.

Особливості правового регулювання зборів за використання природних ресурсів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
325 4183
Скачать документ

Реферат на тему:

Особливості правового регулювання зборів за використання природних
ресурсів

Особливе місце серед державних доходів посідають збори за спеціальне
використання природних ресурсів, які мають характерні принципові
відмінності від інших обов’язкових платежів.

В юридичній науці немає єдиної думки щодо правової природи цього
платежу. Збір за спеціальне використання природних ресурсів за своєю
суттю є платою, розмір якої прямо залежить від обсягів використаних
платником природних ресурсів. У недалекому минулому цей платіж у
податковому законодавстві носив назву “плата”, а не збір, що точніше
відображало його правову та економічну сутність. Учені зазначають, що
плата як вид платежу передбачає певну еквівалентність відносин платника
з державою. Розмір плати залежить від розміру ресурсів, що
використовуються, а надходження плати державі визначається державною
власністю на ці ресурси [1, с.11; 2, с.91].

Збір за спеціальне використання природних ресурсів – це узагальнююча
назва, що об’єднує в собі кілька ресурсних платежів. Однак законодавець,
встановивши такий вид збору, не уточнив його складових.

У податковому законодавстві з посиланням на ст.43 Закону України від 25
червня 1991 р. “Про охорону навколишнього природного середовища”,
ст.89-91 Лісового кодексу України, ст.29-31 Водного кодексу України,
ст.28-30 Кодексу України про надра вказано, що збір за спеціальне
використання природних ресурсів об’єднує:

збір за спеціальне використання водних ресурсів;

збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

плату за користування надрами.

Однак у ст.43 Закону України від 25 червня 1991 р. “Про охорону
навколишнього природного середовища” під назвою “плата за спеціальне
використання природних ресурсів” визначаються не види платежів, а
закріплюється порядок встановлення нормативів збору.

У Водному, Лісовому кодексах України, Кодексі України про надра мова йде
про плату за спеціальне використання відповідно водних, лісових ресурсів
та надр. У цих актах законодавець не встановлює збір, а проголошує
платний характер саме спеціального використання природних ресурсів, і
акцентує на цьому увагу, оскільки загальне використання природних
ресурсів в Україні є безоплатним.

На відміну від податкового у бюджетному законодавстві закладено інший
підхід до складових збору. В бюджетній класифікації під назвою “Збір за
спеціальне використання природних ресурсів” об’єднано ширше коло
платежів, які, за податковим законодавством, є самостійними видами
зборів та податків. Це, наприклад, збір за геологорозвідувальні роботи,
виконані за рахунок державного бюджету, земельний податок. Крім того,
внесено і платежі, які податковим законодавством не розглядаються як
обов’язкові – плата за спеціальне використання диких тварин, а також
плата за спеціальне використання рибних та інших водних ресурсів.

Нормативно-правові акти, які регламентують справляння зборів за
спеціальне використання природних ресурсів балансують між сферами
податкового і екологічного права. Це зумовлено з тим, що справляння
зазначених платежів відбувається відповідно до вимог податкового
законодавства, а нормативи платежів розраховуються виходячи із
нормативних актів у сфері екологічного права [3, с.7].

Представники науки екологічного права наполягають на тому, що
встановлення та сплата зазначених зборів врегульовані водним
законодавством – стосовно зборів за спеціальне використання водних
ресурсів, лісовим – в частині встановлення зборів за спеціальне
використання лісових ресурсів, законодавством про надра – щодо
встановлення зборів за спеціальне використання надр. При цьому досить
спірну думку висловлює С. Кузнєцова, що “правове регулювання
встановлення видів екологічних податкових платежів, їх розподілу між
державним бюджетом усіх рівнів при мобілізації коштів частково
врегульовані екологічним законодавством, а формування безпосередньої
доходної та витратної частини – фінансовим законодавством” [4; 7, с.11].

На інших позиціях стоять представники науки фінансового права. Вони
розглядають відносини з приводу встановлення та справляння вказаних
зборів у складі предмета регулювання фінансового права [5, с.101-103; 6,
с.273-277]. І така точка зору справедлива не тільки з позиції теорії
фінансового права, але й відповідає вимогам законодавства.

