Реферат на тему:
Особливості дії міжнародних договорів на території держави
У статті досліджується характер дії міжнародних договорів, зокрема тих,
що стосуються прав людини. Простежується залежність такої дії від
обраної державою концепції співвідношення міжнародного права і
національного. Аналізуються основні міжнародно-правові акти про права
людини щодо їх самовиконуваності.
Ключові слова: самовиконуваний міжнародний договір, несамовиконуваний
міжнародний договір, міжнародний договір, що потребує національної
імплементації, адаптація міжнародно-правових норм.
Однією з важливих проблем, яку необхідно вирішувати в процесі
національної імплементаційної діяльності держави, є встановлення
характеру дії міжнародного договору, тобто з’ясування самовиконуваним чи
несамовиконуваним є такий договір. Важливість вирішення цієї проблеми в
рамках національної правової системи не викликає сумнівів, оскільки
йдеться про:
а) врегулювання правових відносин у державі не самою лише державою, а
міжнародною спільнотою (і тому розв’язання поставленої проблеми
самовиконуваності міжнародного договору є віддзеркаленням того,
наскільки комплексно держава підходить до реалізації принципів
міжнародного права, зокрема принципу добросовісного виконання
міжнародних зобов’язань);
б) втручання в таку делікатну сферу суспільного життя, як права людини
(оскільки саме міжнародні договори з цих питань звернені до виконання
передусім національними суб’єктами права).
Вирішення цієї проблеми пов’язане із визначенням обсягу імплементаційної
діяльності держави, із подальшим запуском, налагодженням механізму, який
належним чином приведе в дію міжнародний договір, забезпечить його
виконання.
Досліджували дію міжнародних договорів Я. Броунлі, Г.М. Даниленко,
В.Н. Денисов, В.І. Євінтов, С.Л. Зівс, В.А. Карташкін, І.І. Лукашук,
С.Ю. Марочкін, О.Я. Прагнюк, В.С. Семенов, А.Н. Талалаев. Аналіз праць
цих авторів дає підставу вважати недостатньо з’ясованими питання:
залежності характеру дії міжнародного договору від обраної державою
концепції співвідношення міжнародного права і національного;
повноважень держави щодо вирішення питання про самовиконуваність
міжнародних договорів.
У статті зроблено спробу запропонувати своє бачення вирішення означених
питань.
Відомо, що національна імплементація міжнародних договорів залежить від
обраної державою концепції співвідношення міжнародного і національного
права. Отже, якщо за методологічну базу національної імплементації
міжнародних договорів про права людини прийняти взаємодію міжнародного і
національного права, то цим презюмується пряма (безпосередня) або
опосередкована дія норм означених договорів.
Водночас зауважимо, що на відміну від моністичної концепції примату
міжнародного права над національним при “взаємодії” безпосередня дія
міжнародно-правових норм матиме свою специфіку:
така дія “санкціонується” у кожному конкретному випадку шляхом
висловлення державою згоди на обов’язковість для неї конкретного
договору;
їй передує волевиявлення національного суб’єкта права, який ухвалює
рішення про самовиконуваність норми міжнародного договору;
ця дія виявляється в рамках національного правопорядку, а не поза ним.
У такому контексті, мабуть, виправданим буде говорити про безпосередню
дію у державі міжнародно-правових норм.
Примат же міжнародного права передбачає безпосередню його дію помимо
національного права, передумовою для якої є загальний постулат про
пріоритетне застосування міжнародного права у разі розбіжності його
правил з приписами національного права. Таку позицію займає, зокрема, і
В.І. Євінтов [1, с.27].
Гадаємо, цілком слушно зауважує І.І. Лукашук щодо ситуації в Росії,
стверджуючи, що не може бути жодної мови про пряме застосування
міжнародно-правових норм, тобто помимо національної правової системи,
“оскільки норми міжнародного права включаються Конституцією в правову
систему держави, вони діють як частина цієї системи, застосовуються
відповідно до її цілей і принципів, а також у встановленому нею
процесуальному порядку [2, с.61]”.
