Реферат на тему:
Довічне позбавлення волі як вид покарання за кримінальним правом
України
Значною перешкодою на шляху становлення України як демократичної,
соціальної, правової держави є злочинність. Криміногенна ситуація в
державі, вказується у Постанові Верховної Ради України від 23 березня
2000р. “Про дотримання правоохоронними органами України конституційних
гарантій законності в забезпеченні прав і свобод людини”, “за рівнем,
змістом та негативними наслідками є складною, напруженою, загрожує
національній безпеці України, гарантованим Конституцією України правам
людини на життя, здоров’я, власність” (1. – 2000. – №24. – Ст.193(.
Важливу роль у боротьбі із злочинністю відіграє покарання, зокрема і
найсуворіший його вид – довічне позбавлення волі. Однак стан дослідження
у літературі цього покарання не можна визнати задовільним. Ґрунтовних
робіт, спеціально присвячених довічному позбавленню волі, немає. У
наявній ж літературі – підручниках і коментарях до КК – воно
розглядається фрагментарно і у загальних рисах, без необхідної глибини і
повноти, що, зрозуміло, не може сприяти правильному його застосуванню. З
огляду на це до питань, що потребують першочергового з’ясування,
належать, зокрема, такі: формулювання самого поняття довічного
позбавлення волі; розкриття змісту підстав та умов його встановлення і
застосування; виявлення й аналіз ознак, що визначають дане покарання як
найсуворіше з передбачених чинним КК; вироблення пропозицій щодо
вдосконалення ст.64 КК, присвяченій цьому виду покарання. Розв’язання
зазначених проблем, як видається, сприятиме правильному і ефективному
використанню довічного позбавлення волі та підвищенню якості
законодавчої регламентації питань, пов’язаних з його встановленням і
застосуванням.
Довічне позбавлення волі було запроваджене у вітчизняну систему покарань
Законом України від 22 лютого 2000р. “Про внесення змін до
Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів
України” (1. – 2000. – №17. – Ст.123( як свого роду замінник смертної
кари, скасованої в силу ст.152 Конституції України 29 грудня 1999р. у
зв’язку з ухваленням цього дня Конституційним Судом України рішення про
неконституційність положень КК України 1960р., що передбачали смертну
кару (2, 2000, №1, 16-21(. Цим Законом КК України 1960р. був доповнений
ст.252, у якій вказувалось, що довічне позбавлення волі встановлюється
за вчинення особливо тяжкого злочину і застосовується у випадках,
спеціально передбачених КК, якщо суд не вважатиме за можливе призначити
позбавлення волі на певний строк. Покарання у виді довічного позбавлення
волі не застосовувалося до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років,
до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані
вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.
КК України 1960р. встановлював довічне позбавлення волі за 5
загально-кримінальних злочинів, пов’язаних, як правило, з умисним
посяганням на життя особи, і за 18 військових злочинів, вчинюваних у
воєнний час або у бойовій обстановці, чи зв’язаних з умисним вбивством.
До них належали: посягання на життя державного діяча (ст.58); посягання
на життя представника іноземної держави (ст.59); диверсія (ст.60);
умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст.93); посягання на життя
судді, працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ними
службових обов’язків, а також члена громадського формування з охорони
громадського порядку або військовослужбовця у зв’язку з діяльністю,
пов’язаною з охороною громадського порядку (ст.1901); непокора, вчинена
у воєнний час або в бойовій обстановці (п.”в” ст.232); опір
начальникові, а також іншій особі, що виконує покладені на неї обов’язки
по військовій службі, або примушення їх до порушення цих обов’язків,
вчинені групою осіб або з застосуванням зброї, або коли вони спричинили
тяжкі наслідки, якщо вони зв’язані з умисним вбивством начальника або
іншої особи, що виконує обов’язки по військовій службі, або коли вони
були вчинені у воєнний час чи у бойовій обстановці (п.”в” ст.234);
насильницькі дії щодо начальника, вчинені у воєнний час або у бойовій
обстановці, якщо вони спричинили тяжкі наслідки (п.”б” ст.236);
дезертирство, вчинене у воєнний час (п.”б” і п.”г” ст.241); самовільне
залишення частини в бойовій обстановці (ст.242); ухилення від військової
служби шляхом членоушкодження або іншим способом, вчинене у воєнний час
