Реферат на тему:
Експертиза показань осіб, які беруть участь у кримінальному процесі
Питання про перевірку достовірності показань осіб, які беруть участь у
кримінальному процесі шляхом судово-психологічної експертизи не є новим.
Уже Ганс Гросс у 1898 р. і його колеги по журналу “Архів кримінальної
антропології” вказували на необхідність спеціальних досліджень свідків з
метою встановлення достовірності їхніх показань, а в практиці німецьких
судів експертиза показань свідків застосовувалась ще раніше. У 1886 році
в мюнхенському процесі про вбивство за клопотанням адвоката, були
запрошені двоє експертів, котрі могли б підтвердити міру впливу на
правдивість показань свідків у цій справі публікацій у щоденній пресі,
яка приділяла цій події надто багато уваги.
Підвищенню зацікавленості до питання про судово-психологічну експертизу
показань свідка особливо сприяли лабораторні дослідження Вільяма Штерна,
щодо розмежування свідомо (умисно) неправдивих показань і добросовісного
помилкового спотворення істини у показання х свідків.
Як у показаннях осіб часто, поряд зі свідомою неправдою має місце
несвідоме, ненавмисне спотворення фактів об’єктивної дійсності, так і в
процесі аналізу окремих наукових положень іноді свідомо (а іноді й
несвідомо) досить часто роблять псевдонаукові висновки. Такі висновки
були зроблені і за спостереженнями B. Штерна. Bін стверджував, що
“певний відсоток помилок є там, де моральна добросовісність особи, яка
дає показання, стоїть вище від будь-якої підозри” [7, с.42]. З цього, по
суті, цілком справедливого твердження, багатьма психологами і юристами
було зроблено висновок про абсолютну ненадійність показань свідків як
доказів, і, навпаки, – про неабияку роль так званих “німих свідків” –
речових доказів, які і повинні відсунути на задній план показання
свідків.
На підставі факту існування показань, в основі яких лежить добросовісна
помилка особи, а також того, що встановлення такої помилки може бути
предметом експериментального дослідження і статичного обліку, зроблено
висновок про доцільність судово-психологічної експертизи показань осіб.
Сам В. Штерн вважав, що до неї будуть вдаватись “лише у винятково
складних випадках” [7, с.53-54], проте його послідовники схильні були
ввести судово-психологічну експертизу показань осіб чи не в усіх
випадках.
Спроби перетворити судово-психологічну експертизу у засіб перевірки
правдивості хоча б найважливіших для вирішення справи показань осіб
знайшли належну оцінку вже в дореволюційній російській літературі з боку
видатного адвоката і науковця А.Ф. Коні. “Що таке особливо важливий
свідок? Той, який може дати показання про особливо важливі за своїм
викривальним чи виправдувальним значенням обставини”. Але в судовій
практиці порівняно рідко трапляються обставини, які мають таке значення.
Відтак на думку А.Ф. Коні беззаперечно, що питання про застосування
судово-психологічної експертизи може бути вирішене судом лише тоді, коли
стане очевидним, по-перше, важливість тих чи інших показань, по-друге,
їхня сумнівність. Але у такому випадку у роботі суду слід оголосити
перерву до закінчення експертизи. Проведення судово-психологічної
експертизи, на думку В. Штерна триватиме близько місяця.
Н.Н. Полянський вважає, що вимоги судово-психологічної експертизи
спрямовані за своїм об’єктивним значенням проти суду присяжних: “Там, де
починається компетенція експериментальної психології закінчуються
повноваження суду присяжних” [3, с.111-116]. Звичайно, зазначає
Н.Н. Полянський, суд присяжних не слід ідеалізувати, однак думка про те,
що вимога експериментальної перевірки будь-яким способом достовірності
показань осіб підриває принцип оцінки суддями, а разом з ними і судом
присяжних доказів за внутрішнім переконанням є абсолютно правильною [5,
с.111].
