.

Особливості розвитку інституту адвокатури на землях східної Галичини і Буковини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
309 3638
Скачать документ

Реферат на тему:

Особливості розвитку інституту адвокатури на землях східної Галичини і
Буковини

Будь-яка справа загальносуспільного значення задля успішного її
звершення потребує пробудження людської свідомості з тим, щоб остання як
самодостатній елемент суспільної системи сприйняла ту чи іншу новелу
соціального життя як цінність. Елементом соціальної свідомості є й
свідомість історична. Відродження України як держави
соціально-демократичної орієнтації зобов’язує новітню українську державу
як уособлення українського народу шукати приклади національній історії,
які стали б дороговказом в тому числі і в розвитку української
адвокатури. В історико – правовій літературі минулих століть і по
сьогоднішній час немає спеціальних досліджень з проблем розвитку
української адвокатури у зазначений період. Для узагальнення та
висновків щодо особливостей становлення і розвитку адвокатури на землях
Східної Галичини та Буковини нами вивчено значну кількість періодичних
видань та іншої спеціальної літератури.

Відомо, що землі Східної Галичини з середини ХІV ст. до 1772 р.
перебували під пануванням Польщі, а після чого з першим розподілом
польської держави ці землі було передано Австрії. Така ж доля спіткала і
Буковину, яку зайняла Австрія в 1775р. З розпадом Австро-Угорської
монархії Східну Галичину окупувала Польща, Буковину – Румунія. Ці
історичні події зумовили особливості розвитку інституту адвокатури на
землях Східної Галичини і Буковини.

В сиву давнину правосуддя на території Польщі і України здійснював
князь, володіючи всіма атрибутами монаршої влади (praecipua pars
functionis reqial). Якщо сторона в процесі не знала існуючих правових
звичаїв чи встановлених норм права, то вона на допомогу собі могла
запросити родича, знайомого чи будь-яку іншу особу. Таких осіб у Польщі
називали представником, заступником (rzecznik). В документах вони
згадуються вже за правління польського короля Болеслава І. Якщо справа
торкалася вдів, сиріт чи неповнолітніх осіб, то такого заступника їм
призначав сам монарх [19, с.126]. Вже в ХІІІ ст. в Польщі з’являється
такий вид представництва як prokurator. Прокуратор мав право
представляти особу не лише в суді, але і в адміністративно-владних
органах. Повноваження прокуратора оформлялися у письмовому дорученні
сторони, засвідчувалося печаткою довірителя, зазначав об’єм його
повноважень. Такий порядок оформлення повноважень прокуратора
застосовувався головно у цивільному процесі.

Вперше Висліцький Статут 1347 р., який кодифікував давні правові звичаї
та писане право, закріпив засаду, що захист є природним правом людини і
в зв’язку з цим кожному, хто притягався до кримінальної
відповідальності, дозволялося мати захисника. Більше того, Статут
вказував, що сторона мусить мати захисника (potest et debet habere suum
adwokatum, prokuratorem seu prolocutorem) [14, с.8]. Зрозуміло, що цей
припис далеко не завжди виконувався. Майже одночасно з терміном
прокуратор, з’являються і prolokutor, monea, rzecznik, przyprawca, а
згодом, вже у ХVІІІ ст., – mecenas. На перших порах advokatus означав
війта, який здійснював муніципальне управління [19, с.8-9]. Вже в
ХVІ ст. прокуратори перебувають постійно при судах як правники,
правознавці і користуються захистом права та імунітетом. Авторитет
прокуратора, його значення у відправленні правосуддя настільки зросли,
що Мазовецький Статут записав у своїх нормах правило, яке забороняло в
судових засіданнях перебивати промову прокуратора [19, с.228]. Закон
регулював порядок вступу прокуратора у справу, забороняв йому в один і
той же відрізок часу мати більше як три справи. За несумлінне виконання
своїх функцій прокуратор карався штрафом в три гривні [14, с.13].

