.

Криміналістичні аспекти у плануванні судового розгляду кримінальних справ (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
235 3407
Скачать документ

Реферат на тему:

Криміналістичні аспекти у плануванні судового розгляду кримінальних
справ

Повноту і цілеспрямованість судового слідства забезпечує чітке його
планування. Виконувати цю багатоетапну роботу потрібно як суду, так і
сторонам процесу.

Вибір обґрунтованого, раціонального порядку дослідження й використання
доказів має, окрім процесуального, організаційне і тактичне значення.
Порядок дослідження доказів у суді повинен бути доцільним і з точки зору
криміналістичної тактики, максимально сприяючи встановленню дійсних
обставин справи. Головний зміст планування, власне, і становить
визначення тактичної лінії дослідження доказів, а також тактики окремих
слідчих дій. Ефективність судового слідства значною мірою залежить від
правильного визначення як головних питань, що потребують дослідження
судовим розглядом, так і шляхів та способів такого дослідження.

До тепер методику планування судового розгляду кримінальних справ
розробляли здебільшого фахівці у галузі кримінального процесу і
практики. Але цього, вочевидь, недостатньо. По-перше, наукових праць на
цю тему було не так вже й багато. Зокрема можна назвати таких авторів як
І.Д. Перлова, Т.Д. Чеджемова, Г.О. Воробйова, Л.А. Сергеєва,
Л.А. Соя-Сєрко, М.О. Якубовича тощо [13; 15; 17; 19].

По-друге, у працях згаданих авторів розглядались здебільшого
процесуальні аспекти планування доказів у суді, і тільки щодо суддів як
суб”єктів судового розгляду кримінальної справи.

Проте забезпечення повного і всебічного дослідження фактичних обставин у
ході судового розгляду кримінальної справи, а отже, значною мірою й
правильного її вирішення, залежить не тільки від точного додержання й
застосування судом та учасниками судового розгляду процесуального закону
(хоча це – первинна, необхідна, елементарна умова правосуддя).© Це також
залежить від доцільного, умілого використання прийомів та методів, що
розробляються криміналістикою загалом і щодо планування тих чи інших
дій, заходів у ході підготовки провадження в кримінальних справах
зокрема. Остання теза слугує приводом для окремого, у межах наукової
статті, дослідження зазначеної проблематики.

План стадії судового провадження у кримінальних справах складається вже
під час підготовки до участі в її судовому розгляді, тобто у ході
вивчення справи. Це не механічне перечитування матеріалів справи.
Головним у цьому процесі виступає їх аналіз, з’ясування рівня повноти
досудового дослідження всіх істотних обставин, чи є достатньою
інформація, необхідна для правильного вирішення справи, і якщо є
прогалини, то як вони можуть бути усунуті.

Планування судового провадження у кримінальній справі – складна логічна
діяльність суддів, а якщо вести мову про судове слідство, то також
обвинувача і захисника. Кожен із них має свої прийоми та принципи цієї
діяльності взагалі і щодо планування зокрема.

У ході судового розгляду справи сторони обвинувачення, захисту, суд
(суддя) можуть повноцінно діяти, виконувати свої завдання тільки за
умови, якщо вони вичерпно ознайомились із наявними у ній доказами,
знають їхні сильні та слабкі місця. Це стосується не тільки доказів,
які, скажімо, обвинувачення чи захист передбачають використати для
підтвердження обраної ними позиції, а також тих, які можуть бути
використані стороною протиборства для спростування їхньої позиції;
доказів, які можуть призвести до спору, суперечки, неоднозначного
тлумачення, можуть змінитись у судовому засіданні тощо.

Уже із ознайомлення зі справою у кожного із професійних учасників
процесу повинно скластись чітке уявлення: що саме йому необхідно
з’ясувати, дослідити у ході судового розгляду і як це може бути
зроблено. На цьому етапі попередньо визначають коло обставин, що
підлягають встановленню у даній справі; з’ясовують, які з них
встановлені або недостатньо перевірені досудовим слідством;
обмірковують, за допомогою яких слідчих дій ці обставини можуть бути
найповніше і найбільш достовірно досліджені; як тактично правильно,
доцільно виконати ці слідчі дії.

