Реферат на тему:
Поняття та ознаки міжнародних злочинів
Сучасна злочинність виходить за межі національних кордонів, що гостро
ставить питання міжнародного співробітництва в цій сфері. Відтак
важливою є наукова розробка проблем, які пов’язані з удосконаленням як
внутрідержавного законодавства, так і міжнародно-правових актів,
спрямованих на протидію міжнародним злочинам, забезпеченням
відповідності національних кримінальних законів вимогам міжнародних
договорів, виробленням практичних рекомендацій для правозастосовних
органів. Складовою вирішення цих проблем є наукова розробка самого
поняття міжнародного злочину – ключового в системі категорій
міжнародного кримінального права.
Визнання існування міжнародного кримінального права як самостійної
правової галузі, що на сьогодні є загальноприйнятим, передбачає
наявність його специфічного предмета і окремого метода правової
регламентації суспільних відносин. Самоочевидним є те, що таким головним
предметом міжнародного кримінального права виступає “міжнародний
злочин”, а методом – встановлення караності відповідних діянь у
міжнародно-правових актах, настання відповідальності перед світовою
спільнотою в особі спеціально уповноважених органів.
Поняття будь-якого злочину, зокрема й міжнародного, нерозривно пов’язане
зі встановленням його ознак. У літературі такі ознаки переважно не
виділяють, що утруднює з’ясування поняття міжнародного злочину,
вияснення його співвідношення із злочинами, передбаченими КК окремих
держав. Досить часто вказуючи на коло злочинів, що охоплюються цим
поняттям, дають їх перелік, який об’єктивно не може бути вичерпним і
достатньо точним. Наприклад, відзначається, що коли в
міжнародно-правових документах трапляється термін злочин, то це може
означати:
а) вчинення фізичними особами кримінально-караних діянь, що зачіпають
інтереси кількох держав, з якими останні домовляються вести боротьбу;
б) найтяжчі правопорушення, вчинення яких тягне визначення держави як
злочинної (наприклад, агресія);
в) порушення певних міжнародних стандартів у галузі охорони прав людини,
яких держави повинні дотримувати під час розробки і застосування норм
свого внутрішнього права [1].
Така характеристика (а вона є поширеною для публікацій з питань
міжнародного кримінального права, авторами більшості яких не є
криміналісти, що виховані на класичних традиціях цієї науки) лише
позначає коло діянь, що на думку авторів відносяться до міжнародних
злочинів. Вона аж ніяк не пов’язана з вказівкою на загальні риси,
керуючись якими можна визначити підпадає те чи інше діяння під поняття
міжнародного злочину чи ні.
Відтак пропонована стаття саме і присвячена аналізу загальних ознак
міжнародного злочину. На цій основі стане можливим формулювання поняття
такого злочину, відмежування його від злочинів “внутрідержавних”, а в
подальшому і дослідження видових понять щодо родового, яким є поняття
міжнародного злочину (цілі статті).
Визначаючи поняття міжнародного злочину слід враховувати такі засадничі
положення:
міжнародний злочин – це вид злочину; поняття злочин і міжнародний злочин
(чи злочин міжнародного характеру) співвідносяться як рід і вид;
міжнародний злочин характеризується тими ж родовими ознаками, що й
будь-який інший злочин. Такими ознаками одностайно визнаються: суспільна
небезпека, кримінальна протиправність, винність і караність;
зміст цих ознак стосовно міжнародного злочину має свою специфіку,
зумовлену тим, що це ознаки відповідного видового поняття.
Суспільна небезпека міжнародних злочинів. Категорія суспільна небезпека
не знайшла достатньо повного висвітлення у вітчизняній літературі. В
зарубіжній теорії кримінального права її існування як однієї з
фундаментальних характеристик злочину визнається далеко не всіма.
Принаймні, вказівки на суспільну небезпеку як ознаку злочину немає у
більшості КК країн, які не зазнали радянського впливу, не простежується
її використання і у міжнародно-правових актах. Та й у сучасній
вітчизняній доктрині є спроби відійти від акценту на суспільну небезпеку
як на одну з основних сутнісних ознак злочину. Однак, враховуючи не лише
існуючі традиції, а й величезний потенціал цієї категорії для
характеристики будь-якого злочину, її значення для розкриття інших ознак
поняття злочину та встановлення змісту окремих елементів і ознак складу
злочину, видається доцільним використовувати поняття суспільної
небезпеки для з’ясування того, що ж слід вважати міжнародним злочином. У
літературі в зв’язку з цим відзначається, що критерій суспільної
небезпеки, якому приділяється велика увага у внутрішньому кримінальному
праві, не менш важливий і стосовно міжнародних злочинів [2].
