Реферат на тему:
Періодизація розвитку та еволюція змісту конституційно-правових доктрин
в Україні (до постановки проблеми)
2001 рік для України – це рік відзначення двох важливих дат в її
новітній історії: десятиріччя відновлення державної незалежності і
п’ятиріччя чинного Основного Закону держави – Конституції України.
Прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституції
України стало не тільки формальним завершенням довготривалого
“конституційного марафону”, а й актом закріплення (фіксації) на
найвищому рівні основних політико-правових параметрів (конституційних
характеристик) сучасної української держави та визначення шляхів її
розвитку на ближчу та дальшу перспективу. Україну проголошено суверенною
i незалежною, демократичною, соцiальною, правовою державою (ст.1
Конституції України), державою унітарною з республіканською формою
правління (ч.2 ст.2, ч.1 ст.5 Конституції України), національною
державою (ч.3 Преамбули, ч.2 ст.133 Конституції України), а також
державою світською (ст.35 Конституції України).
Відповідно в інших статтях Конституції України затверджено низку
фундаментальних положень, спрямованих на деталізацію та розвиток
перелічених конституційних характеристик української держави. Зокрема,
це такі положення:
суверенiтет України поширюється на всю її територiю, яка в межах
iснуючого кордону є цiлiсною i недоторканною, носiєм суверенiтету i
єдиним джерелом влади в Українi є український народ;
в Українi визнається i дiє принцип верховенства права, Конституцiя
України має найвищу юридичну силу, закони та iншi нормативно-правовi
акти приймаються на основi Конституцiї України i повиннi вiдповiдати їй;
людина, її життя i здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека
визнаються в Українi найвищою соцiальною цiннiстю, при цьому права i
свободи людини та їхні гарантiї мають визначати змiст i спрямованiсть
дiяльностi держави;
український народ здiйснює свою владу як безпосередньо, так i через
органи державної влади та органи мiсцевого самоврядування;
державна влада в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на
законодавчу, виконавчу та судову, водночас у державі визнається i
гарантується мiсцеве самоврядування;
право визначати i змiнювати конституцiйний лад в Українi належить
виключно народовi i не може бути узурповане державою, її органами або
посадовими особами;
нiхто не може узурпувати державну владу;
Україна сприяє консолiдацiї та розвитковi української нацiї, її
iсторичної свiдомостi, традицiй i культури, дбає про задоволення
нацiонально-культурних i мовних потреб українцiв, якi проживають за
межами держави;
державною мовою в Українi є українська мова;
Україна сприяє розвитковi етнiчної, культурної, мовної та релiгiйної
самобутностi всiх корiнних народiв i нацiональних меншин України;
церква i релiгiйнi органiзацiї в Українi вiдокремленi вiд держави, а
школа – вiд церкви, кожному гарантовано право на свободу свiтогляду i
вiросповiдання;
суспiльне життя в Українi грунтується на засадах полiтичної, економiчної
та iдеологiчної багатоманiтностi [1, с.4-14]. Усе це фактично становить,
на наш погляд, сутність та зміст сучасної (офіційної)
конституційно-правової доктрини України, яку в літературі визначають за
змістом як ліберально-демократичну [2, с.43].
Погоджуючись у цілому з поглядами Ю.М.Тодики щодо змісту і
політико-правової природи понять “доктрини в конституційному праві” та
“конституційно-правова доктрина”, зокрема з думкою про те, що
конституційно-правова доктрина сучасної держави виступає “сукупністю
філософських і правових ідей концептуального рівня, які втілені в
конституції та інших законодавчих актах, що визначають спрямованість
розвитку держави і суспільства, національної правової системи” [2,
с.43-46], видається за доцільне останнє визначати (розуміти) як офіційну
державну доктрину. В абсолютній більшості випадків така офіційна
державна доктрина (конституційно-правова доктрина) знаходить своє
закріплення в актах органів установчої влади, зокрема конституціях. На
наш погляд, для української сьогоднішньої ситуації це поняття могло б
бути визначене “конституційно-правова доктрина України”. Водночас поряд
з цим поняттям (“конституційно-правова доктрина України”) має право на
існування також інше – “конституційно-правові доктрини в Україні”. Під
конституційно-правовими доктринами в Україні, на наш погляд, можна
розглядати сукупність поглядів, учень, теорій як окремих
учених-конституціоналістів, так і їхніх груп (у тому числі і наукових
правничих шкіл), політичних діячів, партій, рухів які працювали (діяли,
функціонували) в Україні про зміст та сутність конституційної держави,
конституцію держави, конституціоналізм, теорію розподілу влади,
парламентаризм, місцеве самоврядування, правове положення особи і
громадянина тощо.
