.

Удосконалення процесуального статусу потерпілого від злочину та системи гарантій захисту його прав і законних інтересів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
275 3358
Скачать документ

Реферат на тему:

Удосконалення процесуального статусу потерпілого від злочину та системи
гарантій захисту його прав і законних інтересів

Характерною рисою сучасних світових систем кримінального матеріального
і процесуального права, зокрема і вітчизняного, є зосередження уваги на
злочинному діянні та його виконавцеві – обвинуваченому. Водночас такий
важливий суб’єкт, як потерпілий (жертва злочину), залишається на другому
плані законодавчої, а отже, і правозастосовної практики. На
законодавчому рівні це виявляється в диспропорції обсягу процесуальних
прав потерпілого та обвинуваченого, в недотриманні принципу рівності
всіх громадян (а також учасників кримінального процесу) перед законом і
судом та принципу змагальності. Недостатня увага законодавця до
інституту потерпілого – це не тільки проблема України, але й інших
держав та світової спільноти. Якщо проаналізувати основні міжнародні
акти, які визнані більшістю країн світу, в тому числі й Україною і які
закріплюють основні права і свободи людини та визначають принципи
їхнього захисту, а це передусім Загальна декларація прав людини 1948
року; Міжнародний пакт про громадські і політичні права 1966 року (набув
чинності для України 23 березня 1976 року); Європейська конвенція про
захист прав людини і основних свобод 1950 року (ратифікована Україною 17
липня 1997 року), то в них немає жодного розділу, чи навіть окремої
статті, присвяченої інституту потерпілого взагалі і в кримінальному
судочинстві зокрема.

Щоправда, до міжнародних стандартів щодо прав потерпілих від злочину та
їх захисту можна (і слід) віднести Декларацію основних принципів
правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, яка прийнята
резолюцією 40/34 Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада 1985 року, та має
своєю метою “сприяння урядам і міжнародній спільноті в їхніх зусиллях,
спрямованих на забезпечення справедливості і надання допомоги жертвам
злочинів і зловживання владою” [8, с.230].

В Україні більшість рекомендацій і положень цього міжнародно-правового
стандарту щодо захисту прав і законних інтересів потерпілих від злочину
(його жертв) закріплені в чинному законодавстві і
кримінально-процесуальному зокрема. Ним передбачена система правових
гарантій (механізм) захисту насамперед майнових прав потерпілих від
злочину, реалізація яких дає змогу, як правило, усунути негативні
майнові наслідки злочинної діяльності шляхом відшкодування потерпілим,
завданої їм майнової шкоди.

Норми матеріального права, які встановлюють майнову відповідальність за
шкоду, завдану деліктом, у тому числі й кримінальним, можуть бути
реалізовані як шляхом цивільного, так і кримінального судочинства. В
останньому випадку захист порушених злочином майнових прав потерпілого
може відбуватися за допомогою реалізації таких інститутів: 1) цивільного
позову в кримінальній справі (з’єднаного процесу) (ст.28 КПК); 2)
відшкодування завданої злочином майнової шкоди за власною ініціативою
суду (ч.3 ст.29 КПК); 3) повернення потерпілому, як законному
володільцеві, грошей, цінностей та інших речей, які були об’єктом
злочинних дій, збереглися і визнані речовими доказами у справі (п.5
ст.81 КПК); 4)покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку
усунути негативні майнові наслідки злочинної поведінки, який (обов’язок)
використовується як пробаційна умова в разі надання засудженому до
позбавлення волі відстрочки виконання вироку (ст.461 КК України).
Використання цих інститутів у кримінальному судочинстві дає можливість
успішно захищати порушені злочином майнові права потерпілих.

Передбачена і діє в Україні також система соціальної допомоги, зокрема
соціального страхування, завданням якої є охорона майнових прав громадян
за умови часткової чи повної втрати ними працездатності в результаті
вчинення злочину, та система державного й приватного страхування
(обов’язкового чи договірного), яка також має на меті надання
матеріальної допомоги жертвам злочинів. Надається потерпілим і медична
та психологічна допомога з метою їхньої реабілітації від фізичних та
психічних наслідків злочину.