або в бойовій обстановці (п.”б” ст.243); умисне знищення або пошкодження
військового майна, що спричинило тяжкі наслідки, вчинене у воєнний час
або в бойовій обстановці (п.”в” ст.245); порушення статутних правил
караульної служби, що спричинило шкідливі наслідки, для запобігання яких
призначено даний караул (вахту), вчинене у воєнний час або в бойовій
обстановці (п.”е” ст.249); порушення правил несення бойового дежурства,
вчинене у воєнний час (п.”г” ст.251); зловживання військової посадової
особи владою чи посадовим становищем, вчинене у воєнний час або в
бойовій обстановці (п.”в” ст.254); перевищення військовою посадовою
особою влади чи посадових повноважень, вчинене у воєнний час чи в
бойовій обстановці (п.”г” ст.2542); бездіяльність військової влади,
вчинена у воєнний час або в бойовій обстановці (п.”в” ст.2543); здача
або залишення ворогові засобів ведення війни (ст.255); залишення
гинучого військового корабля, вчинене у воєнний час або в бойовій
обстановці (п.”б” ст.256); самовільне залишення поля бою або відмова
діяти зброєю (ст.257); добровільна здача в полон (ст.258); мародерство
(ст.260); насильство над населенням у районі воєнних дій (ст.261). Слід
відзначити, що в усіх названих вище кримінально-правових нормах довічне
позбавлення волі передбачалось як альтернативне покарання з позбавленням
волі на певний строк.
Передбачає покарання у виді довічного позбавлення волі і КК України
2001р. У ч.1 ст.64 даного КК вказано, що “довічне позбавлення волі
встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується
лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не
вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк”.
КК не дає поняття довічного позбавлення волі. Враховуючи ж зміст ст.50,
63, 64 і тих статей Особливої частини КК, котрі передбачають це
покарання, можна сказати, що воно є заходом примусу, який застосовується
від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні
умисного особливо тяжкого злочину, і полягає у безстроковій (до кінця
життя, пожиттєвій) ізоляції засудженого від суспільства шляхом тримання
його у спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих
установах.
Необхідно, однак, зазначити, що хоча досліджуваний вид покарання і
називається довічним позбавленням волі, це зовсім не означає, що
засуджена до нього особа в усіх без винятку випадках повинна його
відбувати до кінця свого життя. Інакше кажучи, довічний характер даного
покарання не є абсолютним, оскільки у передбачених законом випадках
можлива його заміна іншим видом покарання. Так, ч.2 ст.87 КК встановлює,
що актом помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного
судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі
строком не менш як 25 років. Можлива заміна довічного позбавлення волі
іншим видом покарання і судом. Так, ч.5 ст.80 КК встановлює, що якщо суд
не визнає за можливе застосувати до особи, засудженої до довічного
позбавлення волі, давність виконання обвинувального вироку, то це
покарання заміняється позбавленням волі на певний строк. Заміняється
судом довічне позбавлення волі іншим видом покарання і тоді, коли
санкція статті, за якою була засуджена особа, уже не передбачає такого
покарання (ч.3 ст.74 КК). З огляду на наведене слід визнати не зовсім
точним висловлене у літературі твердження, що до засуджених до довічного
позбавлення волі не застосовується заміна цього покарання “судом на
будь-яке інше” (7, с.290(.
Довічне позбавлення волі – це фактично і юридично найбільш суворий вид
покарання з передбачених чинним КК. Фактично найсуворіший характер
довічного позбавлення волі визначається істотністю і тривалістю
позбавлень та обмежень прав і свобод особи, засудженої до цього
покарання. На те, що довічне позбавлення волі є і юридично найбільш
суворим видом покарання, вказує його місце у встановленій ст.51 КК
системі покарань, де, як відомо, окремі види покарань розташовані від
найменш суворого до найбільш суворого. Замикає ж цю систему, тобто
визнається найбільш суворим видом покарання, саме довічне позбавлення
волі.
Найсуворіший характер покарання у виді довічного позбавлення волі
позначається на порядку і умовах його встановлення, застосування
(призначення) та відбування.
1. Воно встановлюється лише за вчинення особливо тяжких злочинів (ч.1
ст.64 КК). У ч.5 ст.12 КК прямо зазначено, що злочин, за який
передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі, є особливо
тяжким.