Виходячи з такого розуміння цих явищ, поняття “конституційно-правова
доктрина України” можна застосувати до ситуацій, пов’язаних з існуванням
конкретних українських національно-державних утворень (УНР, ЗУНР,
Українська Держава, Карпатська Україна, Україна після 24 серпня 1991
року); поняття “конституційно-правові доктрини в Україні” – відповідно
до всього часу існування в Україні конституційно-правової думки. Відтак
категорія “конституційно-правові доктрини в Україні” є ширшим поняттям
від категорії “конституційно-правова доктрина України”, і фактично
остання є складовою першого поняття.
Історія розвитку конституційно-правових доктрин в Україні налічує не
одну сотню років. Їхня доля (умови виникнення, становлення, розвиток),
подібно до долі самої національної державності, є непростою, часом
досить складною та суперечливою, а інколи й трагічною.
Часом зародження основ, закладенням підвалин конституційно-правових
доктрин в Україні, справедливо вважається період Гетьманщини (середина
ХVІІ ст. – кінець.ХVІІІ ст.). В цьому плані важливе значення мали
наслідки визвольної війни українського народу під проводом гетьмана
Б.Хмельницького 1648-1654 рр. та спроба створення на українських землях
демократичної держави нового типу серед “феодального моря” тодішньої
Європи. Як наслідок, Україну того часу окремі вчені вважають першою
національною державою в сучасному розумінні цього поняття [3, с.176], а
Богдана Хмельницького нині називають “фундатором українського
конституціоналізму” як такого [4, с.5]. Зборівська угода (1649),
Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654), Гадяцький
трактат (1658), різного роду “статті (конституції)” пізніших років і
особливо “Пакти й конституція законів та вольностей Війська
Запорозького” (1710) сьогодні визначають не тільки як договірні форми
регулювання державно-владних відносин того часу, а й як своєрідні
українські пропоконституції [5, с.22], як переддень появи в Україні
конституційно-правових доктрин.
З суто історичних підходів (з позицій загальної історії України)
періодизацію розвитку конституційно-правових доктрин в Україні можна
розглядати як складову загального процесу національного історичного
поступу. В цій ситуації вдалою видається така схема: перший період –
“Доба національного відродження” (початок ХІХ ст. – 1914 р.); другий
період – “Доба державного відродження” (1917-1920/23рр.); третій період
– “Новітня доба (час відновлення національної державності)” (від 1990 р.
– до сьогодні). Відповідно, кожен із цих періодів відображений тими чи
іншими документами доктринального конституційно-правового характеру.
Серед документів періоду національного відродження насамперед
привертають увагу конституційні проекти Григорія Андруського “Начерк
Конституції Республіки” (1848-1850), Михайла Драгоманова “Проект
основаній Устава украинского общества “Вольный Союз” – “Вільна Спілка”
(1884), Миколи Міхновського “Основний Закон Самостійної України” (1905),
Михайла Грушевського (викладений в його статті “Конституційне питання і
українство в Росії”, 1905 р.) та інші.
Період державного відродження відображений як конституційним
законодавством УНР та ЗУНР, так і цілою групою проектів Основного Закону
української держави. Серед першого йдеться насамперед про Універсали
Української Центральної Ради, Конституція Української Народної
Республіки (Статут про державний устрій, права та вольности УНР) від 29
квітня 1918 року, акти конституційного характеру Української
Національної Ради у Львові (конституанти) – Статут Української
Національної Ради (18 жовтня 1918 р.), Проклямація Української
Національної Ради від 19 жовтня 1918 р., Відозва Української
Національної Ради від 1 листопада 1918 р., “Тимчасовий Основний Закон
про державну самостійність земель бувшої австро-угорської монархії” (13
листопада 1918 р.), Універсал директорії УНР від 22 січня 1919 року (Акт
злуки) та ін. Друга група документів цього періоду представлена
численними проектами конституцій України, а саме: проект “Основного
Державного Закону Української Народної Республіки” (1920), проект
“Конституції (основних державних законів) У.Н.Р.” проф.Отто Ейхельмана
(1920), проект “Конституції ЗУНР” проф.Ст.Дністрянського (1920) та інші.