Питанню психології показань осіб присвячена книга Плаута (1931). Її
автор усвідомлює надзвичайну складність у визначенні позиції
експерта-психолога, який робить висновок щодо показань осіб. Він
висловлює побоювання з приводу того, щоб його функція не перетворювалась
в узурпацію функції судді. Де лежить та “межа, яка визначає те, що
експерт, і саме в якості експерта, може визначити предметом свого
висновку, від тих питань, які він повинен уникати, зважаючи на те, що
вони становлять предмет судової оцінки доказів?”. Ця межа була б досить
чіткою, якщо можна було б сказати: справа експерта-психолога – зробити
тільки абстрактний висновок, не торкаючись особи свідка, тільки
повідомити в загальних рисах ті спеціальні відомості у галузі
психології, які можуть бути використані судом при вирішенні питання щодо
достовірності показань особи, не вступаючи в обговорення конкретних
показань цієї особи. Але це означало б ставити експерта психолога у
становище одіозне порівняно зі становищем будь-якого іншого експерта,
зокрема експерта-психіатра, який бере участь у судовому засіданні не
тільки для того, щоб повідомити “загальні наукові положення”, а для
того, щоб дати “конкретний образ хвороби”, як і бухгалтер, якого
викликають у суд не для того, щоб поділитись із суддями своїми знаннями
щодо принципів ведення бухгалтерських книг, а для того, щоб розповісти
суду про результати своєї перевірки даних бухгалтерських книг.
Звичайно, в окремих випадках буває достатньо отримати від експерта
тільки загальні, абстрактні (тобто не пов’язані з конкретними обставинам
певної справи) відомості, проте прийняти це за правило означало б
спотворювати сутність експертизи і применшити процесуальну фігуру
експерта, який “або повідомляє спеціальні відомості, або застосовує їх,
або робить те й інше”.
Саме фахівець у галузі психології не може обмежуватися тільки передачею
суду абстрактних відомостей, як засобів, за допомогою яких суд вже сам
повинен виконати роботу щодо оцінки показань осіб; саме від такого
експерта вимагається, щоб він проаналізував можливі джерела помилок тих
чи інших показань, але при вирішенні цього завдання і виникає небезпека,
що чим вичерпнішим буде висновок експерта, тим більше він буде
замінювати оцінку обставин справи, яку потрібно давати у судовому
рішенні. Тому “експерт-психолог повинен зробити спеціальні наукові
відомості корисними для розслідування злочинів розгляду судом справи по
суті, не нав’язуючи при цьому погляди, які стосуються не його
спеціальної галузі знань, а тої психології, яка опирається на життєвий
досвід”.
Однак де та межа, яка відділяє наукову психологію від психології, що
ґрунтується на життєвому досвіді? Невже наукова психологія повинна
цуратись життєвого досвіду?
Безсумнівна перевага планомірного наукового дослідження перед життєвим
досвідом зовсім не зобов’язує наукове дослідження відмежовуватись від
життєвого досвіду. Життя – це дійсність, а невже дійсність не є
критерієм істини [5, с.113]?
Слід звернути увагу і на складнощі, які зумовлені тим, що ступінь
правдивості показань свідків (як і інших осіб, чиї показання мають
значення для вирішення справи) залежить не тільки від індивідуальної
психології свідка, від його психологічних особливостей і схильностей,
але й від багатьох інших чинників, зокрема чинників
соціально-психологічних, – приміром, від приналежності особи до тієї чи
іншої групи суспільства.
Відтак, зазначимо: 1) експертиза показань свідка повинна вільно
оцінюватися судом, що випливає з природи експертизи; 2) на експерта
покладається обов’язок організувати себе, спиратись у процесі відповіді
на поставлені перед ним запитання тільки на такі джерела, які можуть
бути використані в порядку провадження експертизи і, якщо виникне
потреба, вказати ці джерела.
Проблемам перевірки показань осіб присвячена глава ІХ “Курса уголовного
судопроизводства” І.Я. Фойніцкого, який, розглядаючи, зокрема, таку
здатність людини, як відчуття, говорив, що орган дізнання, суд
зобов’язані проаналізувати причини помилок, пов’язаних з ним
(відчуттям). Наприклад, чи були умови сприйняття особою фактів
достатніми для повного усвідомлення того, що відбувалось? Чи не було
обставин, які могли спантеличити особу? Чи слова, які вона передає, були
висловлені мовою, яка є зрозумілою для неї або ж навпаки? Чи не почула
особа лише певні уривчасті, невизначені зауваження, чи звернула вона на
них особливу увагу? Саме ці запитання поряд з іншими могли б бути
предметом судово-психологічної експертизи показань осіб, які беруть
участь у кримінальному судочинстві [6, с.25].
???????¤?$????o???o?ння – пам’ять. Звiдси констатуємо, що слiд пам’ятi
буде опосередкований властивостями джерела – здатнiстю сприймати,
особливостями мислення i видами пам’ятi.
