.

Причини виникнення та існування конкуренції кримінально-правових норм (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
361 4489
Скачать документ

Реферат на тему:

Причини виникнення та існування конкуренції кримінально-правових норм

Конкуренція кримінально-правових норм є досить поширеним явищем у
правозастосуванні. Адже майже всі законодавчі новели Особливої частини
кримінального законодавства України – норми, якими Кримінальний кодекс
доповнений після введення його в дію – повністю або частково
встановлюють відповідальність за діяння, що й до того були передбачені
цим законом. У процесі кваліфікації злочинів у цих випадках виникають
труднощі, пов’язані з тим, що вчинене діяння передбачається як злочин
декількома нормами водночас. В результаті нетипова ситуація під час
правозастосування – конкуренція кримінально-правових норм. Вирішення
питань, що виникають у зв’язку з такою конкуренцією, потребує з’ясування
сутності цього явища, чого неможливо досягти, не аналізуючи без аналізу
причин його виникнення. Лише так можна подолати певні ускладнення, що
виникають з існуванням цього явища, оскільки з’ясувати причину
виникнення проблеми – наполовину її вирішити.

Попереднє ознайомлення з питаннями конкуренції кримінально-правових норм
наштовхує на думку, що конкуренція – це результат “надлишків” у
законодавстві. І справді, якщо існують дві або більше норми, які
передбачають один і той самий злочин, то в чому полягає соціальний зміст
цього явища? Чи не є воно результатом недосконалості діючої системи
кримінального права і чи не ліпше було б обмежитись виданням таких норм,
які б у жодному разі не збігалися і не “перетиналися” між собою навіть
частково?

Як видається, в існуванні конкуруючих норм є деякий позитивний зміст.
Передусім не виникає сумнівів у необхідності створення таких норм, які
можуть перебувати в конкуренції типу “ціле та частина”. Це пояснюється
тим, що злочинна поведінка різноманітна, має як складні, так і прості
форми, у тому числі й такі, що за окремими ознаками збігаються з більш
складними утвореннями. З цієї причини конструюються так звані складені
злочини.

Але й утворення конкуруючих норм типу “загальна – спеціальна” також може
бути у деяких випадках доцільним. Розвиток кримінального законодавства
не можна уявляти ні як процес постійного узагальнення, створення щоразу
ширших та абстрактних формулювань злочинів, ні, навпаки, як процес
казуїстичного “дроблення” закону на норми, що передбачають окремі
випадки [1, с.247]. Разом з тим розвиток кримінального законодавства
полягає не тільки в уточненні окремих понять та їх визначень або в зміні
казусних норм абстрактними, але в утворенні й зміні спеціальних норм.
Для посилення боротьби з деякими видами злочинів, які уявляються
найнебезпечнішими в даний момент, або для того, щоб звернути увагу
правозастосовних органів на відмінність характеру і ступеня суспільної
небезпечності деяких видів діянь, законодавець застосовує розробку більш
детальних нормативних приписів на підставі вже створених загальних норм.

Виділення спеціальних норм із загальних забезпечує можливість урахування
особливостей охоронюваних суспільних відносин. Конкретизація диспозицій
проходить за предметом злочину, суб’єктом, місцем вчинення злочину та
ін. Певна частина змін змісту або структури вже прийнятих
кримінально-правових норм відбувається не шляхом диференціації, а шляхом
їх узагальнення [2, с.69].

Історія розвитку кримінального законодавства свідчить про те, що правова
регламентація певної групи суспільних відносин звичайно починається із
створення норм, які передбачають більш чи менш конкретні випадки. Згодом
поступове накопичення окремих норм Особливої частини приводить до
створення узагальнених формулювань. Однак потім вони змінюються або
доповнюються – нарощується нова система, яка у подальшому знов може
дістати узагальнене вираження.

З огляду на досліджуване в статті питання видається важливим звернути
увагу на конкретизацію правового регулювання як форму створення
(конструювання) спеціальних юридичних норм.