Істотно змінилася думка законодавця в Україні і щодо відшкодування
(компенсації) моральної шкоди. Як відомо, радянська правова доктрина
категорично заперечувала, а радянське законодавство не допускало
відшкодування в грошовому чи іншому матеріальному еквіваленті моральної
шкоди, заподіяної людині різного роду деліктами, в тому числі і
кримінальними, чим ігнорувався світовий досвід захисту її честі та
гідності. Однак у 1993р. Цивільний кодекс України був доповнений статтею
4401, яка закріпила правило: моральна (немайнова) шкода, заподіяна
громадянинові або організації діяннями іншої особи, яка порушила їхні
законні права, відшкодовується нею в грошовій або іншій матеріальній
формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 31 березня 1995
року “Про судову практику в справах про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди” роз’яснив, що потерпілий від злочину, відповідно до
статей 28 і 29 КПК України, вправі пред’явити цивільний позов про
стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі або в порядку
цивільного судочинства [10, с.421].

Незважаючи на те, що в цьому випадку найвищий судовий орган України в
системі судів загальної юрисдикції вийшов за межі своїх повноважень і
фактично створив нову норму, оскільки в статтях 28 і 29 КПК йдеться лише
про матеріальну шкоду від злочину як підставу для пред’явлення
цивільного позову в кримінальній справі, таке роз’яснення відіграло
позитивну роль у захисті прав та законних інтересів потерпілих. Судова
практика в Україні розвивається відповідно до наведеного вище
роз’яснення. Проект нового Кримінально-процесуального кодексу України
передбачає легітимізацію цивільного позову про відшкодування (точніше –
компенсацію) моральної шкоди від злочину таким правилом: “Потерпілий,
який зазнав майнової чи моральної шкоди від злочину чи іншого суспільно
небезпечного діяння, вправі при провадженні в кримінальній справі
пред’явити позов про її відшкодування, який розглядається і вирішується
разом з кримінальною справою” (ст.54) [5, с.21].

Отож, аналіз діючого законодавства України дає підставу зробити
висновок, що воно передбачає правовий механізм, який забезпечує
відшкодування потерпілим завданої їм матеріальної і моральної шкоди, як
це передбачено названим раніше міжнародно-правовим стандартом (п.4
Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів …). За
даними судової статистики в 1999р. внаслідок учинення злочинів заподіяно
матеріальну або моральну шкоду 129.464 особам на суму 467 млн.
800 тис. грн. Пред’явлені потерпілими (цивільними позивачами) цивільні
позови задоволені судами на суму 237900 тис. грн. [1, с.26].

Проте, незважаючи на наявність в українській правовій системі різних
правових засобів (механізмів), використання яких дає змогу потерпілому
одержати відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином, реальна
захищеність його майнових прав та інтересів не завжди виглядає
оптимістично. Йдеться не стільки про те, що матеріальні підстави
одержання відшкодування (особливо за моральну шкоду) є обмеженими і не
завжди дають можливість справедливого і повного відшкодування втрат,
яких зазнали потерпілі, як би це мало бути в ідеальному варіанті,
скільки про те, що в багатьох випадках органи правоохорони не
розкривають злочини, а отже, й не встановлюють осіб, які їх вчинили.

Як відзначено в постанові Верховної Ради України “Про дотримання
правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в
забезпеченні прав і свобод людини” від 23 березня 2000р. за станом на 1
січня 2000 року в державі не розкрито 1 млн. 781 тис. злочинів(!). У
тому числі за 1999 рік – 102 тис. злочинів. Не розкритими залишаються 14
випадків бандитизму; 6334 – умисних убивств; 19112 умисних тяжких
тілесних ушкоджень; 2466 – згвалтувань; 15873 – розбійних нападів;
148300 – грабежів; 418167 – розкрадань державного та колективного майна;
909572 – крадіжок приватного майна [2, с.438].

Проте, якщо такі особи й будуть встановлені й притягнуті до кримінальної
відповідальності, то це ще не означає, що майнові права та інтереси
потерпілого знайдуть свій реальний захист. Адже заподіювач шкоди може
виявитись недієздатним (неосудним), перейти на нелегальне становище з
метою ухилення від правосуддя, бути некредитоздатним та ін. З огляду на
те, що такі випадки не є рідким явищем, проблема захисту майнових і
особистих немайнових прав та законних інтересів потерпілих від злочину
набуває великої гостроти – вони залишаються незахищеними або ж знаходять
лише частковий захист (головно за рахунок соціального чи інших видів
страхування).