Враховуючи ж, що, з одного боку, фактично довічне позбавлення волі
визначене за скоєння не усіх особливо тяжких злочинів, а тільки за деякі
їх умисні види, а, з іншого – передбачення його за необережні делікти,
як видається, недопустиме, варто безпосередньо у ч.1 ст.64 КК вказати,
що це покарання встановлюється за вчинення лише умисних особливо тяжких
злочинів.
2. Це покарання застосовується тільки у випадках, спеціально
передбачених КК (ч.1 ст.64), тобто лише тоді, коли воно встановлене у
санкції статті, за якою засуджується особа (лише за вчинення злочинів,
за які визначене покарання у виді довічного позбавлення волі), і за
жодних умов не може бути призначене у будь-якому іншому разі. Інші ж
види основних покарань, як відомо, можуть застосовуватись і тоді, коли
їх прямо не передбачає санкція відповідної статті (наприклад, при
призначенні покарання у порядку ст.69 КК чи у випадку його заміни
відповідно до ч.4 ст.53, ч.3 ст.57, ч.1 ст.58, ч.1 ст.62 КК).
На сьогодні довічне позбавлення волі передбачене за вчинення таких 11
видів злочинів: посягання на життя державного чи громадського діяча
(ст.112); умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.115);
терористичний акт, що призвів до загибелі людини (ч.3 ст.258); посягання
на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського
формування з охорони громадського порядку і державного кордону або
військовослужбовця (ст.348); посягання на життя судді, народного
засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із
здійсненням правосуддя (ст.379); посягання на життя захисника чи
представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням
правової допомоги (ст.400); опір начальникові чи іншій особі, яка
виконує покладені на неї обов’язки з військової служби, або примушування
їх до порушення цих обов’язків, якщо вони були пов’язані з умисним
вбивством начальника або іншої особи, яка виконує обов’язки з військової
служби (ч.4 ст.404); порушення законів та звичаїв війни, поєднане з
умисним вбивством (ч.2 ст.438); застосування зброї масового знищення,
якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч.2
ст.439); геноцид (ч.1 ст.442); посягання на представника іноземної
держави (ст.443).
Не важко помітити, що порівняно з попереднім чинний КК більш як
наполовину зменшив кількість видів злочинів, за які встановлене довічне
позбавлення волі, обмеживши їх коло лише діяннями, пов’язаними з умисним
посяганням на життя особи або спрямованими проти миру та безпеки
людства.
Як уже зазначалось, у ч.1 ст.64 КК коло випадків, у яких допускається
застосування довічного позбавлення волі, визначено словами “у випадках,
спеціально передбачених цим Кодексом”. Не важко, проте, зауважити, що це
визначення потребує уточнення, оскільки воно не вказує з необхідною
конкретністю (ясністю), у яких саме випадках може застосовуватись дане
покарання. Між тим довічне позбавлення волі застосовується не просто (не
взагалі) у випадках, спеціально передбачених КК, а лише у разі, якщо
його передбачає санкція статті (частини статті) Особливої частини КК, за
якою засуджується особа. З огляду на викладене у ч.1 ст.64 КК слова
“спеціально передбачених цим Кодексом” доцільно замінити словами “коли
воно передбачене у санкції відповідної статті (частини статті) Особливої
частини цього Кодексу”.
3. В усіх санкціях, які встановлюють довічне позбавлення волі, воно
передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк, причому
останній вид покарання завжди вказаний перед довічним позбавленням волі.
Така їх конструкція означає, що закон розглядає як типове (звичне)
покарання за відповідні злочини саме позбавлення волі на певний строк,
вважаючи довічне позбавлення волі крайнім (винятковим) заходом впливу на
винного. Це, своєю чергою, зобов’язує суд у кожному випадку призначення
покарання за вчинення такого злочину спочатку вирішити питання про
можливість застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк.
4. Відповідно до ч.1 ст.64 КК, довічне позбавлення волі призначається
лише у випадках, якщо “суд не вважає за можливе застосувати позбавлення
волі на певний строк”. При цьому не має значення, яку роль виконувала
особа у вчиненні злочину – виконавця (співвиконавця), організатора,
підбурювача, пособника, і був він закінченим чи мало місце тільки
готування до нього чи замах на його вчинення. Рішення про призначення
довічного позбавлення волі, а у зв’язку з цим і висновок про
неможливість застосування покарання у виді позбавлення волі на певний
строк у кожному окремому випадку повинні бути належно мотивовані у
вироку.