Збір за спеціальне використання природних ресурсів, відповідно до ст.14
Закону України “Про систему оподаткування”, є обов’язковим платежем,
складовою податкової системи України [7]. Встановлення податку чи збору
– це його своєрідне правове проголошення в Законі України “Про систему
оподаткування”, в якому закріплюється чіткий перелік цих платежів.
Встановлення податку або збору зумовлює можливість їх введення на
території держави (для місцевих податків, зборів – на території
відповідно села, селища чи міста). Всі податки і збори, які передбачені
в ст.14 та 15 Закону України “Про систему оподаткування”, вважаються
встановленими.

Як зазначається в ч.1 ст.1 Закону України “Про систему оподаткування”,
встановлення зборів (обов’язкових платежів) здійснюється Верховною Радою
України відповідно до даного Закону чи інших законів про оподаткування.
Якщо будь-який збір (обов’язковий платіж) запроваджується іншими
законами України, він має бути внесеним до Закону України “Про систему
оподаткування”. Тобто законодавець чітко визначає, що обов’язковий
платіж, як складова податкової системи, може бути встановлений тільки
законом про оподаткування. Будь-яким іншим законом можна запровадити
збір, проте обов’язковим для сплати він стане лише після його
встановлення.

Для того щоб сплата конкретного збору стала обов’язком платника, щоб
його можна було стягнути в примусовому порядку із недобросовісного
платника, збір необхідно не тільки встановити, але й ввести. Введення
збору пов’язується із прийняттям нормативного акта, в якому
регламентуються умови, порядок, процедура фактичного справляння платежу
[8].

У ч.4 ст.1 Закону України “Про систему оподаткування” закріплено, що
строки, механізм справляння та пільги по зборах можуть встановлюватись
тільки законом з оподаткування. Однак низка основних елементів збору за
спеціальне використання природних ресурсів визначено на сьогодні в
постановах Кабінету Міністрів України. Такі повноваження Уряду України
передбачені в Лісовому Кодексі України (ст.90), Водному кодексі України
(ст.30-31)та ін.

За строками сплати, строками подачі розрахунків збір не відрізняється
від інших складових податкової системи України. Вони регулюються
фінансово-правовими нормами, а саме нормами податкового права і
визначені в ст.4 та 5 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань
платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” [9].

Отже, законодавець хоча і включає збір за спеціальне використання
природних ресурсів до складу податкової системи, однак застосовує до
нього механізм регулювання, що більше відповідає неподатковим платежам.
Його основні елементи (ставки, об’єкт, платники) виписані не в
податковому законі, а в підзаконних актах.

На правомірності застосування такого порядку регулювання збору
наполягають представники органів державної податкової служби України,
посилаючись на постанову Верховної Ради України від 24 грудня 1998 р.
№363 – ХІV “Про застосування нормативно-правових актів з питань
оподаткування в Україні”, в якій передбачено, що справляння зборів за
спеціальне використання природних ресурсів здійснюється в порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до законів України
[10]. Однак не треба забувати і вимоги, встановлені Законом України “Про
систему оподаткування”, і які не можуть кортгуватися постановою
Верховної Ради України.

На відміну від України в Російській Федерації всі елементи ресурсних
платежів подані в Податковому кодексі РФ (далі – ПК РФ). Російські вчені
зазначають, що такий порядок регулювання має і негативні сторони,
оскільки не дає можливості враховувати умов використання природних
ресурсів залежно від їхнього місця розміщення. Наприклад, у главі 26 ПК
РФ в податку на видобуток корисних копалин були об’єднані платежі за
користування надрами і відрахування на відтворення мінерально-сировинної
бази. Нормами ПК РФ врегульовано справляння цього платежу, визначено
його об’єкт, податкову базу, податковий період, строк сплати та ставку,
які не враховують ні місця розміщення, ні умов залягання, ні якісних
характеристик корисних копалин, що ставить у нерівні умови платників
податку [11, с.18].

Зарахування збору до бюджету здійснюється в порядку встановленому
Бюджетним кодексом України: в ст.50 врегульовано порядок зарахування
збору в частині, що надходить до Державного бюджету, а в ст.78 –
стосовно частини, що зараховується до місцевих бюджетів [12].

????=???????¤?$????=?У Російській Федерації законодавець закріпив, що
доходи бюджетів формуються відповідно до бюджетного та податкового
законодавства [13, ст.39]. Така норма не допускає наукових дискусій щодо
участі в цьому процесі інших галузей законодавства.