Відомо, що суспільна небезпека будь-якого злочину полягає у тому, що
діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним
законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди
[3]. Причому така реальна або потенційна шкода має бути достатньо
масштабною за об’ємом, значною за ступенем порушення інтересів, щоб
діяння могло визнаватися злочином.
Особливості суспільної небезпеки міжнародних злочинів полягають в:
суб’єктах, котрі зазнають негативних наслідків цих злочинів – інтереси
яких порушуються внаслідок аналізованих діянь;
характері відносин, які порушуються чи ставляться під небезпеку
порушення внаслідок таких посягань.
Отже, щоб розкрити поняття суспільна небезпека міжнародних злочинів
потрібно визначити, для кого існує така небезпека та в чому вона
полягає.
“Внутрідержавні” злочини характерні тим, що небезпечні для конкретної
держави, певного суспільства, особи. Їхні наслідки звичайно локалізовані
державними кордонами. Такі злочини полягають у порушенні правових норм,
встановлених в тій чи іншій державі, існуючого в ній правопорядку.
Злочини ж міжнародні куди більш масштабні. Вони можуть посягати на:
інтереси двостороннього (чи багатостороннього) міждержавного
спілкування;
інтереси одночасно кількох держав;
всю міжнародну спільноту.
Відтак, суспільна небезпека міжнародних злочинів виходить за межі однієї
держави чи суспільства. Ці злочини порушують інтереси, які торкаються
одночасно кількох самостійних суб’єктів міжнародного права, причому
інтереси не внутрішні кожної держави, а ті, які стосуються їх зовнішніх
зв’язків, визначають становище серед собі подібних суб’єктів. Вони
посягають на цінності, які визнають і охороняють усі учасники
міжнародного спілкування. Це – мир і мирне співіснування між народами;
закони і звичаї війни; гуманне ставлення до мирного населення; расова,
релігійна та інша різноманітність населення; права людини; міжнародні
економічні відносини; безпека транспорту і зв’язку; антитерористична
безпека, захист від незаконної міграції та ін.
Міжнародні злочини можуть поєднуватися з заподіянням шкоди благам, які
охороняються і внутрідержавним правом – життю і здоров’ю особи,
власності, громадській безпеці тощо. Вбивства, тілесні ушкодження,
вилучення чи знищення майна і тому подібна шкода може або виступати
способом учинення міжнародних злочинів або ж бути одним із їхніх
наслідків. Вже тільки це вказує, що не існує надто різких граней між
“внутрідержавними” і “міжнародними” злочинами. Принаймні, частина з них
полягає у порушенні шкоди тим же відносинам, що й злочини, передбачені
національним кримінальним законодавством.
Протиправність міжнародних злочинів. Протиправність становить собою
обов’язкову ознаку будь-якого злочину, в тому числі й міжнародного.
Однак у розумінні цієї ознаки в літературі ще не досягнуто єдності
поглядів. Щодо протиправності аналізованих посягань у теорії існує,
принаймні, дві позиції. Перша з них полягає у визнанні
міжнародно-правових актів джерелом, на підставі яких можуть вирішуватися
конкретні справи. В її основі лежать закріплені в конституціях багатьох
держав, в тому числі в ч.1 ст.9 Конституції України, положення, згідно з
якими чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства,
якщо вони належно ратифіковані. Відтак у теорії відзначається, що у
випадку, коли норми міжнародного кримінального права не трансформовані в
національне законодавство, то особи, які проводять дізнання, слідчі,
прокурори і судді при дотриманні вимог названої конституційної норми
вправі покликатися у своїх рішеннях на конкретні норми міжнародного
договору [4]. Водночас визнається, що в судовій практиці немає
прецедентів прямого застосування норм міжнародного кримінального права
при винесенні рішень у кримінальних справах про конвенційні злочини
(тобто злочини, переслідування яких передбачене міжнародно-правовими
актами) [5].
В основу іншого підходу покладена та засада, що норми
міжнародно-правових актів не можуть бути безпосередньо застосовані для
кваліфікації і визначення караності посягань. Це можливе лише відповідно
до норм національного законодавства, під час створення якого мають
ураховуватися міжнародно-правові зобов’язання держави – його треба
приводити у відповідність до міжнародних договорів. Пріоритетність такої
позиції визнають і ті вчені, які допускають можливість безпосереднього
застосування міжнародних актів при вирішенні конкретних справ [6].
