Реферат на тему:
Розвиток природного права психоаналітиками та неофрейдистами України
Досліджується формування природного права у психіці людини. Особливу
увагу приділено підсвідомій зоні людини, зв’язку людини з Космосом,
природно-правовій функції людини.
Ключові слова: природне право, позитивне право, психоаналітична теорія,
неофрейдизм.
На початку XX ст. з’явилися філософські проблеми у психології. Адже у
психології сформувалося багато шкіл, які заперечували одна одну.
Найпоширенішими на заході були такі течії: функціоналізм, гормізм,
психологія образу (гештальтпсихологія), біхевіоризм, психоаналіз. Вони
виникали в різних державах, психоаналіз мав європейське походження.
Серед цих психологічних учень були деякі спільні, які підтверджують їхню
природну обґрунтованість.
Дослідженню проблем психології у праві присвячено багато праць, у
результаті чого з’явилася нова наука юридична психологія. Однак
відмежуванню елементів природного права у різних психологічних теоріях)
практично уваги не приділялось. Ці проблеми у філософії починають
розвиватися.
Мета нашого дослідженняполягає в тому, щоб використати фрейдиське і
неофрейдиське вчення у дослідженні природно-правової характеристики
людини як мікороганізму. Тим самим збагатиться наука філософії права,
більш зрозумілим стане поняття природного права.
Поява позитивізму в Європі і розвиток вчення про позитивне право
зменшили актуальність досліджень природного права. Проте теми, пов’язані
з внутрішніми процесами психологічної діяльності людини, її
взаємозв’язку з Космосом не були забуті і поступово відроджувалися.
Оскільки позитивне право захищало інтереси передусім органів влади,
створюючи тим самим поневолення та приниження людини, поява
психологічної та неофрейдиської течій мала своє логічне обґрунтування у
спробі вийти з цього філософського глухого кута, що був зумовлений
позитивізмом. При тому онтологічна проблематика зміщується у площину
психіки, а реальність визнається як така, що має свою власну природу,
підпорядковується особливим закономірностям розвитку і, головне, далеко
не завжди має аналогу у світі фізичних явищ.
Психоаналіз як філософська течія увів, наприклад несподіваний погляд:
психічне життя, окрім свідомих чинників, містить також несвідомі і що
власне вони є найважливішими [5, с.43-344, 363].
Термін психоаналіз є багатозначним, що свідчить як про відмінності у
розумінні цього феномена, так і про його власну змістову
різноплановість. У найширшому сенсі терміном психоаналіз позначають
інтелектуальний рух, який сформувався в західній культурі XX ст.
внаслідок проекцій низки ідей австрійського психолога і психіатра
Зігмунда Фрейда (1856-1939) та його послідовників на різноманітні сфери
соціогуманітарного знання (історію, культурологію, філософію,
літературознавство, естетику та ін.). Під психоаналізом розуміють також
сукупність підходів, принципів, концепцій, у межах яких безсвідоме
розглядається як основна детермінанта всього душевно-духовного життя
людини і людської природи в цілому. Теорії особистості, побудовані на
вказаних вище методологічних основах, набули назву психоаналітичні [2,
с.486]. На основі положень психоаналізу утворилась
філософсько-психологічна течія – фрейдизм.
Психоаналітики вважають, що основу психіки становить підсвідоме та
цензор – психічна інстанція (безпосередня близькість), яка утворилась
під впливом суспільних заборон. Тому головними положеннями фрейдизму є
те, що несвідоме є джерелом як творчих, так і руйнівних тенденцій
психіки, несвідоме виступає центральним компонентом, суттю психіки,
свідоме є наслідком несвідомого, не суть психіки, а лише її якість поряд
з іншими якостями. Серцевиною несвідомого є “лібідо” (потяг, пристрасть,
бажання) – несвідомі прагнення, здатні до витіснення (забування
неприйнятного) і до трансформації (перетворення в інші чуттєві форми).
Чуттєві несвідомі прагнення можуть бути як біологічного, так і
соціального характеру, серед яких домінують “інстинкт життя” (Ерос) та
“інстинкт смерті” (Таната). Оскільки людина не існує ізольовано від
інших людей, то психологія особи є одночасно і соціальною психологією:
механізм психічної взаємодії між інстанціями особи дає аналогію
механізму соціально-культурних процесів суспільства [1, с.213-215].
Отже, психоаналітична теорія грунтується на нормах природного права.
Людина є не тільки біологічною істотою, а й духовною, тому її духовне
(психічне життя) також є відображенням життя Всесвіту. Все, що діється
навколо людини, шляхом своєрідного “відеозапису” відбувається у психіці
людини. Місцем збору такої інформації є підсвідома зона. Людина своїми
аналізаторами (зір, слух, дотик, смак та Ін.) “копіює”, “фільмує”
навколишнє життя, утворюючи “мікрокасету”, яка постійно поповнюється (за
винятком часу, коли мозок відпочиває – сон, сп’яніння тощо). Ця
“мікрокасета” міститься у підсвідомій зоні і постійно впливає на свідому
зону, на думки, почуття, а згодом на дії людини. Звідси й випливає дія
природного права у власному вимірі, варіанті.
