.

Провадження за скаргами на рішення, прийняті стосовно релігійних організацій (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
184 2608
Скачать документ

Реферат на тему:

Провадження за скаргами на рішення, прийняті стосовно релігійних
організацій

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення
релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Діючи
відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, вони
обирають, призначають і звільняють із посад, згідно із своїми статутами
(положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і
центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії),
духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з
вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представлені
своїми центрами (управліннями) (ст.7 Закону України “Про свободу совісті
та релігійні організації”).

Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного
законодавства, визначає її правоздатність, підлягає реєстрації.

Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних
зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях.

Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:

вид організації, її релігійну належність і місцезнаходження;

місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного
об’єднання;

майновий стан релігійної організації;

права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової
інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;

порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної
організації;

порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності
релігійної організації.

Статут (положення) може містити й інші відомості, пов’язані з
особливостями діяльності певної релігійної організації.

Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному
законодавству.

Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші
внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в
державних органах (ст.12 Закону України “Про свободу совісті та
релігійні організації”).

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації
її статуту (положення) (ст.13 Закону України “Про свободу совісті та
релігійні організації”).

Для набуття релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни
в кількості не менш як десять чоловік, які утворили її і досягли
18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до
обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій,
а у Автономній Республіці Крим – до Уряду Республіки Крим.

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та
духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до
державного органу України у справах релігій.

Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву,
статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і
не пізніше як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього
заявникам.

У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів
(положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої
державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної,
міської рад, а також спеціалістів. У цьому разі рішення про реєстрацію
статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний
термін.

Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про
реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути
оскаржено до суду.

Зміни й доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають
реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів
(положень) (ст.14 Закону України “Про свободу совісті та релігійні
організації”).

У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути
відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному
законодавству.

Рішення про відмову у реєстрації статуту (положення) релігійної
організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам
письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено до суду.

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її
реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється
відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень)
новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в
порядку, встановленому ст.14 Закону (ст.16 Закону України “Про свободу
совісті та релігійні організації”).

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою,
положень Закону та інших законодавчих актів України її діяльність може
бути припинено також за рішенням суду.

У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у
випадках:

вчинення релігійною організацією дій, неприпустимість яких передбачена
ст.3, 5 і 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні
організації”;

поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації
з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;

систематичного порушення релігійною організацією встановленого
законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів
(богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або
дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи
посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних
організацій.

Суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації
порядком позовного провадження за заявою органу, уповноваженого
здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації або
прокурора (ст.16 Закону України “Про свободу совісті та релігійні
організації”).

Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб
будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними,
громадськими організаціями або громадянами.

Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються
організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне
користування або повертаються у власність релігійних організацій
безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських
державних адміністрацій, а в Республіці Крим – за рішенням Уряду
Республіки Крим (ст.17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні
організації”).

Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися
у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою
взаємною згодою. Якщо такої згоди немає, то державний орган визначає
порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з
кожною громадою окремого договору.

Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими
будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду (ст.17 Закону України
“Про свободу совісті та релігійні організації”).

При вирішенні справ за скаргами релігійних організацій слід мати на
увазі, що правила ч.3 ст.17 Закону України “Про свободу совісті та
релігійні організації” (якщо немає взаємної згоди релігійних організацій
на почергове користування культовою будівлею, то державний орган
визначає порядок користування культовою будівлею шляхом укладення з
кожною громадою окремого договору) застосовуються при вирішенні питання
про передачу такої будівлі у користування декількох релігійних громад,
які на неї претендують.

На випадки, коли культова будівля вже перебуває у правомірному
користуванні однієї релігійної організації, ці правила не поширюються. В
цьому разі, згідно з ч.3 ст.17 Закону України “Про свободу совісті та
релігійні організації”, договори про надання в користування релігійним
організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані
або припинені у порядку і на підставах, передбачених цивільним
законодавством України [1; С.155]. Зокрема, громада Російської
Православної Вільної Церкви “Всіх Святих” м. Феодосії (далі – громада
РПВЦ) звернулась до суду зі скаргою на постанову уряду Автономної
Республіки Крим від 16 липня 1996 року №229 з питання користування
культовою будівлею, вказуючи що після одержання громадою статусу
юридичної особи її представники подали до зазначеного уряду заяву про
надання в користування або у власність культової будівлі – Казанського
собору у м. Феодосії – для проведення богослужінь, проте їм у цьому було
відмовлено. Мотивами відмови було те що, згідно з зазначеною постановою,
Казанський собор у м. Феодосії є власністю іншої юридичної особи –
громади Казанського Храму Української Православної Церкви Московської
Патріархії (далі громада УПЦ МП), статут якої зареєстровано постановою
Ради Міністрів Кримської АРСР від 29 серпня 1991 року №195. Вважаючи, що
цією відмовою порушено її право, громада РПВЦ просила суд вирішити
питання про надання їй можливості спільно користуватись зазначеною
культовою спорудою для почергового проведення богослужінь.

