.

Виникнення судимості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
237 4053
Скачать документ

Реферат на тему:

Виникнення судимості

Негативні для особи наслідки, пов’язані з наявністю у неї судимості,
можуть настати лише з часу її виникнення. Тому правильне встановлення
моменту появи судимості є водночас і точним визначенням початку дії цих
наслідків.

З’ясування питання про виникнення судимості передбачає: а) визначення
кола осіб, які визнаються судимими; б) встановлення моменту появи у них
судимості.

Чинне законодавство не вказує з обов’язковою у таких випадках
визначеністю, які саме особи і з якого саме часу визнаються такими, що
мають судимість. Не завжди з належною ясністю і повнотою висвітлюються
ці питання і в літературі. Іноді вони взагалі не розглядаються [1].
Однак зміст ст.55 КК, відповідних статей Конституції, КПК та інших
нормативних актів дозволяє зробити висновок, що судимість виникає в
осіб, засуджених до покарання без остаточного і повного звільнення від
його відбування (крім випадків такого звільнення у зв’язку з відбуттям
призначеного покарання), з моменту набрання обвинувальним вироком суду
щодо них законної сили.

Із змісту ст.55 КК випливає, що судимість виникає лише в осіб,
засуджених до покарання, від відбування якого вони остаточно і повністю
не звільняються. До них відносяться засуджені до покарання, яке належить
відбувати реально, або з умовним його незастосуванням (ст.45 КК) чи з
відстрочкою його відбування (ст.46 і 461 КК). Обвинувальний вирок без
призначення покарання чи з остаточним і повним звільненням засудженого
від відбування призначеного йому покарання (крім випадків такого
звільнення у зв’язку з відбуттям призначеного покарання) судимості не
породжує.

З огляду на наведене судимість не виникає в осіб:

а) звільнених на підставі норм Загальної чи Особливої частини КК або в
силу закону про амністію від кримінальної відповідальності;

б) звільнених на підставі ч.2 ст.50 КК від покарання. Згідно із ст.327
КПК, у цьому випадку суд постановляє обвинувальний вирок без призначення
покарання;

в) остаточно і повністю звільнених постановленим вироком чи рішенням
касаційної або наглядної інстанції від відбування призначеного покарання
(крім випадків такого звільнення у зв’язку з його відбуттям). Відповідно
до ч.3 ст.6 КПК, обвинувальний вирок із звільненням засудженого від
відбування призначеного йому покарання постановляється у разі скінчення
передбачених ст.48 КК строків давності притягнення до кримінальної
відповідальності або наявності акту амністії, який повністю усуває
застосування покарання за вчинене ним діяння.

Згідно з ч.3 ст.6 КПК, обвинувальний вирок із звільненням засудженого
від відбування призначеного покарання постановляється також у зв’язку з
його помилуванням. У літературі вказується, що закон має на увазі
“випадки помилування окремих осіб ще до того, як була порушена
кримінальна справа щодо них, або ж під час провадження в справі” [10,
с.15-16]. Необхідно, однак, відзначити, що названі випадки помилування
юридично неможливі, а тому і такий вирок постановлений бути не може. Річ
у тім, що, відповідно до ст.3 Положення про порядок здійснення
помилування осіб, засуджених судами України, затвердженого Указом
Президента України від 31 грудня 1991 р., особа може бути помилувана
тільки після набрання вироком щодо неї законної сили [3, 1992 р., №21,
ст.293]. І оскільки помилувана особа – це завжди раніше судима особа, то
в силу п.9 ч.1. ст.6 КПК постановлення щодо неї нового вироку за тим же
обвинуваченням не допускається. У випадку ж повторного порушення
стосовно помилуваної особи за тим ж фактом кримінальної справи вона,
незалежно від того, в якій стадії процесу ця обставина виявляється,
підлягає закриттю на підставі п.9 ч.1 ст.6 КПК у зв’язку з наявністю
щодо даної особи вироку по тому ж обвинуваченню, що набрав законної
сили. Зрозуміло, що на цій же підставі повинно бути і відмовлено в
порушенні кримінальної справи, якщо йдеться про ті ж факти, з приводу
яких стосовно помилуваної особи вже був постановлений обвинувальний
вирок. Наведене дає змогу стверджувати, що помилування взагалі не може
розглядатись як обставина, що виключає провадження в кримінальній
справі, тому посилання на нього із ст.6 КПК слід вилучити.