Довічне позбавлення волі може призначатись як самостійно, так і у
поєднанні з додатковими покараннями.
Що, однак, означають слова закону, що довічне позбавлення волі
призначається тільки тоді, коли суд не вважає за можливе застосувати
позбавлення волі на певний строк?
Прямої і безпосередньої відповіді на це запитання КК не дає. За такої
умови наведений текст ч.1 ст.64 КК, якщо його сприймати буквально, дає
ґрунт для висновку, що рішення про застосування чи незастосування
довічного позбавлення волі цілковито залежить від угляду суду (є суто
суб’єктивним), оскільки жодних конкретних підстав для його прийняття ця
кримінально-правова норма не називає.
Відповідаючи на поставлене запитання, треба мати на увазі наступне. У
ч.2 ст.65 КК вказано, що “особі, яка вчинила злочин, має бути призначене
покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових
злочинів”. З цього, зокрема, випливає, що при альтернативній санкції
суд, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та
обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання, спочатку повинен
з’ясувати, чи може у даному випадку виправлення винного та попередження
нових злочинів, тобто мета покарання бути досягнута застосуванням
найменш суворого з передбачених нею покарань, і у разі позитивного
висновку з приводу цього обрати його засудженому. І лише якщо менш
суворий вид покарання не зможе забезпечити досягнення цієї мети,
призначається більш суворе покарання із числа передбачених за вчинений
злочин.
Викладене повною мірою стосується і умов застосування довічного
позбавлення волі. Це означає, що оскільки в усіх санкціях, які
встановлюють довічне позбавлення волі, дане покарання передбачене в
альтернативі з позбавленням волі на певний строк, воно має призначатись
тільки тоді, коли мета покарання не може бути досягнута застосуванням
позбавлення волі на певний строк. Саме так і слід розуміти слова ч.1
ст.64 КК, що довічне позбавлення волі призначається лише у випадках,
якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний
строк. Однак з огляду на те, що у цій кримінально-правовій нормі
положення про те, що довічне позбавлення волі призначається тільки тоді,
коли мета покарання не може бути досягнута застосуванням позбавлення
волі на певний строк, текстуально викладено явно невдало, у ній слова
“суд не вважає за можливе застосувати” варто замінити словами “мета
покарання не може бути досягнута застосуванням”.
Аналіз судової практики дає підставу зробити висновок, що обставиною,
яка зумовлює призначення довічного позбавлення волі і водночас вказує на
неможливість досягнення мети покарання шляхом застосування покарання у
виді позбавлення волі на певний строк, є винятково (вкрай) високий
ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину і особи злочинця. Вона
визначається сукупністю усіх зібраних у справі даних, що стосуються
вчиненого злочину, особи винного і обставин, що пом’якшують та обтяжують
покарання. На таку небезпеку можуть, зокрема, вказувати: множинність
(сукупність, повторність, рецидив) вчинених особою злочинів; наявність у
вчиненому діянні декількох з альтернативно передбачених диспозицією
ознак відповідного складу злочину; наявність обставин, що обтяжують
покарання, і відсутність обставин, що його пом’якшують; вкрай негативна
характеристика особи злочинця.
За даними судової статистики, у 2000р. довічне позбавлення волі було
застосоване до 94 осіб (0,04% від загальної кількості засуджених), у
2001р. – до 138 осіб (0,1% від загальної кількості засуджених) (8(.
Довічне позбавлення волі відбуває сьогодні в Україні 751 засуджений (9(.
5. Коло осіб, яким може призначатися довічне позбавлення волі, обмежене.
Відповідно до ч.2 ст.64 КК, це покарання не застосовується:
а) до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років. Цим особам довічне
позбавлення волі не може бути призначене, навіть якщо на момент
постановлення вироку вони досягли повноліття;
б) до осіб, що вчинили злочини у віці понад 65 років. Якщо ж особа
вчинила злочин до досягнення нею 65 років, вона підлягає довічному
позбавленню волі і тоді, коли на момент постановлення вироку їй було
понад 65 років;
в) до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на
момент постановлення вироку. При цьому строк вагітності значення не має.