Світовий досвід знайшов вихід з такого становища. Багато держав світу
створюють спеціальні державні (публічні) фонди компенсації матеріальних
збитків жертвам злочину. Згадана Декларація основних принципів
правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою рекомендує державам
“сприяти створенню, зміцненню і розширенню національних фондів для
надання компенсації жертвам злочинів” (п.13).

Ідея створення спеціального публічного (державного) фонду матеріальної
допомоги – повної або часткової компенсації жертві злочину (потерпілому)
завданої матеріальної шкоди – не є новою. У вітчизняній
кримінально-процесуальній доктрині вона була висунута ще в середині 70-х
років О.Г.Мазаловим та В.М.Савицьким, а згодом підтримана і розвинута в
працях В.Т.Нора, В.Я.Понаріна та М.Я.Шимінової. Безпосереднім
інспіратором цієї ідеї стали дебати і резолюція ХІ конгресу Міжнародної
асоціації кримінального права (вересень 1974р., Будапешт). Згодом вона
обговорювалась і увійшла до резолюцій також інших міжнародних конгресів,
симпозіумів та колоквіумів (Бостон, 1979 р.; Мюнстер, 1979р.; Токіо,
1982р.; Експоо, 1983р.; Гамбург, 1984р.).

В українській кримінально-процесуальній доктрині ідея створення
державного фонду допомоги жертвам злочину детально обгрунтовувалась
автором цієї статті. Нами ж на початку 90-х років була підготована і
концепція цього фонду.

Не вдаючись в обговорення спеціальних питань названої ідеї, обмежимося
лише формулюванням низки її концептуальних положень, на підставі яких
має, на нашу думку, реалізовуватись ідея створення та функціонування
вітчизняного публічного фонду відшкодування матеріальних збитків,
завданих громадянам злочинами.

По-перше, відшкодування з цього фонду потерпілим від злочину має бути
субсидіарного характеру. Допомога настає лише за умови, якщо потерпілий
не дістав відповідної компенсації в рамках обов’язкової системи
соціального забезпечення та страхування.

По-друге, право на користування послугами фонду найперше має бути надане
потерпілим, яким матеріальна шкода завдана в результаті пошкодження
здоров’я або втрати годувальника. Компенсація з коштів фонду збитків,
які виникли в результаті заподіяння шкоди майну потерпілого (його
пошкодження чи втрата) може надаватися як виняток у розмірі, необхідному
для забезпечення прожиткового мінімуму потерпілих і членів його сім’ї.
Однією з умов відшкодування збитків у такому випадку є неможливість
одержання відшкодування з інших джерел та складне матеріальне становище
потерпілого і членів його сім’ї. Обов’язок доказування наявності цих
обставин має бути покладений на потерпілого.

По-третє, у випадку заподіяння матеріальної шкоди потерпілому
ушкодженням його здоров’я або смертю матеріальне становище потерпілих не
має бути вирішальним для одержання відшкодування з коштів фонду. Однак
компетентний орган під час вирішення цього питання по суті може його
врахувати.

По-четверте, організація і функціонування фонду має здійснюватись на
засаді самофінансування. Кошти фонду поповнюються за рахунок: надходжень
(виплат) від винних у заподіянні шкоди осіб, стягнених з них у вигляді
штрафів (принаймні, певної їх частини), та в порядку задоволення
регресної вимоги фонду після виплати компенсації потерпілому;
конфіскації майна; державних дотацій; пожертв громадян, їхніх
колективних формувань та різних доброчинних фондів тощо.

По-п’яте, як видається, немає потреби у створенні окремої організаційної
структури (в центрі та на місцях) для організації відділень фонду та
розпорядження його коштами. Для цього може бути використана структура
органів соціального захисту громадян, рішення яких щодо заявлених
клопотань про відшкодування фондом завданої злочином матеріальної шкоди
може бути оскаржене до суду. Компенсація моральної шкоди фондом не
допускається.

Таке наше бачення концепції публічного фонду відшкодування матеріальних
збитків, завданих громадянам злочинами.

Згодом проблеми створення і функціонування такого фонду обговорювались
ще й іншими авторами [9, с.70; 3, с.158]. Проте важливою нині є та
обставина, що ідея створення державного фонду з теоретичної перейшла в
площину практичної реалізації. Викладемо коротко її історію.