Такої ж позиції дотримується і В.Н. Денисов, який, зокрема, зазначає, що
“взаємодія міжнародного і внутрішнього права з практичної точки зору
вимагає засвоєння норм міжнародного права в такий спосіб, щоб вони могли
практично застосовуватися у правовій системі держави і насамперед у
необхідних випадках національними судами, і що сама ідеологія
міжнародного права не пов’язує пріоритет міжнародного права і його
безпосередню дію, вважаючи такий підхід ірраціональним [3, с.95]” (це
свідчить про те, що позиція беззаперечного примату міжнародного права
над внутрішнім все-таки потребує деякого переосмислення). Цю позицію
підтримує і Я. Броунлі [4, с.35].
Наведені міркування представників науки міжнародного права, навіть тих,
котрі схиляються до примату міжнародних договорів, свідчать про
необхідність адаптації міжнародно-правових норм. Але оскільки з
адаптацією дуже часто ототожнюють саму імплементацію, то варто
наголосити, що в даному випадку під адаптацією розуміється перевірка на
безпосередність дії в національному праві міжнародно-правової норми
(тобто перевірка на самовиконуваність) і вже в разі несамовиконуваності
вжиття необхідних засобів для забезпечення її дії.
Доцільно навести деякі з форм безпосереднього застосування положень
міжнародного права у державі, досліджувані В.С. Семеновим та
О.Я. Прагнюк:
самостійне застосування міжнародного договору та інших джерел
міжнародного права (без прямої участі норм національного законодавства,
але не поза сферою їхнього впливу);
спільне застосування норм міжнародного договору і споріднених норм
національного законодавства;
пріоритетне застосування норм міжнародного права замість норм
національного [5, с.15].
Виділення таких форм безпосередньої дії буде повністю обґрунтованим,
проте, як видається, лише за умови, що відповідні норми міжнародних
договорів є самовиконуваними.
У загальній теорії держави і права досліджував цю проблему С.Л. Зівс. Не
підтримуючи спробу теоретично зрівняти джерела міжнародного і
внутрішньодержавного права та довести нібито існуючий “прямий перехід”
джерела однієї системи в іншу, він заперечує безпосередню дію
міжнародно-правових норм у національному правовому полі і обстоює теорію
трансформації. “Трансформація потрібна тоді, – пише автор, – коли
необхідне перетворення міжнародно-правової норми, яка зобов’язує або
може зобов’язати тільки держави, в норму національного права, що регулює
відносини між такими суб’єктами, як юридичні особи, посадові особи,
громадяни [6, с.224]”.
Отже, теза про можливість прямої дії норм міжнародного права не набула
особливої підтримки серед науковців, не підтвердилась вона і на
практиці. В результаті досліджень, проведених з приводу
самовиконуваності таких важливих міжнародних актів, як Загальна
декларація прав людини (1948), Міжнародний Пакт про економічні,
соціальні і культурні права людини (1966), вчені дійшли висновку, що
вважати самовиконуваними такі акти немає підстав.
Зокрема, в преамбулі Загальної декларації говориться, що вона має
розглядатися “як завдання, до якого повинні прагнути всі народи і
держави”.
Відсутність чітких юридичних зобов’язань (адже Декларацію вважають
політико-правовим документом і тому говорити про юридичні зобов’язання
буде виправданим), якими повинні керуватися суб’єкти національного
права, вказує на несамовиконуваність норм Декларації. “Держави, –
зазначає Г.М. Даниленко, – прийняли певні загальні зобов’язання на
міжнародному рівні, проте їх конкретне втілення залежить від
національно-правових заходів, тобто розвитку національного
законодавства” [7, с.67]. Безумовно, посилання на національне
законодавство у даній ситуації унеможливлює пряму дію проголошених норм
у національному правопорядку. Відповідно норми Декларації не можуть
розглядатися як самовиконувані.
До аналогічного висновку приходимо, аналізуючи Пакт про економічні,
соціальні і культурні права, п.1 ст.2 якого проголошує, що держави
“зобов’язуються вжити в максимальних межах ресурсів, якими вони
наділені, заходів для того, щоб поступово забезпечити повне здійснення
визнаних у даному Пакті прав усіма належними способами, включаючи,
зокрема, вжиття законодавчих заходів”. Програмна спрямованість на
майбутнє, неконкретний або “м’який” характер зобов’язань, що їх держави
беруть на себе, а також відсилання до національного законодавства як
способу їх здійснення означає несамовиконуваність норм, які містяться в
Пакті.
