.

Права людини вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної інтерпретації (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
218 3174
Скачать документ

Реферат на тему:

Права людини вихідні засади прав людини: до характеристики сучасної
інтерпретації

Стаття присвячена дослідженню однієї із актуальних проблем теорії прав
людини – вихідних засад праволюдинного інституту. На основі аналізу
сучасної наукової літератури, а також правозахисної практики міжнародних
органів, зроблено спробу сформулювати систему таких засад, а також
подати їхню сучасну інтерпретацію.

Ключеві слова: засади прав, загальність, невідчужуваність, природність.

Однією з неодмінних передумов глибинного пізнання природи та
закономірностей інституту прав людини виступає з’ясування та
формулювання системи його визначальних засад. Це питання було і є
предметом наукових досліджень багатьох учених. Зокрема, серед праць
вітчизняних (у широкому розумінні цього слова) дослідників, на наш
погляд, заслуговують на увагу наукові доробки Б. Ебзєєва, І. Ковальова,
Р. Лівшиця, А. Малько, Л. Разсказова, П. Рабіновича, П. Упорова, серед
зарубіжних – Д. Донеллі, Ж. Ніва, Г. Цахера, А. Гессе.

Ознайомлення з цими працями дає можливість сформувати певне бачення
досліджуваної проблеми. Разом з тим можна констатувати, що рівень
сучасного пізнання розглядуваного феномена потребує під дещо новим кутом
зору проаналізувати існуючі напрацювання та запропонувати його (явища
прав людини) оновлену інтерпретацію.

Аналіз правничої літератури, доступної автору, дає змогу виділити таку
систему вихідних засад інституту прав людини:

загальність та формальна рівність можливостей, які становлять інститут
прав людини, щодо усіх однойменних суб’єктів;

невідчужуваність (невід’ємність) таких можливостей;

притаманність таких прав людині від природи (природність).

Незважаючи на певну термінологічну уніфікацію наведених тут засад
інституту прав людини, їхні змістовні інтерпретації, обстоювані певними
групами вчених-правознавців, все ж істотно відрізняються.

Розглянемо детальніше кожну із вищенаведених ознак феномена прав людини.

Загальність та рівність як засада інституту прав людини.

Аналіз у першу чергу принципу формальної рівності як засади сучасної
концепції прав людини є не випадковим. Власне ця засада феномена прав
людини тлумачиться у правовій літературі (на нашу думку, цілком
справедливо) як “квінтесенція феномена прав людини” [1, с.155]. Адже
“права людини – не дар природи, вони також не отримані нами як спадок –
вони куплені ціною боротьби з випадковостями народження і привілеями,
які донині передавалися із покоління в покоління” [2, с.71].

З погляду моралі у обстоюваному нами значенні моральних норм як духовних
легітиматорів, специфічних ідеологічних умов, що становлять зміст
можливостей людини (які експліцитно виражені у деяких правах людини, а
імпліцитно присутні у кожному з них), принцип рівності як засада
сучасної концепції прав людини випливає з гідності людини (вродженої
властивості людини, однаково притаманної усім людям), тобто її цінності
як такої, незалежно від будь-яких її біологічних чи соціальних
властивостей [3, с.21].

Права людини мають бути загальними та рівними для всіх суб’єктів, що
означає насамперед формальну однаковість можливостей за їхніми
стартовими показниками. Йдеться власне про первинні формально рівні
умови, необхідні для реалізації відповідних прав людини [4, с.7]. Попри
самоочевидність значення цієї засади зауважимо, що принцип рівності
далеко не однозначно оцінюється у деяких із незахідних культур. Справа у
тому, що положення сучасної концепції прав людини, яка чи не найбільше
розроблена практикою міжнародних судових органів (Європейського суду з
прав людини (далі – Євросуду з прав людини), Суду Справедливості
Європейських Спільнот (далі – ССЄС), повною мірою застосовуються до
врегулювання так званих горизонтальних відносин, тобто відносин
індивідів поміж собою (скажімо, ч.2 ст.16 Загальної Декларації прав
людини, за якою “шлюб укладається на основі вільної та повної згоди
сторін”). Власне “наступ” прав людини на цю горизонтальну (приватну)
сферу, а відповідно ламання усталених стереотипів у сфері відносин
чоловіків та жінок, дітей та батьків, саме і зумовили несприйняття (як з
боку офіційної влади відповідних держав, так і з боку певних груп
їхнього населення) цієї концепції у деяких незахідних культурах.