Інститут адвокатури дістав свій дальший розвиток у Конституції 1511 р.,
в якій проголошено захисника самостійною процесуальною фігурою у процесі
[14, с.14]. В наступних нормативних актах інститут адвокатури зазнав
подальших змін: Конституція 1538 р. заборонила функції захисту
здійснювати особам духовного сану, а Конституція 1543 р. вперше офіційно
впроваджує оплатність правових послуг [14, с.15-18]. Ця Конституція
зробила також значний крок до перетворення прокураторів в осіб, які
постійно здійснюють функцію захисту, в той же час заборонила іншим
особам постійно займатися наданням правової допомоги по кримінальних
справах. Нарешті, від прокураторів вимагають складати присягу, в якій
вони урочисто обіцяють не приймати до свого провадження безпідставних
справ, не зловживати своїми правами та не волокітити справ (ne amplius
difficultates et comperendinationes in jure facerent). За дисциплінарний
проступок прокуратора можна було покарати, заборонивши йому займатися
практикою протягом певного часу. Всі захисники дістали назву палестри
(palestra), що з грецької означало місце для вправ (школа гімнастики)
[11, с.507].

У 1578 р. в Польщі було створено Коронний Трибунал, що привело до
судової реформи; виник сейм як парламент, з’являються сеймові суди.
Проведена судова реформа була надто недосконалою. Досить сказати, що
судді трибуналу здебільшого не були спеціалістами в галузі права. Отже,
адвокати починають відігравати в судовій системі помітну роль, часто
єдиних знавців права, які мали значний вплив на суддів, особливо у
складних і заплутаних справах. Широко користуються послугами адвокатів,
як правових радників, депутати парламенту. Цікаво зазначити, що в давній
Польщі наявність вищої юридичної освіти для кандидатів в адвокатуру не
було обов’язковим.

Конституція 1588 р. закріпила в своїх нормах не лише право
обвинуваченого мати в процесі свого захисника, але й обов’язок суду
забезпечити підсудному адвоката, коли той не в змозі був сам його
найняти з причин матеріального стану. Адвокату гарантується право
знайомитися з усіма матеріалами справи (spatium od deliberanolum) [14,
с.13].

У Конституції 1678 р. поряд із словом прокуратор вперше вживається також
патрон (patron cousarum), що з латинської (patronys) означало захисник,
покровитель, покровительство [11, с.508]. Тепер польська палєстра
складалася з патронів і депендентів, тобто помічників. Як патроном, так
і помічником могли бути лише шляхтичі. Тільки Конституція 1764 р. дещо
пом’якшила це правило, допустивши до адвокатури осіб будь-якого
соціального стану. Але це не стосувалося випадків участі адвокатів у
Коронному Трибуналі [14, с.40]. Помічник патрона проходив стажування
протягом 4 років, якщо він мав намір присвятити себе правозахисній
діяльності, якщо ж такого наміру не було, стажування обмежувалося до 3
років. У перший рік стажування помічник лише слухав промови адвокатів,
впорядковував документи в канцелярії. В наступні роки за дорученням
патрона робив виписки з матеріалів справи, готував і редагував позови,
заяви, клопотання тощо. Після завершення стажування складав присягу і
ставав патроном або меценасом (maecenas – багатий покровитель наук і
мистецтва, а стосовно адвокатів, то цей вислів вживався як винятково
ввічлива форма звернення) [27, с.432].Кількість адвокатів було
врегульовано законом.

Адвокат за угодою отримував від клієнта гонорар salarium (плату), або
honorium (honorarius munus – винагорода за працю) [11, с.188]. Обмежень
в розмірі гонорару не було. Адвокати під час виконання своїх захисних
функцій вбиралися у спеціальний одяг, кольору, прийнятого у тому чи
іншому воєводстві.

У 1778 р. було розроблено “Зібрання судових прав”, яке часто називали
Кодексом Замoйського [14, с.85], хоча в кінцевому результаті цей кодекс
на польському сеймі не було прийнято [22, с.157-158]. Ст.ХІІІ, що
складалася з 27параграфів, фактично мала бути законом про адвокатуру.
Вона встановлювала норму, згідно з якою, адвокатом могла бути будь-яка
особа, яка досконало знала польську і латинську мови, засвоїла добрі
звичаї, мала знання публічного і цивільного, природничого і римського
права та історії. Після здобуття юридичної освіти кандидат адвокатури
мав проходити стажування в суді протягом 3 років, виконуючи канцелярську
роботу. Згодом – стажування у патрона. Після проходження практики у
патрона, термін якої чітко не був визначений, кандидат допускався до так
званої патронізації при судах. Це означало, що він мав скласти
адвокатські іспити і присягу, після чого ставав патроном. Але не у всіх
судах такий патрон міг брати участь. Приміром, у вищих судах могли
виступати патрони, які склали спеціальний іспит і крім того мали
особливу рекомендацію членів палєстри, що виступали у вищих судах [14,
с.85].