Планування дослідження доказів, як і взагалі методика судового слідства
у кримінальних справах (яка також потребує окремого дослідження),
ґрунтується на трьох началах: законах кримінальному і
кримінально-процесуальному та положеннях, напрацьованих криміналістикою.
Отже, не дивно, що у багатьох наукових працях з криміналістики широко
висвітлюються одночасно питання і кримінального права, і кримінального
процесу: у методиці дослідження доказів під час судового розгляду різних
категорій кримінальних справ вони нерозривно пов’язані і розглядати їх
відокремлено неможливо.

Відтак план дослідження доказів у судовому розгляді кримінальних справ
має містити все те, що потрібно для з’ясування предмета доказування або,
за термінологією кримінального процесу, – обставини, що підлягають
доказуванню у кримінальній справі. Перелік цих обставин визначається
передусім Законом.

Відповідно до ст.64 КПК України у будь-якій кримінальній справі
підлягають доказуванню: подія злочину (час, місце, спосіб та інші
обставини вчинення злочину); винність обвинуваченого у вчиненні злочину
і мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а
також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та
обтяжують покарання; характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також
розміри витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування
потерпілого від злочинного діяння.

Ці загальні вказівки конкретизуються в кожному конкретному випадку,
по-перше, виходячи із кримінально-правової характеристики того чи іншого
злочину, наведеної в диспозиції відповідної статті (або частини статті)
Особливої частини КК України, а, по-друге, залежно від конкретної
періодної криміналістичної (слідчої) ситуації, яка виникає у справі на
різних стадіях провадження у ній.

Якщо у кримінальному законі склад злочину описано вичерпно, визначити
коло обставин, що підлягають встановленню, нескладно. Наведемо,
наприклад, ст.185 КК України, яка передбачає відповідальність за
крадіжку: “Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) – карається…”.

Як випливає із диспозиції цієї статті, з урахуванням примітки до неї, у
ході провадження в справі про крадіжку необхідно встановити, що
підсудний таємно викрав, тобто навмисно, безоплатно, із корисливою метою
вилучив та (або) звернув на свою користь або на користь інших осіб чуже
майно, заподіявши відповідну шкоду власнику чи іншій особі, в якої це
майно знаходиться в оперативному управлінні.

Однак у багатьох випадках, щоб правильно визначити обставини, що
підлягають доказуванню, необхідно розкрити, розтлумачити зміст Особливої
частини КК, а отже, виникне потреба опрацювати науковий коментар до
цього Кодексу, звернутись до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України,
підручників з кримінального права, відповідних посібників та методичних
матеріалів.

Розглянемо для прикладу ст.367 КК України. Злочинну службову недбалість
ця стаття визначає як “невиконання або неналежне виконання службовою
особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що
заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та
інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або
інтересам окремих юридичних осіб”.

Щоб здобути дані для обґрунтованого вирішення питання про винуватість
(або невинуватість) службової особи, необхідно не тільки встановити
наявність зазначеного у ст.367 порушення прав і законних інтересів
відповідних суб’єктів, скажімо, заподіяння громадянину або організації
істотної шкоди (що, здебільшого, робиться), але й з’ясувати цілий
комплекс інших питань.

Передусім необхідно встановити, що охоронювані законом права та інтереси
порушені саме в результаті дій (або, частіше, бездіяльності) підсудного,
а не через якісь інші причини; що заходи, які б могли запобігти такому
порушенню, мав вжити підсудний, що входило в коло його службових
обов’язків; що, зрештою, ці заходи не були вжиті не через об’єктивні
причини, які від нього не залежали (відсутність необхідної кваліфікації,
досвіду), а саме внаслідок недбалості, самонадіяності або
недобросовісності. Крім того, тут недостатньо обвинувачень у загальній
формі, а потрібні конкретні факти, що підтверджуватимуть саме таке
ставлення до роботи. Навіть, на говорячи вже про те, що потрібно
встановити, чи підсудний за своїм статусом є службовою особою.