Видається, що сучасним правовим реаліям більшою мірою відповідає друга з
названих позицій. Специфіка ж протиправності аналізованих посягань
знаходить свій вираз у таких положеннях:
1. Протиправність таких злочинів може бути встановлена як нормами
національного законодавства, так і міжнародно-правовими нормами.
Традиційно відповідальність за міжнародні злочини передбачена в
міжнародно-правових актах (договорах, угодах, конвенціях, статутах).
Однак, дедалі частіше міжнародні злочини криміналізуються і
національними КК. Наприклад, розділ “Злочини проти миру, безпеки людства
та міжнародного правоворядку” яким встановлена відповідальність за
безсумнівно міжнародні злочини, включено до КК України 2001 р.
Аналогічні розділи є і в нових КК Російської Федерації та Республіки
Білорусь. Не викликає сумніву, що за умови, коли відповідні діяння
передбачені водночас і міжнародно-правовими актами, і національним
законодавством, правозастосовні органи окремих держав застосовуватимуть
свої КК.
Тому важко погодитися з думкою, що відносити національне законодавство
до джерел міжнародного кримінального права безпідставно [7]. Це не
відповідає фактичному стану законодавства і практики його застосування.
Їхній аналіз підтверджує висновок про наявність світової тенденції
взаємодії і взаємопроникнення міжнародних і внутрідержавних явищ та
процесів, яка набуває виразу в поглибленні взаємодії міжнародного права
з національними правовими системами в цілому і міжнародного
кримінального права з внутрідержавним кримінальним правом зокрема. Норми
міжнародного кримінального права реалізуються через норми
внутрідержавного кримінального права і процесу [8].
У літературі відзначається, що лише близько 10% злочинів, норми про які
передбачені в КК України, Росії, Польші, Франції мають аналоги в
міжнародних договорах [9].
2. Відповідальність за міжнародні злочини настає і тоді, коли відповідні
норми не імплементовані в законодавство окремих держав. У літературі
стверджується, що принципом міжнародного кримінального права слід
вважати положення, згідно з яким, якщо держава не встановлює покарання
за діяння, яке міжнародним правом віднесене до категорії злочинів проти
миру і людства, то це не є обставиною, що звільняє особу від міжнародної
кримінальної відповідальності [10]. Отже, відповідальність за такі
злочини настає і в тому випадку, коли їхня протиправність встановлена
лише міжнародно-правовими актами.
n
????e???????¤?$????e?3. Протиправність міжнародних злочинів може бути
встановлена не лише правовими актами (міжнародними чи національними),
але й на підставі звичаїв, прецедентів. Своє закріплення це знайшло в
ст.15.2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р.,
де встановлено, що ніщо не перешкоджає відданню до суду і покаранню
будь-якої особи за діяння або упущення, яке в момент учинення було
кримінальним злочином відповідно до загальних принципів права, визнаних
міжнародним співтовариством [11].
4. Некодифікований характер норм про міжнародні злочини. В літературі
підкреслюється, що на відміну від інших галузей в міжнародному
кримінальному праві кодифікація досі не здійснена. Тому його норми можна
знайти в різних нормах міжнародного права [12]. Кодифіковані вони лише
на рівні національних правових систем, та й то не у всіх державах.
Викладене дає підстави критично поставитися до думки про те, що норми
міжнародного кримінального права повинні створюватися суб’єктами
міжнародного кримінального права не в односторонньому порядку, а шляхом
узгодження їх волі [13]. Це не є універсальним правилом, оскільки такі
норми можуть закріплюватися і в національному кримінальному
законодавстві, причому не обов’язково на виконання міжнародно-правових
зобов’язань держави.
Вина як ознака міжнародних злочинів. Відповідальність лише при наявності
вини виступає фундаментальним принципом кримінального права. Цей принцип
повною мірою поширюється і на міжнародне кримінальне право. Він
неодноразово закріплений в основних міжнародно-правових актах (зокрема,
в ст.14.2, 15.1 вже згадуваного Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права), послідовно дотримується на практиці.
Слід відзначити, що переважна більшість міжнародних злочинів вчиняються
умисно. Жодним міжнародно-правовим актом не передбачається кримінальна
відповідальність за необережне заподіяння шкоди, якою б масштабною вона
не була. Разом з тим, національне кримінальне законодавство встановлює
відповідальність за міжнародні злочини, які можуть вчинятися як умисно,
так і з необережності. Це, зокрема, порушення різноманітних правил, що
спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.