Варто зазначити, що стосовно самовиконуваності Пакту про громадянські і
політичні права теж є сумніви, оскільки сам він (Пакт) допускає
можливість неготовності держави до реалізації передбачених ним прав.
Так, у п.1,2 ст.2 йдеться про те, що держава зобов’язалася поважати і
забезпечувати права, визнані Пактом. А якщо це ще не гарантовано
існуючими законодавчими та іншими заходами, то кожна держава, яка є
учасницею даного Пакту, зобов’язується вжити необхідних заходів
відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту.
Згадана стаття Пакту особливо характерно відображає взаємодію
міжнародного права з національним. Адже, з одного боку, держава
зобов’язується вжити всіх заходів для забезпечення визнаних Пактом прав,
а з іншого – такі заходи мають бути проведені відповідно не тільки до
положень Пакту, а й до конституційних процедур (причому в статті
спочатку йдеться про відповідність до конституційних процедур держави і
вже потім про відповідність вживаних заходів до положень Пакту). Отже,
сам Пакт передбачає лише зобов’язання забезпечити визнані ним права, а
конкретні заходи такого забезпечення повинна визначити сама держава.
Розглянемо під цим кутом зору і деякі статті Конвенції про захист
основних прав і свобод людини (далі – Конвенція). Зокрема, ст.1 акта
проголошує, що “Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка
перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені розділом І
цієї Конвенції”.
Отже, загальної вказівки на необхідність вжиття певних імплементаційних
заходів для реалізації положень Конвенції, як бачимо, немає. Тоді,
мабуть, для вирішення цього питання необхідна “національна ініціатива”.
Для прикладу наведемо деякі статті, з тим щоб простежити, чи потрібне
для реалізації Конвенції вжиття додаткових заходів.
Так у ч.2 ст.7 зазначено, що Конвенція “не виключає судового розгляду і
покарання будь-якої людини за будь-які дії або бездіяльність, які на час
їх вчинення становили кримінальний злочин згідно із загальними
принципами права, визнаними цивілізованими націями”.
4
6
????????????¤?$??????Не вдаючись у дослідження таких принципів,
зауважимо, що, згідно з Кримінальним Кодексом України (далі – КК),
підставою для притягнення особи до відповідальності і призначення їй
покарання є кримінальний закон (ст.2 КК). Очевидно, що ч.2 ст.7
Конвенції і ст.2 КК є невідповідними. Своєю чергою ч.2 ст.58 Конституції
України встановлює, що “ніхто не може відповідати за діяння, які на час
їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення”. Отже, Основний
Закон теж визнає підставою відповідальності (в тому числі й
кримінальної) лише закон, не згадуючи з цього приводу про загальні
принципи права. У Конвенції йдеться саме про підстави кримінальної
відповідальності, а відсутність у національному праві визначення
загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями, навіть якщо
розуміти їх як загальновизнані принципи і норми міжнародного права, що
пропонує А.Н. Талалаєв [8, с.65], а також відсутність вказівки про
додаткові підстави кримінальної відповідальності, згідно з цими
принципами, дає підставу вважати несамовиконуваною у цій частині ст.7
Конвенції. Без перебільшення можна стверджувати, що несамовиконуваними є
і деякі інші статті Конвенції.
Отож навіть на підставі такого поверхового аналізу самовиконуваності
норм Міжнародних Пактів про права людини (1966) та Конвенції можна
говорити про варіанти, коли:
міжнародно-правовий договір сам зобов’язує до вжиття певних (на розсуд
держави) імплементаційних заходів для реалізації його положень, якщо
вони, звичайно, ще не вжиті (міжнародні Пакти);
міжнародний договір таких загальних вказівок про вжиття імплементаційних
заходів не містить.