Потреба у з’ясуванні, встановленні цих обставин (або їх спростуванні,
якщо мова йде про сторону захисту) повинна бути передбачена планом.

Не менш складно визначити предмет доказування у справах про злочини,
відповідальність за які передбачена статтями Особливої частини КК, із
так званими бланкетними диспозиціями. Як приклад, наведемо статті про
відповідальність за порушення різних правил (вимог): правил безпеки руху
або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту; вимог
охорони праці; правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах; правил
ядерної або радіаційної безпеки тощо.

Безпосередні правила, про порушення яких йдеться у статтях КК,
зрозуміло, не наводяться, оскільки це неможливо зробити внаслідок їхньої
різноманітності та значного об’єму. Але в обвинувальному висновку у
вироці їх необхідно вказати, інакше обвинувачення буде неконкретним. Які
саме правила було порушено обвинуваченим (підсудним), має встановити
розслідування і судовий розгляд справи.

У КК України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року, передбачена
відповідальність за деякі нові як для вітчизняного законодавства
злочини, зокрема у сфері економічної діяльності. Оскільки практика у
справах щодо таких злочинів поки що незначна (а щодо деяких складів вона
взагалі відсутня). можуть виникати значні складнощі під час визначення
предмета їх доказування.

Одним із таких злочинів, боротьба з яким у сьогоднішніх економічних
умовах надзвичайно актуальна, – легалізація (відмивання) грошових коштів
та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст.209). У диспозиції статті
склад цього злочину описаний досить коротко: “Вчинення фінансових
операцій та інших угод з грошовими коштами та іншим майном, здобутих
завідомо злочинним шляхом, а також використання зазначених коштів та
іншого майна для здійснення підприємницької або іншої господарської
діяльності, а також створення організованих груп в Україні чи за її
межами для легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна,
здобутих завідомо злочинним шляхом…”.

Необхідно виходити з того, що ст.209 КК України скерована проти
будь-яких спроб введення незаконно здобутих грошових коштів та іншого
майна у легальний обіг, приховання їхнього незаконного походження,
надання їм зовні легітимного характеру. Саме у цьому сенс вжитих у назві
статті слів “легалізація” і “відмивання”.

Необхідної для наукового узагальнення судової практики у справах щодо
цього злочину в Україні недостатньо. Щоби правильно визначити коло
обставин, які підлягають встановленню у таких справах необхідно,
звернутись як до праць, присвячених цій проблемі [13, с.151-154], так і
до міжнародних та окремих найновіших внутрішньонаціональних
нормативно-правових актів [9, с.415-430].

Отже, для того щоб притягнути особу до кримінальної відповідальності
згідно із ст.209 КК України, необхідно встановити, що:

а) грошові кошти та інше майно (тобто гроші, цінні папери в українській
або іноземній валюті, інше рухоме чи нерухоме майно, а також майнові
права й інші об’єкти цивільних прав), про легалізацію яких йде мова,
здобуті завідомо злочинним шляхом. Це означає, що предметом цього
злочину може бути майно, здобуте тільки в результаті суспільно
небезпечного діяння, тобто злочину, а не шляхом адміністративного
проступку чи цивільно-правового делікту;

б) із злочинно набутими грошовими коштами та іншим майном проводились
фінансові операції (внесено на рахунки у банках; було придбано на ці
кошти акції, облігації та інші цінні папери; проведено обмін таких
засобів на іноземну валюту; надано їх у кредит та ін.) чи інші угоди або
вони використовувались для підприємницької та іншої економічної
діяльності (тобто діяльності без мети одержати прибуток, проте такої, що
потребує грошових витрат або використання іншого майна для досягнення
іншої мети);

в) зрештою, вказівка у диспозиції ст.209 на “завідомо злочинне”
походження грошових коштів та іншого майна означає потребу доказати, що
особа, яка брала участь у фінансових операціях, інших угодах із
грошовими коштами, майном або ж, яка використовувала їх для здійснення
підприємницької діяльності, усвідомлювала, що ці кошти та майно здобуті
злочинним шляхом, і діяла навмисно, з метою їх легалізації.

Поки що йшла мова, головно, про планування процесу встановлення
обставин, які є об’єктивною стороною злочину.

