.

Цивільне право за вірменським статутом 1519 р. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
195 2542
Скачать документ

Реферат на тему:

Цивільне право за вірменським статутом 1519 р.

Аналіз правового регулювання статусу вірменської громади у Галичині
зумовлений відсутністю комплексного історико-правового дослідження у цій
сфері, що є актуальним для розвитку вітчизняної історико-правової науки,
сучасної вірменської громади Галичини, а також вірмено-українських
історичних та державно-правових відносин.

З наданням місту Львову магдебурзького права у 1356 р. вірмени, поряд з
іншими народами, набули право судитись у власному суді під головуванням
міського війта. Привілей Казимира Великого 1356 р. став правовою основою
для функціонування вірменського суду [4, с.119]. У цій грамоті
зазначалося, що місту Львову надається магдебурзьке (німецьке) право, “а
для інших народів, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям,
сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану чи становища з особливої
нашої ласки дозволяємо користуватися відповідно до їх звичаїв, зберігати
необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм можливості, щоб будь-які
кримінальні справи, які виникнуть між ними й іншими, вирішувати за
магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань. А якщо
відмовлятимуться за магдебурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно
користуватися, тоді вказані нації… мають можливість поставити і
вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але під головування
міського війта” [3, с.16].

У процесі здійснення судочинства на практиці часто виникали проблеми з
правильним трактуванням норм вірменського права, які були написані
маловідомою для органів влади вірменською та вірмено-кипчацькою мовами
[5, с.38]. Для усунення цих суперечностей львівські вірмени підготували
кодифікований проект вірменських законів, який з часом дістав назву
“Статут львівських вірмен” або “Вірменський Статут” (“Statuta Iuris
Armenici”), і був затверджений 5 березня 1519 р. королем Сигізмундом І.

Вірменський статут 1519 року широко регулював відносини
фінансово-економічного, кримінального, цивільного, шлюбно-сімейного,
спадкового характеру. Ґрунтовним аналізом норм Вірменського статуту
займалися професори права Львівського університету, зокрема О. Бальцер,
А. Бішоф. Пропонована стаття присвячена аналізу норм цивільного,
включаючи спадкове, та шлюбно-сімейне, права.

Незважаючи на відсутність у Вірменському статуті (далі ( Статут)
конкретних норм, які б розкривали суть слів власність і володіння, ці
поняття були вже відомі старовірменському праву. Відповідно до ст.ІХ
Статуту, майно розподілялося на рухоме та нерухоме, залежно від чого
застосовувалося те чи інше право. Відтак Вірменське право
застосовувалося до нерухомого майна, яке знаходилося у місті і
перебувало у власності вірмен, а за межами міста, незалежно від того, у
чиїй власності перебувала нерухомість, діяло магдебурзьке або українське
право. З часом всі справи щодо нерухомого майна перейшли до компетенції
магдебурзького суду.

Такими, що володіють певним майном, вважалися заставодавець,
заставодержатель та набувач користі з майна, тому право відділяло їх від
власника, застосовуючи поняття “право користування майном”.

Стаття 37 “Про вірну руку” постановляє, що заставодержатель, який
володіє майном, даним йому як заставу, відповідає перед власником за
ушкодження або втрату заставленого майна. З цієї статті випливає, що
заставодержатель не має права розпоряджатися заставою або утримувати з
неї користь, що є складовим елементом поняття володіння.

У статті 41 про заставу наголошується: “… якщо користувач заставленого
майна отримав від нього (майна), переданого йому в користування, більше
користі, ніж вартість застави, тоді він повинен повернути надлишок
власнику застави”. Заставодержатель мав право мати користь з майна,
переданого йому у заставу, проте з певними обмеженнями, тобто з
урахуванням інтересів власника.

Відповідно до ст.45 набувач вигоди з поля, якому через бідність продано
право користування, не тільки володів цим полем, але й володів правом
отримувати з нього вигоду. Власник, або його близькі родичі, мали
можливість викупити у володільця право користування цим полем протягом
семи років. Після закінчення цього терміну, якщо поле не було викуплено
власником або його родичами, володілець ставав власником цього поля.
Старовірменське право постановляло, що у випадку, якщо майно продавалось
не через бідність продавця, то термін його викупу становив один рік,
проте Статут змінив цю норму, постановивши, що термін викупу у кожному
конкретному випадку повинен вирішуватися судом [1, с.77].