За історичним підгрунтям, причинами появи, політико-правовою природою,
до цього періоду розвитку конститційно-правових доктрин в Україні можна
також віднести конституційні акти Карпатської України (березень 1939р.),
проект “Конституції Української держави” М.Сціборського (вересень
1939 р.),. Акт проголошення відновлення державності України (30 червня
1941 р.), Тимчасовий устрій УГВР (1944).
Державне відродження України, наслідком якого стала реалізація
українською нацією свого природного (невід’ємного) права на
самовизначення та створення двох українських держав – УНР і ЗУНР, було
перервано окупацією етнічних українських територій в 1918-1920 рр.
військами сусідніх держав – Радянською Росією, Польщею, Румунією,
Чехословаччиною. Виходячи саме з такого розуміння розвитку національної
державності України в ХХ ст., поступ офіційних конституційно-правових
доктрин СРСР, Польщі, Ромунії та Чехословаччини періоду насильницького
входження до їхнього складу українських етнічних земель (у тому числі і
явище так званих “радянських конституцій”, зокрема Конституцій УРСР) як
складової конституційно-правових доктрин в Україні нами не
розглядаються. Разом з тим у вітчизняній літературі з цього приводу є
різні підходи: від вищевикладеної позиції [6, с.193-195; 7, с.174; 8,
с.6] до протилежної, за якою “радянські конституції” УРСР 1919, 1929,
1937 та 1978 років розглядаються як частина історії української
конституції [9, с.38-44].
24 серпня 1991 р. державну незалежність України було відновлено.
Розпочався новий період у розвитку конституційно-правових доктрин в
Україні. Знаковими в цьому процесі стали: Декларація про державний
суверенітет України (16 липня 1990 р.); Концепція нової Конституції
України (19 червня 1991 р.); Акт проголошення незалежності України (24
серпня 1991 р.) та його всенародне підтвердження на Всеукраїнському
референдумі 1 грудня 1991 р.; Закон України про правонаступництво (12
вересня 1991 р.); офіційний проект Конституції України від 2 липня
1992 р. (підготовлений Робочою групою Конституційної Комісії під
керівництвом проф.Леоніда Юзькова), проект Конституції України в
редакції від 26 жовтня 1993 р.; конституційні проекти політичних партій
та рухів України 1993-1995 рр. (найбільш помітні серед них проекти
Конституції України Християнсько-Демократичної Партії України;
Української Республіканської Партії; Конгресу Українських Націоналістів;
проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської
Соціалістичної Республіки фракції комуністів у Верховній Раді України);
Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом
України про основні засади організації та функціонування державної влади
і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України (8 червня 1995 р.); проект Конституції України,
підготовлений Робочою групою Конституційної комісії України (11 березня
1996 р.).
28 червня 1996 р. Верховною Радою України прийнято Конституцію України.
h
h
h
h
h
h
h
?зму виділяють три періоди еволюції змісту конституцій і
конституційно-правових доктрин взагалі, а саме: перший період – кінець
ХVІІІ – початок ХХ ст.; другий період – з 1918 по1939 рр.; третій – від
1945 року (за словами проф.В.Шаповала, періоди – “старих”, “нових” і
“новітніх” конституцій) [10, с.30-31].
Для кожної з цих трьох груп конституцій характерним є свої особливості у
змісті та структурі текстів конституцій, сутності їхніх положень,
методиці викладення та ін. Так у конституціях першої хвилі (“старі”
конституції) визначають такі риси: фіксація (закріплення) на
конституційному рівні встановлення демократичного державного режиму,
закріплення основних прав та свобод особи і громадянина (передусім
особисті і політичні права та свободи), закладення основ державного ладу
конституційної держави з наявністю в ньому інститутів парламентаризму,
виборного глави держави, місцевого самоврядування, основного закону.