Як уже зазначалось, серед обставин, що підлягають доказуванню, у ст.64
КПК названа також винність обвинуваченого, а це, окрім встановлення
факту вчинення саме ним злочину, означає потребу з’ясування суб’єктивної
сторони злочину – форми вини: умислу або необережності.

Вивчення практики засвідчує, що прогалини у дослідженні доказів
суб’єктивної сторони виступають однією із найпоширеніших причин
постановлення необґрунтованих вироків із подальшим їх скасуванням вищими
судовими інстанціями.

Такі недоліки виявляються найперше у справах про злочини проти життя і
здоров’я громадян. Вони трапляються на практиці, коли виникає,
наприклад, питання щодо розмежування умисного і необережного вбивства,
вбивства (або замаху на вбивство) і тяжких тілесних ушкоджень, що
спричинили або не спричинили смерть потерпілого. Це можна пояснити,
зокрема, тим, що у деяких слідчих, прокурорів і суддів немає чіткої уяви
про те, які саме обставини мають значення для встановлення суб’єктивної
сторони злочину.

Вирішити ці, інколи досить складні ситуації допомагають роз’яснення
Пленуму Верховного Суду України [15, с.96-106]. Під час вирішення
питання про умисел винного необхідно враховувати сукупність усіх
обставин вчиненого діяння і враховувати, зокрема, спосіб та знаряддя
злочину, кількість, характер та локалізацію тілесних ушкоджень
(наприклад, поранення життєво важливих органів людини), а також
докримінальну і посткримінальну поведінку винної особи і потерпілого,
їхніх взаємовідносини.

Як свідчить аналіз практики, такі із перелічених обставин, як спосіб,
знаряддя злочину, характер спричинених травм, тобто обставин, що входять
в об’єктивну сторону злочину, встановлюються, здебільшого, достатньо
повно. Однак цього ще не досить для обґрунтованого висновку про зміст
умислу, про мету діяння. Аналогічні за своїм характером дії, із
застосуванням одних і тих самих знарядь можуть вчинятись як з метою
вбивства, так і для заподіяння різного ступеня тяжкості тілесних
ушкоджень без умислу на позбавлення життя.

Для чіткого розмежування зазначених діянь необхідно з’ясувати й інші
обставини, перелічені у постанові Пленуму. Найперше це взаємовідносини
між обвинуваченим і потерпілим до події злочину: чи могли ці відносини
за своїм характером спонукати обвинуваченого вчинити вбивство, чи
зіткнення між ними було випадковим, скажімо, між ними відбулась бійка,
далека, як правило, від такої мети. Доказами умислу на вбивство можуть
слугувати, наприклад, висловлювання обвинуваченим погроз, наміру
позбавити потерпілого життя, попереднє готування знарядь убивства.

Також важливими є відомості про докримінальну поведінку обвинуваченого і
потерпілого (наприклад, хто був ініціатором сварки, бійки) і про
поводження винного після спричинення поранень потерпілому (намагався
завдавати і далі поранення або, навпаки, вживав заходів для надання йому
допомоги, викликав “швидку допомогу”).

У ході планування дослідження доказів у справах про злочини проти особи,
як і в багатьох інших справах, не можна залишати без уваги необхідність
встановлення причинного зв’язку між діями підсудного та їх результатом,
що деколи також становить певну складність.

Окрім вищенаведеного, як уже зазначалось, у ст.64 КПК передбачено
встановлення обставини, що характеризують особу обвинуваченого.
Здебільшого мова йде про передбачені ст.66, 67 КК України пом’якшуючі та
обтяжуючі покарання обставини, що має суттєве значення для встановлення
ступеня вини підсудного, за умови визнання його винним, для призначення
йому відповідного справедливого покарання. Але буває й так, що від даних
про особу значною мірою може безпосередньо залежати рішення про визнання
(або невизнання) підсудного винним у вчиненні злочину.

???????¤?$????$?ме це зумовлює структуру і зміст плану дослідження у
справі доказів.

Далі у криміналістичному контексті проаналізуємо роль сторін та суду в
плануванні дослідження доказів у судовому розгляді.