???????¤?$????!?инацію цієї роботи покладено на Міністерство внутрішніх
справ [3, с.160]. Позитивним моментом щодо практичної реалізації
аналізованої ідеї є і те, що в проекті нового Кримінально-процесуального
кодексу України серед процесуальних прав потерпілого передбачене і право
вимагати відшкодування заподіяної злочином майнової шкоди не лише за
рахунок особи, винної у вчиненні злочину чи осіб, які несуть матеріальну
відповідальність за її дії, а й “у передбачених законом випадках – за
рахунок Державного фонду відшкодування матеріальних збитків, завданих
громадянам злочинами” (п.7 ст.53 проекту КПК) [5, с.21].

Отже, є всі підстави сподіватись, що реальний захист матеріальних прав
та законних інтересів потерпілих від злочину в процесі правової реформи
в Україні, яку нині проводять, істотно зросте за рахунок додаткових
гарантій. Однією з них є створення і функціонування спеціального
державного фонду допомоги жертвам злочинів.

Важливим завданням у процесі зміцнення гарантій захисту прав і законних
інтересів потерпілого є усунення однобічності в розумінні терміна “право
на захист”. Чинне кримінально-процесуальне законодавство України (як і
багатьох інших держав), а також міжнародно-правові акти, спрямовані на
захист основних прав та свобод людини і громадянина, вживають цей термін
для окреслення і закріплення права обвинуваченого на захист від
пред’явленого обвинувачення. Проте цей термін однаково може бути
застосований і щодо потерпілого і означати право потерпілого на захист
від злочинного посягання та його наслідків, право потерпілого на захист
його порушених злочином прав та законних інтересів. І йдеться тут не про
схоластичний спір чи коректно визнавати цей термін щодо потерпілого
(адже традиція закріпила його стосовно обвинуваченого), – а про те, як
створити реальні можливості потерпілим повноцінно здійснювати захист
своїх прав і законних інтересів, тобто професійно й на засадах
змагальності. Справжня ж змагальність відбувається тоді, коли сторони в
спорі наділені рівними правами, а отже, і можливостями для відстоювання
своїх тверджень та спростування тверджень супротивної сторони.

Обвинувачений, як сторона в кримінальному процесі, має право на захист,
а це означає, що з моменту його затримання (тут він підозрюваний) чи
пред’явлення обвинувачення він має право мати свого захисника. У цьому
разі у випадках участі захисника в процесі, за призначенням органа, що
веде процес, та малозабезпеченості обвинуваченого оплачують працю
захисника за рахунок держави. Відшкодування витрат державі у таких
випадках може бути покладено на державу (ч.4 ст.47 КПК).

Чи забезпечується рівність потерпілого з обвинуваченим щодо права мати
свого захисника? На перший погляд – так. Потерпілий вправі мати в
процесі свого представника, яким може бути адвокат (ст.52 КПК). Але
свого представника потерпілий може мати лише з часу визнання його,
власне, потерпілим, тобто після винесення органом, що веде процес,
постанови про визнання особи, якій злочином заподіяно моральну, фізичну
або майнову шкоду, потерпілим. Якщо ж взяти до уваги, що в практиці
особа визнається потерпілою під кінець попереднього розслідування, то
про рівність щодо реалізації наданих законом можливостей (прав) говорити
марно. До того ж, якщо обвинувачений є малозабезпеченим, то держава
призначає йому захисника і звільняє від оплати за послуги адвоката. Чому
ж тоді потерпілий у всіх випадках має оплачувати послуги свого
представника-адвоката?! Очевидно, що можливості сторін (радше –
учасників процесу з протилежними інтересами) стосовно даної ситуації не
є збалансованими.

У новому кримінально-процесуальному кодексі важливо передбачити
обов’язок органа дізнання, слідчого та прокурора визнати особу
потерпілим відразу після порушення кримінальної справи. Крім того,
оплату послуг представника потерпілого, зокрема адвоката, слід покласти
на засудженого або на особу, стосовно якої кримінальна справа закрита за
нереабілітуючими підставами, а у випадку малозабезпеченості останніх –
на державу. Реалізація цієї пропозиції у майбутньому кримінальному
процесуальному законі дасть більші можливості потерпілому – жертві
злочину – захистити свої права, порушені злочином.