Для того щоб з’ясувати, до якої групи належать відносини, які виникають
у процесі встановлення та справляння зазначеного збору, необхідно
згадати, що саме до предмета правового регулювання фінансового права
включено відносини, які виникають з приводу формування бюджету та
бюджетних цільових фондів. Відносини стосовно залучення податків, зборів
(обов’язкових платежів) до державного та місцевих бюджетів, бюджетних
цільових фондів регулюються нормами фінансового права, а саме – нормами
правового інституту доходів державного бюджету. І в податковому, і в
бюджетному законодавстві збори за спеціальне використання віднесено до
податкових платежів.

На відміну від законодавства в теорії фінансового права зазначені збори
розглядають у складі неподаткових доходів. Учені підкреслюють, що
неподаткові доходи відрізняються між собою конкретними умовами
акумуляції коштів у бюджет, проте їх об’єднує одна ознака негативного
плану: всі вони не є податками [14, с.44].

М.П. Кучерявенко розглядає збір за спеціальне використання природних
ресурсів як неподаткові доходи бюджету і відносить його до групи
ресурсних платежів [15, с.273]. Як неподаткові доходи, що випливають з
права власності держави, кваліфікує збір В.В. Левкович [16].
Л.А. Давидова, поділяючи неподаткові доходи на підставі сплати, виділяє
серед них групу – платежі за використання природних ресурсів і надр [17,
с.311-312]. О.Ю. Грачева та Е.Д. Соколова відносять цю групу платежів до
групи доходів від використання об’єктів федеральної власності і
власності суб’єктів федерації [18, с.66].

В Російській Федерації відповідно до ст.13 ПК РФ, до федеральних
податків віднесено – лісовий, водний податоки та ін. Російські вчені, не
зважаючи на те, що природоохоронні платежі віднесені законодавцем до
складу податків, продовжують наполягати на їхнььому неподатковому
походженні. Називаючи цю групу платежів ресурсними, вони при цьому
заперечують їхню належність саме до податків, пояснюючи це тим, що
“використання природних ресурсів зумовлює обов’язок здійснити певні
платежі державі, рівнозначні тій матеріальній вигоді, яку платник
отримує від такого використання” [19, с.83].

Влучним є порівняння Д.М. Щекіна ресурсних платежів з регаліями [19,
с.83]. Регалії – це термін, який широко використовувався теоретиками
фінансової науки до початку ХХ ст. при класифікації державних доходів,
які поділялись, як правило, на домени, регалії, мито та податки. На
відміну від інших видів доходів трактування регалій з боку науковців
було неоднозначним. І.І. Янжул називав регаліями “такі промислові
джерела доходу, якими держава користується переважно чи виключно для
себе, не допускаючи приватної конкуренції або значно її обмежуючи” [20,
с.116]. І.Х. Озеров під регаліями розумів права приватно-правового
характеру, які вилучаються із сфери придбання фізичними особами, і
виключно беруться в руки держави і при цьому переслідують в тій чи іншій
мірі фіскальну мету” [21, с.44]. Регалія, на думку Д. Львова, – це
переважне право казни на виробництво таких промислів, які вилучаються із
приватної промисловості і переводяться у виняткове або переважне
використання казни [22, с.165].

Однак водночас учені наголошували, що дати точне визначення поняттю
“регалія” дуже складно, оскільки воно охоплює різнорідні види державних
доходів [20, с.116].

Ресурсні платежі, як і збір за спеціальне використання природних
ресурсів не можна обмежити лише поняттям регалії. Частина з таких
платежів, наприклад доходи від використання лісів, історично походить
від таких надходжень, як доходи від “державного майна” або “домени” [23,
с.183]. Доменами називали нерухоме майно, що належало державі як
юридичній особі і приносило їй доход для задоволення державних потреб
(державні землі, ліси) [22, с.100].

Регалії, до яких відносяться ресурсні платежі, мають принципову
відмінність від податків, наполягають російські науковці. Якщо при
реалізації регалії держава виступає в ролі підприємця-монополіста,
пропонуючи товар покупцю на добровільній основі, то при справлянні
податку відбувається відчуження власності платника податку на
обов’язковій основі та безвідплатно [19, с.82]. Тобто це платежі, які
позбавлені такої риси як безвідплатність, що є однією із визначальних
при характеристиці податків.