Сприйняття – це безпосереднє почуттєве пiзнання, яке репрезентує лише
фактичний матерiал для iнтелектуальної діяльності суб’єкта. Логiчна
обробка сигналiв, що надходять в мозок, створює у свiдомостi
суб’єктивний образ, адекватний якостi почуттєвого сприйняття. Саме через
це умови формування слiдiв пам’ятi заведено дiлити на суб’єктивнi та
об’єктивнi.
До суб’єктивних умов вiдносять: стан здоров’я, тип вищої нервової
дiяльностi, пам’ять, увагу, темперамент, характер розумової дiяльностi,
мету, сприйняття, дефекти органiв чуттiв та iн. Звiдси людей як джерел
iдеальних вiдображень поділяють за типом вищої нервової дiяльностi
(сангвiнiки, холерики, флегматики, меланхолiки), за видами пам’яті
(моторна, емоцiйна, образна, словесно-логiчна).
Об’єктивні умови (фактори) не залежать вiд суб’єкта. Як правило, до них
відносять стан природних умов спостереження: погана видимість,
короткочасність події, що сприймається, віддаленість об’єкта
спостереження, використання злочинцем засобів маскування (маски, перуки,
грим). Названі та iншi обставини погiршують формування слiду пам’яті i
потребують урахування при розкриттi його змiсту пiд час слiдчої дiї [2,
с.224].
Ці та багато інших чинників треба враховувати в процесі оцінки
особистісних джерел кримінально значущої інформації. Наприклад, зорове
відчуття піддається притаманним йому впливам. Їх слід знати. Необхідно,
щоб особа знаходилась при такому освітленні, яке б цілком забезпечувало
сприйняття того чи іншого предмета. Декілька людей, які дивляться на
одну і ту ж бійку під час розгубленості можуть бачити предмети
по-різному. Особа може мати такі особливості, які слід враховувати при
оцінці її показань. Є люди, які не розрізняють певних кольорів або їх
відтінків або ж по різному сприймають те, що відбувається. Саме такі
завдання щодо встановлення таких особливостей та фізичних чи психічних
дефектів особи повинні висуватись перед даним видом судової експертизи.
Враховуючи вищевикладене, на нашу думку, слід погодитися з з твердженням
В.В. Нагаєва, який зазначає, що судово-психологічна експертиза може
встановити індивідуальні особливості психіки, рівень абсолютної і
відносної чуттєвості, особливості сприйняття кольору, об’єм сприйняття,
особливості сприйняття часу, руху, просторових властивостей предметів і
явищ (пропорцій частин предметів, їхню просторову орієнтацію, розміри,
форму, віддаленість, особливості рельєфу та ін.), особливості сприйняття
звуків різної частоти тощо [4, с.100]. Тому недопустимим є вирішення
експертизою питання про те, чи правдивими є показання обвинуваченого, чи
відповідають вони дійсним обставинам справи, чи не схильний допитуваний
до дачі неправдивих показань та ін. Як правило, такі питання ставлять
перед експертизою, коли у розпорядженні слідчого немає достатніх доказів
винності обвинуваченого, і від експертів очікують, що вони усунуть цю
прогалину. На жаль, є “експерти”, які не мають необхідних для
провадження психологічної експертизи спеціальних знань, не готові
“відповісти” на будь-яке запитання. Така практика є недопустимою,
оскільки призводить до грубих порушень у процесі доказування та
негативно впливає на процесуальний статус підозрюваних, обвинувачених та
підсудних.
У компетенцію судово-психологічної експертизи, на думку В.В. Нагаєва, не
входить встановлення впливу конкретних умов на можливості сприйняття.
Перед експертом, який проводить судово-психологічну експертизу, повинні
ставитись питання, пов’язані з виявленням в осіб конкретних
психологічних аномалій, суттєвих для кримінальної справи. Такими
питаннями можуть бути, наприклад: чи є у тієї чи іншої особи різко
виражені відхилення у сприйнятті і розумінні окремих явищ; чи є в особи
підвищена здатність до навіювання; чи може слабкий розумовий розвиток
особи бути причиною перекручення інформації, яку вона передає та ін.
Перед експертом не можна ставити питання, пов’язані з діагностикою
неправдивості показань (наприклад, чи впізнала особа насправді об’єкт,
який їй пред’являється, чи не впізнала, чи відповідають її показання
реальним подіям).
На думку В.В. Нагаєва, судово-психологічна експертиза не є експертизою
достовірності показань. Встановлення істинності чи неправдивості
показань – професійне завдання слідчого (однак при цьому він повинен
володіти відповідними психологічними знаннями) [4, с.100].