Індивідуальність природно-правових норм пояснюється, по-перше, тим, яку
інформацію отримала людина; по-друге, як вона пройшла “цензора”
(передсвідому зону); по-третє, як часто вдається людина до підсвідомої
зони і куди дівається інформація зі свідомої зони. Розглянемо ці
випадки.
Якість і кількість життєвої інформації залежить від активності життя
людини, її соціального статусу, ступеня освіченості, духовної культури
та ін. Місце перебування, контактування з іншими людьми і Природою,
пошуки знань та інші життєво необхідні чинники є джерелом будь-якої
інформації: правомірної і неправомірної. Тобто людина має можливість на
кожному кроці засвоювати (активно чи пасивно, довільно чи мимовільно) як
позитивну, так і негативну інформацію. Будь-який життєвий факт можна
оцінити принаймні двояко, але на якій саме інформації зосередити свою
увагу, це справа самої людини, її внутрішнього психічного життя.
Тому формування індивідуальних природно-правових норм здійснює “цензор”,
що має назву передсвідомого (передсвідомої зони). У передсвідомій зоні
здійснюється коливання: запам’ятовувати інформацію (поміщати її у
свідому зону) чи ні (поміщати її у підсвідому зону). Тобтоякщо
інформація потрапила у передсвідому зону, то вона опиниться або у
свідомості, або у підсвідомості, що залежить від скерування її
передсвідомістю. Звідси випливає значення передсвідомості. У житті
людини роль передсвідомості відіграє її налаштованість на життя: з
позицій добра, зла, байдужості. Якщо людина дивиться на світ крізь
призму добра, то “цензор” працює на повну силу, внаслідок чого у
свідомості чи підсвідомості буде завжди позитивна інформація. Якщо ж
людина дивиться на світ крізь “окуляри” байдужості – то “цензор” не
працює на повну силу, працює неякісно, неуважно. Тому у підсвідомість й
свідомість поряд з позитивною інформацією потрапляє й негативна
інформація. У випадку сприйняття світу злими “окулярами” “цензор”
зіпсований, деформує інформацію, внаслідок чого інформація у свідомості
та підсвідомості наповнюється негативним змістом, а сама людина стає
злою, незадоволеною, ненависною.
Третє обґрунтування індивідуальності норм природного права полягає в
тому, що та інформація, яка “пройшла” передсвідому зону, безслідно не
зникає. Якщо вона потрапила у свідомість, то шляхом забування вона
опиняється у підсвідомості, а якщо потрапила у підсвідомість, то іншим
шляхом – пригадуванням поміщається у свідомості. Крім того, якщо людина
не вдається до пригадування, то інформація із підсвідомості сама дає про
себе знати (там є духовні і вищі моральні основи людської деонтології).
Тут невпинно діє “лібідо”, тобто те, що хвилює людину. “Лібідо” потребує
постійного перегляду, “розшифрування”; виведення негативної інформації,
що відбувається шляхом вибачень і введення якіснішого “цензора” –
любові. У цьому випадку здійснюється сублімація (заміна негативних
бажань, потягів, думок). Сублімація є також творчістю, інтелектуальною
діяльністю, що пов’язується із зайнятістю корисними для Всесвіту
справами.
Отже, сприйняття людиною норм природного права характеризується
культурою підсвідомості. Рівень культури підсвідомості відповідає рівню
природної правомірності людини. Слова і дії, згідно з нормами природного
права, ще зовсім не свідчать про сповідування цих норм. Показником у
такому випадку є культура підсвідомості.
Критичний перегляд основних позицій психоаналізу і
філософсько-антропологічного вчення фрейдизму розпочався у творчості
одного з соратників 3. Фрейда – швейцарського психолога і культуролога
Карла Юнга (1875-1961). На думку Юнга, у пластиці людини, крім
індивідуального несвідомого є глибший пласт – колективне несвідоме, яке
виступає відображенням досвіду попередніх поколінь [1, с.217], охоронцем
слідів колективної пам’яті людства.
???????$??o??$???????¤?¤?$????}???????¤?$????}?почуттів, спогадів,
витіснених ідивідумом зі свого особистого чи колективного досвіду у
сферу без свідомого і сконцентрованих навколо якоїсь теми. Тобто особа є
включеною в духовний досвід попередніх поколінь, який зафіксований у
світовій культурі. Думки і почуття, які зберігаються в цьому шарі душі,
є спільними для всього людства. Колективне безсвідоме складається із
первинних психічних образів – архетипів (вроджені ідеї чи спогади, які
налаштовують сприймати, переживати і реагувати на події певним чином)
[2, с.494-495].
