Реферат на тему:
Поняття малолітньої особи та її процесуальне становище в кримінальному
судочинстві
Однією з найвразливіших груп населення України в умовах складних
соціально-економічних перетворень стали діти. Незважаючи на всі заходи,
які вживає Уряд і інші органи влади, реальне становище дітей
погіршується під впливом зниження життєвого рівня населення, погіршення
медичного обслуговування, поширення так званого “соціального сирітства”.
Все це призводить до зростання злочинності неповнолітніх. За останнє
десятиріччя втричі зросла кількість протиправних дій вчинених
неповнолітніми [1, с.5].
Поняття неповноліття (неповнолітній) знаходимо в різних галузях права,
де воно має специфічний зміст, визначається особливостями суспільних
відносин, що регулює певну галузь права. Що до загального юридичного
поняття неповноліття, то воно містить і загальну демографічну
характеристику осіб певного віку. В законодавстві, юридичній літературі
і практиці часто використовується термін “неповнолітній” – це особа, яка
не досягнула певного віку, з настанням якого закон пов’язує її повну
цивільну дієздатність, тобто можливість реалізовувати в повному об’ємі
передбачені Конституцією та іншими законами суб’єктивні права і
обов’язки.
Вік неповноліття не є універсальним для всіх держав світу. Здебільшого –
це 18 років. Проте, в низці країн, де повнолітніми вважаються особи, що
досягли віку 15, 20 і навіть 21 року [2, с.13]. Тому, коли в
міжнародно-правових актах зазначається про вікову групу неповнолітніх,
граничною межею якої є 18 років, тоді завжди застережено: “якщо інший
вік не встановлений національним законодавством”. Саме так визначають
неповноліття Мінімальні стандартні правила ООН (Пекінські правила ООН
1984 р.), що стосується здійснення правосуддя у справах неповнолітніх.
Вивчаючи універсальний документ про захист дитинства – Конвенція ООН про
права дитини 1989 р. – роз’яснює, що під поняттям “дитина” розуміється
неповнолітній у віці до 18 років. Тим самим Конвенція поширюється на всю
вікову групу неповнолітніх, а не тільки на дітей, як це можна зрозуміти
виходячи із її назви.
Держава і міжнародна спільнота, використавши в законах поняття
“неповнолітній”, встановили юридичну межу між неповноліттям і
повноліттям, створивши тим самим автономну групу людей – носіїв
специфічних прав і обов’язків. Необхідність створення такої автономної
групи зумовлена спеціальним правовим захистом неповнолітніх з його
особливими психофізіологічними і соціальними якостями особистості дитини
і підлітка.
Вік 18 років як рубіж досягнення повноліття є досить умовним і з погляду
індивідуальності. Особистість певної людини може не відповідати
зазначеному в законі уявленню про момент настання юридичної зрілості.
Підліток може відставати в своєму розвитку або, навпаки, випереджати
його.
Відповідно до вікових критеріїв, неповноліття можна поділити на декілька
самостійних етапів. Однак, важливо зазначити, що науковцями не вироблено
єдиного підходу до періодизації неповноліття.
Ще в Стародавньому Римі, правова система якого є основою для всіх
європейських країн, розрізняли три вікових періоди:
Infantes, діти до 7-річного віку, безумовна неосудність;
Impubes, від 7-14 років чоловіки і до 12 років жінки – умовна осудність
– кожного разу суд вирішував питання про здатність дитини до
усвідомлення вчиненого;
Minores, неповнолітні до 18 років (іноді до 25 років) – вважалися
осудними, проте до них застосовувалось м’якше покарання [2, с.13].
Кожний віковий період характеризується багатьма змінами, що в своїй
сукупності становлять своєрідну структуру особистості дитини на певному
етапі її розвитку. Головним чинником, який визначає специфіку віку, на
думку психологів, є зміна умов життя дитини, способів і методів навчання
та виховання.
Повноліття охоплює протяжний (18 років) і найінтенсивніший (розуміється
духовний і фізичний розвиток) етап становлення особистості людини. При
цьому, для зазначеного етапу характерний поділ на дитинство чи малоліття
(до 14 років) і юність (14-18 років). Період до 14 років у житті
підлітка – це період його становлення як особистості. До цього часу його
характер ще не сформувався, а лише окреслились певні контури. Малолітній
вік характеризується також особливостями перебудови дитячого організму,
пов’язаної з інтенсивним розвитком і зростом.