Істотною перешкодою для безпосереднього доступу потерпілого до
правосуддя, а отже, і для захисту своїх прав і законних інтересів, є
чинна процедура оскарження потерпілим рішень органів дізнання та
слідчого, зокрема постанов, які блокують виникнення та подальше
провадження кримінальної справи. Насамперед, про право потерпілого
оскаржити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи та про її
закриття. За чинним кримінально-процесуальним законодавством, потерпілий
вправі оскаржити постанову слідчого і органу дізнання про відмову в
порушенні кримінальної справи передусім відповідному прокуророві, а якщо
таку постанову винесено прокурором – вищестоящому прокуророві, протягом
семи днів з дня одержання копії постанови. Лише у разі відмови прокурора
скасувати рішення про відмову у порушенні кримінальної справи потерпілий
або його представник вправі подати відповідну скаргу до суду протягом
семи днів з дня отримання повідомлення про відмову в скасуванні
постанови, який і вирішує її по суті (ст.991; 2361 КПК).

Аналогічна процедура встановлена і щодо оскарження рішення (постанови)
слідчого про закриття справи (ст.215; 2365 КПК), з тією лише різницею,
що в разі оскарження прокуророві рішення про відмову в порушенні
кримінальної справи він має розглянути скаргу, вирішити її і повідомити
потерпілого про своє рішення впродовж трьох днів (ст.235 КПК), тоді як,
оскаржуюючи постанову про закриття справи, прокурор своє рішення щодо
скарги вправі прийняти протягом тридцяти днів (ст.215 КПК).

Привертає увагу різка відмінність у строках розгляду і вирішення цих
двох категорій скарг прокурором. Навряд чи вдесятеро більший строк для
розгляду скарги про закриття кримінальної справи є виправданим. Оскільки
закриття кримінальної справи звичайно, відбувається зі згоди прокурора,
то встановлення такого тривалого строку лише підсилює бюрократичний
підхід та створює додаткові перепони для доступу потерпілого до
правосуддя.

Отже, право потерпілого на безпосередній доступ до правосуддя з метою
захисту своїх прав та законних інтересів у зазначених випадках
блокується обов’язковим попереднім розглядом і вирішенням цього питання
прокурором.

Як видається, така ситуація щодо захисту прав та інтересів потерпілого
має бути усунена, оскільки в зазначених випадках чинне
кримінально-процесуальне законодавство вступило в колізію з
конституційними положеннями, згідно з якими “юрисдикція судів
поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі” (ч.2 ст.124
Конституції), і що “права і свободи людини і громадянина захищаються
судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади … посадових і службових
осіб”(ч.2 ст.55 Конституції).

Характерно, що Верховний Суд України зайняв чітку і однозначну позицію
щодо захисту прав і законних інтересів громадян у випадку виникнення
колізії між Конституцією України і чинним законодавством. У постанові
Пленуму Верховного Суду України №9 від 1 листопада 1996 р. “Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” зазначено,
що, оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є
нормами прямої дії, суди під час розгляду конкретних справ мають
оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з
точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках
застосувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають
ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не
суперечить їй [7, с.23].

Отже, наведені міркування дають підставу для висновку, що передбачений
кримінально-процесуальним законодавством України порядок оскарження
постанов органа дізнання, слідчого і прокурора про відмову порушити
кримінальну справу та про закриття кримінальної справи, а ці
процесуальні рішення найбільшою мірою зачіпають інтереси потерпілих від
злочину, не відповідає Конституції України. Власне це було враховано
робочою групою у справі підготовки проекту нового КПК України. Проектом
у ст.287 передбачено безпосередній судовий порядок оскарження названих
рішень потерпілим і цим самим забезпечується швидкий доступ потерпілому
до правосуддя.

Потерпілий є одним з головних суб’єктів кримінального судочинства, проте
він фактично позбавлений можливості в багатьох ситуаціях впливати на хід
досудового слідства. Однією з таких ситуації є призначення і проведення
судової експертизи. Чинне кримінально-процесуальне законодавство
(ст.196-205 КПК) надає широкі права обвинуваченому під час проведення
цієї процесуальної дії (ст.197 КПК), тоді як потерпілий цих прав
позбавлений. Йому, на відміну від обвинуваченого, не надане право
ознайомитись з постановою про призначення експертизи та поставити
експертам додаткові питання. Цим самим потерпілий поставлений у нерівне
становище з обвинуваченим, а отже, порушуються такі фундаментальні
засади кримінального судочинства, як рівність усіх учасників судового
процесу перед законом і судом та змагальність сторін (п.2, 4 ст.129
Конституції).