Вина є ознакою міжнародного злочину як тоді, коли його суб’єктом
виступає фізична особа, так і тоді, коли відповідальності підлягає
організація чи держава. Видається, що вина організації чи держави
встановлюється через індивідуальну вину їхніх керівників, які ухвалювали
рішення, виконання яких становить міжнародний злочин. Отже, за
міжнародний злочин, як і за будь-який інший злочин не може наставати
відповідальність уразі відсутності вини; об’єктивне інкримінування не
допускається щодо всіх суб’єктів таких злочинів – як фізичних осіб, так
і організацій чи держави.
Караність міжнародних злочинів. Караність – це ознака міжнародного
злочину, яка випливає з його інших ознак, є найістотнішим юридичним
наслідком такого злочину. Під караністю злочину звичайно розуміють
погрозу застосування покарання за злочин, що міститься у
кримінально-правових санкціях [14]. Про те, що вчинене діяння становить
собою злочин, а не інше правопорушення, можна судити саме з видів
покарання, які встановлені за його вчинення. Наявність у санкції
кримінальних покарань (позбавлення волі, конфіскації майна, примусового
розпуску організації чи визнання її злочинною тощо) дає можливість
судити про те, що передбачене міжнародно-правовим актом або національним
законодавством діяння становить собою злочин.
Встановлення караності діянь, передбачених статтями Особливої частини
КК, не викликає труднощів. Такі статті, які містять заборонні норми,
обов’язково місять і санкцію, в якій визначені види і розміри покарання.
Види ж кримінальних покарань передбачені в Загальній частині КК. Та й
саме включення діяння до кодифікованого акта кримінального законодавства
однозначно говорить про те, що воно відноситься до такої категорії
правопорушень, як злочини.
Взаємозв’язок протиправності і караності діянь, які передбачені
міжнародно-правовими актами, виявляється не завжди однозначно. Справа в
тому, що переважна більшість відповідних норм міжнародно-правових актів
не встановлюють ознак конкретних злочинів та не визначають види та
розміри покарання за їх вчинення, а містять рекомендації, пропозиції,
вимоги до держав-учасниць договорів, конвенцій передбачити
відповідальність в національному законодавстві. Такі норми проблематично
визнавати кримінально-правовими, а діяння, про які йдеться в них –
злочинами, саме через відсутність караності. Відзначене ще раз
підтверджує тезу про те, що міжнародний злочин як юридична категорія –
це феномен, який виявляється в актах національного законодавства.
Дефініція міжнародного злочину. Викладені положення, які розкривають
суть аналізованого явища, аж ніяк не можуть замінити дефініції, в якій
стисло і точно мають бути відображені основні ознаки поняття
міжнародного злочину. Така дефініція має бути висновком із аналізу
поняття, фокусувати головні ознаки, визначаючи місце міжнародного
злочину серед усіх злочинів і відмінність від них. Формулювати ж її
можна по-різному.
Один із відомих способів визначення поняття полягає в переліку
елементів, які його утворюють. Очевидно, що в даному випадку він
неприйнятний. Адже відсутність кодифікації міжнародного кримінального
права, величезні розбіжності, які існують у теорії щодо визначення того,
які ж діяння відносяться до міжнародних злочинів, та обставина, що чи не
будь-який злочин може бути міжнародним унеможливлює зробити вичерпний
перелік таких злочинів. Та, якщо б його і можна було зробити, то він був
би надто об’ємним, щоб сприймався як дефініція.
Є ще один із прийомів, яким часто користуються при формулюванні
визначень, – це вказівка на істотні, необхідні і достатні ознаки, що
характеризують означуване явище, предмет, процес. Він більш прийнятний
для даного випадку. Однак, відсутність чіткого розмежування між
міжнародними і внутрідержавними злочинами, “розмитість” об’єкта
посягання ведуть до того, що таких ознак доведеться вказати надто
багато, застосовувати неодноразові уточнення і вказувати на винятки. А
це знову ж таки приведе до громіздкості і неконкретності дефініції, яка
нас цікавить.
Характерним прикладом такого підходу до формулювання поняття
міжнародного (транснаціонального) злочину є його визначення, наведене в
прийнятій Генеральною асамблеєю ООН Конвенції проти організованої
транснаціональної злочинності. В цьому визначенні вказуються на ознаки
транснаціонального злочину:
він учинений більш ніж в одній державі;
він учинений в одній державі, проте значна частина його підготовки,
планування, керівництва або контролю здійснюється в іншій державі;
він учинений в одній державі, однак за участю організованої злочинної
групи, яка здійснює злочинну діяльність більш, ніж в одній державі;
він учинений в одній державі, але його істотні наслідки настають в іншій
державі.
Не випадковою є критична оцінка цього визначення як такого, що потребує
відповідного коментування, роз’яснення, а, можливо, й додаткових
уточнень, оскільки воно сформульовано надто загально [15].