У ч.2 ст.47 КК вказано, що в разі призначення особі, яка перебувала у
попередньому ув’язненні, більш м’якого, ніж позбавлення волі,
направлення в дисциплінарний батальйон і виправні роботи покарання, суд,
враховуючи цю обставину, може повністю звільнити від нього засудженого.
Однак у випадку постановлення такого рішення засуджений не може
вважатися таким, що звільнений від відбування покарання, бо його
перебування у попередньому ув’язненні зараховано як відбуття
призначеного йому вироком покарання. І оскільки при застосуванні ч.2
ст.47 КК особа звільняється від відбування призначеного їй покарання у
зв’язку з тим, що вважається такою, що вже його відбула, вона визнається
судимою. Особливість даної ситуації полягає лише у тому, що, по-перше, з
моменту набрання вироком законної сили засуджений не тільки визнається
таким, що має судимість, але й вважається таким, що повністю відбув
призначене йому покарання, і, по-друге, вид і розмір призначеного й
відбутого покарання співпадають, що необхідно враховувати при обчисленні
строків погашення судимості. Так само вирішується питання про виникнення
судимості й тоді, коли обвинувальний вирок із звільненням засудженого
від відбування призначеного покарання внаслідок його відбуття
постановляється у зв’язку із зарахуванням на підставі ч.1 ст.47 КК
попереднього ув’язнення до строку покарання у вигляді позбавлення волі,
направлення в дисциплінарний батальйон або виправних робіт. Отже, хоч у
розглянутих випадках і постановляється обвинувальний вирок із
звільненням від відбування покарання, особи, щодо яких він винесений,
визнаються судимими, оскільки таке звільнення зумовлене відбуттям ними
призначеного їм покарання, а не тому, що з передбачених законом підстав
вони не повинні його відбувати взагалі.

Принагідно слід відзначити, що положення ч.2 ст.47 КК, згідно з яким при
засудженні особи, яка перебувала у попередньому ув’язненні, до більш
м’яких, ніж позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон і
виправні роботи мір покарання, суд, враховуючи це ув’язнення, лише може
пом’якшити призначене покарання або повністю звільнити від нього
засудженого, справедливим визнано бути не може. Особливо рельєфно
виявляється ця несправедливість на фоні частини першої цієї ж статті,
відповідно до якої у випадку засудження особи до позбавлення волі і
направлення в дисциплінарний батальйон її попереднє ув’язнення підлягає
обов’язковому зарахуванню до строку призначеного покарання день за день,
а в разі засудження до виправних робіт – день за три дні. Тому,
наприклад, якщо особа, яка вісім місяців перебувала під вартою, була
засуджена до восьми місяців позбавлення волі чи до двох років виправних
робіт, то в результаті обов’язкового зарахування на підставі ч.1 ст.47
КК до строку покарання попереднього ув’язнення з розрахунку відповідно
день за день і день за три дні, вона підлягає звільненню від відбування
призначеного їй покарання у зв’язку з його відбуттям, а в разі
засудження її до двох років позбавлення права займати певні посади або
займатися певною діяльністю чи до ще більш м’якшого покарання – штрафу
або громадської догани, суд, враховуючи попереднє ув’язнення, згідно з
ч.2 ст.47 КК, лише вправі пом’якшити призначене покарання або повністю
звільнити від нього засудженого. Видається, що встановлений ст.47 КК
порядок, згідно з яким попереднє ув’язнення при засудженні до одних мір
покарання обов’язково зараховується до призначеного покарання, а при
засудженні до інших видів покарань лише може бути враховане, жодних
підстав під собою не має. Перебування у попередньому ув’язненні повинно
зараховуватися до призначеного покарання в усіх без винятку випадках.
Щоправда, певна складність його зарахування у випадку засудження до
інших, крім позбавлення волі, направлення в дисциплінарний батальйон і
виправних робіт, покарань зумовлена тим, що КК не встановлює будь-якого
співвідношення між цими видами покарань і попереднім ув’язненням.
Враховуючи ж, що з погляду істотності обмеження прав і свобод особи
попереднє ув’язнення за своєю суворістю прирівнюється до позбавлення
волі, а тривалість тримання під вартою як основного виду попереднього
ув’язнення за загальним правилом не повинна перевищувати двох місяців,
ч.2 ст.47 КК можна було б викласти у такій редакції: “У випадку
засудження до інших мір покарання, засудженому, який перебував у
попередньому ув’язненні не більше двох місяців, призначене покарання
пом’якшується, а в разі перебування засудженого у попередньому
ув’язненні понад два місяці, він підлягає звільненню від відбування
призначеного покарання за його відбуттям”.