Звернемо увагу на такі парні категорії. У правничій літературі для
характеристики засад сучасної концепції прав людини поряд із поняттям,
позначуваним терміном “рівність”, застосовується також категорія
“рівноправності”. Чи є поняття, відображувані цими двома термінами,
тотожними?

Відповідь на це запитання не настільки очевидна, як може видатися на
перший погляд. Справа в тому, що принцип рівності як засада феномена
прав людини у формально-юридичній площині відображається декількома
терміносполученнями: “рівність перед законом” (у країнах із
англосаксонською системою права і “рівність перед судом”),
“рівноправність”, “заборона дискримінації”.

Рівність перед законом та рівноправність, згадувані у правових приписах,
характеризуються, на нашу думку, дещо глибшим змістовим навантаженням,
аніж поняття, позначуване терміном “рівність” як засада феномена прав
людини.

У площині позитивного права рівність перед законом, рівноправність
виступають як загальноправові категорії (загальнолюдські принципи права)
і виявляють себе щодо усіх діючих норм права, а не лише тих, які
закріплюють права людини.

Адже рівноправність як загальноправова категорія застосовується і у
випадках реалізації “неправового” закону, тобто такого, що тією чи іншою
мірою не узгоджується з вимогами прав людини. Втім, це не єдина
характеристика цих понять як загальноправових категорій.

Звернемося до поняття рівності перед законом в інтерпретації німецького
дослідника К. Гессе. Він, зокрема, характеризує абз.1 ст.3 Основного
Закону ФРН (яка проголошує рівність перед законом) як закріплення
формальної правової рівності, що “вимагає здійснення діючого права без
винятків для будь-кого, незважаючи на особистість: у результаті
нормування прав кожен наділений однаковою мірою правами та обов’язками
і, навпаки, будь-якій державній владі забороняється використовувати
діюче право в інтересах або на шкоду окремій особистості” [5,
с.214-215]. Отже, юридичний принцип рівності перед законом стосується не
лише системи прав, але й обов’язків людини.

Відтак, доходимо висновку, що у площині позитивного права принцип
рівності як характеристика інституту прав людини, так би мовити,
задіюються загальноправовими категоріями рівності перед законом (і
судом) та рівноправності, які, хоч і за змістом ширші, однак
характеризуються тією суттєвою перевагою, що наголошують на необхідності
соціально зобов’язаних суб’єктів однаково сприяти реалізації прав та
свобод людини їхніми суб’єктами (носіями), а також свідчать на користь
того факту, що лише єдність природного та позитивного права є надійною
запорукою дієвого забезпечення та гарантування прав людини.

Окрім цього, рівність прав людини у формально-юридичній площині,
зокрема, в міжнародних актах із прав людини, може відображатись у формі
заборони дискримінації.

Практика свідчить, що конституції сучасних держав формулюють принцип
рівності прав людини прямо (позитивно) у вищеперелічених формах, у
вигляді заборони дискримінації, а інколи і поєднуючи обидва способи. Як
правило, особливий наголос роблять на рівноправності чоловіка та жінки.

Цікаво, що у державах з англо-саксонською правовою системою нерідко
застосовується формула “рівність перед законом та судом”. Таке
формулювання зумовлене тим, що суд у цих державах здійснює не тільки
правозастосовну, але й правотворчу функцію. Здійснюючи функцію
правотворчу, суд також повинен дотримуватися принципу забезпечення
рівності прав.