Не беззаперечною є позиція вчених, що “надання права на використання
державної власності (природних ресурсів) не може бути визнано послугою
публічно-правового характеру” [19, с.83]. До суспільно-правових джерел
регалії наближаються в тому відношенні, що вони в багатьох випадках
мають примусовий характер, оскільки держава, встановлюючи їх, або
повністю унннеможливлює приватну конкуренцію, або значно обмежує її і
користується цим для встановлення монопольних цін [20, с.116; 21, с.45].

Доходи, які надходять від регалій не можуть бути віднесені до категорії
так званих приватноправових доходів. Їх джерело – промислова діяльність
певного характеру, але ця промислова діяльність не має нічого спільного
з промисловою приватною діяльністю, оскільки її метою не є отримання
доходу [23, с.227].

Будь-який збір як складова податкової системи характеризується такими
рисами:

він має обов’язковий характер, проте на відміну від податків
обов’язковість сплати збору настає в результаті вільного вибору
платника;

збір, як і податок, встановлюється виключно Верховною Радою України;

процедура адміністрування зборів регулюється Законом України “Про
порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та
державними цільовими фондами”;

збір є безповоротним платежем (але не безвідплатним, як податки);

збір є цільовим платежем. Його сплата пов’язана із спеціальною метою та
спеціальними інтересами платника.

Збору за спеціальне використання природних ресурсів, крім перелічених,
притаманна і така риса як компенсаційний (відплатний) характер.
Особливість цієї риси полягає в тому, що збір є не частковою, а повною
компенсацією за використані природні ресурси. Розмір сплаченого
платником збору є еквівалентним обсягу використаних ним природних
ресурсів. Інші збори, як правило, сплачуються в зв’язку із здійсненням
на користь платника юридично значущих дій або наданням йому певних прав.
У цьому випадку збір не є платою і його розмір не відповідає сумі витрат
завданих державним органам унаслідок із наданням платнику певних прав чи
здійснення на його користь певних дій.

Особливий механізм правового регулювання та специфіка прояву окремих
рис, дають можливість збір за спеціальне використання природних ресурсів
відокремити від інших зборів та виділити в окрему групу обов’язкових
платежів. Відтак норми, якими врегульовано відносини щодо справляння
зазначених зборів доцільно розглядати як самостійний фінансово-правовий
інститут, що входить до складного правового інституту державних доходів.

З метою однозначного застосування законодавства про збір за спеціальне
використання природних ресурсів необхідно:

усунути колізію між нормами податкового та бюджетного законодавства щодо
визначення складових збору;

основні елементи збору (суб’єкти, об’єкти тощо) повинні бути
врегульовані в податкових законах відповідно до вимог податкового
законодавства.

Література

Податкова система України: Підручник / За ред. В.М.Федосова. – К.:
Либідь, 1994. – 464с.

Опарін В.М. Фінанси (загальна теорія): Навч. посібник. – К.: 1999. – 164
с.

Онищенко В. Платежі за використання природних ресурсів як складова
екологічного та податкового права // Вісник державної податкової служби
України. – 2000. – №10. – С.7-9.

Кузнєцова С.В. Правове забезпечення фінансування у сфері охорони
навколишнього природного середовища: Автореф. дис. канд. юрид. наук. –
К., 2000. – 20 с.

Фінансове право: Навч. посібник. – К.: Вен турі, 1995.

Фінансове право: Підручник/ Відп. ред. Л.К.Воронова. – Харків.: Консул,
1998.

Закон України “Про систему оподаткування” (в ред. від 18.02.1997 р.) //
Відом. Верх. Ради України. – 1997. – №16. – Ст.119.

Брызгалин А., Зарипов В. Комментарий основных положений Налогового
кодекса Российской федерации // Хозяйство и право. – 1999. – №1. –
С.3-19.

Закон України від 21 грудня 2000 р. “Про порядок погашення зобов’язань
платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” //
Урядовий кур’єр. – 2001. – №33.

Голос України. – 1999. – 6 січня.

Климов В.П. Ресурсные платежи: практика налогообложения и проблемы //
Налоговый вестник. – 2002. – №8. – С.17-19.

Бюджетний кодекс України / Урядовий кур’єр. – 2001. – №131.

Бюджетний кодекс Російської Федерації. – М.: Изд-во НОРМА-ИНФА, 2001. –
160 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020