Виходячи з конституційного принципу змагальності судочинства, суд у ході
розгляду кримінальних справ здійснює винятково функцію відправлення
правосуддя і не повинен підміняти обвинувачення і захист.

Головна роль у дослідженні доказів, а отже, і в плануванні такого
дослідження належить саме сторонам – обвинувачу і захиснику.

З урахуванням розбіжності їхніх процесуальних функцій, їхньої позиції,
тактичної лінії, що визначилася в результаті вивчення матеріалів
досудового розслідування, кожна зі сторін по-різному планує свою участь
у дослідженні доказів; далеко не завжди збігаються і їхні пропозиції
суду про порядок дослідження доказів.

Головний процесуальний обов’язок державного обвинувача – прокурора –
доводити обґрунтованість пред’явленого підсудному обвинувачення. Цим
визначаються, зокрема, і пропозиції обвинувача про порядок судового
слідства. Так, якщо говорити про послідовність допиту підсудних у
групових справах з позицій обвинувачення, за загальним правилом,
доцільно першими допитувати тих, хто визнає себе винним і дає розгорнуті
показання: таким шляхом можна здобути найповнішу інформацію про
обставини злочину.

Крім того, показання цих підсудних можуть вплинути на інших підсудних і
навіть на свідків, попередивши очікувану зміну ними своїх показань,
даних на досудовому слідстві з метою виправдання обвинуваченого. З цих
же позицій допити зазвичай варто починати не з головних, а другорядних
учасників злочину, від яких ймовірніше очікувати правдивих і повних
показань (хоча може скластися ситуація, що потребує іншого рішення).
Нарешті, обвинувачу іноді доцільно запропонувати допит того чи іншого
підсудного, якщо немає інших підсудних, і є підстави побоюватися, що на
нього буде чинитиметься тиск (особливо це торкається справ, в яких,
поряд з дорослими підсудними, є неповнолітні).

Інші міркування можуть бути в сторони захисту. Відповідно до закону
захисник зобов’язаний використовувати всі зазначені законом засоби і
способи з метою виявлення обставин, що виправдовують підсудного,
пом’якшують його відповідальність. Тобто він, коли для цього є підстави,
повинен спростувувати докази обвинувачення, безпосередньо вказувати на
їхню неприпустимість, невірогідність або недостатність для обґрунтування
обвинувачення, наводити нові докази, що свідчать про невинуватість чи
меншу винуватість підзахисного. Цим, власне, і визначаються пропозиції
захисника щодо порядку дослідження доказів у судовому засіданні.

Якщо, наприклад, є підстави припускати, що показання підсудного, який не
визнає себе винним, можуть істотно похитнути обвинувачення, або ж можуть
визначати з самого початку основні напрями перевірки і підтвердження
згаданих показань, то захиснику доцільно запропонувати суду допитати
такого підсудного першим. Однак у багатьох справах важко передбачати, як
саме потерпілі та свідки у судовому розгляді озвучать докази
обвинувачення.

У таких випадках захисник часто пропонує перенести допит підсудного в
завершальну частину судового слідства, щоб той міг дати показання з
урахуванням уже досліджених доказів. А іноді (зокрема, якщо суд не
погодиться зі згаданою пропозицією) навіть ініціювати відмову підсудного
від дачі показань (принаймні, на початку судового слідства).

Саме ці та багато подібних тактичних міркувань зумовлюють пропозиції
обвинувача і захисника щодо порядку дослідження в судовому засіданні й
інших доказів у конкретних справах.

Окремого акцентування потребує питання про участь у плануванні
дослідження доказів суду, точніше – професійних суддів. На сьогодні це
питання набуває особливого значення у зв’язку з висловлюваною багатьма
юристами думкою про непотрібність, і навіть, недопустимість активної
участі суду (судді) в процесі дослідження доказів.