???????¤?$??????Чим керувався законодавець, забороняючи застосування
довічного позбавлення волі до названих осіб?
П.С. Матишевський пише, що принципом гуманізму (10, с.261(. Але якщо не
забувати, що гуманізм – це ставлення до людини як до найвищої цінності,
людинолюбство, то така відповідь навряд чи може бути визнана
задовільною. По-перше, якщо враховувати, що мова йде про довічне
позбавлення особи волі, то посиланням на гуманізм можна виправдати
(мотивувати) заборону застосування даного покарання взагалі, а не лише
до осіб, зазначених у ч.2 ст.64 КК. По-друге, якщо вважати, що
незастосування до цих осіб довічного позбавлення волі дійсно є проявом
гуманізму до них, то тоді необхідно буде визнати, що до всіх інших осіб,
які вчинили такі ж самі злочини як і вони, закон ставиться не гуманно. І
тоді дивний якийсь виходить гуманізм.
І справді, чому, скажімо, особа, що за місяць до досягнення нею 18 років
вчинила декілька злочинів, за кожний з яких передбачене довічне
позбавлення волі, користується імунітетом від цього покарання, а до
особи, що вчинила лише один такий злочин, але на наступний день після
досягнення нею повноліття, воно застосовується? Або чим, наприклад,
особа, що вчинила заздалегідь запланований злочин, за який встановлене
довічне позбавлення волі, на наступний день після досягнення нею 65
років саме з метою уникнення цього покарання, “краща” за особу, що
вчинила такий самий злочин за день до досягнення нею 65 років, оскільки
до першої з них дане покарання застосоване бути не може, а друга йому
підлягає? Чому, врешті, жінка, що не була у стані вагітності ні під час
вчинення відповідного злочину, ні на момент постановлення вироку,
підлягає довічному позбавленню волі, а до жінки, яка винятково з метою
уникнення даного покарання завагітніла перед вчиненням такого злочину
або постановленням вироку, а після скоєння злочину чи ухвалення вироку
зробила аборт, воно застосовуватися не може?
Обмеження кола осіб, які підлягають тому чи іншому видові покарання,
може бути визнане виправданим лише тоді, коли для цього є необхідні
підстави. Так, не викликає сумніву, скажімо, обґрунтованість заборони
застосування громадських і виправних робіт до інвалідів чи до громадян,
які досягли пенсійного віку, оскільки характер цих покарань передбачає
працездатність засуджених до них осіб. Заборона ж застосування довічного
позбавлення волі до зазначених у ч.2 ст.64 КК осіб, як видається, жодних
підстав під собою не має. Самі по собі досягнення чи недосягнення
певного віку або стан вагітності такою підставою вважатися не можуть.
Тому заборона застосування довічного позбавлення волі до вказаних у ч.2
ст.64 КК осіб є не лише порушенням принципу рівності громадян перед
законом, але й свого роду індульгенцією цим особам на вчинення особливо
тяжких злочинів.
З огляду на викладене було б правильно із ст.64 КК її другу частину
виключити. Натомість доцільно передбачити можливість умовно-дострокового
звільнення від відбування покарання осіб, засуджених до довічного
позбавлення волі. Таке звільнення могло б застосовуватись, якщо
засуджений відбув відповідний строк покарання (скажімо, не менш як 25
років) і довів, що уже не становить небезпеки для суспільства. І тоді
особа звільнялася б від довічного позбавлення волі не за сам факт
досягнення чи недосягнення нею певного віку або наявності у неї
вагітності, тобто не з огляду на наперед встановлений для неї законом
привілей, а саме тому, що вона заслужила це звільнення своєю поведінкою
під час відбування покарання. І це буде і гуманно, і справедливо. До
речі, за даної умови КК повністю відповідав би положенню п.”а” ст.37
Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989р. стосовно того, що
довічне тюремне ув’язнення може призначатися за злочини, вчинені
особами, молодшими 18 років, лише тоді, коли буде передбачена можливість
звільнення їх від цього покарання.
6. У разі призначення хоча б за один із вчинених особою злочинів
довічного позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів
та вироків визначається шляхом поглинення усіх будь-яких менш суворих
основних покарань довічним позбавленням волі (ч.2 ст.70, ч.2 ст.71 КК).