Поняття “малолітня особа” тісно взаємопов’язано із проблемою осудності.
Дитячий вік суб’єкта сам по собі є передумовою для визнання його
неосудним. Постає запитання; чи можна встановити той граничний вік, за
досягненням якого настає осудність? Крім чинників раси, географічних
умов, на розвиток однієї й тієї ж національності впливають й інші
чинники: виховання, умови життя, оточуюче середовище. Все це може
по-різному впливати на формування розумового і духовного світу дитини
навіть однієї вікової категорії [3, с.122].
Тому, в деяких державах (Франція, Бельгія, Швеція) законодавство,
протягом певного часу, чітко не встановлювало мінімального віку для
покарання, надаючи тим самим можливість суду індивідуально вирішувати
питання про “осудність” [4, с.11].
За українським законодавством, усі суб’єкти традиційно поділяються на
дві групи: дорослі і діти (неповнолітні). Такий розподіл зумовлений
чітко визначеним віковим критерієм – повноліттям, згаданим вище і
пов’язаним із досягненням особою 18 років. Усіх інших осіб, які не
переступили цієї вікової межі, прийнято називати “неповнолітніми”. Проте
чи настільки це єдине і незамінне поняття, яке здатне охопити всю
сутність вкладених в нього значень?
Проаналізуємо коротко чинне законодавство щодо застосування двох
подібних і водночас юридично різних термінів “неповнолітній” і
“малолітній”.
Конституція України в розділі ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і
громадянина” використовує терміни “діти”, “повнолітні діти”
(ст.ст.51,52), та “неповнолітні” (ч.5 ст.43), проте визначення, хто
підпадає під ці поняття, Основний Закон не дає.
Положення Конституції закріплюють принцип рівності дітей (ст.52 і 24),
право дітей на життя (ст.27), на достатній життєвий рівень, охорону
здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, безпечне і здорове
довкілля (ст.48,. 49, 50), свободу дитини від насильства та експлуатації
(ст.52), право дитини, позбавленої батьківського піклування, на
утримання і виховання з боку держави (ст.52). Однак, в Основному законі
не отримав закріплення принцип найкращого забезпечення прав та інтересів
дітей, передбачений в п.1 ст.3 Конвенції про права дитини. Відсутність в
українському законодавстві цього принципу призводить до того, що в
Україні не враховується визнаний міжнародний стандарт про становище
дитини як рівноправного члена суспільства, який потребує особливого
захисту внаслідок своєї фізичної і розумової незрілості, а не дорослого
в майбутньому, який до повноліття залишається лише об’єктом піклування.
Аналізуючи Кримінальний кодекс України, ми стикаємось із поняттям
“неповнолітній” (в законі виділено окремий розділ “Особливості
кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”). Ці норми,
поряд із положеннями окремих статей, створюють законодавчу базу
кримінально-правового захисту та відповідальності неповнолітніх.
Кримінальний закон не відмовився від використання в своїх нормах ще
одного терміна – “малолітній”. Наприклад, “вчинення злочину щодо
малолітнього” – є обставиною, яка обтяжує покарання (п.6 ст.67 КК).
Згідно з ч.2 ст.136, кримінальному покаранню підлягають особи, котрі “не
надали допомоги малолітньому, який завідомо перебуває в небезпечному для
життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про
такий стан дитини належним установам чи особам”. Ще в низці інших статей
використовується це поняття, однак чіткого визначення, кого розуміють
під поняттями “малолітній “та “неповнолітній”, закон не містить.
У чинному кримінально-процесуальному законодавстві термін “малолітній”
не отримав свого закріплення. Загалом, малолітній учасник процесу
визначається в законі поряд з особами, які не досягли 18 років, як
“неповнолітній” (ст.159 КПК і ін.) або “особа, яка не досягла на час
вчинення суспільно небезпечного діяння віку, по досягненню якого, згідно
з законом, можлива кримінальна відповідальність” (п.5 ч.1 ст.6 КПК).