Будучи свого роду посередником між загальною абстрактною нормою і
реальними обставинами її дії, правоконкретизуюча діяльність дає змогу
відобразити в своїх результатах особливості конкретних видів суспільних
відносин (дій, фактів, суб’єктів), їх розробок, причому не змінюючи
вихідної норми [6, с.7]. Конкретизація може здійснюватись або “зверху” –
від загальної та абстрактної норми права до менш загальної і
абстрактної; або “знизу” – від конкретного факта (ситуації) до загальної
та абстрактної норми. Перший вид конкретизації простежується здебільшого
під час нормотворчості; другий – тільки в ході реалізації норм права [5,
с.20]. Отже, спеціальна юридична норма є результатом правоконкретизуючої
діяльності першого виду.

Незважаючи на уявну простоту конструювання спеціальних норм, їх
існування, крім питань конкуренції, викликає немало інших проблем.
Зокрема, в юридичній літературі спеціальна норма іноді ототожнюється з
нормою винятковою ((виключною(), конкретизуючою або локальною. З позиції
кримінального права цю проблему досить детально висвітлив Н.М.Свідлов,
який зазначив, що з таким ототожненням погодитись не можна, оскільки,
зокрема, між спеціальними та винятковими нормами є істотна відмінність.

Виняткова норма, як і спеціальна, виділяється із загальної норми, і
обидві вони в певному розумінні становлять виняток із загального
правила. Сутність виняткової норми, на відміну від спеціальної, полягає
в протилежному способі регулювання окремого виду відносин. Причому
кінцеве регулювання здійснюється не тільки винятковою, але й іншою
нормою. Наприклад, ст.24 КК України – Виняткова міра покарання – смертна
кара, має дві частини. Частина 1 визначає умови застосування смертної
кари, а норма, викладена в частині 2 цієї ж статті встановлює обмеження
в застосуванні даної міри щодо неповнолітніх та жінок, які перебувають у
стані вагітності (в Особливій частині КК такими, наприклад, можуть бути
норми, закріплені в частині 2 ст.56 КК України; частині 3 ст.57 КК
України.). Завданням виняткової норми є розмежування “кордонів” дії
загальної норми. Виняткова норма втрачає свої функції після того, як був
зроблений виняток (“виключення”) із загального правила [3, с.14].

У кримінальному праві є й конкретизуючі норми, які також виділяються із
загальних норм і є результатом правоконкретизуючої діяльності. Однак
конкретизуюча норма є не стільки винятком із загального правила, скільки
його уточненням. Тому врегульовані нею відносини водночас предметом
регулювання загальної норми [3, c.15]. Це явище найбільш характерне для
Загальної частини кримінального права. Наприклад, ст.39 КК України
встановлює, що суд призначає покарання у межах, встановлених статтею
закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, у точній
відповідності з положеннями Загальної часини цього кодексу… , а
обставини, що обтяжують або пом’ягшують кримінальну відповідальність,
конкретизуються в статтях 40, 41 КК України. Щодо локальних норм, то в
сучасному кримінальному праві їх немає і не може бути.

Щодо необхідності виділення спеціальних норм, то відзначимо, що
загальна, абстрактна норма звичайно зручніша для кваліфікованого юриста.
Проте, як відомо, кримінальні закони створюються не тільки для юристів –
вони мають виховне та превентивне значення. Простий і зрозумілий текст
закону, який встановлює відповідальність за конкретні діяння, зміст яких
“ясний” для будь-якого громадянина, має важливе профілактичне значення
[1, с.248]. Тому поряд із загальними нормами, які вже є в законодавстві,
у деяких випадках доцільна поява нових законів, що підкреслюють
суспільну небезпечність тих чи інших форм поведінки. Отже, протилежність
абстрактної та казуїстичної норм, яка видається суто юридичною, все ж
таки у своїй основі має не тільки логічні закономірності, але й
суперечності суспільної свідомості – професійної та масової, теоретичної
та буденної. Абстрактна норма точніше “вписується” в систему права, вона
зручніша для застосування закону органами слідства та судом. Проте вона
не завжди зрозуміла громадянам, превентивне значення її слабше, ніж
такої норми, де всі ознаки складу описані конкретно, наочно, є
очевидними. Не випадково нові кримінально-правові норми з’являються
здебільшого в казуїстичній формі і тільки поступово набувають
узагальненого вигляду.