7. Сам по собі сплив передбаченого ст.49 КК п’ятнадцятирічного строку
давності притягнення до кримінальної відповідальності особи, що вчинила
злочин, за який може бути призначено довічне позбавлення волі, як і
встановленого ст.80 КК п’ятнадцятирічного строку давності виконання
обвинувального вироку, котрим особа була засуджена до довічного
позбавлення волі, не тягне за собою звільнення її відповідно від
кримінальної відповідальності чи від відбування цього покарання. Питання
про застосування обох видів давності до такої особи вирішується судом.
Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення
волі замінюється позбавленням волі на певний строк. У випадку ж вчинення
злочинів, передбачених ч.2 ст.438, ч.2 ст.439 і ч.1 ст.442 КК, ні
давність притягнення до кримінальної відповідальності, ні давність
виконання обвинувального вироку аж до призначення і відбування довічного
позбавлення волі взагалі не застосовується (ч.5 ст.49, ч.6 ст.80 КК).
8. До осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не застосовується
звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.75 КК), а до тих
з них, які відбувають це покарання, і умовно-дострокове звільнення від
відбування покарання (ст.81 КК) та заміна невідбутої частини покарання
більш м(яким (ст.82 КК).
Щоправда, на відміну від викладеної вище позиції, у літературі
вказується, що умовно-достроковому звільненню від відбування покарання
не підлягають особи, засуджені до довічного позбавлення волі (12, 159;
7, 290(. Це твердження є не зовсім точним. Згідно з ст.81 КК, можливість
умовно-дострокового звільнення від відбування покарання залежить не від
покарання, до якого особа була засуджена, а від покарання, яке вона
відбуває. Причому порівняно з КК 1960р., який не допускав
умовно-дострокового звільнення від відбування покарання деякої категорії
засуджених, у тому числі й осіб, котрим довічне позбавлення волі було
замінено позбавленням волі на певний строк (ст.521), чинний КК жодних
обмежень з цього приводу не містить. Тому, якщо особі, засудженій до
довічного позбавлення волі, це покарання з передбачених законом підстав
було замінено позбавленням волі на певний строк (ч.3 ст.74, ч.5 ст.80,
ч.3 ст.86, ч.2 ст.87 КК), то за наявності вказаних у ст.81 КК умов до
неї може застосовуватись умовно-дострокове звільнення від відбування
покарання. Отже, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання
не застосовується до осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, а не
до осіб, засуджених до цього виду покарання.
9. Місцем відбування довічного позбавлення волі є тюрма з суворим
режимом (ст.17, 29 ВТК) – найсуворіший з передбачених чинним
законодавством вид кримінально-виконавчої установи. Втеча з місця
позбавлення волі, вчинена особою, яка відбуває це покарання, карається
за ст.393 КК.
10. До осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, застосування
амністії не допускається. Про це прямо зазначено у п.”б” ч.1 ст.3 Закону
України від 1 жовтня 1996р. із змінами від 19 грудня 1996р., 18 травня
2000р. “Про застосування амністії в Україні” (1. – 1996. – №48. –
Ст.263; 1997. – №9. – Ст.69; 2000ю – №35. – Ст.281(.
Правда, деякі автори, посилаючись на ст.85 і ч.3 ст.86 КК, пишуть, що
“законом про амністію засудженим до довічного позбавлення волі це
покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк” (12,
с.159(. Це твердження потребує уточнення. Дійсно, у ст.85 і ч.3 ст.86 КК
вказано, що законом про амністію призначене засудженому покарання може
бути замінене іншим видом покарання. Але кожний закон про амністію
повинен відповідати вимогам базового з цього питання
нормативно-правового акта – Закону України від 1 жовтня 1996р. “Про
застосування амністії в Україні”. Останній же встановлює, що, по-перше,
закон про амністію взагалі не може передбачати заміну одного покарання
іншим (ч.2 ст.2) і, по-друге, що до осіб, котрих засуджено до довічного
позбавлення волі, застосування амністії взагалі не допускається (п.”б”
ч.1 ст.3). При цьому ч.3 ст.3 названого Закону наголошує, що “положення
закону про амністію, які не відповідають вимогам цієї статті, не мають
сили і застосуванню не підлягають”. Наведене, таким чином, свідчить, що
у даний час законом про амністію призначене засудженому довічне
позбавлення волі будь-яким іншим покаранням, у тому числі і позбавленням
волі на певний строк, замінене бути не може. Практично така заміна зможе
мати місце лише тоді, коли це дозволятиме Закон України від 1 жовтня
1996р. “Про застосування амністії в Україні”.