???????¤?$??????Кодекс про адміністративні правопорушення також містить
комплекс норм, які стосуються неповнолітніх суб’єктів правовідносин. Як
і в кримінальному законі, він містить вікову межу адміністративної
відповідальності неповнолітніх – “від 16 років” (ст.12,13 КпАП),
встановлює заходи впливу, що застосовуються до даної категорії осіб
(ст.24-1 КпАП). При цьому факт вчинення правопорушення неповнолітнім
визнається обставиною, яка пом’якшує відповідальність (п.4 ст.34 КпАп).
Терміни “неповнолітній” і “малолітній” використовуються і в цивільному
законодавстві, однак з точки зору дієздатності, тобто повною цивільною
дієздатністю наділена особа, “яка досягла вісімнадцяти років
(повноліття)” (ст.34 ЦК). Відповідно неповна цивільна дієздатність є у
“фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років
(неповнолітня особа)” (ст.32ЦК), а часткова цивільна дієздатність – у
“фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа)”
(ст.31 ЦК).
На відміну від цивільного законодавства, Сімейний кодекс використовує
термін “дитина”, тобто особа до досягнення нею повноліття (ст.6 СК), яка
поділяється на дві категорії: малолітню – “дитина до досягнення нею
чотирнадцяти років” (ч.2 ст.6 СК), та неповнолітню – “дитина у віці від
чотирнадцяти до вісімнадцяти років” (ч.3 ст.6 СК). Проте в нормах цього
законодавства, як правило, зустрічається поняття “дитина”
(ст.47,59,84,85, Розділ ІІІ та ін.) і лише в трьох статтях Сімейного
кодексу (ст.161 СК – Спір між матір’ю та батьком щодо місця проживання
малолітньої дитини; ст.162 СК – Правові наслідки протиправної поведінки
одного з батьків або іншої особи при визначенні місця проживання
малолітньої дитини; ст.163 СК – Право батьків на відібрання малолітньої
дитини від інших осіб) безпосередньо використовується термін
“малолітній”. Однак інші норми кодексу містять поняття малолітньої
особи, не називаючи його (ч.2 ст.243 СК “опіка встановлюється над
дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування – над дитиною у
віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років “).
Житловий кодекс, який регулює коло питань, пов’язаних з використанням
житлового фонду, передусім визначає обсяг повноважень повнолітніх
громадян –”тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку” (ст.32 ЖК).
Окрім того, в нормах цього закону відображені особливості окремих
правових процедур, що стосуються інтересів неповнолітніх дітей, під
якими розуміються особи віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років
(ст.32 ЖК). Такі поняття виявлені лише у чотирьох статтях ЖК, у всіх
інших вжито поняття “діти”.
Кодекс законів про працю (КЗпП) містить спеціальну главу ХІІІ “Праця
молоді”, у якій зазначено комплекс правових норм, що стосується
особливостей участі молодих громадян у трудових правовідносинах. Закон
використовує терміни “неповнолітні” і “працездатна молодь”, розуміючи
під ними певні вікові групи. В першому випадку це “особи, що не досягли
вісімнадцяти років” (ст.187 КЗпП), в другому – “громадяни України віком
від 15 до 28 років” (ст.197 КЗпП).
Крім того, в межах цих вікових груп виділяються і додаткові. Так ст.188
КЗпП не допускається прийняття на роботу осіб, які не досягнули
шістнадцяти років, проте, як виняток, можуть бути прийняті на роботу
особи, які досягли п’ятнадцяти років, лише за згодою одного із батьків.
Необхідно також звернути увагу на Закон України “Про органи і служби у
справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, який
дає занадто широке поняття “неповнолітнього”, а саме: це особа віком від
3 до 18 років (ст.11 закону). Видається такий підхід до визначення віку
неповнолітнього невірним, оскільки свідчить про підміну понять
“неповнолітній” і “дитина”. Поняття “дитина” знайшло своє відображення в
Сімейному кодексі та Конвенції про права дитини, ратифікованої
Постановою ВР від 27.02.1991 року. Зазначені нормативні акти мають свій
предмет правового регулювання та завдання, що стоять перед ними.
