типу
планіграфія кладовищ сімейно-сусідсько-общинна (літописні “мир”,
“погост”, “вервь”). Крім того, для цього ранньофеодального періоду
характерні і економічно об’єднані “нерозділені сім’ї” (батьки – жонаті
діти – внуки – жонаті брати – діти – племінники), що також було
свідченням старих пережитків, які впливали на планіграфічну структуру
кладовищ.
В системі християнських кладовищ, планіграфічна структура поховань вже
майже повністю відповідає соціальним зв’язкам. При цьому, чим складнішою
була соціальна структура поселенського комплексу, тим була складнішою і
соціальна структура його кладовищ. А самі прицерковні кладовища стають
частиною окремих “церковних комплексів”, які обслуговували різні
соціальні групи населення5. Зокрема, князівські і боярські, посадські і
сільські та монастирські тощо. На самому кладовищі, при чіткому рядному
плануванні (на схід від церкви, з орієнтацією рядів по осі
північ-південь1), все ж намагались зберегти внутрішню групову,
сімейно-родову приналежність похованих”. На таких кладовищах
(сімейно-родових групах) в “задушні дні” (троїцька субота, вівторок на
Фоминій неділі, тощо) збиралась вся велика родина, а на могилах
виставлялись “поминальні обіди”; та відправлялись нові та старі обряди,
як пережитки культу предків.
2. Макропланувальна система розміщення церков і хрестів
?E???$??8?. Давньоруський літописець повідомляв, що Володимир “наказав
будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де колись стояли кумири”, що
додає до вищезазначених критеріїв вибору місця храму і давні, невідомі
нам язичницькі традиції місця вибору святилищ. В цілому, історики
архітектури визнають, що давні зодчі безумовно володіли різними
методиками макро- і мікропланування, багато аспектів яких досі нам
невідомі. Зокрема, вже в XIX ст. було забуто давньоруське “числове
проектування”, основане на числовій системі, тощо. Наші спостереження
дозволяють говорити про наявність двох макропланувальних систем в
розміщенні церков:
1. Будівництво міських церков здійснювалось на відповідних, прямих,
лінійних, радіальних осях відносно одного або декількох центральних
храмів. Частіше всього єпископських. Вона викликана групуванням церков
(по причині їх залежності, підпорядкованості) відносно релігійного
центру, який міг змінюватись в різний час. Ця макропланувальна система є
більш давньою і в якійсь мірі нагадує нам відповідну планувальну
лінійно-радіальну систему патронімічного зв’язку, яка простежена як на
поселеннях, так і на могильниках. Особливо добре вона фіксується в
містах-столицях Давньої Русі (рис. 4,5,6). Зокрема, в Києві це система
лінійно-радіальних прив’язок окремих груп церков до Десятинної Церкви,
Софії, Благовіщення на Золотих Воротах, Пірогощі на Подолі, тощо). В
Переяславі відносно Михайлівського собору. В Галичі відносно Успенського
Собору, церкви Спаса, церкви Пантелеймона, тощо. Дана макропланувальна
система мала традиції ще і в часи пізнього середньовіччя.
2. Розміщення сільських церков здійснювалось згідно складної
макропланувальної системи взаємоперехресних (діагональних) зв’язків в
окремих територіальних групах, які утворюють один великий, загальний
“духовний просторовий зв’язок”. Цей зв’язок був візуально невидимим, так
як передбачав взаємоперехресність в рядах-діагоналях 3 – 6 – 12 і більше
церков, часто на значній віддалі і на гериторії із складним рельєфом
(висотним). Але цей планіграфічний зв’язок відповідав релігійному
просторовому, ритуальному (духовному) зв’язку між всіма храмами (як
будинками Бога, де відбувається зустріч людини з Богом). При виборі
місця для нової церкви (в межах поселення), найперше визначалось її
місце в системі макропланувального зв’язку з сусідніми, територіально
близькими їй храмами. А саме, вона повинна бути в системі діагональних
прив’язок з декількох осей утворених сусідніми храмами побудованих також
відносно своїх діагональних осей. Дана складна геодезична робота,
очевидно, виконувалась спеціально уповноваженою (єпископом) групою
“землемірів” за наперед визначеною і затвердженою “церковним уставом”
схемою. Вона, можливо, була призначена лише для вузького кола людей
(“службового користування”). Та наданий час ця схема діагональних
прив’язок при виборі місця нового храму на жаль забута, втрачена і не
використовується1. Згідно картографічного матеріалу, вона
застосовувалась ще до початку XIX ст. (рис. 7).