У ст.55 КК не зазначено, з якого саме часу виникає судимість. У
літературі ж цілком підставно вказується, що особа визнається судимою з
моменту набрання чинності обвинувальним вироком суду щодо неї [4, с.6;
5, с.5; 6, с.431; 7, с.226; 8, с.13-15; 9, с.331; 10, с.149; 11, с.248].
З того, що судимість виникає одночасно з вступом у законну силу
обвинувального вироку суду, виходить і проект нового КК, прийнятий
Верховною Радою України у першому читанні. У ч.1 ст.82 цього документа
зазначено, що “особа визнається такою, що має судимість, з дня набуття
чинності обвинувальним вироком”.

На користь саме такого вирішення питання стосовно початку виникнення
судимості говорить наступне. Не потребує спеціального доведення той
факт, що бути судимою, тобто засудженою судом до покарання, може лише
особа, яка у встановленому законом порядку визнана такою, що вчинила
злочин. Відповідно до ст.62 Конституції і роз’яснення, що міститься у
п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р.
№9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” [12,
с.23], особа вважається такою, що вчинила злочин, з моменту набрання
законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї. А оскільки це так, то
лише з цього часу вона і може визнаватися судимою за його скоєння. І,
навпаки, у зв’язку з тим, що до набрання обвинувальним вироком суду
чинності особа юридично вважається такою, що злочину не вчиняла, вона до
цього моменту і судимою за його скоєння визнаватися не може.

На думку І.А.Ребане, з правила, згідно з яким стан судимості виникає в
момент вступу обвинувального вироку в законну силу, є один виняток. Він
вважає, що, оскільки умовно засуджені мають судимість упродовж
іспитового строку, а його початок обчислюється з моменту проголошення
обвинувального вироку, то саме з цього часу вказані особи і визнаються
судимими [8, с.15-16].

З цим погодитися важко. Правило, згідно з яким судимість виникає з
моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, має
абсолютний характер й жодні винятки з нього недопустимі і, що цілком
природно, законодавством не передбачені. Це означає, що воно однаковою
мірою стосується як засуджених до покарання, яке належить відбувати
реально, так і осіб, до яких застосовано умовне засудження. Визнання ж
умовно засуджених такими, що мають судимість уже з моменту проголошення
вироку, означало б визнання судимими осіб, які, згідно з законом, ще
вважаються такими, що злочину не вчиняли. Проте ясно, що така ситуація
юридично неможлива.

Не підтверджує того, що особи, до яких застосована ст.45 КК, визнаються
судимими уже з моменту проголошення вироку і посилання І.А.Ребане на
значення та початок обчислення іспитового строку у випадку умовного
засудження. Вказівкою закону на те, що умовно засуджені вважаються
судимими впродовж іспитового строку, визначається лише момент закінчення
судимості у цих осіб, але аж ніяк не вирішується питання про час її
виникнення у них. І це цілком зрозуміло, бо різним для різних категорій
засуджених може бути тільки момент припинення судимості, тоді як початок
її виникнення для усіх них є і повинен бути однаковим – час вступу в
законну силу обвинувального вироку суду, оскільки лише з цього моменту
усі вони без будь-якого винятку визнаються такими, що вчинили злочин, а
отже, і судимими за його скоєння.