11. Згідно з Положенням про порядок помилування, затвердженим Указом
Президента України від 12 квітня 2000р. №588 із змінами від 20 жовтня
2001р. (13. – 2000. – №15. – Ст.610; 2001. – №43. – Ст.1922(, клопотання
про помилування особи, засудженої до довічного позбавлення волі, може
бути подано тільки після відбуття нею не менш як 25 років призначеного
покарання (абз.2 п.4) і розглядатися воно може лише за наявності
надзвичайних обставин (абз.1 п.14). За загальним же правилом клопотання
про помилування може бути подано відразу після набрання вироком законної
сили і для його розгляду якихось надзвичайних обставин не вимагається.
Крім того, у разі відхилення клопотання про помилування повторне
клопотання особи, засудженої до довічного позбавлення волі (як, до речі,
і будь-якої іншої особи, засудженої за особливо тяжкий злочин), за
відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, може розглядатись,
як правило, не раніш як через рік, а особи, засудженої не за особливо
тяжкий злочин, – не раніш як через шість місяців з часу відхилення
попереднього клопотання (п.17 названого Положення).
12. Довічне позбавлення волі застосовується тільки за вироком суду. Інші
ж види покарань можуть застосовуватись і не лише судом, і не тільки
вироком суду. Так, застосування до засудженого іншого замість
призначеного за вчинений ним злочин судом покарання здійснює у порядку
помилування Президент України. Застосування ж до особи іншого порівняно
з призначеним за вчинений нею злочин виду покарання, скажімо, у
касаційному порядку чи у випадку заміни їй невідбутої частини покарання
більш м’яким хоч і здійснюється судом, проте не вироком, а відповідно
ухвалою і постановою.
13. Кримінальні справи про злочини, за вчинення яких передбачене довічне
позбавлення волі, підсудні як суду першої інстанції апеляційним (а не
місцевим) судам і розглядаються вони судом у складі двох суддів і трьох
народних засідателів (а не одноособово суддею). Такий порядок розгляду
цих справ (ч.3 ст.17, п.2 ч.1 ст.34, п.3 ч.2 ст.36 КПК) покликаний
виключити необґрунтоване застосування даного покарання.
14. У справах про злочини, за які передбачене довічне позбавлення волі,
участь захисника є обов’язковою, причому з моменту затримання особи чи
пред’явлення їй обвинувачення (п.4 ч.1 ст.45 КПК). До того ж як
захисники у цих справах спочатку допускаються лише адвокати та інші
фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової
допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи (ст.44 КПК), тобто
особи, що здатні найкваліфікованіше здійснювати захист прав і законних
інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого,
виправданого та надавати їм необхідну юридичну допомогу при провадженні
у кримінальній справі. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або
піклувальники як захисники можуть брати участь у таких справах лише
одночасно із захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права,
причому тільки з моменту пред’явлення обвинуваченому для ознайомлення
матеріалів досудового слідства. За загальним же правилом участь
захисника при провадженні у кримінальній справі не є обов’язковою, він
може вступати у справу на будь-якій стадії процесу, а як захисники
допускаються не лише адвокати та інші фахівці у галузі права, але й
близькі родичі, опікуни і піклувальники обвинуваченого, підсудного,
засудженого, виправданого.
Розглянуті питання, рівно ж як і висловлені пропозиції щодо
вдосконалення ст.64 КК, видається, сприятимуть правильному і ефективному
застосуванню довічного позбавлення волі на практиці. Визначення ж самої
ефективності довічного позбавлення волі і його ролі у запобіганні
вчиненню особливо тяжких злочинів – це наступний етап у дослідженні
комплексу питань, що торкаються цього покарання.
Література
Відомості Верховної Ради України.
Вісник Конституційного Суду України.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ Відп. ред:
В.Ф. Бойко та інші. – 6-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2000.
Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник /Александров Ю.В.,
Антипов В.І., Володько М.В. та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я.Ю.; Наук.
ред. Клименко В.А. та Мельник М.І. – К.: Правові джерела, 2002.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: За станом
законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 грудня
2001р. /За ред. С.С. Яценка. – К.: А.С.К., 2002.
Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів
юрид. спец. вищ. закладів освіти /М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І.
Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я.
Тація. – Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. У 2-х ч.
Під заг. ред. Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. Загальна частина. – К.:
Форум, 2001.
Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2001р. за даними судової
статистики //Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №4. – С.20.
Урядовий кур(єр. – 2003. – 29 січ. – С.15.
Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч.
для студ. юрид. вузів і фак. – К.: А.С.К., 2001.
Відомості Верховної Ради УРСР.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року /За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К.,
2001.
У деяких публікаціях вказується, що смертна кара була скасована як вид
покарання “Законом від 22 лютого 2000р.” (3, 105; 4, 288; 5, 126(. Інші
автори пишуть, що смертна кара була скасована Законом України від 22
лютого 2000р. “Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі” (6,
313(.Ці твердження, як видається, не відповідають дійсності. І річ тут
ось у чому. Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999р. у
справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо
відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24,
58, 59, 60, 93, 1901 Кримінального кодексу України в частині, що
передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару),
положення КК України 1960р., які передбачали смертну кару як вид
покарання, було визнано такими, що не відповідають Конституції України
(неконституційними). З дня ухвалення даного рішення вказані положення КК
в силу ч. 2 ст. 152 Конституції втратили чинність (стали скасованими). У
зв’язку з цим з 29 грудня 1999р. найсуворішим видом покарання за КК
України 1960р. стало позбавлення волі на певний строк. Що ж стосується
Закону України від 22 лютого 2000р. “Про внесення змін до Кримінального,
Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України”, то
він не скасовував смертну кару і не замінював її довічним позбавленням
волі, оскільки з дня постановлення Конституційним Судом України
вказаного вище рішення КК такого виду покарання як смертна кара вже не
передбачав. Даний Закон лише вилучив (забрав) з тексту КК уже нечинні
(такі, що втратили юридичну силу) з 29 грудня 1999р. положення щодо
смертної кари, запровадивши при цьому (але не замість смертної кари, бо
вона вже була скасована) покарання у виді довічного позбавлення волі.
Закону ж з назвою “Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі”,
що згадується у зазначеному вище підручнику, Верховна Рада України
взагалі ніколи не ухвалювала, у тому числі і 22 лютого 2000р.
Конвенція ратифікована Постановою Верховної Ради УРСР від 27 лютого
1991р. (11. – 1991. – №13. – Ст. 145(.
Установлюючи, що відповідна категорія кримінальних справ підсудна як
суду першої інстанції апеляційним судам, КПК не передбачає можливості
подачі на ухвалені ними вироки апеляції і, отже, розгляду цих справ в
апеляційному порядку. Вироки цих судів можуть бути перевірені лише у
касаційному порядку (ст. 383 КПК). У той же час вироки місцевих судів
підлягають перевірці і в апеляційному (ст. 347 КПК), і у касаційному
порядку (ст. 383 КПК). Видається, що позбавлення певної категорії осіб,
у тому числі і засуджених до довічного позбавлення волі, права на
перевірку постановлених щодо них вироків в апеляційному порядку є грубим
порушенням закріпленого у ст. 24 Конституції і ст. 16 КПК принципу
рівності громадян перед законом, оскільки це ставить вказаних осіб у
явно нерівне становище з громадянами, засудженими місцевими судами.
У п. 4 ч.1 ст. 45 КПК вказано, що участь захисника при провадженні у
кримінальній справі є обов’язковою, “коли санкція статті, за якою
кваліфікується злочин, передбачає довічне ув’язнення”. Між тим чинний КК
такого виду покарання як “довічне ув’язнення” не передбачає (не
передбачав його, до речі, і КК 1960р.). За цим Кодексом покарання, що
полягає в ізоляції засудженого до кінця його життя від суспільства у
спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах,
називається довічним позбавленням волі. З огляду на це текст п. 4 ч.1
ст. 45 КПК слід привести у відповідність з чинною системою покарань,
замінивши у ньому слова “довічне ув(язнення” словами “довічне
позбавлення волі”.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