У процесі конкретизації понять загальності та рівності (як засад
сучасної концепції прав людини), виражених у формі заборони
дискримінації, посилаються на антропні ознаки людини, які, за свідченням
історичного досвіду людства, нерідко були підставою для відмови їй у
наданні тих або інших прав. Йдеться, скажімо, про такі ознаки, як раса,
колір шкіри, стать, національна належність, соціальне походження,
майновий стан та деякі інші, приблизний перелік яких міститься у
міжнародних актах із прав людини (до речі, офіційною позицією Євросуду з
прав людини виступає постулат, за яким вичерпний перелік таких ознак не
може бути закріплено з огляду на постійну диверсифікацію суспільного
життя, а відповідно й на неможливість передбачити, а відтак і вичерпно
зафіксувати такі ознаки) [6, p.520].

Усі “антидискримінаційні” ознаки тією чи іншою мірою знайшли своє
відображення й у відповідних положеннях конституційних актів держав
сучасного світового співтовариства, у тому числі України, та у
положеннях міжнародних актів з прав людини щодо заборони дискримінації.
Однак це лише частина засобів, спрямованих на забезпечення реалізації
засади рівності, які ми пропонуємо іменувати інструментами забезпечення
ознаки рівності статичного характеру. Щодо другої частини “знарядь”
забезпечення виконання такого завдання, то, гадаємо, їх варто
термінологічно означити як засоби динамічного характеру, спрямовані на
забезпечення засади рівності, адже на практиці забезпечення “засад
недискримінаційності” є одним із завдань регіональних органів захисту
прав людини, яке реалізується на основі ситуативного підходу, прикладом
чого може слугувати практика Євросуду з прав людини чи ССЄС.

Звертаємо також увагу на те, що Конституція України, проголошуючи
рівність чоловіка й жінки, у ч.3 ст.24 вказує, що така рівність
забезпечується шляхом надання жінкам певних пільг. Природно, виникає
питання, чи не є останнє положення порушенням принципу рівності, однієї
із основоположних засад інституту прав людини? Чи не є воно порушенням
тих принципів, що їх викладено у міжнародно-правових документах із прав
людини?

Гадаємо, що аналізоване положення Конституції України слід розглядати у
світлі міжнародних стандартів прав людини, оскільки феномен “позитивної
дискримінації” вже давно відомий як міжнародному праву, так і
внутрішньодержавному законодавству.

Зрозуміло, що сам процес реалізації відповідних прав відбувається так чи
інакше у прямій залежності від особистих задатків, здібностей людини, її
фактичного статусу, тому фактичні результати реалізації однакових за
своїми стартовими показниками прав людини не можуть бути однаковими.

Наприклад, законодавство Європейського Союзу (далі – ЄС)
характеризується не лише розвинутою нормативною базою регулювання
“позитивної” дискримінації, але й розвинутими інституційними механізмами
органів Європейського Співтовариства (ЄСс), які покликані виявляти у
процесі їхнього функціонування існуючі проблеми в забезпеченні рівності
між чоловіком та жінкою “в усіх сферах” (за формулюванням
Амстердамського договору) та оперативно вживати відповідних
нормативно-правових заходів для виправлення ситуації. Ефективність
зазначених положень установчих актів ЄС забезпечується, не останньою
чергою, активною діяльністю ССЄС, за допомогою якої заповнюються
прогалини у законодавстві ЄС.

Зауважимо, що застосування позитивної дискримінації є виправданим не
лише для забезпечення фактичної рівності у гендерних відносинах, але за
певних обставин виявляється необхідним і в інших випадках, наприклад, у
процесі реалізації культурних прав людини. Реальна здійсненність цієї
групи прав потребує набагато більше аніж просто недискримінації. Захист
можливостей, які забезпечують певний спосіб життя, потребує не просто
формальної рівності, а й спеціальних заходів позитивної підтримки.
Фактично постуляція формальної рівності у площині культурних прав людини
у багатьох випадках здатна створювати серйозну загрозу здійсненню
культурних прав. Переконливим свідченням цього може бути становище
іспаномовних меншин у США. Мова, як відомо, є важливою визнаною ознакою
культури, і двомовна освіта є одним із інструментів реалізації
культурних прав. Захист такої освіти щодо іспанських меншин у США
вимагав, як свідчать факти, значних “позитивних” зусиль з боку місцевої
адміністрації, навіть попри опозицію більшості місцевого населення.