Що ж до обчислення початку іспитового строку у випадку умовного
засудженні, то тут треба мати на увазі наступне. У постанові Пленуму
Верховного Суду СРСР від 7 липня 1971 р. №5 “Про порядок обчислення
іспитового строку при застосуванні умовного засудження касаційною
(наглядною) інстанцією”, на яку покликається І.А.Ребане, дійсно
вказувалося, що у випадку застосування умовного засудження початок
іспитового строку повинен обчислюватися з моменту проголошення вироку
[13, с.794]. До речі, такої ж позиції з цього приводу дотримується і
Пленум Верховного Суду України. У п.5 його постанови від 22 грудня
1995 р. №22 “Про практику призначення судами кримінального покарання”
зазначено, що іспитовий строк у разі умовного засудження обчислюється з
дня проголошення вироку незалежно від того, судом якої інстанції
застосовано ст.45 КК [14, 1999 р., №4, с.10]. Але якщо навіть і визнати
правильною таку практику обчислення початку іспитового строку (а щодо
цього є серйозні сумніви), то вона все одно не може служити доказом
того, що в умовно засуджених судимість виникає з моменту проголошення
вироку. По-перше, судимість та іспитовий строк – це різні за юридичною
природою і значенням явища, а тому між часовими рамками їхнього
існування сутнісної залежності немає, хоча формально (фактично) вони
можуть і збігатися. По-друге, і на це вже зверталася увага, у випадку
визнання умовно засуджених судимими з моменту проголошення вироку
склалася б ситуація, коли особа, яка юридично вважається такою, що
даного злочину не вчиняла, уже визнавалася б судимою за його скоєння,
чого, звісно, бути не може. Нарешті, і це також немаловажно, визнання
умовно засуджених судимими з моменту проголошення вироку ставило б їх у
значно гірше порівняно з іншими засудженими становище, бо означало б, що
уже з цього часу можливе настання для них усіх тих невигідних наслідків,
які закон пов’язує з фактом наявності в особи судимості. Тому і з цього
погляду позиція І.А.Ребане також досить-таки уразлива. До того ж
законодавство і фактично не знає жодного винятку з правила, згідно з
яким усі негативні наслідки, що пов’язуються з наявністю в особи
судимості, можуть настати лише з моменту набрання чинності обвинувальним
вироком суду щодо неї.

З обстоюваного тут визначення початку виникнення судимості випливає два
важливих висновки. По-перше, оскільки судимість виникає лише з моменту
набрання обвинувальним вироком суду законної сили, то тільки з цього ж
моменту можливе й настання негативних для особи наслідків (як
загальноправових, так і кримінально-правових), зумовлених наявністю у
неї судимості. Це підтверджують і нормативні акти, що передбачають такі
наслідки, зокрема і Конституція. Так у п.2 ч.2 ст.81 Конституції
зазначено, що повноваження народного депутата України припиняються
достроково у разі “набрання законної сили обвинувальним вироком щодо
нього”. У п.6 ч.5 ст.126 Конституції записано, що суддя звільняється з
посади органом, що його обрав або призначив, у випадку “набрання
законної сили обвинувальним вироком щодо нього”. Згідно з п.2 ч.1 ст.18
Закону України від 15 січня 1998 р. “Про Вищу раду юстиції” повноваження
члена Вищої ради юстиції припиняються у разі “набрання законної сили
обвинувальним щодо нього вироком суду” [3, 1998 р., №25, ст.146].

¦

?

¬

®

?

?

?

?

A

A

R

????a???????¤?$????U?азі призначення покарання, визнанні особливо
небезпечним рецидивістом, звільненні від кримінальної відповідальності і
покарання чи від його відбування, а також у випадку вирішення всіх інших
правових питань.