З макропланувальними системами побудови (взаєморозміщення) церков тісно
пов’язана і давня система встановлення хрестів. Наші спостереження,
зокрема на картографічному матеріалі XVIII – XIX ст., дозволяють
говорити, що при виборі місця під нову церкву, коли проводилась складна
геодезична робота по діагональній прив’язці до інших храмів,
використовувалась система проміжних “реперів” – хрестів. Встановлені на
дорогах (роздоріжжях), полях, пагорбах, тощо, вони чітко визначали
основні напрямки головних діагональних осьових ліній духовного,
релігійного просторового зв’язку. Визначали головний напрямок, “дорогу”
до храму.
Храму. Безперечно, що існувала невелика група хрестів й іншого
призначення. Зокрема, пов’язана з визначними релігійними місцями,
монастирями, церквищами, цвинтариськами, тощо.
Виявлення особливостей внутрішньої мікропланувальної структури давніх
поселень і могильників (“поселень мертвих”), та макропланувальної
системи взаєморозміщенпя церков, дозволяє говорити про можливість
існування планувальної системи взаєморозміщення і інших категорій
археологічних пам’яток. Зокрема, надзвичайно цікавою є і проблема
макропланувальної системи розміщення городищ і в тому числі періоду
Київської Русі. Вивчення нами принципів взаєморозташування городищ
Київської і Галицької земель показало наявність чітко продуманої
макропланувальної системи зовнішньої, загальнодержавної оборони
(територіально-замкнутої) [рис. 8,9]. Всюди присутня чітка рядність і
ешелонованість в розміщенні всіх городищ, кожне з яких входило в наперед
визначену йому систему окремого ряду, тощо. Це було найпершим принципом
у виборі місця його розташування, що навіть деколи йшло в розріз з
природними умовами оборони. Городища ніколи не були просто окремими,
самостійними укріпленнями, лише зі своєю внутрішньою системою оборони.
Вони були “кільцем” великого ланцюга єдиної загальнодержавної зовнішньої
системи оборони. Зокрема, в комплексі із “Змієвими валами”
(“Трояновими”, тощо), природними факторами, тощо. Безперечно, що вона
також була пов’язана із внутрішніми державотворчими (містотворчими)
процесами та формувалась довго і поетапно, що ускладнювало їх
планувальну структуру. Окреме місце в ній займає і роль
адміністративної, фіскальної систем, тощо1. В цілому, макропланувальна
система взаєморозміщення городищ дозволяє простежити існування декількох
шляхів їх виникнення. Зокрема, общинний, племінний (надплемінний),
торгово-ремісничий (ВТРП) і міський. Останні представляли державний
(феодальний) шлях, який остаточно завершив формування системи городищ як
центрів одержавлення (феодалізації) земель і територій. Міста, які
виникли на завершальному етапі процесу їх будівництва державною владою,
мали і однакову двохчастинну систему: дитинець і посад, тощо. Вони і
стали складовою частиною державної адміністративної (волостної)
структури7.