Є ще інші причини видання нових норм, які охоплюють дії, що тією чи
іншою мірою передбачені в діючому законодавстві.

Вкажемо, наприклад, на випадки виділення деяких видів правопорушень із
більш загальних норм з тим, щоб уточнити, конкретизувати ступінь їх
суспільної небезпечності і, відповідно, передбачити санкцію суворіше або
м’якше, ніж в загальній нормі. Наприклад, під час розробки діючого нині
Кримінального кодексу України багато норм було виділено із більш
загальних з метою диференціації відповідальності, наприклад, ст.103
“Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне в
стані сильного душевного хвилювання”, або ст.104 “Заподіяння тяжких
тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони” КК України та
ін.

Взагалі, існування спеціальної норми поряд із загальною нормою має
практичний зміст у тому випадку, коли ця спеціальна норма якось інакше
вирішує питання кримінальної відповідальності порівняно із загальною
нормою (наприклад, про вид і розмір покарання).

Конкуруючі норми виникають також у випадку необхідності сформулювати
нові склади злочинів, так би мовити, “комбінованого” комплексного
характеру [1, с.249]. Зокрема, ст.69-1 КК України (дії, що
дезорганізують роботу виправно-трудових установ – цією статтею Кодекс
доповнений Указом від 27 червня 1961р.) вміщує ряд ознак
кримінально-правових норм про злочини проти особи і проти порядку
управління, причому виникли такі питання конкуренції, які не існували до
прийняття ст.69-1 КК України.

???????i???????¤?$????n?Створення “конкуруючих” норм має бути викликане
певними причинами політичного та юридичного харктеру, можливо, навіть
зумовлюватись певною соціальною необхідністю і супроводжуватись
додержанням певних умов. Не можна свавільно створювати нові норми. По
суті, саме питання про те, чи створювати нову норму, лежить між двома
крайніми полюсами, один з яких пов’язаний з прагненням до стабільності
кримінального законодавства, а інший – з неминучістю його мінливості. І
обидва ці полюси повною мірою недосяжні. Не можна не змінювати змісту
закону, інакше він відставатиме від життя. Разом з тим нестабільність
законодавства істотно послаблює його ефективність.

Наукою кримінального права вироблена досить розгалужена система
принципів криміналізації суспільно небезпечних діянь [2, с.208-252]. Їх
поділяють на соціальні та соціально-психологічні принципи криміналізації
та системно-правові принципи криміналізації. Особливу групу
системно-правових принципів становлять правила, що визначені внутрішніми
закономірностями самої сиcтеми діючого кримінального законодавства,
тобто ті обмеження, які ця система накладає на введення в неї (або
вилучення з неї) певних елементів. Одним з таких правил є принцип
безпробільності закону та ненадмірності заборони.

Першим питанням системно-правового характеру, що вирішується в межах
системи кримінально-правових норм при криміналізації чи декриміналізації
конкретного діяння, є двоєдине питання про вплив новели на змістовну
повноту системи: чи не створює передбачувана новела нормативного
пробілу, або, навпаки, надлишку в системі діючого кримінального
законодавства. У даному випадку йдеться не про соціальну зумовленість чи
практичну недоцільність новели, а лише про її вплив на змістовну повноту
кримінального-законодавства в цілому, що прямо пов’язано з вивченням
питань причин виникнення конкуренції.