Ширше у Вірменському статуті описано право власності. Про власність і
власників згадується у ст.26, 28, 31, 35, 38, 39, 45. Використовуючи
предмет своєї власності, власник зазнає певних обмежень стосовно
інтересів інших власників або просто інших людей. Зі ст.26 випливає:
“… якщо хтось має непогамованого вола, повинен його продати, щоб не
зазнати небезпеки сплати відшкодування у випадку ушкодження волом
перехожого…”. У ст.29 від власника колодязя вимагається створення
безпечних умов, “щоби ніхто або ніщо” туди не могло впасти. У ст.66
зазначено “… якщо би хтось будував новий дім і хотів би збудувати на
горі балкон, тоді він повинен його збудувати так, щоби ніхто з нього не
зміг впасти…”

Дивною видається норма, яка міститься у ст.67, 68 Статуту. Незважаючи на
те, що, відповідно до Статуту, набувати користь зі своєї речі мав право
тільки власник, у цих статтях право передбачає певні винятки з цього
правила. Керуючись нормою, викладеною у зазначених статтях, можна увійти
на чуже поле і зривати рукою колоски або зайти у виноградник і зірвати
грона винограду, для цього, щоб їх з’їсти на місці. Статут такі дії не
розцінював як злочин.

Якщо у власника було вкрадено будь-яку річ, він мав право відчужити її у
третьої особи, тобто цієї особи, в якої вона знаходилася після крадіжки.
Об’єктом власності вважалося рухоме та нерухоме майно. Найбільше
суперечок виникало з визначення меж нерухомості, тому ст.56 Статуту
постановляє: “Не дозволяється змінювати межу або границю земельної
ділянки у сусіда, вона повинна залишатися такою, якою була передана йому
у спадщину”. Суперечки щодо меж земельних ділянок вирішувалися у судах.

Статут розрізняв власність, набуту первинним або похідним способом. До
набуття власності первинним способом відносилося заволодіння майном, яке
не мало власника або було набуте як військовий трофей. Таке володіння
вважалося правомірним і власник майна, набутого у такий, спосіб міг
розпоряджатися ним на свій розсуд [7, с.245]. Натомість у ст.86 Статуту
забороняється присвоєння майна з розбитого корабля. Докладніше трактує
Статут право знахідки. У ст.63 зазначено: “… якщо будь-хто знайшов
худобу, що заблукала, повинен віднайти її власника і передати йому
знахідку, не вимагаючи нагороди. Якщо власник не був знайдений, потрібно
повідомити про знахідку місцеву владу”. З часом, якщо власник худоби не
зголосився, знайдена худоба переходила у власність того, хто її знайшов.

Особливу увагу Статут приділяє знаходженню скарбів. Старовірменське
право постановляло: якщо знайдений скарб був власністю короля, то він
повертався у королівську скарбницю, а власник землі, який знайшов цей
скарб, діставав подвійну десятину (двадцять частин скарбу); якщо скарб
знайдено на чужій землі, тоді власник землі набував подвійну десятину, а
той, хто знайшов – одну. Якщо скарб був власністю пана або магната, то
він переходив до його спадкоємців. Якщо скарб знайдено в землі, яка не
належала до спадкоємців, тоді десятину набували власник землі, той, хто
знайшов скарб, та королівська скарбниця.

Інакше ці норми трактує Статут. У першому випадку, якщо знайдений скарб
був власністю короля, власник землі і той, хто його знайшов, діставали
по одній десятині. У другому випадку, якщо скарб був власністю пана або
магната, проте знайдений на успадкованій землі, тоді він повертався до
спадкоємця цієї землі, а десята частина з цього скарбу передавалася у
королівську скарбницю [1, с.66]. В усіх випадках рішеньня щодо подальшої
долі знайденого скарбу визначалося комісією королівського маєстату.

Власність, набута похідним способом, – це власність набута від
попереднього власника шляхом купівлі, заміни або дарування. Власність
можна було втратити з власної волі (підчас продажу, заміни або
дарування), окрім випадку конфіскації. Відповідно до ст.1 Статуту,
конфіскація майна була результатом злочину, заподіяного проти короля або
свого пана, причому вона стосувалася не тільки злочинця, але і його
спадкоємців.

Щодо права на види діяльності, то старовірменське право займалося
наданням дозволів на рибальство, полювання, видобуток корисних копалин,
добування скельної олії тощо. Очевидно, із зміною умов проживання та
побуту вірмен, норми, які б стосувалися цих справ, не знайшли свого
відображення у Статуті [1, с.39].