У чинному Кримінально-процесуальному кодексі України питання стосовно
експертизи показань осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, на
нашу думку, належно не врегульовано, оскільки зі ст.76 КПК випливає, що
обов’язковим є призначення лише судової експертизи для визначення
психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності в справі
даних, які викликають сумнів щодо його осудності. Однак, виходячи з
вищезазначених положень, вважаємо, що слід погодитися із пропозицією
Н.Н. Полянського стосовно доцільності запровадження у законодавстві
такої норми: “Якщо в органів досудового слідства чи суду виникнуть
сумніви стосовно здатності особи, яка бере участь у кримінальному
процесі, в силу її віку або фізичних чи психічних недоліків, правильно
сприймати, відтворювати в пам’яті і передавати явища дійсності, повинна
бути призначена експертиза” [5, с.114]. Це зобов’язувало б органи
дізнання, слідства та суду призначати не тільки судово-психіатричну
експертизу для подальшого встановлення осудності чи неосудності
підозрюваного чи обвинуваченого, а й судово-психологічну та комплексну
психолого-психіатричну експертизу для отримання відповідей на низку
інших важливих для справи питань, про які зазначалось вище. Це
забезпечувало б виконання принципу всебічного і повного дослідження всіх
обставин справи.
Така норма, на наш погляд, повністю відповідала б положенням п.3 ст.69
КПК, яка передбачає недопустимість допиту в якості свідків осіб, які,
згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи,
через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати
факти, що мають доказове значення, і давати показання про них [1]. Крім
того, на наш погляд, можуть не допитуватися не тільки особи як свідки, а
й особи, які визнанні потерпілими або мають інший процесуальний статус у
справі. У законодавстві доцільно було б передбачити також те, що
експертизі можуть піддаватись показання, які раніше були дані особою з
певними психічними або фізичними вадами.
Невиправданим, на нашу думку, є і положення законодавства щодо
абсолютного значення судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи
для слідства і суду, що випливає зі змісту п.3 ст.69 КПК. Відповідно до
ч.4 ст.75 КПК, висновок експерта для особи, яка провадить дізнання,
слідчого, прокурора і суду не є обов’язковими [1]. Тому у законодавстві
треба закріпити норму, яка передбачала б, що після отримання від
експерта висновку про здатність особи давати правильні показання, орган
досудового слідства чи суд вирішує питання про допустимість цих показань
як джерело доказів по справі.
Брак такої норми призводить до проблем, які виникають у практиці
розслідування злочинів, коли, відповідно до даної норми, на вирішення
експертизи виносяться питання, які повинен вирішувати слідчий чи суд,
керуючись висновком експерта на основі сукупності наявних у справі
доказів. Виникає така ситуація: експертиза встановила нездатність
сприймати важливі для справи факти і давати про них показання, і особа
автоматично не підлягає допиту, отже, показання недостовірні. Суд чи
орган, який розслідує злочин, взагалі випадає з цієї схеми, оскільки не
приймає (відповідно до ст.69 КПК) жодного рішення про можливість чи
неможливість допиту, отже, і не вирішує питання про достовірність
показань. Це дає їм підстави (абсолютно законно) на вирішення експертизи
винести питання про достовірність показань, оскільки якщо не експерт
вирішить це питання, то хто ж?
Запропоновані нами положення стосовно такого способу перевірки показань
осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві мають на меті
розширити коло способів перевірки достовірності інформації, отриманої
від особистісних джерел і цим самим забезпечити виконання вимог щодо
встановлення істини у кримінальній справі шляхом повного, всебічного та
об’єктивного дослідження всіх її обставин.
Література
Кримінально-процесуальний Кодекс України. Затверджений Законом від
28.12.60 // (1000-05) ВВР. – 1961. – №2. – С.15.
Біленчук П.Д., Дубовий О.П., Салтевський М.В., Тимошенко П.Ю.
Криміналістика. К.: Атіка, 1998.
Кони А.Ф., Свидетели на суде // Проблемы психологии, 1909.
Нагаев В.В. Основы судебно-психологической экспертизы. Закон и право. –
М.: Юнити, 2000.
Полянський Н.Н., Доказательства в иностранном уголовном процессе. М.,
1946.
Фойницкий И.Я., Курс уголовного судопроизводства. Спб, 1902. – Т. І.
Штерн В., Изучение свидетельских показаний // Проблемы психологии, 1909.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