Застосування розглядуваного принципу на практиці є не таким простим, як
може видатись на перший погляд. Справа в тому, що аналіз системної
доцільності криміналізації діяння передбачає досить складне і
різнопланове теоретичне обґрунтування. У результаті одного законодавчого
рішення, що відноситься до Особливої частини кримінального закону, в ній
можуть відбутись такі зміни: 1) виникне або зникне основний склад
злочину; 2) утворяться чи зникнуть кваліфіковані або привілейовані
склади; 3) будуть створені спеціальні норми. Своєю чергою, ці результати
можуть бути досягнуті шляхом зміни змісту та обсягу будь-якого з
основних елементів складу злочину: об’єкта, суб’єкта, об’єктивної чи
суб’єктивної сторони.

Однак, незважаючи на всю складність оцінки системного значення будь-якої
зміни Особливої частини кримінального законодавства, можна вказати на
єдиний (та досить елементарний) критерій. Цей критерій полягає у
позитивній відповіді на такі питання: чи змінилась у результаті новели
міра відповідальності злочинця за яке-небудь з можливих діянь? Чи є
зміна, а якщо вона є, то чи саме така, яку передбачав законодавець? [2,
с.236]

На жаль, досить часто трапляються випадки, коли нові норми видаються без
урахування системи вже діючих у даний момент Загальної та Особливої
частин. Конкуренція норм, яка не має під собою серйозних підстав,
викликає невиправдані ускладнення в процесі застосування закону і тому
може розглядатись як недолік законодавства.

Такої ж думки дотримується й С.А.Тарарухін, який зазначає, що однією з
характерних рис розвитку кримінального законодавства є виділння
спеціальних норм, які диференціюють відповідальність за вчинення
конкретного різновиду злочинів, що відповідає загальним принципам
кримінальної політики держави. В той же час, створюючи такі норми, слід
уникати їх надлишкового накопичення. Саме по собі введення тієї чи іншої
спеціальної відповідальності ще не забезпечує захисту правоохоронюваних
інтересів [4, с.61].

Така ситуація наочно ілюструється прикладом з конкуренцією ст.190-1 та
п.“в” ст 93 КК України. Норма, що передбачає відповідальність за
вбивство, вчинене у зв’язку з виконанням потерпілим службового або
громадського обов’язку (п.“в” ст.93), конкурує зі статтею 190-1, яка
виступає як спеціальна (посягання на життя судді, працівника
правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків,
а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або
військовослужбовця у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з охороною
громадського порядку).

За загальним правилом вирішення конкуренції загальної та спеціальної
норм повинна застосовуватись ст.190-1 КК України. Проте певний час,
згідно з керівним роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України, діяло
таке правило: “Під посяганням на життя, передбаченим ст.190-1 КК, судам
належить розглядати вбивство або замах на вбивство працівника міліції,
народного дружинника чи військовослужбовця в зв’язку з їх діяльністю по
охороні громадського порядку. Такі дії слід кваліфікувати за сукупністю
злочинів, передбачених ст.190-1 та за п.“в”ст.93 чи за ст.17 та
п.“в”ст.93 цього Кодексу і, залежно від обставин, за іншими пунктами
ст.93 КК.”

Щоправда, згодом, після внесення в кримінальне законодавство відповідних
змін, п.14 згаданої Постанови був викладений в іншій редакціїї: “Під
посяганням на життя, передбаченим ст.190-1 КК, належить розуміти умисне
вбивство або замах на умисне вбивство хоча б однієї з зазначених у цій
статті осіб. Якщо такі дії вчинені у зв’язку з виконанням суддею або
працівником правоохорончого органу службових обов’язків чи у зв’язку з
діяльністю члена громадського формування з охорони громадського порядку
або військовослужбовця, пов’язаною з охороною громадського порядку, вони
кваліфікуються лише за ст.190-1 КК.”