Чи свідчать такі вказівки автоматично про несамовиконуваність
міжнародного договору? Гадаємо, що ні. Адже в ході його реалізації (чи,
наприклад, в процесі його попередньої правової експертизи) держава
встановлює, чи здатні її правові механізми забезпечити таку реалізацію,
тобто держава щодо себе самостійно вирішує питання самовиконуваності
міжнародного договору. Для одних країн прийняття відповідних
законодавчих актів (чи вжиття інших заходів) є необхідним, для інших –
ні. Тому така загальна вказівка, вміщена у Пактах, не говорить
автоматично про несамовиконуваність міжнародного договору. Це дає
підставу не погодитись із викладеними вище аргументами Г.М. Даниленка,
висловленими ним на користь “несамовиконуваності”.
Отже, однією із очевидних передумов встановлення самовиконуваності
міжнародного договору є те, що рішення про “самовиконуваність” приймає
сама держава. Аналогічною є позиція і В.А. Карташкіна, який зауважує, що
“при виконанні своїх міжнародних зобов’язань кожна держава повинна
відповісти на деякі запитання, одним з яких є таке: чи є міжнародні
угоди самовиконуваними, тобто чи сформульовані їхні положення настільки
чітко й однозначно, що не потребують для реалізації видання відповідних
внутрішньодержавних актів” [9, с.12]. Зі слів автора видно, що держава
сама вирішує, наскільки норма міжнародного акта є самовиконуваною.
Дещо протилежні думки висловлює І.І. Лукашук, який, аналізуючи на
предмет самовиконуваності законодавство Російської Федерації, доходить
висновку, що “питання безпосередньої застосовуваності договірних
положень є питанням договірного права більшою мірою, аніж права
державного, хоча це не виключає залучення для вирішення даного питання у
конкретному випадку і національного права” [10, с.22]. Національне право
визнає загальний порядок внутрішньодержавного застосування міжнародних
договорів. Що ж до питання застосовуваності конкретного договору, його
положень, то все залежить від їхнього змісту, тобто від договірного
права.
У зв’язку з цим виникає ще одне важливе запитання: чи можна ототожнювати
несамовиконувані міжнародні договори і міжнародні договори, які
потребують національної імплементації?
Важливість вирішення цієї проблеми зумовлюється тим, що коли
несамовиконувані міжнародні договори вважати міжнародними договорами,
які потребують національної імплементації, то це означатиме, що
встановлення самовиконуваності (несамовиконуваності) міжнародного
договору все-таки не є питанням переважно договірного права. Спробуємо
з’ясувати це на прикладах.
Стаття 1 Протоколу №6 (про скасування смертної кари) встановлює:
“Смертна кара скасовується. Ніхто не може бути засуджений до смертної
кари або страчений”. Враховуючи ознаки самовиконуваності норм
міжнародного договору, запропоновані С.Ю. Марочкіним, можна сказати, що
дана норма є самовиконуваною, оскільки вона: 1) містить загальну
вказівку про те, що її можна застосовувати у сфері національного права;
2) адресована до фізичних, юридичних осіб та органів держави; 3) є
детальною (висловлена в чіткій і ясній формі і не потребує для свого
виконання відповідних внутрішньодержавних актів) [11, с.159], для неї
достатньо загального порядку застосування, передбаченого національним
правом. Україна, ратифікувавши цей Протокол, згідно зі ст.9 Конституції
та ст.17 Закону ” Про міжнародні договори України”, повинна
застосовувати цю норму без будь-яких національних імплементаційних актів
(оскільки вона є частиною національного законодавства, застосовується в
порядку, передбаченому для його норм, і в разі розбіжності з положеннями
національного права саме за нею зберігається пріоритет).
А от ч.2 ст.8 Конвенції, що стосується права на повагу до особистого й
сімейного життя людини, житла і таємниці голосування та обмежень, які
можуть накладатися державою на здійснення цього права, не є детальною і
потребує додаткових імплементаційних заходів, оскільки, по-перше, зміст
цього права розкривається у низці рішень Суду, що не є джерелами права
України і без яких звужується сфера реалізації цієї норми. По-друге,
такі конвенційні обмеження, як, зокрема: “згідно із законом та у
випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах
національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з
метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або
моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей”, – повинні бути
визначені державою за умови, що національні суди самі не візьмуть на
себе відповідальність щодо встановлення згаданих обмежень у разі
застосування цієї норми Конвенції.