Отже, в новому кримінально-процесуальному законодавстві, формуючи
процесуальний статус суб’єктів процесу, насамперед його учасників,
необхідно чітко дотримуватись принципу, що потерпілий не може мати менше
прав, аніж обвинувачений. Саме такого принципу дотримується проект
нового Кримінально-процесуального кодексу України. Стаття 255 цього
проекту, зокрема, наділяє як обвинуваченого (підозрюваного), так і
потерпілого та інших учасників процесу під час призначення і проведення
судової експертизи правом: 1) заявляти відвід судовому експерту;
2) просити призначити судового експерта з числа вказаних ними осіб;
3) ставити перед судовою експертизою додаткові запитання, крім тих, що
поставив слідчий чи суд; 4) знайомитися з матеріалами судової експертизи
після її висновку; 5) заявляти клопотання про призначення нової або
додаткової судової експертизи. Проектом цієї норми на слідчого покладено
обов’язок ознайомити всіх учасників процесу, у тому числі і потерпілого,
з постановою про призначення судової експертизи і роз’яснити їм права,
передбачені цією нормою, та скласти про це відповідний протокол.

З метою посилення захисту прав потерпілих необхідно надати їм можливість
брати участь у судових дебатах у всіх без винятку кримінальних справах.
На сьогодні стан щодо їхньої участі у цій стадії процесу порушує
проголошений ст.129 Конституції України принцип змагальності судочинства
та принцип рівності учасників процесу.

Оскільки ж після прийняття Конституції 1996 р. участь прокурора в
справах публічного обвинувачення є обов’язковою (п.5 ст.129), то
потерпілий за чинним кримінально-процесуальним законодавством може
виступати в судових дебатах тільки в справах приватного обвинувачення.
Що ж до справ публічного звинувачення, то він позбавлений такої
можливості. А проте потерпілий за своєю суттю належить до сторони
обвинувачення. Він має бути повноправним учасником процесу і мати такі ж
права, що й обвинувачений (підсудний). Окрім того, що за теперішньої
ситуації суд не знає остаточної думки потерпілого щодо пред’явленого
обвинувачення, його ще й позбавили змоги захистити себе в тих випадках,
коли підсудний чи його захисник у своїх виступах посилаються на
обставини, які негативно характеризують потерпілого (наприклад,
протиправна чи аморальна його поведінка, що спровокувала злочин). Адже
нерідко в судових дебатах потерпілий стає предметом різної критики, і
позбавлений змоги внести щодо цього ясність. З огляду на це вважаємо
необхідним надати потерпілому право брати участь у судових дебатах під
час розгляду всіх без винятку кримінальних справ.

Як видається, неправомірно нехтувати думкою потерпілого і під час
обрання обвинуваченому (підсудному) запобіжного заходу, особливо коли
йдеться про такий захід, як взяття під варту. Сьогодні ж це питання
вирішує тільки особа (орган), яка веде кримінальний процес, не
ураховуючи думки потерпілого.

Є всі підстави вважати, що нове кримінально-процесуальне законодавство
(КПК України), підготовка якого активно ведеться, істотно зміцнить як
процесуальний статус потерпілого, так і гарантії захисту його прав та
законних інтересів.

Література

Вісник Верховного Суду України. – 2000. – №2 (18).

Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №24. – Ст. 193.

Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі
України. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України:
Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової
діяльності та в кримінальних справах // Відп. ред. В.Т.Маляренко. – К.:
Юрінком Інтер., 1999.

Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект підготовлений робочою
групою Кабінету Міністрів України. – К., 2000.

Нор В.Т. Удосконалення системи правових гарантій захисту майнових прав
та інтересів потерпілих від злочинів // Проблеми формування інститутів
правової держави. – Львів: Львів. ун-т ім. Івана Франка, 1990.

Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1963-2000. – К.: А.С.К.,
2000. – Т.1.

Права человека и судопроизводство // Собрание международных документов.
– Варшава: OSCE, 1999.

Смирнов С.В. О компенсации ущерба в уголовном процессе // Вест.
Днепропетр. ун-та. Правоведение. – Днепропетровск, 1994.

Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України: Постанови
Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах // Відп. ред.
П.І.Шевчук. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020