Відзначимо, що і предмет, і завдання, визначені в цих законодавчих
актах, не є тотожними предмету і завданням, закріпленим у законі про
органи і служби у справах неповнолітніх. Тому, з урахуванням специфіки
даних суб’єктів соціального захисту і профілактики правопорушень серед
неповнолітніх, було б доцільніше закріпити положення, відповідно до
якого виділити дві вікові групи: “малолітні – особи, що не досягли віку
14 років” і “неповнолітні – особи, яким виповнилось 14 років, але не
виповнилось 18”.
Закон України “Про охорону дитинства”, який встановлює основні засади
державної політики щодо охорони дитинства, використовує термін “дитина”,
під яким розуміються “особи віком до 18 років (повноліття)” (ст.1
Закону). Цей Закон використовує в трьох статтях термін “неповнолітній”
(ст.24 – Утримання і виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування, та безпритульних дітей; ст.33 Захист прав
дитини на особисту свободу; ст.34 – Захист прав дитини в спеціальних
навчально-виховних закладах для неповнолітніх, які потребують особливих
умов виховання) не розкриваючи зміст даного поняття.
Не містить визначення понять “неповнолітній” та “малолітній” і Закон
України “Про міліцію”, в статтях якого вжиті ці терміни.
Така невизначеність у законодавстві і юридичній літературі щодо поняття
“малолітній” не позбавляє однак, “активної” фактичної участі малолітніх
у кримінально-процесуальній діяльності, що своєю чергою робить згадану
проблему більш актуальною [3, с.120].
Згідно із статистичними даними, в Україні щорічно від 20 до 25 тис.
підлітків учиняють суспільно небезпечні діяння, не досягнувши віку
кримінальної відповідальності. Зокрема, в 2001 році закінчено і
направлено до суду для вжиття примусових заходів виховного характеру
1540 справ про суспільно-небезпечні діяння. Серед них: 4 справи про
вбивства, 11 – умисні тяжкі тілесні ушкодження, 8 – згвалтувань, 12 –
розбійних нападів, 70 – грабежів [5, с.518]. Зрозуміло, що цифри
офіційної статистики повною мірою не відображають картини поширення
цього явища. Спеціалісти застерігають, що, згідно з результатами
міжнародних досліджень, спостерігається велика латентність сексуальних
посягань щодо дітей і підлітків, яка становить 1:30.
Підсумовуючи вищевикладене, важливо зазначити, що потреба виділення
самостійної вікової категорії – “малолітній” – в межах неповноліття
зумовлене необхідністю поєднання правових норм, що стосується даної
особи. Процесуальне становище малолітнього в кримінальному судочинстві в
силу його вікових, психологічних, фізіологічних можливостей та
інтелектуального розвитку має свої специфічні ознаки, що дає мажливість
відрізняти його від процесуального становища інших суб’єктів.
Аналіз чинної нормативно-правової бази свідчить, що виділення в законах
певних вікових груп неповнолітніх учасників правовідносин пов’язане із
закріпленням за ними відповідної термінології. Характернішими щодо цього
є терміни “неповнолітній” і “малолітній”.
Незважаючи на все вищевикладене, юридична наука ще досі не виробила
єдиної думки, що стосується термінологічного позначення неповнолітніх
різних вікових груп. Не сформульовані також і чіткі критерії, які
визначають правове становище цих осіб залежно від їхнього психічного,
фізичного і інтелектуального розвитку. Відтак, використання в науковій
літературі і законодавчих актах таких термінів, як “діти”, “молодь”,
“підліток”, “малолітній”, “неповнолітній” не завжди відображає специфіку
їхнього правового статусу.
Видається за доцільне чітко окреслити етапи неповноліття (особи віком до
18 років) та систематизувати їх в єдиному кодифікованому
нормативно-правовому акті, який матиме універсальний характер. Крім
того, важливо визначити процесуальний статус згаданих суб’єктів у
кримінальному судочинстві.
Література
Захаров В. Під упереджувальним контролем кримінальні розслідування
злочинів, до яких причетні неповнолітні // Іменем Закону. – 2002. –
№18-19. – 11 травня.
Галимов О.Х. Малолетние лица в уголовном судопроизводстве. – СПб: Питер,
2001.
Поволоцька С. До питання про дослідження злочинності неповнолітніх //
Право України. – 2002. – №11.
Мельникова Э.Б. Ювенальная юстиция. Учебное пособие. – М., 2001.
Державний статистичний довідник Україна в цифрах у 2002 році. – К.,
2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