На даному етапі досліджень, нами зроблено лише попередні. висновки
відносно існування особливостей мікропланувальної структури давніх
могильників як “поселень мертвих” і макропланувальних систем розміщення
церков, хрестів та городищ. Зокрема, конкретизація семантики кожного
типу поховань для різних історичних епох і етнокультурних груп, вимагає
більш широкого і комплексного (історико-археологічного, етнографічного,
антропологічного, релігієзнавчого, філософсько-психологічного, тощо)
вивчення. Це ж стосується і вивчення планувальних систем інших груп і
категорій пам’яток. В цілому, нами запропоновано лише загальну модель їх
окремих головних просторових (планіграфічпих) зв’язків, яка існувала в
давні часи і формувалась та здійснювалась відповідною владою: сім’єю,
общиною, державою і Церквою8.
Література
Афанасьев Н.Н. Древо жизни. – Москва, 1983; Котляревский А.О. О
погребальних обычаях языческих славян. – Москва, 1868; Никитина Г.Ф.,
Могильников В.А. Погребальный обряд ллемен Северной й Средней Европы в І
тыс. до н.э. – Москва, 1974; Седов В.В. Погребальный обряд славян в
начале средневековья // Исследования в области балто-славянской духовной
культуры. Погребальньїй обряд. – Москва, 1990; Рыбаков Б.А. Язычество
древних славян.-Москва, 1981. – С. 176-178; Він же. Язычество древней
Руси.- Москва, 1987.- С. 267- 284.
Тимощук Б.А. Восточнословенская община VI – Х вв. н.э. – Москва, 1990 –
С. 73 -120.
Баран Я.В. Слов’янська община (за матеріалами поселення Рашків – І) //
Автореферат дисертації кандидата історичних наук.-Київ, 1992.
Моця О.П. Населення південно-руських земель IX – XIII ст. (за
матеріалами некрополів).-Київ, 1993.
Томенчук Б.П. Некрополі Галича і Галицької землі (Галицько-Буковинського
Прикарпаття) // Автореферат дисертації кандидата історичних наук.- Київ,
1998.
Красовский Н.С. Некоторые особенности градостроительной структуры Киева
средины XII в. //.Архитектурное наследие. – Москва, 1976. – № 25. –
С. 12 – 18; Максимов П.Н. Творческие методы древнерусских зодчих. –
Москва, 1976; Довганюк І. Архітектура українських церков.- Львів,
1997. – С.32.
Толочко П.П. Пути становлення древнерусских городов // Тези доповідей
української делегації на VI міжнародному конгресі слов’янської
археології (Новгород, Росія, 1996). – Київ, 1996,. – С. 63 – 68;
Томенчук Б.П. Три періоди розвитку Галича в світлі нових археологічних
досліджень // Там само. – С. 111-113; Филипчук М. Про господарство та
соціальні мікроструктури населення українського Прикарпаття в останній
чверті І тис. н.е. // Етногенез та рання історія слов’ян: нові наукові
концепції на зламі тисячоліть. Матеріали міжнародної археологічної
конференції. – Львів, 2001. – С.220-238.
Томенчук Б. До питання про особливості мікропланувальної структури
давніх поселень як “поселень мертвих”, та макропланувальних систем
розміщення церков і городищ // Нові технології в археології. Матеріали
міжнародної археологічної конференції. – Київ-Львів, 2002. – С.301-317.
Зокрема, орієнтація за місцем заходу і сходу сонця (місяця), зірок,
сузір’їв, сонцестояння (зимового і літнього), напрямку вітрів, тощо. В
стародавньому Єгипті, визначали орієнтацію кожного храму фараон і богиня
Сешет – покровителька закладки храмів, користуючись ритуалом
“натягування шнура” відносно відповідного орієнтира. Слід згадати про
орієнтацію композиційних осей давньогрецьких міст на м. Дельфи
(“географічний центр Землі”), чи давньоримських на м. Рим, а
мусульманських на Мекку, тощо. Про ритуальні традиції закладки міст,
храмів, житлових і суспільних будинків повідомляється в численних давніх
філософсько-етичних творах та спеціальних трактатах. Зокрема, в
“Артхашастрі” (Індія), в трактатах Чжу-лі і Менцзі (Китай), в працях
Гіпподама, Платона, Арістотеля (Давня Греція), Марка Вітрувія Полліона
(Рим, “Десять книг про архітектуру”), тощо.