Уже загальновизнано, що норми ст.22, 65-67 КПК України, які покладають
на суд нарівні з органами розслідування і прокурором обов’язок повно,
всебічно і об’єктивно досліджувати обставини справи, встановлювати
обвинувальні та виправдувальні, пом’якшуючі та обтяжуючі
відповідальність підсудного обставини, не узгоджуються з принципом
змагальності судочинства, означають підміну судом сторін обвинувачення і
захисту, а тому потребує корінного перегляду. Не аналізуючи перебіг
дискусії, що відбувається нині з цього приводу у правовій літературі, і
не заперечуючи того, що обов’язок дослідження доказів у судовому
розгляді покладено передусім на сторони процесу, зауважимо, однак, що
суд не може цілком усунутися від участі в процесі доказування.

Стаття 312 проекту КПК України, яка радикальніше, ніж ст.260 чинного КПК
України визначає обов’язок головуючого в судовому засіданні щодо
дослідження доказів, містить такі положення: “Головуючий в судовому
засіданні керує судовим засіданням, спрямовуючи судове слідство на
забезпечення повного, всебічного і об’єктивного встановлення обставин,
що підлягають доказуванню, і встановлення істини, усуває з судового
слідства все те, що не стосується предмета судового розгляду” [12].

Одним із важелів такого спрямування виступають правила щодо встановлення
судом, з урахуванням пропозицій та позицій сторін, порядку дослідження
доказів. Зрозуміло, що встановлення судом такого порядку у жодному разі
не замінює докладного плану їхньої участі в дослідженні доказів. І такий
план складає для себе кожна із сторін. В ухвалі суду (постанові судді)
зазначається лише перелік та послідовність проведення слідчих дії: в
якій черговості допитуватимуться підсудні, потерпілі, свідки, призначені
й проведені судові експертизи і допитані експерти, досліджені речові
докази та документи. Зрозуміло, що коло запланованих слідчих дій має
бути достатнім для того, щоб забезпечувати з’ясування всіх істотних
обставин справи.

У планах обвинувачення і захисту повинні бути накреслені зміст і,
особливо, методика проведення допитів та інших слідчих дій і що саме
повинно бути з’ясовано їх виконанням; які та в якій послідовності мають
бути поставлені запитання допитуваним; які в зв’язку з цим процесуальні
дії можуть знадобитися (наприклад, очна ставка, пред’явлення для
впізнання, відтворення обстановки і обставин події тощо); застосування
тих чи інших тактичних прийомів чи технічних засобів, покликаних
забезпечити належність, достатність і достовірність одержуваних доказів.

Отже, рішення суду щодо порядку дослідження доказів має офіційний,
процесуальний характер і конкретно визначає хід судового слідства, а
все, що торкається тактики і методики дослідження доказів, це – предмет
планування сторонами. Оскільки суд не відстоює якого-небудь заздалегідь
визначеного процесуального інтересу, ці елементи планування (так звані
криміналістичні елементи), що значною мірою залежать від процесуальної
функції сторони, судом звичайно не плануються.

Якщо ж у результаті здійснення наміченого сторонами дослідження доказів
ті чи інші істотні обставини не будуть з’ясовані, суд (суддя),
зрозуміло, вправі задати допитуваним додаткові, уточнюючі запитання, за
власною ініціативою призначити експертизу, оглянути речові докази та ін.
Ці повноваження суду безпосередньо передбачені діючим КПК України як
обов’язки суду. Вони зберігаються й у проекті КПК України (ст.354 – 367
проекту). На особливу увагу в цьому контексті заслуговує норма ст.368
проекту: “З метою перевірки і уточнення фактичних даних, одержаних у
ході судового слідства, суд мотивованою ухвалою, а суддя – постановою
вправі доручити органу, який проводив розслідування, провести перевірку
показань на місці, слідчий експеримент, обшук, виїмку, освідування,
ексгумацію трупа, відібрання та вилучення зразків, необхідних для
експертного дослідження, або виконати інші слідчі дії. В ухвалі
(постанові) зазначається, для з’ясування яких обставин і які саме слідчі
дії необхідно провести та встановлюється строк виконання доручення”.

Коротко розглянувши питання, пов’язані з формуванням плану дослідження
доказів у судовому слідстві, змістом плану й участю в плануванні сторін
і суду, доцільно проаналізувати окремі аспекти тактики цього планування,
методики складання плану.