Один з кримінально-правових наслідків наявності в особи судимості
полягає, як відомо, в більш суворому порядку призначення їй покарання у
випадку вчинення нею нового злочину. Він встановлений ст.43 КК і
зумовлений тим, що особа, яка, вже будучи судимою, все ж ігнорує цю
обставину і знову вчиняє злочин, потребує жорсткішого і тривалішого
впливу на неї. Однак Пленум Верховного Суду України у п.16 своєї
постанови від 22 грудня 1995 р. №22 “Про практику призначення судами
кримінального покарання” вказав, що призначення покарання за кількома
вироками (ст.43 КК) застосовується й “тоді, коли новий злочин вчинено
після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили” [12,
с.56], з чим, звісно ж, погодитися не можна. Адже з позиції
кримінального закону особа, яка вчинила новий злочин після проголошення
вироку, але до набрання ним чинності, нічим не відрізняється від особи,
яка вчинила новий злочин до проголошення вироку за попередній, оскільки
в обох цих випадках вона стосовно жодного з них юридично ще не визнана
такою, що його вчинила, а тому й за жоден з них не є судимою. Тому,
цілком зрозуміло, що в обох цих випадках повинні застосовуватись одні й
ті ж, але аж ніяк не різні правила призначення покарання. І ці правила
встановлені ст.42 КК, відповідно до якої особі, визнаній винною у
вчиненні двох або більше злочинів, за жоден з яких вона судимою не була,
покарання призначається за сукупністю злочинів. Тому слід повністю
погодитися з висловленою в літературі думкою, що у разі вчинення
засудженим нового злочину хоча й після винесення вироку, але до набрання
ним чинності покарання повинно призначатися на основі ст.42 КК, тобто як
при вчиненні кількох злочинів. За кількома ж вироками, тобто на підставі
ст.43 КК, покарання може призначатися лише тоді, коли особа вчинила
новий злочин після набрання обвинувальним вироком щодо неї законної сили
[15, с.218; 16, с.88].

З огляду на вказане наведене вище положення п.16 постанови Пленуму
Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. №22 необхідно з нього
вилучити, оскільки воно не лише не випливає із змісту ст.43 КК, але й до
того ж зобов’язує суди в абсолютно однакових кримінально-правових
ситуаціях призначати покарання за абсолютно різними правилами, чого,
звісно, бути не може. Натомість у ньому повинно бути чітко зазначено, що
покарання за кількома вироками призначається лише тоді, коли засуджений
вчинив новий злочин після набрання вироком щодо нього законної сили.
Водночас з метою усунення будь-яких сумнівів стосовно того, що
встановлений ст.43 КК порядок призначення покарання застосовується
тільки у разі вчинення нового злочину судимою особою, і досягнення
повної відповідності між змістом та текстом цієї статті, у її першій
частині слова “винесення вироку” слід замінити словами “набрання вироком
законної сили”. Доцільно також уточнити і текст ст.42 КК: у ч.1 слова
“її не було засуджено” замінити словами “вона не судима”, а у ч.3 слова
“винесення вироку” замінити словами “набрання законної сили вироком”.

Згідно з ст.401 КПК вирок набирає законної сили після закінчення строку
на касаційне оскарження та внесення касаційнного подання, якщо його не
було оскаржено чи на нього не було внесено подання. Відповідно до ст.350
КПК скарга і касаційне подання на вирок суду можуть бути подані протягом
семи діб з моменту його проголошення, а засудженим, який перебуває під
вартою, – протягом такого ж строку з моменту вручення йому копії вироку.
Згідно з ст.89 КПК, при обчисленні вказаного строку не береться до уваги
день проголошення вироку чи вручення його копії засудженому, тобто він
починає спливати з наступного дня після проголошення вироку чи вручення
його копії засудженому. Закінчується цей строк о 24 годині останньої
(сьомої) доби. В разі подання касаційної скарги чи внесення касаційного
подання через суд, строк спливає у встановлений час закінчення робочого
дня в суді. Однак строк не вважається пропущеним, коли до його
закінчення касаційне подання або скаргу здано на пошту або адміністрації
місця попереднього ув’язнення. Якщо закінчення строку припадає на
неробочий день, то останнім днем строку вважається наступний робочий
день. У випадку пропущення з поважних причин строку на оскарження вироку
або внесення на нього касаційного подання він може бути відновлений
судом (ст.351 КПК).