Отже, ця стаття потребує національних імплементаційних заходів, які
частково визначатимуться міжнародним правом (рішеннями Суду) щодо змісту
права на повагу до особистого і сімейного життя, та частково –
національним правом, що стосується встановлення обмежень для втручання
держави у здійснення даного права.
Проте усе це пов’язано з, так би мовити, змістовним аспектом вирішення
питання про самовиконуваність міжнародного договору. Однак є ще аспект
“процедурний”. Як зазначає С.Ю. Марочкін, додатковою ознакою, яка
підтверджує самовиконуваність норми, є наявність у міжнародному або
внутрішньому праві супроводжуючого її механізму реалізації [11, с.159].
Відповідно, можна говорити, що самовиконуваність міжнародного договору
має два аспекти:
змістовний (“що виконувати”, а це переважно залежить від міжнародного
права);
процедурний (“як виконувати”, що більшою мірою пов’язано з правом
національним).
Оскільки і в разі “змістовного” вирішення питання про самовиконуваність
міжнародного договору, і в результаті “процедурного” приймається
внутрішньодержавний акт, це свідчить про перебіг правотворчого процесу,
зокрема імплементаційного. Отже, несамовиконуваний договір – це договір,
який потребує національної імплементації. Але при цьому національна
імплементація залежить від договірного права настільки ж, як і від
національного.
В результаті проведеного дослідження ми дійшли певних висновків.
Характер дії міжнародного договору визначається обраною державою
концепцією співвідношення міжнародного права і національного. Зокрема,
примат міжнародного права передбачає безпосередню дію
міжнародно-правових норм, помимо національного права, передумовою для
якої є загальний постулат про пріоритетне застосування міжнародного
права у разі розбіжності його правил з приписами національного права. А
якщо за методологічну базу національної імплементації міжнародних
договорів про права людини прийняти взаємодію міжнародного і
національного права, то цим презюмується пряма (безпосередня) або
опосередкована дія означених договорів, притім пряма дія
міжнародно-правових норм матиме свою специфіку.
Аналіз норм основних міжнародних договорів про права людини та практики
їх застосування судами держав дає підставу стверджувати, що такі норми
дуже рідко визнаються державою самовиконуваними. При цьому
самовиконуваність міжнародного договору матиме два аспекти: змістовний
(який залежить від міжнародного права) і процедурний (пов’язаний із
правом національним), що дає можливість визначити компетенцію держави
стосовно питання встановлення самовиконуваності міжнародного договору.
Звичайно колом розглянутих питань не вичерпується означена проблематика.
Її подальше дослідження, як видається, може розвиватися в напрямі
з’ясування основних визначальних критеріїв встановлення
самовиконуваності міжнародних договорів.
Література
Євінтов В.І. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини
(Коментар до ст.9 Конституції України))// Укр. часопис прав людини. –
1998. – №1. – С.26-28.
Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. – М.: БЕК,1998. – 371.
Денисов В.Н. Коллизионные вопросы применения международного права во
внутреннем праве// Матеріали міжнародної науково-практичної конференції
“Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики”. – К.,
1996. – С.95-97.
Броунли Я. Международное право. В 2 кн. М.: Прогресс, 1977. – Кн.1.
–535с.
Семенов В.С., Прагнюк О.Я. Міжнародно-правові аспекти Конституції
України. –К. -1997. -87 с.
Зивс. С.Л. Источники права. – М.: Наука, 1981. – 240 с.
Даниленко.Г.М. Применение международного права во внутренней правовой
системе России: практика Конституционного Суда / Государство и право.
-1995. -№11. – С.23-34.
Талалаев А.Н. Два вопроса международного права в связи с Конституцией РФ
// Государство и право. –1998. – №3. – С.64-70.
Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном
праве. – М., 1995. – 133 с.
Международные нормы о правах человека и применение их судами Российской
Федерации (практическое пособие). –М.: Права человека, 1996. – 432с.
Марочкин С.Ю. Действие норм международного права в правовой системе
Российской Федерации. – Тюмень, 1998. – 200 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