Розвиток адвокатури Польщі після її поділу державами-окупантами в різних
провінціях відбувався під безпосереднім впливом законодавства
держав-окупантів. Приміром, для Князівства Варшавського, яке згодом
називалось “Конгресівкою”, 22 липня 1807 р. було прийнято конституційний
закон, який на багато років визначив порядок діяльності адвокатури [14,
с.92]. Палестра поділялась на: патронів, адвокатів і меценасів. Патронів
призначав міністр справедливості на подання Трибуналу І інстанції;
адвокатів – за поданням апеляційних судів; меценасів – за поданням
міністра справедливості королем. Отже, найкваліфікованіші і найбільш
знатні захисники – звалися меценасами. При кожному трибуналі І інстанції
створювалася палата захисників, а у Варшаві – Найвища Палата. У
XVIII ст. польське законодавство встановлювало кількість адвокатів при
кожній судовій інстанції: Коронному трибуналі – 30, в асесорії – 12, в
референдарії – 12, у військовому департаменті – 16 адвокатів [21, с.62].

Палестранти відігравали важливу роль у судах різних інстанцій. Проте
найвагоміша їхня роль була в роботі Королівського Трибуналу, який
розпочинав свій строк повноважень в Пьотркові у перший понеділок після
11 листопада. Розпочиналася робота Трибуналу з урочистого відкриття, в
якій брали участь меценаси. Очолював це дійство президент Трибуналу. В
перший день проводилися богослужіння і моління в костелі, судді складали
присягу. Як правило, вже в цей період меценаси перебували на цих
урочистостях з своїми клієнтами. Після складення присяги Трибунал
поздоровляв представник палестри, бажав доброї плідної роботи, а
президент Трибуналу чи маршалок дякував за привітання. Судовий чиновник
оголошував порядок розгляду справ, і Трибунал приступав до роботи.
Весною суд переїжджав працювати до Любліна. Згідно з джерелами, меценаси
з Пьотркова до Любліна не їхали, там їхні справи вже представляли
місцеві меценаси – поляки чи русини (тобто українці) [27, с.69].
Захисники, які доїжджали до місця роботи Трибуналу, привозили з собою
великі запаси харчів для себе та сіна і вівса для коней. Відповідно до
існуючих звичаїв, кожен захисник повинен був мати багато різного одягу:
в п’ятницю і в період посту вбирався у все чорне; в суботу – в
попелясте, а починаючи з 1776 року одяг мав бути припасований до
відповідних кольорів, прийнятих у воєводстві, де працював Трибунал. Крім
того захисник обов’язково мусів мати шаблю, бути високо підстриженим з
короткою чуприною і довгими вусами [26, с.70]. Визначний польський
письменник І. Kрашевський так оцінював роль і значення середньовічної
польської палестри: “Були часи, в яких палестра відігравала в нас значну
роль, яку сьогодні відіграють артисти. Відомі люди, навіть запобігали
завоювати приязне ставлення до меценасів, приймали їх, поїли, годували,
хвалили…” [21, с.61].

Подальша історія адвокатури в Конгресівці була тісно пов’язана з
розвитком адвокатури в Росії, яка переносила на ці землі свою правову
систему і в тому числі судову реформу 1864-1876 рр. [14, с.5-6].

Помітного розвитку інститут адвокатури в Галичині і Буковині набув після
приєднання цих земель до Австро-Угорщини. Історичні джерела ХVІ ст.
подають нам декілька прізвищ адвокатів-українців, котрі працювали в
Галичині. Так відомий історик Іван Крип’якевич називає Олександра
Ігнатовича як українського адвоката, який працював на адвокатській ниві
ще до 1546 р. З цих часів згадуються ще адвокати-українці Станіслав
Гурський та Жигман [3, c.39]. Але історія поки що неохоче називає імена
українських адвокатів, які працювали в Галичині до кінця ХVІІІ ст. Одним
з перших як професійного українського адвоката того часу історичні
джерела називають Андрія Ангелловича (народився 30 вересня 1766 р. у
Гриневій). У1796 р. він дістав право на ведення адвокатської практики у
Львові [8, с.83]. Український адвокат Вислобуцький працював у першій
половині ХІХ ст.; згадуються також інші прізвища – Яворський, що
народився 15 червня 1772 р. у с. Турочка Нижня Самбірського округу; Яков
Березницький, Василь Гасевич, Іван Товарницький. [3, с.39]. Станом на
1849 рік у Львові був 41 адвокат, у тому числі лише 2 українці
/Бачинський і Рачинський/, 3 – євреї, 32 – німці і поляки та 4
греко-католики [3, с.40]. У 1859 році в Галичині та на Буковині був 81
адвокат, у 1876 р. – 229, з них у Львові – 76.