Прогрес у розумінні принципу рівності як підвалини інституту прав людини
яскраво простежується на прикладі законодавства ЄС. Так розділ
“Рівність” Хартії Європейського Союзу про основні права (далі – Хартія
ЄС) передбачає як засіб забезпечення рівності не лише заборону
дискримінації, але також вимогу поваги до багатоманітності культур,
релігій та мов [7, с.1].

Отже, ведучи мову про таку засаду, як загальність та рівність прав
людини, слід зважати на суттєві корективи, внесені розвитком сучасного
суспільства у цей основоположний принцип побудови інституту прав людини.
Як свідчить практика здійснення прав людини, закріплення юридичними
засобами рівних і загальних можливостей для усіх суб’єктів не завжди є
гарантією реалізації відповідного права людини при однакових формально
рівних можливостях. Зокрема, здебільшого, за можливості отримання певної
роботи у разі одночасного звернення осіб жіночої та чоловічої статі на
практиці така робота переважно надається саме чоловікові. У формально
юридичному аспекті, здавалося б, жодних суттєвих проблем не виникає,
однак статистичні дані свідчать, що “рівні юридичні можливості”
обернулися на практиці химерними метаморфозами.

У зв’язку з цим законодавство деяких розвинутих країн світу, передусім
держав-членів ЄС, передбачає низку юридичних заходів, спрямованих не
просто на забезпечення формально рівних юридичних можливостей для
отримання у розглядуваному випадку роботи, а на створення фактично
рівних умов.

Як приклад вирівнювання умов, необхідних для реалізації відповідних прав
людини, на українських теренах наведемо практику реалізації права на
освіту, гарантованого Конституцією України. Принципами його реалізації в
ідеалі мають бути рівність та загальність можливостей відповідних
суб’єктів, однак загальновідомо, що законодавство України передбачає
пільги для вступу в навчальні заклади певних груп громадян, скажімо, за
ознаками проживання у сільській місцевості або ж на територіях, які
постраждали від Чорнобильської катастрофи.

a

R

a

???????¤?$????r?Створення додаткових можливостей, позначене у правовій
літературі терміном “диференціація”, для певних категорій (груп) прав
людини породжує низку інших проблемних питань [1, с.156]. Де, скажімо,
проходить “межа” між такою диференціацією та дискримінацією? В даному
випадку видається доцільним звернутися до обстоюваного нами вище
визначення прав людини, за яким останні виступають як можливості,
об’єктивно зумовлені характером та рівнем розвитку суспільства
(економічний, соціальний та духовний розвиток). Цей характер та рівень
розвитку суспільства якраз і повинен слугувати критерієм визначення
змісту та обсягу гарантованих прав людини. У розглядуваному нами
контексті це означає, що відступ “вниз” від об’єктивно детермінованих
суспільством можливостей прирівнюється до дискримінації – неправомірного
зменшення обсягу та змісту прав людини чи навіть позбавлення окремих із
цих прав; “підйом вгору”, тобто збільшення змісту та обсягу прав людини
та “створення” нових прав людини, є диференціацією (позитивною
дискримінацією).

Усі наведені приклади можуть слугувати аргументом на користь доповнення
класичного бачення прав людини як загальних та формально рівних
можливостей принципом вирівнювання фактичних умов, необхідних для
реалізації певних можливостей людини відповідно до вимог соціальної
справедливості. У цьому, на нашу думку, знаходять своє відображення
загальнолюдські моральні засади.

Аналізовані ситуації є прикладом нейтралізації існуючих в силу обставин
об’єктивного характеру фактичних нерівностей у площині прав людини,
системою пільг, певних переваг, які встановлюються державою в особі її
компетентних органів. Адже саме держава виступає тією організацією, яка,
за визначенням Євросуду з прав людини та низки вчених-правознавців,
“перебуває у позиції легітимного визначення загальносуспільних
інтересів, а відтак, і забезпечення балансу конкуруючих
конституційно-правових цінностей” [8, с.207].