У разі подання касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок,
якщо його не скасовано, набирає законної сили після оголошення
касаційної ухвали. Якщо оскаржено або внесено подання тільки на частину
вироку або коли засуджено декількох підсудних, а вирок оскаржено чи
внесено подання щодо одного з них, вирок в інших частинах або щодо інших
засуджених осіб законної сили не набирає до моменту оголошення ухвали
касаційної інстанції. У випадку, коли, на підставі ч.2 ст.379 КПК,
спочатку була оголошена лише резолютивна частина касаційної ухвали,
вирок набирає законної сили після оголошення повного тексту мотивованої
ухвали.

Вирок, який не підлягає касаційному оскарженню і внесенню на нього
касаційного подання, набирає законної сили з моменту його проголошення.
Відповідно до ч.5 ст.347 КПК, таким є лише вирок Верховного Суду
України, постановлений його колегією у кримінальних справах та
військовою колегією.

Важливо, однак, звернути увагу на такі два моменти.

Відповідно до ст.401 КПК, обвинувальний вирок, якщо його не було
оскаржено чи на нього не було внесено подання, набирає законної сили
після закінчення строку на касаційне оскарження та внесення касаційного
подання. А як бути тоді, коли пропущений строк на оскарження вироку або
внесення на нього подання був відновлений судом? Набрав чи не набрав у
цьому випадку вирок законної сили і, отже, судимою чи несудимою
вважається особа, щодо якої він винесений? Прямої відповіді на це
запитання КПК не дає. Враховуючи ж, що встановлене ч.1 ст.401 КПК
правило, згідно з яким вирок, на який подана касаційна скарга чи внесено
касаційне подання, набирає законної сили лише після розгляду справи
касаційною інстанцією, має абсолютний характер, бо жодні винятки з нього
не передбачені, треба зробити висновок, що воно повною мірою поширюється
і на аналізовану ситуацію. Це означає, що з моменту відновлення строку
на його касаційне оскарження чи внесення на нього касаційного подання
вирок втрачає набуту чинність і вважається таким, що законної сили не
набирав. Якщо його не буде скасовано, то він набере законної сили після
оголошення касаційної ухвали. І з цього ж моменту вважатиметься судимою
особа, щодо якої він постановлений.

Як уже зазначалось, вирок, який не підлягає касаційному оскарженню і
внесенню на нього касаційного подання, і вирок, який було оскаржено чи
на який було внесено подання, якщо його не оскаржено, набирають законної
сили відповідно після його проголошення і оголошення касаційної ухвали.
Але якщо встановлення моменту набрання законної сили першим з цих
вироків, а отже, і виникнення судимості в особи, щодо якої він
постановлений, ніяких труднощів не викликає, бо точний час його
проголошення вказується у протоколі судового засідання, то з’ясувати
аналогічним чином ці ж питання у другому випадку неможливо, оскільки час
оголошення касаційної ухвали ніде не фіксується. З огляду на це для
відповіді на запитання, чи набрав вирок законної сили і чи була судимою
дана особа на ту або іншу годину дня оголошення касаційної ухвали,
необхідно в кожному окремому випадку встановити точний час її
оприлюднення, що не завжди можна зробити, особливо тоді, коли після
оголошення ухвали минув тривалий строк і заданий час перебуває у часових
межах розгляду справ касаційною інстанцією. Тому, наприклад, вчинений
засудженим о 12-ій годині дня оголошення касаційної ухвали новий злочин
може бути кваліфікований як скоєний судимою особою лише за умови
доведення, що до цього моменту касаційна ухвала була оприлюднена. У
протилежному випадку така кваліфікація унеможливлюється, хоча б фактично
новий злочин і був вчинений після оголошення касаційної ухвали.
Зрозуміло, що існуючий стан справ з встановленням часу набрання законної
сили вироком, який було оскаржено чи на який було внесено подання,
задовільним визнаний бути не може. Для його виправлення п.1 ч.2 ст.378
КПК необхідно доповнити положенням про те, що у касаційній ухвалі
зазначається і час її оголошення.