Для законодавства Австрії характерним було підвищення вимог до
адвокатури, починаючи із встановлення диференційованих високих цензів
щодо вступу до адвокатури. Вже законом про суд від 1 травня 1781 року
[9, с.109] особа, яка мала намір стати адвокатом, повинна була мати вищу
юридичну освіту, ступінь доктора права, проходити стажування в адвоката
без визначення строку та складати не прості іспити. Крім того, кандидат
до адвокатури повинен був мати незаплямовану репутацію, не мати жодних
боргів, бездоганно поводитись у приватному житті та ін. Цісарським
декретом з 1802 року [9, с.109] для особи, котра мала намір стати
адвокатом, введено нову вимогу – після проходження стажування у адвоката
кандидат мав ще отримати від цісаря дозвіл на складання адвокатського
іспиту. Фактично це було не що інше, як регулювання кількості адвокатів
у монархії.

У 1826 р. декретом цісаря [9, с.109] встановлюється правило, за яким
адвокат допускався до виконання своїх обов(язків лише після ухвалення
рішення міністром юстиції. Це право номінації відкрило широкі можливості
до різних зловживань з боку влади [10, с.73].

???????¤?$??????На той час адвокати поділялися на: двірцевих і судових,
двірцево-військових у Відні; судових – у великих центрах; земельних – у
головних містах провінцій; гірничо-судових та інших.

Першим тимчасовим положенням про адвокатуру від 16 липня 1849 р. вже
передбачалося створення адвокатських палат як органу самоврядної
адвокатури, що займалася всіма питаннями внутрішнього життя і діяльності
адвокатури: розглядом дисциплінарних проступків адвокатів,
відстороненням від виконання функцій адвоката тощо.

Тимчасове положення підтвердило вимоги до кандидатів в адвокатуру, а
саме: австрійське громадянство, незаплямована репутація; ступінь доктора
права, отриманий у вищих навчальних закладах Австрії, досягнення віку,
успішне складення адвокатського іспиту, стажування в суді чи прокуратурі
у продовж трьох років після здобуття ступеня доктора права або п(яти
років без такого ступеня.

Складання адвокатського іспиту було справою досить складною.
Розпорядженням міністра юстиції від 7 серпня 1850 р. іспит складали в
два етапи: спочатку усний, а потім письмовий. На усному іспиті кандидат
мав виявити теоретичні знання з цивільного і кримінального
законодавства, а на письмовому – навики складання процесуальних
документів тощо. Особа, що не склала іспиту з двох спроб, до третьої
спроби не допускалася [10, с.75].

Рух за надання адвокатурі автономії в Австрії завершився прийняттям 6
липня 1868 р. постійного положення про адвокатуру, яке вперше закріпило
самоврядність і автономію адвокатури.

Положення встановлювало оновлені вимоги до кандидатів в адвокатуру:
австрійське громадянство, правоздатність і дієздатність, юридична освіта
і 7-річна юридична практика. Звання доктора права і складання
адвокатського іспиту не були обов’язковими. Вони могли бути замінені,
приміром, п’ятирічним перебуванням на посаді радника суду [10, с.76].
Постійне положення про адвокатуру сприяло швидкому зростанню чисельності
адвокатів у цілій Австрії. Тільки з 1898 р. по 1914 рік адвокатський
корпус Австрії зріс із 4009 до 5297 осіб. У 1900 р. налічувалось 4297
адвокатів на 26150708 жителів країни (на одного адвоката припадало 6085
осіб), а у 1910 р. – 5245 адвокатів на 28267898 осіб (тобто 1 адвокат на
5446 осіб) [10, с.77].