Викладене, гадаємо, дасть змогу стверджувати, що юридична рівність – це
вироблений упродовж віків механізм, який є “правовим скелетом”
суспільства, стимулює ініціативу, підприємливість, надихає людей до
змагальності, до лідерства, становлячи основу розвитку суспільства в
цілому.

Природність як засада інституту прав людини

Ще однією ознакою інституту прав людини, що її включають до принципів,
на яких ґрунтується сучасна концепція прав людини, відносять
невідчужуваність та природний характер прав людини. Причому природність
як сутнісна ознака феномена прав людини інтерпретується у літературі
неоднозначно.

Зокрема, іноді трапляються твердження, що оскільки людина належить до
роду ссавців, то своїм бажанням жити вона нічим не відрізняється від
будь-якої живої істоти. З огляду на це, на перший план виходять
інстинкти людини, і тому, приміром, право людини на життя можна назвати
природно-біологічним. У той же час, оскільки людина є істотою не тільки
біологічною, а й соціальною, вона має природно-соціальні права
(прикладом може бути її право на гідність, яке виникає та формується у
міру розвитку суспільних відносин) [9, с.6].

Гадаємо, що такий диференційований підхід до розуміння ознаки
природності прав людини не є цілком виправданим. Справа у тому, що за
природно-біологічними правами стоять цінності, які у різні періоди
людської історії інтерпретуються по-різному. Те, що ми розуміємо
сьогодні під правом на життя, не вважалося цінністю за умов, коли
існувала кровна помста (вбивство у порядку помсти не заборонялося, а
навпаки – заохочувалося). Тому, на нашу думку, і так звані
природно-біологічні права стали цінністю саме внаслідок соціального їх
визнання, зумовленого висхідним, поступальним, зокрема духовним,
розвитком суспільства.

У своїй статті “Права людини” Ж. Ніва звертається до вислову, що його
закріплено у Загальній Декларації прав людини: “Люди народжуються
вільними та рівними”. Ж. Ніва стверджує, що у цій формулі закріплено
право людини, яке аж ніяк не є законом природи, і це право, як і
будь-яке інше, не має сенсу, допоки воно не визнане всією людською
спільнотою [10, с.45]. Разом з тим, треба визнати, що хоча природність
як ознака інституту прав людини найбільш адекватно виражається через
соціально-природну характеристику феномена прав людини, поділ цих прав
залежно від характеру об’єкта, який ним (правом) охороняється, є
важливим з огляду на можливість обґрунтування універсальності концепції
прав людини. Адже проголошення низки прав людини природно-біологічними
(як право на життя, право на свободу) свідчить про те, що людина є
невід’ємною складовою біосфери, яка розвивається разом з нею. Така
позиція при всій її тривіальності якраз і робить очевидною необхідність
певних універсалій не тільки у відносинах людства та природи, але і в
уявленнях про “добро” [11, с.38], а відтак і щодо прав людини, які є
серцевиною суспільних відносин будь-якого соціального утворення
незалежно від географічного положення, культурно-історичних,
соціально-економічних, політичних та інших особливостей.

Отже, гадаємо, не повинна викликати сумніву необхідність розробки
всезагальних стандартів прав людини у галузі охорони здоров’я,
мінімального рівня матеріального та соціального забезпечення.

Як було зазначено, людська дитина народжується, але їй ще належить стати
особистістю. Тобто право об’єктивно не може не враховувати природу
людини як біологічної істоти, бо біологічне (тілесне) в людині – це
першооснова, передумова існування та розвитку психіки індивіда, його
нейродинаміки – вищої нервової діяльності, свідомості. А рівень розвитку
свідомості, своєю чергою виступає рівнем розвитку особистості [12, с.31
– 33].

Порушення біологічного в людині позбавляють її можливості повноцінної
участі у життєдіяльності суспільства.

З огляду на ці характеристики індивіда стають цілком зрозумілими спроби
на рівні всесвітніх міжнародних організацій, зокрема ООН, створити
систему мінімальних гуманітарних стандартів, що мають бути втілені в
законодавстві відповідної держави. На регіональному рівні (Ради Європи,
система захисту прав людини Європейською Соціальною хартією)
відбувається процес, спрямований на вироблення системи критеріїв
соціально-економічних прав, які є орієнтиром для держав, що ратифікували
зазначений документ.