Найперше, відзначимо, що планування дослідження доказів – справа
індивідуальна і залежить вона як від характеру (обсягу, складності)
справи, так і від професійних та особистих якостей прокурора й адвоката.

Розглянемо, для прикладу, справу про хуліганство, в якій двоє підсудних
обвинувачуються в побитті людини, що зробила їм зауваження з приводу
занадто зухвалого поводження в громадському місці. Один з підсудних
стверджує, що, хоча знаходився на місці події разом із своїми товаришем,
сам потерпілому ударів не завдавав. На досудовому слідстві під час
допитів потерпілого й очевидців злочину дії кожного з обвинувачуваних не
конкретизувалися. Закономірно, що з’ясування цього факту повинне бути
головним завданням судового слідства. Готуючись до участі в процесі,
достатньо зробити позначки, короткі нотатки питань, які доцільно задати
потерпілому, свідкам, підсудним і які дадуть змогу індивідуалізувати дії
обвинувачуваних: що кожний з допитуваних бачив сам і що конкретно може
сказати про поведінку кожного з підсудних.

Якщо ж йдеться про більш складну справу, в якій залишилось багато
нез’ясованих або недостатньо з’ясованих питань і знадобляться не тільки
поглиблені допити вже раніше допитаних на досудовому слідстві осіб, але
й залучення нових доказів, проведення інших, крім уже виконаних, слідчих
дій, у такому випадку необхідний докладний і максимально деталізований
план.

Зрозуміло, що тут багато залежить і від особистих якостей юриста: його
інтелекту, пам’яті, знань, уміння швидко орієнтуватися в обстановці
судового процесу, який часто змінюється, від професійного досвіду
прокурора, адвоката, набутих ними навичок, звичок.

Головне, щоб кожен професійний учасник майбутнього судового розгляду мав
достатню, чітку і зрозумілу для себе робочу програму дій ходу цього
розгляду.

Загальні положення щодо складання, графічного оформлення плану
дослідження доказів у суді містяться у посібниках для суддів, прокурорів
і адвокатів [4, с.45-60; 10, с.9-16; 8, с.80-82]. Однак важливо
врахувати такі рекомендації.

1. Непотрібно перевантажувати план, оскільки це утруднює користування
ним у судовому розгляді. У деяких із названих вище посібників
пропонується наводити в плані зміст викладених в обвинувальному висновку
доказів, на яких ґрунтується обвинувачення, щоб, виходячи з цього,
планувати способи їхнього дослідження. Видається, що в цьому немає
потреби. Звичайно, у відносно складних справах, бодай, короткий конспект
наявних у них істотних доказів (а іноді, особливо, коли можна очікувати,
скажімо, зміни показань, одержаних на досудовій стадії, – і навіть
дослівний виклад найважливіших з них) необхідний, причому з точною
вказівкою томів і аркушів справи, де ці докази знаходяться, щоб їх, у
разі потреби, легко можна було знайти. Але це не елемент плану, а
результат ознайомлення зі справою, вихідний матеріал для планування.
Власне, ретельне вивчення матеріалів справи, аналіз зібраних доказів,
завчасна їхня оцінка – усе це і дає можливість виявити не з’ясовані ще
питання, спірні положення, дослідження яких має бути передбачене в
плані.

Вищенаведене стосується також різного роду схем, що складаються в
результаті вивчення справи (наприклад, схема злочинних зв’язків між
підсудними у групових справах), таблиць, що відображають причетність
кожного з підсудних до тих чи інших епізодів обвинувачення, та ін. Такі
матеріали можуть допомогти передусім обвинувачу орієнтуватися у великій
за об’ємом, багатоепізодній, складній справі. Будучи у плані додатками,
вони виступають підготовчим етапом його складання, безпосередньо
полегшують процес планування.

2. Для більшої зручності користування планом в умовах судового розгляду
планування умовно може проводитися на декількох рівнях.

Перший рівень. Загальний план дослідження доказів, в якому визначаються
обставини, що підлягають встановленню в поєднанні з криміналістичними
засобами та способи цього процесу.