Чим можна пояснити таку непослідовність Пленуму Верховного Суду України?
Введення в дію ст.190-1 за наміром законодавця мала на меті посилити
відповідальність за вбивство чи замах на вбивство певної категорії осіб
у зв’язку з виконанням ним обов’язків у справі охорони громадського
порядку. Очевидним є те, що закон у цьому випадку не мав на меті змінити
екстенсивність криміналізації, оскільки до прийняття новели такі діяння
повністю охоплювались п.“в”ст.93 КК України. Тобто введення в КК
ст.190-1 могло мати певне профілактичне значення. Однак ця мета не
знайшла відповідного юридичного втілення.

Із змісту новели випливає, що ні за об’єктом, ні за суб’єктом, ні за
ознаками об’єктивної чи суб’єктивної сторони складу злочину обсяг
криміналізації у зв’язку з цією новелою ніяк не змінився. Відповідно
весь її зміст полягав у зміні інтенсивності криміналізації, в посиленні
санкції. Ця спеціальна норма, як випливає із змісту Указу Президії
Верховної Ради СРСР від 15 лютого 1962р., створена з метою посилення
боротьби з такими посяганнями. Насправді ж, як показує порівняльний
аналіз санкцій цих статей, відповідальність була не посилена, а
пом’ягшена, причому відразу двома способами. По-перше, ст.190-1 при тому
ж максимумі позбавлення волі (15 років) встановлює нижчу межу цього
покарання – на три роки менше, ніж ст.93. По-друге, якщо ст.93 допускає
застосуваня смертної кари без будь-яких додаткових умов, то ст.190-1
встановлює, що смертна кара за посягання на вказаних осіб може бути
призначена винному лише “при обтяжуючих обставинах.”

Отже, недотримання вищевикладеного принципу безпробільності закону та
ненадмірності заборони при криміналізації певних (особливо вже
криміналізованих) діянь, при виділенні нових спеціальних норм, призвела
до того, що воля законодавця, спрямована на посилення відповідальності,
видалась нездійсненою, в результаті чого виникла така конкуренція між
вказаними статтями, правильно вирішити яку можлна тільки шляхом зміни
законодавства.

Вирішити таку, так би мовити, нестандартну ситуацію й прагнув Пленум
Верховного Суду України, пропонуючи, відповідно до волі законодавця
стосовно посилення відповідальності, кваліфікувати одне злочинне діяння
за сукупністю двох конкуруючих між собою кримінально-правових норм –
ст.190-1 та п. “в” ст.93 КК України. Така ж конкуренція (правильно
вирішити яку можна лише шляхом зміни законодавства) виникає і у випадку
із ст.143 КК України (шахрайство) та ст.155 (обман покупців) або
ст.155-1 (обман замовників) КК України, які виступають спеціальними по
відношенню до першої.

Отже, конкуренція кримінально-правових норм зумовлена прагненням
законодавця диференціювати кримінальну відповідальність, посилюючи її в
одних нормах і пом’якшуючи в інших, відзначити превентивне навантаження
норми, а також недосконалістю системи кримінального законодавства.
Властива конкуренції співвідностність норм за обсягом та змістом надає
закону гнучкості, дає змогу кваліфікувати вчинене в його межах, уникаючи
тим самим застосування закону за аналогією та нагромадження норм при
правовій оцінці вчиненого злочину. Крім того, конкуренція
кримінально-правових норм безумовно сприяє розвиткові кримінального
законодавства. Як висновок вищевикладене можна зобразити на схемі:

Схема

Література

Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юридическая
литература, 1972.

Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализация.
/ Под ред. В.Н.Кудрявцева, А.М.Яковлева. – М.: Наука, 1982.

Свидлов Н.М. Виды норм и квалификация преступлений следователем. –
Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1985.

Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной
практике. – К.: Юринком, 1995.

Черданцев А.Ф. Правовое регулирование и конкретизация права. //
Применение советского права. Сборник ученых трудов. – Свердловск. –
1974. – Вып.30.

Шмелева Г.Г. Конкретизация юридических норм в правовом регулировании. –
Львов: Світ, 1988.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020