1 квітня 1872 р. в Австрії був прийнятий адвокатський дисциплінарний
статут, який передбачав створення при кожній адвокатській палаті
дисциплінарної палати, що обиралася всіма адвокатами палати строком на
три роки. Дисциплінарне провадження проти адвоката рада розпочинала
попереднім слідством: допитувала обвинуваченого, інших причетних осіб,
вдавалась до ставки віч-на-віч та ін. В дисциплінарному статуті
встановлювався вичерпний перелік покарань, що застосовувалися до
адвокатів: догана, штраф до 300 крон (згодом – до 600 крон), тимчасове
усунення з посади на строк до одного року (для кандидатів – продовження
тривалості практики на той же строк) і вилучення із списку адвокатів.
Вилучений із списку адвокатів мав право упродовж трьох років клопотати
про поновлення його у списку [10, с.81].

Львівську палату адвокатів створено в 1863 р. [19, с.78]. Адвокатські
палати виникли також у Перемишлі, Тернополі, Самборі, Золочеві і
Станіславі. Ці палати налічували невелику кількість адвокатів. Приміром,
у 1869 р. Тернопільська палата мала лише 16 адвокатів, а Самбірська – 6
[9, с.110]. Згодом невеликі палати об’єдналися у Львівську палату
адвокатів.

У період “весни народів” та українського національного відродження різко
збільшується кількість українських адвокатів, які дедалі частіше ставали
лідерами політичних партій, очолювали боротьбу українського народу за
свої права. Переломним став 1890 рік, коли мережа канцелярій українських
адвокатів охопила майже всі міста Галичини [2, с.80-81]. Українські
адвокати ставали надійними захисниками політичних прав свого народу. Вже
тоді виникають політичні процеси проти українців. Характерним прикладом
може бути процес у Львові у 1893 р., коли перед судом присяжних стали
два українських художники – Корнило Устіянович та Степан Томасевич. Їх
звинувачували в тому, що вони, розмальовуючи церкву в с. Бутинах
Жовківського повіту, зобразили небо й пекло, помістивши у пеклі
шляхтича, урядника-бюрократа та єврея-лихваря. Обох підсудних захищав
Кость Левицький. Адвокат спромігся не лише домогтися виправдання
підсудних, але й використати трибуну, щоб нагадати суду і прокурору про
права українського народу на ведення судочинства українською мовою, а
коли прокурор виголосив промову на польській, то К. Левицький заявив
рішучий протест [3, с.7].

Прогресивна політична діяльність адвокатів не залишалася поза увагою
офіційної влади. Подекуди вона намагалася спровокувати і сфальсифікувати
проти таких адвокатів “обвинувачення”. Так було, наприклад, з адвокатом
Михайлом Королем з Жовкви. На його захист стало три адвокати: Іван
Добрянський, Євген Олесницький і Степан Федак. Суд виправдав Михайла
Короля [3, с.8-9].

Для значної частини тогочасних українських адвокатів характерним було
жертовне служіння народу через безвідмовне виконання професійного
обов’язку адвоката. Не гонорар, а веління серця, національна ідея були
визначальними в роботі адвоката.

Окремих адвокатів неформально називали “мужицькими” адвокатами. Особливо
уславився “мужицький адвокат” Іван Семенюк, який увійшов в історію
літератури під псевдонімом Марка Черемшини. Сучасник М. Черемшини Василь
Ревлюк у своїх спогадах пише: “В адвокатській практиці пізнавав він
ближче життя гуцулів і пізнавав також п’явок, що обсіли наші гори та
визискували добродушність гуцульську, та доводили не раз свої жертви до
жебрацької торби. Бідним уділював безоплатної правової поради, заступав
і боронив їх не тільки перед судом в Делятині, але також перед окружним
судом” [8, с.86]. Іншим мужицьким адвокатом був Андрій Чайковський. Він
походив із збіднілої “ходачкової шляхти” із с. Кульчиць на Самбірщині,
яке дало також Україні славетного Петра Конашевича-Сагайдачного. У
1890 р. після чотирьох років так званої “конципієтури” Андрій
Чайковський відкрив у Бережанах адвокатську канцелярію. Він перший у
Бережанах домагався прав української мови в судочинстві. А. Чайковський
часто публікував у галицькій і буковинській пресі свої роздуми щодо
гіркої долі селян, думки з приводу судових процесів [1, с.78-81]. Весною
1914 р. Андрій Чайковський переїхав до Самбора, куди і переніс свою
адвокатську канцелярію. Тут він пережив події 1 листопада 1918 р., був
повітовим комісаром Самбірщини [1, с.81-82].