Рішенням Верховного суду Автономної республіки Крим від 15 травня 1997
року у задоволенні скарги було відмовлено.

Справа переглядалась у касаційному порядку.

Судова колегія у цивільних справах Верховного суду України визнала, що
касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до ч.3 ст.17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні
організації”, культову будівлю і майно, що є державною власністю, можна
передавати у почергове користування двом або більше релігійним громадам
за їхньою взаємною згодою. Якщо такої згоди немає державний орган визнає
порядок користування шляхом укладення з кожною громадою окремого
договору.

Із матеріалів справи вбачається, що постановою Уряду Автономної
Республіки Крим №229 Казанський собор у м. Феодосії повернуто у
власність парафіяльній громаді Казанського собору УПЦ МП.

Статтею 29 Закону України “Про власність” культові будівлі віднесено до
об’єктів права власності релігійних організацій, а ст.30 цього ж Закону
передбачає право колективного власника самостійно володіти,
користуватися і розпоряджатися належними йому об’єктами власності,
тобто, якщо культова будівля перебуває у власності релігійної громади,
почергове користування будівлею може здійснюватись лише за згодою її
власника. При цьому таке користування може бути тимчасовим або
постійним, відповідно до угоди, укладеної релігійною громадою з
власником будівлі.

Згідно з протоколом від 4 березня 1996 року №3, збори парафіян
Казанського собору прийняли ухвалу не давати згоди на проведення у ньому
почергових богослужінь. За таких обставин суд першої інстанції
обґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги зобов’язати Уряд Автономної
Республіки Крим визначити порядок користування Казанським собором у
м. Феодосії для двох релігійних громад – РПВЦ і УПЦ МП м. Феодосії,
оскільки остання є власником Казанського собору і заперечує проти
почергового користування цією культовою спорудою.

Враховуючи викладене, судова колегія в цивільних справах Верховного суду
України залишила рішення суду першої інстанції без змін [2; с.134-136]

Процесуальний порядок розгляду судами скарг на рішення, прийняті
стосовно релігійних організацій, встановлений главою 31-Б ЦПК.

Отже, у судовому порядку можуть бути оскаржені рішення державних органів
з питань:

перевищення строку, встановленого для прийняття ухвал про реєстрацію
статутів (положень) релігійних організацій;

відмови у реєстрації статутів (положень) релігійних організацій;

володіння та користування культовими будівлями та майном (ст.248-11
ЦПК).

Інші спори, які виникають між релігійними організаціями та органами
державної влади, юридичними особами й окремими громадянами, вирішуються
відповідно в господарському і загальному судах у порядку позовного
провадження.

Заявниками, тобто суб’єктами права на звернення до суду, у цій категорії
справ є громадяни – засновники релігійної організації у випадках відмови
в реєстрації її статуту (положення), а також релігійна організація,
права якої порушено.

За правилами підсудності, скарги на рішення місцевих державних органів
подаються до апеляційного, Київського чи Севастопольського міського
апеляційного суду, а на рішення державного органу України у справах
релігій – до Верховного Суду України. Скарги на рішення державного
органу у справах релігії Автономної Республіки Крим подаються до
Верховного Суду Автономної Республіки Крим.

ue

????????????¤?$??????, обчислюваний із дня ухвалення рішення державним
органом. Строк на оскарження перевищення строку для ухвалення рішень про
реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій починається з
наступного дня після закінчення строку, встановленого для реєстрації чи
внесення змін до реєстраційних документів.

Суд повинен розглянути скаргу в десятиденний строк у відкритому судовому
засіданні за участю громадян-засновників чи їхніх представників або
представників релігійної організації та представника державного органу,
рішення якого оскаржується. Неявка в судове засідання зазначених осіб не
перешкоджає розгляду скарги (ст.248-13 ЦПК).

Розглянувши справу і встановивши, що оскаржуване рішення прийняте з
порушенням вимог закону, суд постановляє рішення, яким зобов’язує
відповідний державний орган усунути допущене порушення. Якщо буде
встановлено, що оскаржуване рішення прийнято відповідно до закону, суд
постановляє рішення про відмову в задоволенні скарги. Рішення суду по
скарзі надсилається до органу державної влади, що прийняв рішення, та
заявникові (ст.248-14 ЦПК).

Рішення Верховного Суду Автономної Республіки Крим, апеляційного,
Київського і Севастопольського міського апеляційних судів можуть бути
оскаржені у касаційному порядку за загальними правилами.