Важливо звернути увагу і на таку обставину. Текст чинного КК свідчить,
що для найменування особи, у якої вже виникла, але ще не припинилася
судимість, використовується різна термінологія. В одному випадку вона
називається “особою, раніше судимою” (ч.2 ст.79, ч.2 ст.80, ч.2 ст.125,
ч.2 ст.148, ч.3 ст.154, ч.2 ст.1555, ч.3 ст.1556, ч.3 ст.1557, ч.2
ст.162, ч.2 ст.206 КК), у другому – “особою, яка раніше судилася” (ч.3
ст.108, ч.2 ст.169 КК), у третьому – “особою, засудженою” (ч.2 ст.691,
ч.2 ст.1833 КК), у четвертому – “особою, яка була засуджена” (ч.2
ст.2293 КК), у п’ятому – “особою, яка раніше була засуджена” (ст.26, ч.2
ст.155, ч.2 ст.1551, ч.2 ст.161 КК). Однак жодна з цих назв не
відображає змісту позначуваного нею поняття, а тому задовільною визнана
бути не може.

Справді, не важко бачити, що такі словосполучення, як “особа, раніше
судима”, чи “особа, яка раніше судилася”, вказують лише на те, що дана
особа була судимою в минулому. Між тим у цих випадках у дійсності закон
має на увазі не просто осіб, які колись судилися, а лише тих з них, які
на момент вчинення нового злочину і далі перебували у стані судимості.
Якщо ж на час скоєння повторного злочину судимість даної особи за
попередній злочин була вже припинена, то така кваліфікуюча ознака, як
вчинення відповідного злочину особою, судимою за той чи інший делікт,
буде відсутня, хоча вона і залишається “раніше судимою” чи такою, що
“раніше судилася”. Такої ж позиції з цього приводу дотримується і судова
практика. Наприклад, у п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від
28 червня 1991 р. №3 “Про судову практику в справах про хуліганство”
вказано, що при кваліфікації хуліганства за ч.2 ст.206 КК за ознакою
вчинення його особою, раніше судимою за хуліганство, “суди повинні мати
на увазі, що минула судимість враховується лише в тих випадках, коли
вона не знята або не погашена у встановленому законом порядку”
[12, с.195]. Що ж до таких назв, як “особа, засуджена”, “особа, яка була
засуджена”, “особа, яка раніше була засуджена”, то вони взагалі вказують
лише на факт засудження особи, хоча у відповідних кримінально-правових
нормах йдеться не просто про засуджених, а знову ж таки про осіб, які
мають судимість. Наприклад, у п.11 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 2 березня 1973 р. №2 “Про судову практику в справах про
обман покупців”, зазначається, що кваліфікація обману покупців за ч.2
ст.155 КК за ознакою вчинення його особою, яка раніше була засуджена за
такий же злочин чи злочин, передбачений ст.1551 КК, можлива лише тоді,
коли судимість за попередній злочин не була припинена у встановленому
законом порядку [12, с.155-156]. Однак цілком зрозуміло, що як за
семантичним, так і за юридичним значенням “засуджена особа” (“особа, яка
була засуджена”, “особа, яка раніше була засуджена) і “особа, яка має
судимість” (“судима особа”) – це різні поняття. Різним є і час появи цих
суб’єктів права: особа стає засудженою з моменту винесення
(проголошення) обвинувального вироку суду щодо неї, а судимою – лише з
моменту набрання ним чинності. Крім того, як це вже зазначалося раніше,
не кожний обвинувальний вирок породжує судимість, хоча особа в усіх
випадках його винесення і визнається засудженою. Інакше кажучи, не кожна
засуджена особа є в той же час і особою, яка має судимість, хоча кожна
особа, що має судимість, є одночасно і особою засудженою.

Зважаючи на викладене, особу, в якої вже виникла, але ще не припинилася
судимість, найбільш правильно було б іменувати “особа, яка має
судимість”. Використання цієї назви у КК дозволило б адекватно
відобразити зміст позначуваного нею поняття, прислужилося б уніфікації
термінології, сприяло б правильному розумінню і однаковому застосуванню
відповідних кримінально-правових норм на практиці, що в свою чергу
робило б зайвим видання з приводу розглядуваного питання спеціальних
інтерпретаційних актів.