Другий рівень. В об’ємних і складних кримінальних справах може виникнути
потреба в окремому плануванні дослідження доказів щодо тих чи інших
елементів складу злочину, різних епізодів обвинувачення, стосовно
конкретних підсудних. Це можуть бути самостійні плани або розділи
загального плану.

Третій рівень. Унаслідок особливої важливості або складності тієї чи
іншої наміченої слідчої дії (такої, наприклад, як допит підсудного,
потерпілого, свідка, показання якого мають винятково суттєве значення,
огляд місця події, відтворення обстановки і обставин події тощо) деколи,
поряд із загальним планом, доцільно складати детальний план виконання
саме цієї слідчої дії.

Вищевикладене дає підстави дійти такого висновку. План судового слідства
– це кінцевий підсумок ходу планування, зовнішній його вираз. Сутність
цього процесу полягає у виборі такого порядку й об’єму дослідження
доказів, який би забезпечив високу якість судового слідства, його
повноту, об’єктивність та всебічність. Цей процес обов’язково потребує
застосування напрацювань криміналістики, зокрема рекомендації щодо
періодизації, структури, змісту, суб’єктного складу та форми процесу
планування дослідження доказів у ході судового слідства в кримінальних
справах.

Література

Альперт С.А. Обвинение в советском уголовном процессе. – Харьков, 1977.

Ароцкер Л.Е. Использование данных криминалистики в судебном
разбирательстве уголовных дел. – М., 1964

Ароцкер Л.Е. Применение государственным обвинителем тактических приемов
и методов советской криминалистики. // Поддержание государственного
обвинения в суде. – М., 1970.

Воробьев Г.А. Планирование судебного следствия. – М.,1978.

Диканова Т.А., Осипов В.Е. Борьба с таможенными преступлениями и
отмыванием “грязных денег”: Метод. пособие. – М., 2002.

Європейська конвенція про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію
доходів від злочинної діяльності. 8 листопада 1990 року. //Міжнародні
договори України про правову допомогу. – Ужгород, 2000.

Закон України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню)
доходів, одержаних злочинним шляхом” від 28 листопада 2002 року.
//Урядовий кур”єр, – 2002. – 11 грудня

Защита по уголовному делу. – М.,1998.

Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі: Науково-практичний посібник. –
К.,2002.

Кириллова Н.П. Процессуальные и криминалистические особенности
поддержания государственного обвинения в суде первой инстанции. – СПб.,
1996.

Козін А.А., Літвінов О.В. Деякі проблеми застосування статті 209
“Легалізація (відмивання” грошових коштів та іншого майна, здобутих
злочинним шляхом” // Новий Кримінальний кодекс України: Питання
застосування і вивчення. – Київ – Харків, 2002. С.151-154.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект робочої групи Кабінету
Міністрів України. – К., 2000 (станом на 1 березня 2000 року).

Єдиним посібником, в якому більш – менш комплексно розглядались
криміналістичні аспекти судового слідства, у тому числі його планування,
є книга Л.Є. Ароцкера [2; 3].

© Когутич І., 2003

Питання методики вивчення матеріалів справи під час підготовки до
судового розгляду – це окреме питання.. Як саме це робити, – значною
мірою залежить від індивідуальних властивостей судді, прокурора,
адвоката, а саме від їх пам”яті, вміння критично оцінити, обміркувати
матеріали справи, уміння робити відповідні висновки і накреслювати
подальші дії, від досвіду, навичок кожного із них. Головне, щоб у
результаті вивчення справи були з’ясовані названі вище питання і
накреслений чіткий план дослідження доказів під час судового розгляду.

Вперше з цим явищем на державному рівні, зіткнулися правоохоронці США
за часів сумнозвісного Аль Капоне, який у період дії “сухого закону”
легалізував свої злочинні надприбутки через мережу спеціально створених
пралень (звідти і пішла назва, яка використовується у повсякденні, –
“відмивання брудних грошей” [7, с.160-171].

Зокрема мова йде про Закон України “Про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” від 28
листопада 2002 року, який набирає чинності через шість місяців з дня
його опублікування, тобто з 11 червня 2003 року [10].

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020