Важливо звернути увагу на те, що оскаржити рішення державного органу в
порядку, передбаченому Цивільно-процесуальним кодексом, можна лише тоді,
коли воно стосується володіння та користування культовими будівлями та
майном. Коли ж таке рішення стосується права власності на майно чи
передачі майна у власність релігійній громаді, то ці рішення можуть бути
визнані недійсними в порядку, визначеному Господарським кодексом.
Необхідно обґрунтувати такий розподіл компетенції між судами, оскільки і
в першому, і в другому випадках однією із сторін є зареєстрована в
установленому законом порядку релігійна організація – юридична особа.

До введення в дію Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”
все майно церковних і релігійних громад було визнано державною власністю
згідно із ст.366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. В
зазначене законодавство не було внесено жодних змін, а тому держава в
особі органів, передбачених у ст.17 Закону, визнавалася правомірним
власником культових будівель і майна. При цьому під культовими будівлями
та майном треба розуміти будівлі і речі, спеціально призначені для
задоволення релігійних потреб громадян. Не можуть бути визнані
культовими будівлями ті приміщення, які пристосовані для проживання
священнослужителів та інших служителів культу, якщо вони не є
невід’ємною частиною культової споруди і не розміщені на земельній
ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди. Частини 2 і 3 ст.17
Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”
встановлюють: “Культові будівлі й майно, які становлять державну
власність, передаються організаціям, на балансі яких вони знаходяться, у
безоплатне користування або повертаються у власність релігійних
організацій безоплатно за рішенням обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій, а в республіці Крим –
Уряду Республіки Крим.

Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися
у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою
взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає
порядок користування культовою будівлею шляхом укладення з кожною
громадою окремого договору. Отже, коли такі рішення стосуються володіння
чи користування культовою будівлею чи майном, справа про оскарження
такого рішення розглядається в порядку, передбаченому ЦПК, в разі, коли
в справі йдеться про визнання недійсним рішення щодо передачі у
власність, така справа розглядається господарським судом.”

Розглянемо детальніше перший вид справ. У первісній редакції ч.10 ст.17
Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”, яка діяла до
30.05.1992 включно, передбачалося, що спори з питань володіння і
користування культовими будівлями й майном вирішуються виконавчими
комітетами відповідних Рад народних депутатів, а в Республіці Крим –
урядом Криму, і що рішення цих органів можуть бути оскаржені до суду в
порядку, передбаченому процесуальним законодавством України.

Відповідно до цього, судовому оскарженню підлягало рішення зазначених
органів, яким вирішувався спір за участю релігійної організації щодо
володіння й користування культовими будівлями та майном. Протягом часу
дії названої норми в її первісній редакції у цивільно-процесуальному
законодавстві не було визначено порядку розгляду судом скарг на ці
рішення. За цих умов судами приймалися ухвали про відмову у прийнятті
скарг релігійних громад з мотивів неврегульованості законодавством
питання про порядок їхнього розгляду або за їх непідвідомчістю суду,
оскільки оскаржувались не ухвали про вирішення спору заявника щодо
володіння і користування культовими будівлями і майном, а загальні
рішення про передачу культових будівель у користування релігійним
громадам.

Закон України від 23.04.1992 р. “Про внесення змін до деяких
законодавчих актів”, який вступив у дію з 31.05.1992, вніс зміни до
ст.17 Закону “Про свободу совісті і релігійні організації” і до
ст.248-11, 248-12, 248-13, 248-14 ЦПК України. Відповідно до цих змін,
релігійною організацією можуть бути оскаржені до апеляційного,
Київського і Севастопольського міського апеляційних судів рішення
державного органу з питань володіння та користування культовими
будівлями та майном, а не спори з цих питань, як передбачалося раніше.
Йдеться про оскарження рішення державного органу з будь-яких питань
володіння і користування (культовими будівлями й майном), у тому числі:

про передачу в безоплатне користування. Наприклад, розподілена культова
будівля, що перебуває на балансі державного органу, за його рішенням
передається у безоплатне користування одній із релігійних організацій, а
інша релігійна організація оскаржує це рішення. Так до судової колегії у
цивільних справах Львівського обласного суду була подана скарга
релігійної громади УГКЦ с. Соломині Старосамбірського району Львівської
області на рішення облвиконкому та Представника Президента про передачу
церкви в безоплатне користування релігійній громаді УГКЦ;