На відміну від чинного КК проектом нового КК, прийнятим Верховною Радою
України у першому читанні, питання виникнення судимості пропонується
врегулювати на законодавчому рівні. У ч.1 ст.82 названого документа
вказується, що “особа визнається такою, що має судимість, з дня набуття
чинності обвинувальним вироком”. Однак запропоноване вирішення цього
питання треба визнати не зовсім вдалим.

По-перше, для позначення факту досягнення вироком такої його якості
(властивості), як обов’язковість, КПК, до прерогативи якого якраз і
належить вирішення цього питання, користується термінологічним зворотом
“набрання законної сили”, тому саме ним і повинен послуговуватися КК, а
не створювати для цього свою власну термінологію (“набуття чинності”),
причому без жодної на те потреби і без будь-яких для того підстав.
Відзначимо, що зворот “набрання законної сили” вживається і в усіх інших
нормативних актах, у тому числі і в Конституції (ст.84, 126).

По-друге, не може бути визнано задовільним і положення про те, що особа
визнається судимою саме з дня набуття чинності обвинувальним вироком, бо
тут знову-таки не враховано встановленого КПК порядку набрання цим
процесуальним актом законної сили. Річ у тім, що таке визначення початку
виникнення судимості було б прийнятним тільки тоді, коли б кожний
обвинувальний вирок набирав законної сили саме з певного дня. Проте
таким є лише обвинувальний вирок, який не було оскаржено і на який не
було внесено касаційного подання; відповідно до ст.401 КПК він набирає
законної сили з дня, наступного після закінчення строку на касаційне
оскарження та внесення касаційного подання. Стосовно ж вироку, який не
підлягає касаційному оскарженню і внесенню на нього касаційного подання,
і вироку, який було оскаржено чи на який було внесено подання, якщо його
не скасовано, то вони набирають законної сили не з певного дня, а
відразу ж відповідно після його проголошення і оголошення касаційної
ухвали. Тому для позначення часу, з якого обвинувальний вирок суду
набирає законної сили, а отже, і часу виникнення судимості, повинно
використовуватися слово, яке враховувало б усі можливі випадки вступу в
дію цього акту правосуддя. Видається, що цій вимозі відповідає слово
“момент”. З огляду на це у ч.1 ст.82 проекту слід записати, що особа
визнається такою, що має судимість, з моменту набрання законної сили
обвинувальним вироком суду щодо неї.

По-третє, як уже згадувалось, судимість породжує не будь-який
обвинувальний вирок, а лише той, яким особа засуджена до покарання без
остаточного і повного звільнення від його відбування, що також має бути
враховано при визначенні виникнення судимості.

Література

Михайленко П.П. Уголовное право Украины. Общая часть. – К.: РИО МВД
Украины, 1995.

Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України:
за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на
15 серпня 1997 р. / Відп. редактори В.Ф.Бойко, В.Г.Гончаренко. –
К.:Юрінком Інтер, 1997.

Відомості Верховної Ради України.

Евтеев М.П. Погашение и снятие судимости. – М.:Юрид.л-ра, 1964.

Ераксин В.В., Помчалов Л.Ф. Погашение и снятие судимости в советском
уголовном праве. – М.: Изд-во Моск.ун-та, 1963.

Кримінальне право України. Загальна частина. – К.:Юрінком Інтер, 1997.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – К.:Юрінком,
1997.

Ребане И.А. Судимость по советскому уголовному праву // Учен.зап.Тарт.
ун-та, 1975. – Вып. 364. Тр. по правоведению. – №19.

Уголовное право УССР. Общая часть / Под ред. проф.В.В.Сташиса и
доц.А.Ш.Якупова. – К.: Вища шк., 1984.

Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. – К.:
Изд-во полит. л-ры Украины, 1969.

Уголовный кодекс Украины: научно-практический комментарий. – К.:Правові
джерела, 1998.

Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах.
– Львів, 1998.

Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924-1986 гг.). –
М.: Известия, 1987.

Вісник Верховного Суду України.

Кафаров Т.М. Проблема рецидива в советском уголовном праве. – Баку: ЭЛМ,
1972.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020