Тому найбільш точним буде формулювання визначення через вказівку на рід
і видові відмінності. Тобто, потрібно вказати більш широке – родове
поняття, яке містить в собі аналізоване, та відзначити його видові
особливості (відмінності), що дають можливість виділити це поняття з
інших однорідних та суміжних. При цьому визначальну роль відіграє те,
яке родове поняття буде взято за основу визначення.
Щодо поняття міжнародних злочинів родовими виступають два поняття –
міжнародне правопорушення та злочин. Якщо базовим визнати перше, то
дефініція може виглядати наприклад так: міжнародний злочин – це вид
міжнародного правопорушення який…, – а далі вказуєть ознаки, які
вирізняють злочин з поміж усіх правопорушень. Таке визначення було б
прийнятним, за умови існування більш-менш сталого розуміння того, що ж
таке міжнародне правопорушення. Оскільки ж воно теж невизначене, то є
небезпека наразитися на поширену помилку, коли одне невідоме визначають
через інше невідоме.
Тому більш вдалим буде визначення аналізованого поняття через позначення
того, що воно відноситься до роду злочинів та вказівку на видові
відмінності міжнародних злочинів, які специфічні саме для них і
відрізняють від інших злочинів. Звісно, видові ознаки мають визначати
специфіку аналізованих злочинів з однопорядковими посяганнями –
внутрідержавними злочинами в цілому (а не, припустимо, з якимись видами
внутрідержавних злочинів – злочинів проти особи, злочинів проти
власності тощо). Видовими відмінностями “міжнародних злочинів” щодо роду
злочинів є ті, які випливають з проведеного аналізу окремих ознак цього
поняття. Тобто відповідна дефініція має містити вказівки на:
суспільну небезпеку міжнародного злочину, а саме те, що такий злочин
посягає на інтереси одночасно кількох суб’єктів міжнародного права;
його протиправність, яка встановлена нормами як національного
законодавства, так і міжнародно-правовими нормами;
винність, тобто вчинення умисно чи з необережності суб’єктом злочину,
яким виступають фізичні особи, або ж особи, які виступають як керівники
організацій чи держави;
караність, що полягає у можливості застосування за міжнародний злочин
заходів впливу кримінально-правового характеру – кримінальних покарань.
Виходячи з вище викладеного вище можна запропонувати таке визначення
міжнародних злочинів: міжнародні злочини – це злочини, кримінальна
караність яких передбачена актами національного законодавства та
міжнародно-правовими актами, умисне або з необережності вчинені
фізичними особами або керівниками організацій чи держав, які виступають
їхніми суб’єктами, що посягають на інтереси міждержавного спілкування,
кількох держав чи всю міжнародну спільноту.
Подальші розвідки у напрямі розробки поняття міжнародного злочину можуть
і повинні полягати в аналізі відповідних видових понять, зокрема поняття
злочину міжнародного характеру, транскордонного злочину. Інший напрям
дослідження – встановлення співвідношення міжнародного злочину та його
різновидів зі злочинами, відповідальність за які передбачена
внутрідержавним законодавством.
Література
Международное уголовное право. Учебн. пособие / Под общей ред.
В.Н. Кудрявцева. 2-е изд., перераб и дополн. – М.: Наука, 1999. –
С.9-10.
Там же. – С.56.
Див. напр..: Кримінальне право України. Загальна частина. / За ред.
М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ;Харків: Юрінком Інтер –
Право, 2001. – С.67.
Панов В.П. Международное уголовное право.-М.-ИНФРА-М, 1997.-С.6.
Там же – С.18.
Там же. – С.6
Там же. – С.26.
Международное уголовное право: Учебн. пособие / Под общей ред.
В.Н. Кудрявцева. 2-е изд., перераб и дополн. – М.: Наука,1999. – С.13,
14-15.
Буроменский М.В. Значение международной уголовно-правовой юрисдикции в
борьбе с организованной преступньостью // Збірник наукових праць
Харківського центру по вивченню організованої злочинності спільно з
американським університетом у Вашингтоні.. – Харків, 2001. – Вип.
другий. – С.52.
Международное уголовное право. – М.: Наука, 1995. – С.17-18.
Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упор.
Ю.К. Качуренко. – К., 1992. – С.44.
Панов В.П. Международное уголовное право. – С.24.
Международное уголовное право: Учебн. пособие / Под общей ред.
В.Н. Кудрявцева. – 2-е изд., перераб и дополн. – М.: Наука, 1999. –
С.12.
Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. М.І. Бажанова,
В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ;Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001. –
С.70.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