про почергове користування релігійними організаціями культовою будівлею
(рішення, наприклад, оскаржується з тих мотивів, що одна з релігійних
організацій уже має іншу культову будівлю і почергове користування не
викликане дійсною необхідністю). Так, рішенням Львівського обласного
суду від 19.10.1994 року завершено розгляд справи за скаргою релігійної
громади УАПЦ с.Росохи Старосамбірського району Львівської області на
розпорядження Представника Президента України у Львівській області №160
в частині передачі в користування церкви Пресвятої Богородиці. Цим
розпорядженням установлювалося почергове користування церквою громадою
УАПЦ та УГКЦ. Громада УАПЦ обґрунтовувала свою скаргу тим, що вона є
численнішою і згоди на почергове користування не давала. Представники
громади УГКЦ та облвиконкому проти скарги заперечили, посилаючись на те,
що церква є єдиною культовою спорудою в селі, на користування якою
претендують дві громади. Крім цього, державними органами пропонувалися
різні варіанти вирішення конфлікту, проте громада УАПЦ на жоден з них не
погодилася, а тому з урахуванням усіх обставин і було прийняте згадане
розпорядження. Суд відмовив у задоволенні скарги, мотивуючи своє рішення
тим, що коли немає згоди на почергове користування релігійними громадами
культовою будівлею державний орган визначає порядок користування нею і
майном шляхом укладення з кожною з громад окремого договору з
визначенням порядку користування храмом. А тому підстав для визнання
рішення незаконним немає;

про передачу культової будівлі в користування іншій особі, а не
релігійній організації, яка порушила клопотання про її передачу.

Знову ж таки зауважимо, що право релігійної організації на оскарження
рішення державного органу з питань володіння і користування культовими
будівлями та майном не поширюється на рішення цих органів про повернення
(передачу) культових будівель і майна у власність релігійної
організації, оскільки в цих випадках йдеться про розпорядження, а не про
володіння й користування таким майном.

Разом з тим, якщо одночасно рішенням державного органу про передачу
культової будівлі та майна у власність релігійної організації воно
вилучається із правомірного володіння іншої релігійної організації, таке
рішення також може бути оскаржене заінтересованою релігійною
організацією до відповідного суду.

Законом від 23.04.1992 р. не обмежено можливість оскарження рішень у цих
питаннях лише тими з них, які були прийняті після введення його в дію.
Тому, як бачимо, у визначеному Законом порядку можуть оскаржуватися і
рішення державного органу з питань володіння та користування культовими
будівлями, що були прийняті до 31.05.1992.

Згідно із ст.248-12 ЦПК, на зазначені рішення суду скаргу може бути
подано релігійною організацією до суду в місячний строк з дня прийняття
рішення. Зазначений строк може бути поновлено на прохання заявника, якщо
його було пропущено з поважних причин. Коли ж такого прохання не
надійшло або в задоволенні його було відмовлено, скарга, відповідно до
ст.85 ЦПК залишається без розгляду. Так релігійна громада УПЦ-КП
с.Пиратин Радехівського району Львівської області, звернувшись зі
скаргою на рішення державного органу про користування культовою
будівлею, просила визнати розпорядження голови облдержадміністрації від
10.02.1997 незаконним, поновивши при цьому строк для звернення громади
до суду, оскільки про наявність згаданого розпорядження громаді стало
відомо лише 24.03.1997. Суд визнав порушений строк звернення до суду зі
скаргою пропущеним з поважних причин.

Як визначає ст.7 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”,
релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної та
інституційної структури, обирають, призначають і змінюють персонал
згідно зі своїм статутом. Тому репрезентують релігійні організації лише
повноважні представники, обрані чи призначені відповідно до статутних
вимог релігійної організації.

Суддя, встановивши, що позовна заява підписана особою, яка не має
повноважень на ведення справи, на підставі ст.136 ЦПК відмовляє у
прийнятті заяви.

Розглянувши справу і встановивши, що оскаржуване рішення прийняте з
порушенням вимог закону, суд постановляє рішення, яким зобов’язує
відповідний державний орган усунути допущене порушення. Так у справі за
скаргою релігійної громади УПЦ-КП с. Кошелів Жовківського району
Львівської області на розпорядження голови Львівської обласної державної
адміністрації №107 від 04.02.1998 р. з приводу користування культовою
спорудою рішенням Львівського обласного суду від 5.11.1998 р. було
постановлено таке: зазначене розпорядження голови Львівської обласної
державної адміністрації “Про зупинення дії розпорядження Представника
Президента України у Львівській області” визнати незаконним, зобов’язати
Львівську обласну державну адміністрацію усунути допущені порушення та
не чинити громаді УПЦ-КП с.Кошелів Жовківського району перешкод у
користуванні церквою Введення в храм Пр.Богородиці с. Кошелів. Якщо ж
буде встановлено, що оскаржуване рішення прийнято відповідно до закону,
суд постановляє рішення про відмову в задоволенні скарги.

Рішення суду з приводу скарги надсилається до органу державної влади, що
прийняв ухвалу, та заявникові (ст.248-14 ЦПК).

Література

Судові прецеденти щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ
/ Уклад. Т.Р. Цицора, К.С. Садовський. – Харків: Просвіта, 2000.

Рішення Верховного суду України: Щорічник. – К., 1998.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року №4
“Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів” //
Вісник Верховного Суду України. – 1996. – №1.

Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ /
Відп. ред. П.І.Шевчук. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020