Багато місця у Статуті відведено заставі. Поняття та механізми застави
висвітлені у ст.41, 70, 73, 111 Вірменського статуту. Під заставу можна
було передавати рухоме та нерухоме майно. Статут не дозволяв приймати
під заставу одяг і рухоме майно, належне вдовам [7, с.238], а також
“млин, тому що він може служити для виготовлення поживи для бідних” [7,
с.237]. Заставодержатель, який приймав заставу, мав право у випадку
прострочення терміну викупу нерухомого майна повернути собі тільки цю
суму, під яку була надана застава, без стягнення відсотків, а решту
повернути заставодавцеві.

Якщо заставодержатель, якому було надано право користування предметом
застави, набув від користування більшу користь ніж конкретна сума, під
яку було надано заставу, тоді він мав повернути різницю власнику
застави. Якщо заставодержатель поніс видатки на ремонт заставленої речі,
то ці витрати долучалися до підзаставної суми. За старовірменським
правом, до переліку нерухомого майна, яке надавалось у заставу,
відносили також худобу. У Статуті худобу відносили до рухомого майна [1,
с.75]. Заставодержатель, використовуючи заставлену худобу, відповідав за
шкоду, вчинену цією худобою. Якщо при цьому худоба гинула, відшкодування
за неї сплачував заставодержатель.

Якщо предметом застави були украдені або втрачені без вини
заставодержателя через якийсь випадок коштовності, тоді заставодержатель
міг бути звільнений від відповідальності після “очищенню” тілесною
присягою. Якщо вину заставодержателя стосовно втрати застави було
доведено, тоді він сплачував власнику подвійну вартість застави. У
ст.111 Статуту зазначено, що після настання терміну викупу застави,
наданої під гроші отримані у борг, заставодержатель зобов’язаний тричі
при свідках попередити боржника щодо викупу застави, після чого він мав
право продати предмет застави, а надлишок коштів від продажу повернути
боржнику. У статті не згадується, як діяти у випадку, якщо грошей,
одержаних від продажу заставленої речі, не вистачає для покриття боргу,
хоч у приписах старовірменського права зазначено, що в такому випадку
заставодержатель зобов’язаний доплатити різницю.

Розглядаючи статі Вірменського статуту, в яких згадується про право
власності, нами не виявлено відсутнє визначення самих видів власності та
інших понять, які характеризують власність, але це не означає, що їх не
було також і у старовірменському праві.

Значну увагу Статут приділяв спадковому праву, яке розрізняло
спадкоємство за законом та заповітом.

Відповідно до норм старовірменського права, яким користувалися на
теренах Галичини ще до 1519 р., вірменин на випадок хвороби для
укладення заповіту зобов’язаний викликати духовну особу і трьох свідків.
Проблему дійсності заповіту право чітко не вирішувало, проте
наголошувало на двох моментах, в яких відзначалося “чи заповіт був
укладений у доброму здоров’ї, чи при хворобі”. У першому випадку заповіт
вважався дійсним, у другому – лише, якщо спадкодавець помер того ж дня,
коли був укладений заповіт [1, с.57].

Ст.VIII Вірменського статуту постановляла, що заповіт вважається дійсним
незалежно від стану здоров’я спадкодавця на момент його укладення.
Стосовно укладення заповіту Статут вимагав присутності св’ященика, 2 ( 3
свідки із вірменської старшини, а також родичів [1, с.57]. Отже, такий
заповіт набував подвійного значення: громадського та приватного, тому,
що був укладеним у присутності св’ященика, членів старшини та родичів.

Заповіти звичайно заносили до спеціальних книг, які вели при вірменській
церкві [2, с.55]. Свідків процедури заповіту зобов’язували викликати
родичів спадкодавця, щоби вони мали можливість висловити свої
застереження щодо заповіту, якщо вони в них були. Якщо родичі цим правом
вчасно не скористалися, тоді заповіт, незважаючи на форму його
укладення, вважався беззастережно дійсним. Родичі у цьому випадку були
зобов’язані визнати цей заповітом [1, с.57; 58].

???????¤?$????m?Спадкодавець під час укладення заповіту повинен був
спочатку “заповісти щось для своєї церкви, єпископів і св’ящеників, гріб
свій також має ушанувати”, а вже після цього розпорядитися частиною, що
залишилася, на користь спадкоємців. На відміну від старовірменським
права, ст.VII Статуту допускала, що спадкоємцями можуть бути не тільки
родичі, але й друзі [7, с.221].