Після поразки визвольних змагань українців у Галичині офіційна польська
влада широко практикувала політичні репресії проти інакомислячих осіб,
передусім стосовно українського населення.

Українські адвокати в грудні 1918 р. створили Український Горожанський
Комітет (далі – УГК) [13, арк.1].УГК мав свій статут, органи
самоврядування. Серед секцій УГК була і секція надання правової допомоги
полоненим, інтернованим, арештованим особам української національності.
Коли ж польський окупаційний режим розпочав плодити масово кримінальні
справи проти українців, УГК організував правовий захист у політичних
судових процесах. При цій секції було утворено Колегію Оборонців [12,
арк.53], яка об’єднала всіх українських адвокатів Східної Галичини з
метою організації правового захисту українського населення. Коли ж в
1921 р. польська влада заборонила УГК, українські адвокати в травні
1923 р. утворили Союз Українських Адвокатів (далі – СУА). Першим головою
СУА було обрано С. Федака, його заступником – Л. Бачинського [5, с.17].
В місцевостях окружних судів утворювалися делегатури СУА. Всього було 12
делегатур: Львівська, Бережанська, Дрогобицька, Коломийська,
Перемишлянська, Самбірська, Станіславська, Стрийська, Снятинська,
Тернопільська, Чортківська, Волинська.

Згідно зі Статутом СУА, товариство складалося з: почесних членів,
добродіїв, звичайних членів, з українських кандидатів адвокатури і
оборонців для карних справ як надзвичайних членів. Головне своє завдання
СУА бачив у тому, щоб дбати про ріст кількості українських адвокатів,
сприяти їм у навчанні і праці, допомагати матеріально, боротися за
високу професійність серед українських адвокатів тощо. СУА був
громадською організацією, проте він відігравав значну роль у
національному згуртуванні українських адвокатів, у регулюванні етичних
відносин між адвокатами та інше. На жаль, зауважимо, що лише незначний
відсоток українських адвокатів було охоплено СУА. Так у 1927 р. з усіх
237 українських адвокатів членами СУА було лише 139 [6, с.62]. Взагалі
відсоток українських адвокатів порівняно з поляками і євреями у Східній
Галичині був невеликим. Станом на 1939 рік у Львівській Палаті адвокатів
було: 1140 – поляків, 1070 – євреїв і лише – 439 українців [7, с.25].

СУА структурно входив до складу Львівської палати адвокатів. Палати
адвокатів мали своїх представників у Начальній Раді адвокатури у
Варшаві.

У відродженій в 1918 р. Польщі адвокатура на землях Східної Галичини
функціонувала на підставі попередньо діючого австрійського
законодавства. Щодо адвокатури на Волині, то для цих земель було
прийнято в 1918 р. тимчасовий статут про устрій адвокатури [15]. Лише в
1932 р. було прийнято Закон про устрій адвокатури для всієї держави
[16].

Львівська палата адвокатів була найчисленнішою у всій Польщі, що
підтверджують такі дані: станом на 1 листопада 1936 року адвокатів і
аплікантів, відповідно було у Варшавській – 2040(751), Краківській –
1314(860), Львівській – 2364(1577), Люблінській – 278(61) [25,
с.1166-1167].

Станом вже на 20 жовтня 1937 року кількість адвокатів у згаданих палатах
ще збільшилася: у Краківській до – 1398, Люблінській – 286, Варшавській
–2112 і Львівській – до 2548 адвокатів [25, с.1167]. У 1939 р. Львівська
Палата адвокатів налічувала вже 2713 адвокатів [7, с.25]. 12 листопада
1932 року відбулися загальні збори Львівської Палати адвокатів, де було
сформовано органи самоврядування відповідно до нового закону,
затверджено правила проведення загальних зборів, правила для Ради Палати
при вирішенні всіх справ аплікантів, Статут фонду взаємної підтримки між
адвокатами та ін. [20, с.39-47].