1 Це добре видно, коли члени великої сім’ї живуть на одному поселенні. А
в тому разі, коли на різних (“гніздах поселень”), можливо повинна
існувати подібна система територіальних лінійно-радіальних зв’язків між
поселеннями-гніздами сім’ї, роду тощо.
1 Слід пам’ятати, що в реальних умовах функціонування поселенського
комплексу, в т.ч. і могильника, повинна існувати відповідно зорієнтована
сітка вулиць і доріжок, яка археологічно не завжди простежується.
За Лавровим Н. (Н. Лавров.Религия и церковь // История культуры Древней
Руси. – М., Л. – 1951. – Т. 2. – С. 73.
1 Орієнтація християнських поховань була по осі Зах.-Сх. Відхилення від
неї викликане різними точками сходу (заходу) сонця протягом року. Те ж
стосується і орієнтації церков відносно точки сходу сонця в період
конкретних днів освячення місця храму, яке визначав єпископ і давав
відповідне ім’я святого, тощо.
1 Необхідно згадати і про цілий ряд етнографічних і зокрема фольклорних
джерел, які повідомляють про надзвичайно цікаві факти пов’язані з
обґрунтуванням (народним) вибору сакралізованих ділянок під будівництво
церкви або її перенесення на нове місце. Це була завжди для всіх велика
таємниця. Місце вибору повинні були вказати Вищі сили. Зокрема, частіше
за все Матір Божа, яка появлялась на тому місці (на дубі, липі, тощо). А
якщо місце вибрано невірно, самовільно, то “під час бурі міг звалитись
хрест, або перенестись на нове місце”. “В церкву міг вдарити грім.” “Міг
впасти дзвін або тріснути”. “Церква взагалі могла провалитися під землю,
або згоріти…” Народ вважав, що все це були прояви “Вищої сили”, “Божої
волі”, яка забороняла будувати тут храм – місце зустрічі людей з Богом.
Це ж відноситься і до вірної орієнтації Церкви та до вибору місця під
кладовище і до відповідної орієнтації, могили тощо.
За Махновцем Л. (Літопис Руський. – К., 1989. – С. 66).
1 Дану схему можна використовувати і під час пошуків давно втрачених
(невідомих) місць знаходження старих храмів як і вмістах, так і в селах.
А з другого боку, шукати самі поселення чи інші церковні комплекси.
1 Лінії зв’язку між городищами в даній макропланувальній системі
загальнодержавної оборони частіше всього виступають ще як комунікаційні
зв’язки (дороги), а окремі (крайні) є і відповідними пограничними межами
(лімесом) земель, князівств, волостей, тощо. Взагалі, макропланувальна
система взаєморозміщення давніх поселень (і в тому числі городищ) в
межах суспільно-адміністративних одиниць ще маловивчена. В основному
дослідники вказують при цьому лише на природно-кліматичні умови
конкретної місцевості (регіону), топографію або близькість до
комунікацій (водних, сухопутних, тощо). В таких випадках з’являються
такі абстрактні визначення як «гнізда поселень», тощо. Можливо, на
ранніх етапах макропланувальна система взаєморозміщення поселень в
суспільно-адміністративних одиницях могла бути подібною (близькою) до
мікро планувальної структури самих поселень та некрополів. Особливо слід
пам’ятати, що ранні (додержавні) угрупування поселень мали відповідну
родо-племінну основу. В “державний період” групування поселень
(макропланувальна структура поселень) вже не відповідала старим
родо-племінним зв’язкам. Держава розривала родо-племінні зв’язки, як
основу сепаратизму родо-племінної знаті. Макропланувальна система
поселень вже тоді відповідала державним адміністративно-фіскальним,
господарсько-економічним потребам до макропланування поселень висували і
недержавні, приватновласницькі і церковні структури.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