Відповідно до ст.VIII Статуту, “незважаючи на отриманий донькою під час
шлюбу посаг, батько мав право визнавати її, нарівні з іншими,
спадкоємницею”. Дійсним вважався також заповіт, в якому батько всю свою
власність заповідав синам, вважаючи, що донька отримала свою частку у
вигляді посагу.

Надаючи вагу самому заповіту і дослідивши його дійсність, доходимо
висновку, що вірмени не завжди дотримувалися норм старовірменського
права, які постановляли, що заповіт є дійсним. У зв’язку з цим
вірменський війт у 1434 р. звернувся до короля Владислава Ягайла з
проханням врегулювати ці суперечності своєю постановою. Наслідком цього
звернення був королівський мандат від 17 лютого 1434 р., в якому король
наказує: “… щоби жоден вірменин або будь-хто інший, місцевий чи
чужинець не наважувався і не смів перешкоджати заповіту” [7, с.129].

Враховуючи королівський мандат, ст.VII Статуту постановляє: “Якщо ж той,
хто вчинив заповіт, помре, тоді такий заповіт має отримати силу міцності
за наукою св’ятого апостола Павла, який говорить, що заповіти,
підтверджені смертю, повинні отримати силу міцності”. У ст.VIII Статуту
зазначено: “Якщо ж батько отримав би хворобу і захотів би заповісти
своїй дочці у заповіті те, що йому би сподобалося, тоді може вчинити це
за своєю волею без огляду на заперечення синів”.

Виконавцями заповіту завжди були родичі. Спадкодавець мав право у
будь-який час змінити заповіт або відкликати його. У Статуті передбачено
право батьків щодо позбавлення дітей спадщини, якщо діти не виконують
своїх обов’язків стосовно своїх батьків (ст.19, 22).

Якщо особа перед смертю не уклала заповіту, спадкоємцями ставали
найближчі родичі, в першу чергу його діти. Таке спадкоємство, було
спадкоємством за законом. У випадку відсутності дітей, спадок набували
дальші родичі. Не беручи до уваги те, чи померлий мав дітей, чи ні, його
дружина набувала 1/4 частину майна і незалежно від цього дружині
повертався її посаг, а також коштовності, подаровані її чоловіком. Діти
померлого, сини і доньки, набували у цьому випадку 3/4 спадку. Ця норма
з часом була змінена, тому на початку XVII ст.мати набувала рівних прав
з дітьми щодо розподілу спадщини. Після смерті вдови, яка не залишила
заповіту, все майно в рівних частинах переходило до дітей [2, с.61].

Родичі, якщо не було основних спадкоємців, могли бути спадкоємцями
тільки до четвертого коліна. Якщо родичів до четвертого коліна не було,
спадок переходив до короля, при цьому приховування майна, що
призначалося королю, підлягало суворій карі. Правова норма щодо спадку,
на який не було претендентів (родичів до четвертого коліна) і який мав
переходити до короля, очевидно, був результатом впливу норм західного
права, тому що старовірменське право, яке діяло на території Галичини до
появи Статуту, затвердженого у 1519 р., передбачало у такому випадку
передачу спадку суддям [1, с.61].

У Статуті не згадується про спадкоємство після смерті жінки, якою ще за
життя не був укладений заповіт, хоча старовірменське право трактувало цю
норму з уточненням, чи померла мала дітей, чи ні [1, с.62]. У ст.VIII
Статуту зазначено, “що незамужні сестри, отримують посаг від своїх
братів, які повинні із спадщини виділити частку на посаг, а решту
розділити між всіма спадкоємцями, у тому числі і сестрою, а замужні
сестри, які отримали свій посаг ще за життя батька, не мають відносно
своїх братів права на спадщину” [2, с.55].

Якщо у дітей померлого дітей не було, дальші родичі ставали спадкоємцями
відповідно до черговості статі: спочатку розглядалася чоловіча стать,
потім жіноча, а це означало, що в першу чергу спадкоємцями вважали брата
померлого і його дітей, а якщо таких не було, – сестру та її дітей. Про
спадкоємство батьків у Статуті не згадується. Якщо після смерті батька
за життя матері померла дитина, яка не мала потомства (не одружена), то
спадкоємцями у рівних частках стають мати та діти [2, с.55].

Значно менше уваги відносно спадкового права Статут присв’ятив сімейному
праву. Вірменське право приділяло значну увагу значенню сім’ї, а саме
проблемам, які виникали підчас вирішення сімейних питань. Шлюбні
проблеми знайшли також своє відображення у Вірменському статуті.