На підставі викладеного видається можливим констатувати, що включення
людини до складу біосфери має суттєве значення з огляду на можливість
виявлення спільного загальнолюдського змісту чи вироблення змістово
визначених критеріїв у системі соціально-економічних (у тому числі
законодавства про охорону здоров’я), екологічних прав людини. В силу
цього термін “всезагальна”, вжитий у назві Декларації прав людини ООН
1948 р., слід розуміти як такий, що підкреслює важливість усіх прав та
свобод людини, які становлять цей інститут, та неможливість встановлення
для них відмінного статусу.

Невід’ємність (невідчужуваність) як засада інституту прав людини.

Окремого розгляду потребує і така ознака прав людини, як
невідчужуваність (чи, іншими словами, невід’ємність) від їхнього носія.
Права людини є такими тому, що являють собою докорінні якості, які
“внутрішньопритаманні”, іманентні людині як суб’єкту життєдіяльності і
які не можна відібрати у неї без явної загрози втратити в її особі члена
суспільного союзу [13, с.30].

У правничій літературі пропонується розуміти цю ознаку так. Деякі автори
вважають, що, зокрема, право власності не можна віднести до
невідчужуваних прав людини, оскільки власник може здійснити відчуження
того чи іншого майна на основі свого волевиявлення – передати,
подарувати, заповісти і таке інше [9, с.23]. У той же час, на думку цих
же авторів, не викликає сумніву невідчужуваність таких прав людини, як
право на життя, свободу, гідність, фізичну недоторканність. Правом на
життя взагалі ніхто не може розпоряджатися, навіть його носій – людина,
оскільки, “покликана в світ владним наказом природи, в більшості
випадків за наказом природи вона його і полишає”[14, с.68].

Однак останнє твердження спростовується практикою евтаназії (позбавлення
життя безнадійно хворих за їхнім бажанням), яку, до речі, вже
легалізовано у Королівстві Нідерланди, і підходом до вирішення питань,
пов’язаних із забезпеченням права на життя, у практиці органів
Євроконвенції. В останньому випадку навіть це право “зважується” з
іншими суспільними цінностями.

Так свого часу перед Європейською комісією з прав людини (далі –
Єврокомісія) постало питання: чи виключає право на життя можливість
проведення аборту? Бачення цієї проблеми Єврокомісією можна стисло
відтворити так: якщо навіть і припустити, що ст.2 Євроконвенції захищає
ненароджене життя, права та інтереси, які входять до сфери права на
життя, зважуються один щодо одного у належний спосіб [15, р.604]. Такі ж
міркування висловлюються і щодо припинення життя: “Цінність життя, яке
підлягає захисту, може і повинна бути зіставлена з іншими правами
зацікавленої особи” [15, р. 222 – 223].

Звернемо увагу і на той момент, що невідчужуваність прав людини зовсім
не означає принципової неможливості цілковитого позбавлення певних
різновидів прав людини на підставах, легітимованих у законодавчому
порядку, зокрема у порядку кримінального судочинства. Розглянемо ст.18
Конституції ФРН: “Той, хто зловживає свободою вираження поглядів,
зокрема свободою друку (ст.5 абз.1), свободою викладання (ст.5 абз.3),
свободою зібрань (ст.8), таємницею листування, поштових та телеграфних
повідомлень (ст.10), власністю (ст.14) або правом притулку (ст.16,
абз.3) проти вільного демократичного устрою, позбавляється цих головних
прав. Позбавлення та його обсяг визначаються Федеральним Конституційним
Судом” [5, c.232].

Невідчужуваний характер прав та свобод полягає також у тому, що людина
не може взяти на себе (в договірному порядку) зобов’язання перед
будь-яким суб’єктом не користуватися певним правом або сукупністю прав,
належних їй. Такі зобов’язання не мають юридичної сили.