Рада була найважливішим виконавчим органом Палати. Умови вступу до
адвокатури залишилися попередні за деякими незначними змінами, а саме:
1) скасовано судову аплікацію; 2) збільшено коло осіб, які користуються
правом вільного переходу до адвокатури. Закон скасував судову аплікацію,
натомість запровадив п(ятирічну аплікацію адвокатську. Упродовж п(яти
років аплікант повинен працювати в канцелярії свого патрона та брати
участь у всіх заходах щодо підвищення рівня кваліфікації, які проводила
Рада Палати (ст.105).

За існуючим правилом, правом вільного доступу до адвокатури
користувалися лише судді і прокурори, які мали не менше як чотири роки
практичної роботи в цих органах. Ці особи звільнялися від складання
адвокатського іспиту. Перехід до адвокатури з спеціальних судів та
органів державної влади і управління міг відбутися з дотриманням
загальних правил, у тому числі і складання адвокатського іспиту [24,
с.102].

Вже на початку 30-х років ХХ ст. у Польщі постійно дискутувалося питання
про причини злиденного становища адвокатури. Однією з причин цієї
ситуації вбачали в надмірній кількості адвокатів. У кінці 1935 р.
Начальна Рада створила комісію для вивчення становища адвокатури.
Постійні голоси палат адвокатів з вимогою тимчасово закрити доступ до
адвокатури примусили міністерство юстиції розпочати перегляд
законодавства про адвокатуру. В результаті 4 травня 1938 р. був
ухвалений новий закон про устрій адвокатури [18, с.188-189; 16].
Подальша фашизація всього політичного життя Польщі наклала і певний
відбиток на діяльність адвокатури: йде наступ на самоврядування і
автономію цього інституту. Розпорядженням міністра справедливості від 10
червня 1938 року припиняється прийом до адвокатури аж до 31 грудня 1945
року, за невеликим винятком для окремих осіб.

Література

Бережанщина в спогадах емігрантів.-Тернопіль,1993.

Волошин М. Тим, що відійшли // Ювілейний альманах.-Львів,1934.

Ганкевич Л. Десятиліття Союзу Українських Адвокатів // Ювілейний
альманах.-Львів,1934.

Ганкевич Л. Союз Українських Адвокатів у Львові / Матеріали і зауваги з
нагоди десятиліття.-Львів,1938.

До 10-літнього ювілею С.У.А.//Життя і Право.-1932. – Ч.1.

Життя і Право.-1928. – Ч.1.

Життя і Право.-1939. – Ч.2.

Історія адвокатури України//За ред.Т.В. Варфоломеєвої.-К.,1992.

Лициняк В. Українські адвокатські апліканти в Галичині // Ювілейний
альманах Союзу Українських Адвокатів у Львові. – Львів, 1939.

Никифорак М.В. Адвокатура на Буковині в період її входження до Австрії
// Науковий вісник Чернівецького університету. – Випуск 14.
Правознавство, Чернівці, 1997.

Словарь иностранных слов // Под ред. Л.В.Лехина и Ф.Н.Петрова.-М.,1954.

ЦДІА України у Львові. – Ф. – 359. – О. – 1-. Спр. 352.

ЦДІА України у Львові, Ф. – 462. – О. – 1. – Спр. 2.

Car St. Zarys historii adwokatury w Polsce. – W.,1925.

Dz.URP.-1918. – №22. – P-.75.

Dz.URP.-1932. – №86. – Р-.733.

Dz. URP-.1938. – №33. – P. – 289.

Jarosz M. W?drowki po ?cie?kach wspomnie?.-W.,1963.

Niemirowski A.. Pogl?d dziejowy i zasadniczy na stanowisko
obro?cy.-W.,1869.

Nowa Palestra.-1933. – №1.

O palestrze staropolskiej. Odczyt Aleksandra Kraushara//Palestra.-1999.
– №11.

Orzechowski K. “Mecenas” – dzieje poj?cia i kilka refleksji o
adwokaturze Szlacheckiej Rzeczypospolitej //Palestra.-1996. – №3-4.

Ostro?y?ski W. Ostatni projekt reformy prawa i procesu karnego w Polsce.
W.: Rozprawy i sprawozdania z posiedze? wydzia?u
historyczno-filozoficznego Akademii umiej?tno?ci.-Krakow,1891.

Palestra.-1932. – №3-4.

Palestra.-1937. – №12.

Tomaszewski A.. ?ycie codzienne XVIII – wiecznej palestry
trybunalskiej//Palestra.-1933.-№12.

Wielki s?ownik polsko-rosyjski. – W.,1998. – Т.1.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020