Перед шлюбом наречений повинен був спочатку домовитися з батьком
нареченої щодо розмірів посагу, який мав бути виплаченим. Процедура
сватання відбувалася у присутності родичів час процедури сватання
повинні бути родичі [7, с.221]. У ст.69 Статуту присутня норма, яка була
неактуальною для польського суспільства, а саме, молодий під час війни
звільнявся від залучення його у військових діях. Король до цієї статті
додав своє застереження, яким постановляв: “Вірменин який має маєтки
(землю) щодо яких зобов’язаний до військового походу, не тішиться
прерогативою цієї постанови”. У Статуті не висвітлювалися умови та
механізм проведення самого шлюбу, яким чином і з яких причин можна
розірвати шлюб. Очевидно, відповіді на ці питання можна знайти у
вірменському церковному праві.

У Статуті здебільшого згадується про майнове сімейне право, яке,
очевидно виникло на підставі впливу польського права на Вірменський
статут [1, с.58]. Стаття VIII постановляє, що посаг жінки вважається
належною до неї часткою майна, яку вона дістала від батька і матері.
Факт передачі дочці посагу не порушував право батька стосовно запису
дочці майна також і у заповіті. Після смерті батька, обов’язок на сплату
посагу незаміжній сестрі лежав на її братах, які спочатку були
зобов’язані сплатити посаг, а потім користуватися тією частиною майна що
залишилася. Після смерті чоловіка вдова мала право володіння речами,
подарованими її чоловіком (одяг, коштовності), незалежно від того, який
час вона була одружена і чи були в них діти [1, с.60]. Вірменський
статут визнає вдові користування четвертою частиною спадку на відміну
від старовірменського, який визнавав за вдовою шосту частку спадку [1,
с.61]. У випадку смерті чоловіка, якщо не було дітей, на бажання
чоловіка вдова могла бути опікуном майна на рівні з братами чоловіка [7,
с.222]. У випадку, коли померлий не мав братів, які могли опікуватися
його дітьми, опікункою дітей ставала вдова. На випадок смерті дружини
чоловік залишався опікуном майна дружини. Старовірменське право це
питання трактує дещо інакше, чим Статут, і постановляє, що на випадок
смерті чоловіка його майном опікується дружина, а родичі чоловіка можуть
брати участь в опікуванні над майном лише за згодою вдови [1, с.63].

З особливою турботою вірменське право ставилось до батьків і дітей, а
також до стосунків між ними. Батьки так само, як і діти, мали певні
обов’язки. Обов’язком батьків було старанне виховання дітей, “щоб не
росли у розпусті і свавіллі, віддавати їх до науки відповідно до своїх
фінансових можливостей, чи до ремесла, чи до шкіл” [7, с.77]. У статті
78 Статуту встановлено: “якщо батьки не дбають про своїх дітей, тоді
діти можуть їх покинути”. Відповідно до Статуту, діти зобов’язані любити
і шанувати своїх батьків, всілякі відхилення від цього правила суворо
каралися. Ст.19 Вірменського статуту постановляє: “Якщо будь-хто побив
би своїх батьків, він ставав втраченим для бога відносно Старого
Заповіту, а Заповіт нового християнського закону наказує, що така дитина
має до смерті нести покуту” [7, с.226]. Якщо такий вчинок зроблений
малолітньою дитиною, тоді батьки самі карали дитину. У випадку вчинення
дитиною такого вчинку “зі злим серцем і помислами”, батьки могли
привести її для покарання до духовних осіб або старшини. Якщо ж дитина
не виправилася, батько міг позбавити її спадку. Статут передбачав
відновлення спадкових прав у випадку, якщо дитина покорилася батькам і
готова спокутувати свою провину. Подібним чином Статут трактує дітей,
які “очерняють або безчестять своїх батьків”, а також виявляють минуле
своїх батьків без їхньої згоди. Ст.22 Статуту наголошує, що такий вчинок
“відповідає піднесенню руки на батьків, які можуть таких дітей позбавити
спадку”. У цій статті передбачено також випадок, якщо діти виявлять
вчинок своїх батьків проти короля або держави, тоді вони покаранню не
підлягають. Відповідно до ст.78 Статуту, “батьки, відповідно до Божих
наказів, мають обов’язок виховувати своїх дітей та їх карати. Діти, які
не слухаються порад своїх батьків, а також не дбають про них, будуть
проклятими. Покаранню божому підлягають також батьки, які не навчили
своїх дітей жити чесно і пізнавати Божі накази, тому покинути таких
батьків не вважається гріхом”.