Поряд із цим, на нашу думку, треба провести розмежування між
неможливістю індивіда брати на себе зобов’язання не користуватися певним
правом чи сукупністю прав людини та розсудом індивіда у матеріальному
сенсі. Розсуд індивіда (у матеріальному розумінні) виражається у формі
ухвалення рішення про доцільність (бажаність, необхідність) реалізації
права людини, у тому числі коли завдано шкоду належним людині об’єктам.
У той же час недійсність зобов’язання, за яким людина не буде
користуватися одним чи усією сукупністю своїх прав, має безумовний
характер.

Тому більш прийнятним бачиться таке розуміння невідчужуваності прав
людини, за яким цю властивість інтерпретують як незалежність прав від
угляду держави і будь-яких інших осіб чи соціальних спільнот, а
відповідно – як неможливість перетворювати права людини на об’єкти
дарування чи (що трапляється значно частіше) необґрунтованого
(нелегітимованого) відібрання, позбавлення. Що ж до можливості
відчуження предметів, що є об’єктами права власності, то ми дотримуємося
позиції, згідно з якою відчуження окремих предметів ще не означає втрати
цього права, а тим більше – можливості свавільного його позбавлення.
Свавільне позбавлення (тобто заперечення належності) людини права
власності, не менше ніж позбавлення людини інших прав, впливає на
характер її становища, “членства” у суспільстві, тому це право є таким
самим природним, як і, скажімо, право на захист честі й гідності.

Отже, невід’ємність прав та свобод людини є нічим іншим, як
“легітимністю користування та відстоювання таких прав кожною людиною
незалежно від статі, соціальної ролі і навіть громадянства” [16, p.71].

На підставі висловлених міркувань, вважаємо найточнішим розумінням
природності як засади інституту прав людини його соціальне походження,
суспільну генезу. Ці ж міркування дають підставу дійти ще одного
важливого висновку, а саме: з’ясування (виділення) системи засад
інституту прав людини залежить передусім від світоглядно-філософського
підходу до розуміння сутності природи прав людини та їхнього
першоджерела.

Сподіваємось, що викладене тут розуміння системи засад інституту прав
людини сприятиме поглибленню розуміння природи феномена, що
розглядається, та його закономірностей, піднесенню цього розуміння на
якісно новий рівень і, що найважливіше, втіленню його у сучасній
науковій концепції прав людини.

Література

Ливши Р.З. Теория права: Учебник. – М.: Бек, 1994.

Гревцов Ю.И. Очерки теории и социологии права. – Санкт-Петербург, 1996.

Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України. –
Харків: Право, 1997.

Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення (Основи
загальної теорії права та держави): Навч.посібник. – К., 1992.

Хессе К. Основы конституционного права ФРГ. – М.: Юрид. лит-ра, 1981.

European System for the Protection of Human Rights / Ed. by R.St. J.
Macdonald, F.Matscher, H. Petzold / – Dordrecht, Boston, London:
Martinus Nijhoff Publishers, 1993.

Петренко Л. Які права в громадянина Європи? // Поступ. – 2000. – №160.

Лерхе П. Пределы основных прав. – М.: Юрист, 1994.

Рассказов Л.П., Упоров И.В. Естественные права человека. – СПб.: Знание,
2001.

Нива Ж. Права человека / Опыт словаря нового мышления / Под ред.
Ю. Афанасьева и М. Ферро). – М., 1989.

Моисеев М..М. Права человека в России: декларации, нормы, жизнь – М.:
Юрид. лит-ра, 1998.

Погребной И.М., Шульга А.М. Теория государства и права. – Харьков:
Изд-во университета внутренних дел, 1993.

Мамут Л.С. Декларация прав человека и гражданина 1789г. – веха на пути к
универсальной концепции прав человека // Права человека в истории
человечества и в современном мире. – М.: Юрид. лит-ра, 1989.

Ковалев М.И. Право на жизнь и право на смерть // Государство и право. –
1992. – №7.

Van Dijk G. V., Van Hoof. Theory and Practice of the European Convention
on Human Rights. – Institute for Human Rights (Belgium).

Hampson F.J. Monitoring Human Rights. – Oxford: Clarendon Press, 1996.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020