Відтак культуру підсвідомості формує не тільки людина сама для себе, а й
попередні покоління. Це доводить, що людина не є відірваною, ізольованою
від Всесвіту, чи інших поколінь, а є динамічним об’єктом природного
права, накопичувачем його норм. Причини ж неправомірності слід шукати не
тільки в самій людині, а й у деонтології родоводу.
У кінці 1930-х років переважно у США сформувався такий напрям у філософи
і психологи, як неофрейдизм, що являє собою синтез низки ідей
психоаналізу з ідеями культурології, американської соціології і окремими
положеннями марксизму [2,с.496]. Основними представниками неофрейдизму
були німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм (1900-1980),
австрійський психолог і психіатр-практик Альфред Адлер (1870-1937),
німецький психолог і філософ Вільгельм Рейх (1897-1957),
німецько-американський філософ і психолог Карен Хорні (1885-1953),
американський психолог і філософ Гаррі Саллівен (1892-1949),
німецько-американський філософ і соціолог Герберт Маркузе (1898-1979).
Головною темою досліджень неофрейдистів стала проблема особистості в
соціумі. Вони не заперечували біологічної природи людини, проте
критикували фрейдівське розуміння сутності особистості як сукупності
внутріпсихічних процесів. Як наслідок, неофрейдисти відмовились від ідей
лібідо і сублімації. Категорія “безсвідоме”, яка ґрунтувалася в рамках
фрейдизму, була або взагалі вилучена ними з теоретичного аналізу, або
трансформована в “соціальне безсвідоме” як спосіб зв’язку людини зі
суспільством. Взявши за основу марксистську тезу про те, що людина є
сукупністю всіх суспільних відносин, неофрейдисти сформулювали свій
вихідний принцип, згідно з якими особа це сукупність усіх міжособових
відносин, передусім психологічних. На їхню думку, економічні, соціальні,
політичні та інші фактори є визначеними настільки, наскільки вони
породжують певні взаємовідносини людей, певну систему психологічної
комунікації. За такого підходу соціальне було “психологізовано”, а
психічне “соціалізовано” [2, с.496].
Значний вплив на формування неофрейдизму мали етнопсихологічні
дослідження етнографів. Зокрема, було продемонстровано пластичність
людської природи, яку Фрейд вважав незмінною, і сувору залежність
особливостей психіки від особливостей культури [3,с.208].
Неофрейдистська течія фактично сприяла перенесенню центру ваги
досліджень з філософії права на соціологію права. Тобто з’явилась спроба
акцентувати увагу лише на змінній частині норм природного права, не
заперечуючи в цілому існування його незмінних норм.
Зокрема, Е. Фромм наголошував, що людина (людське) розпочинається там,
де закінчується природа (природне), а тому для людини, яка “завершує
природу” і розпочинає суспільство, тобто перебуває “на стику”
несвідомого і свідомого, найважливішою потребою є встановлення системи
відносин з природою і суспільством. Як носій подвійної суті (природної і
надприродної) індивід приречений до дихотомії (“поділ надвоє”) людського
існування: історичної (соціальної) дихотомії та екзистенціальної
дихотомії [1, с.219]. Тобто, на думку Е. Фромма, людина в процесі
історичного розвитку втрачає інстинктивні (природні) зв’язки з природою,
що призводить до виникнення екзистенціальних та соціальних дихотомій
(суперечностей). Фромм розвиває вчення про характер як “другу природу”
людини, який замінює їй ті інстинкти, що їх бракує, а її ядром є риси,
детерміновані соціальним середовищем. Він вводить поняття соціального
характеру як сукупності рис, спільної для більшості членів даного
суспільства і сприяючої його функціонуванню; характер задає спосіб
сприйняття ідей і цінностей, ставлення до світу та інших людей [4,
с.72]. Фромм як творець гуманістичної теорії особистості вважає, що
позитивна свобода – це свобода, при якій людина почуває себе частинкою
світу і водночас не залежить від нього, зберігає свою цілісність та
ідентичність. Способи формування позитивної свободи – це любов, праця,
розум [2/Література
Багнюк А. Філософія. Навчальний посібник. – Рівне, 1997.
История философии: Учебник / Ч.С. Кирвель, А.А. Бородич, У.Д. Розельфанд
и др.; Под. ред. Ч.С. Кирвеяя. – 2-е изд., испр. – Минск: Новое знание,
2001.
Краткий философский словарь / Под ред. А.П. Алексеева. – М.: Проспект,
2000.
Новая философская знциклопедия: В 4 т. / Ин-т философии РАН, Нац. общ. –
науч. фонд; научно-ред. совет: предс. В.С. Степин, заместители предс:
А.У. Гусейнов, Г.Ю. Семичин, уч. секр. А.П. Огурцов. – М.: Мисль. – Т.3,
2001.
Татаркевич В. Історія філософії – Т.З: філософія XX ст. і новітня / Пер.
з пол. О. Гірний. – Львів: Свічадо, 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