У статті 20 Статуту про відповідальність кожного за свій вчинок
зазначено: “Якщо батько або син буде винним у будь-яких вчинках,
смертельних або кримінальних, тоді батько за вчинок сина не має терпіти.
Так само син за вчинок батька жодною карою не має зв’язуватися, але
кожен відповідно до вчинених дій має терпіти і таким чином право
виконується, віддаючи повністю справедливість будь-якій особі та
кожному, на що він заслуговує”. З цієї постанови вилучений злочин проти
королівського маєстату, за який “через злочинний виступ свого батька,
діти не отримають батьківського місця, а також втратять маєтки, оскільки
у цьому випадку все конфіскується” [7, с.220].

Значна кількість статей Вірменського статуту присвячується родичам:
ст.ІХ та 116 обмежують їх спадкові права, ст.VII вимагає присутності
родичів при складанні заповіту. Родичі мають переважне право при викупі
заставленого за борги маєтку, який був заставленим одним із них. У
випадку продажу спадкової нерухомості такий продаж повинен узгоджуватись
з родичами (ст.88). До родичів належить право розпорядження спадком
після смерті чоловіка разом із вдовою, а також на них покладається
обов’язок піклуватися родиною померлого та вдовою (ст.115).

Поняття опікунства, яке відображене у деяких статтях Статуту, скоріше за
все утворилося під впливом польського та магдебурзького права. Юнак
залишався під опікою до 20-літнього віку, а жінка протягом всього життя.
Дітьми опікувалися їхні батьки, а після їхньої смерті – найближчі
родичі. Родичі опікувалися навіть дорослою жінкою доки вона не
одружилася, після чого право опікуна переходило на її чоловіка. Вдовою
опікувалися її найближчі родичі до часу її нового одруження [1, с.246].
Неповнолітні діти не несли відповідальність за борги своїх батьків. У
випадку опікунства опікун міг здавати їхнє майно в оренду. Відповідно до
Статуту, одружена жінка не мала права розпоряджатися своїм майном без
згоди свого чоловіка [1, с.105], інтереси жінки у суді покликаний
захищати її чоловік, а якщо його немає ( найближчі родичі.

У зв’язку із тим, що Вірменський статут не завжди давав вичерпні
відповіді на ситуації, які складалися у цивільному праві, вірменська
громада для вирішення проблемних питань часто керувалася королівськими
декретами та привілеями.

Таким чином, з проведеного вище аналізу бачимо, що відносинам
цивільно-правового характеру Вірменський статут 1519 року надавав
особливого значення. Цивільне право за Статутом об’єднувало в собі такі
важливі цивільно-правові інститути, як інститут права власності, права
користування, забов’язальне право. Окрім того, цивільне право розрізняло
такі підгалузі, як спадкове та сімейне право. Вже тоді спадкування за
спадковим правом поділялося на спадкування за законом та спадкування за
заповітом. Вагома роль відводилася правовому регулюванню шлюбно-сімейних
відносин.

Відтак цивільно-правові відносини, врегульовані нормами Вірменського
статуту, посідали важливе місце у державі та характеризувалися на той
час досить високим рівнем розвитку вірменського суспільства.

Внаслідок захоплення Галичини Австрією у зв’язку із реорганізацією
міського управління у 1784 р. магдебурзьке право та органи вірменського
самоврядування були ліквідовані [6, с.118].

Література

Balzer O. Statut ormia?ski w zatwierdzeniu Zygmunta I z. r. 1519. –
Lw(w, 1910.

Balcer O. Porz?dek s?d?w i spraw prawa ormia?skiego. – Lw(w, 1912.

Історія Львова в документах і матеріалах. – К.: Наук. думка, 1986.

Кобилецький М. Судочинство вірменської громади у м.Львові (XIV – XVIII
ст.) // Юридический вестник Одеской национальной юридической академии. –
2002. – №1

Кольбенко А. Надання судового самоврядування вірменським поселенням у
Галичині (XIV – XVIII ст.) // Вісник Львівського університету. – 1999. –
№34.

Кульчицкий В. Правосудие в армянских поселениях на территории Галиции
(XIV – XVIII вв.) // Правоведение. – 1974. – №2.

Привілеї національних громад міста Львова (XIV – XVIII) // Упорядник
М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. – Львів, 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020