Друга хвиля – “нові” конституції – це конституції міжвоєнного періоду,
тобто періоду між Першою і Другою світовими війнами привнесла в теорію й
практику конституціоналізму більш змістовний виклад інституту прав і
свобод людини та громадянина, а також нові підрозділи – блоки
соціально-економічних та культурних прав та свобод, зафіксувала більш
демократичні виборчі системи, нові конституційні інститути (наприклад,
Конституційний Суд). Конституції третьої хвилі – “новітні” –
характеризуються фіксацією на конституційному рівні соціальної сутності
сучасної конституційної держави (соціальні орієнтири держави, державна
соціальна політика та інше.), дальшим розвитком інституту конституційних
прав та свобод людини, зокрема появою так званих прав та свобод третього
покоління (колективних прав та свобод – права на мир, на гідне людини
проживання, безпечне довкілля, на користування світовою культурною
спадщиною тощо), наявністю положень про зовнішньополітичну діяльність
держави та про співвідношення національного і міжнародного права [10,
с.31-35; 11, с.58-69].
Українська конституційно-правова думка, будучи невід’ємною складовою
європейської правової та політичної культури, у своєму розвитку пройшла
всі три етапи еволюції змісту конституцій. Так конституційні проекти
М.Драгоманова “Проект основаній Устава украинского общества “Вольный
Союз” – “Вільна Спілка” 1884 р. та Миколи Міхновського “Основний Закон
Самостійної України” 1905 р., за своїм змістом, структурою, методикою
викладу були класичними виразниками першої хвилі конституцій.
За конституційним проектом М.Міхновського, Україна мала б стати
демократичною державою з республіканською формою правління, відповідно –
вся влада мала б належати “народови українському” (ст.30 Проекту). На
конституційному рівні передбачалось закрипіти широке коло
загальновизнаних прав і свобод людини (розділ “Українці й їх права”),
наявність парламенту та органів місцевого самоврядування, формування цих
органів шляхом вільних виборів на визначений Конституцією строк та ін.
У переліку прав і свобод, передбачених конституційним проектом
М.Міхновського, знаходимо право на особисту недоторканність (ст.ст.14 та
15), право таємницю листування (ст.27), свободу особистого, у тому числі
і сімейного, життя (ст.21), право на судовий захист від неправомірних
дій чиновників (ст.29), недоторканність житла (ст.17), право на
об’єднання в організації (“спілки та згромадження” – ст.25), право на
особисті та колективні зверенення (ст.26.), свободу зборів (ст.24),
свободу совісті і віросповідування (ст.18, 19, 20), свободу науки та
освіти (ст.21), свободу слова (ст.22), у тому числі і друкованого
(ст.33).
В основу загального інституту прав і свобод людини та громадянина
покладено загальновизнаний принципи рівності (ст.12, 13); в основу
організації державної влади – принцип її поділу на законодавчу
(“законодатну”), виконавчу і судову. Законодавчу владу репрезентує “рада
представників” і “сенат” (ст.31), Президентові Всеукраїнської Спілки
належить влада виконавча (ст.34), а судова влада належить судам і суддям
(ст.35). Президент Республіки мав би обиратися “усім народом українським
через плебісцит на 6 років” (ст.63) і тільки на один строк. Оргаізація
публічної влади на місцях, за цим проектом, являє собою дворівневу
систему місцевих представницьких органів: перший (нижній) – це рівень
територіальних громад (очевидно, йдеться про громади села, містечка і
міста); другий – це рівень землі (як основної
адміністративно-територіальної одиниці). Органи самоврядування на місцях
формуються шляхом виборів на основі прямого, рівного загального
виборчого права при таємному голосуванні (п.7 ст.95) [7, с.75-84].
Прикладом конституції “другої хвилі” серед національних
конституційно-правових доктрин є Конституція Української Народної
Республіки (Статут про державний устрій, права та вольности УНР) від 29
квітня 1918 року. Слід також звернути увагу на те, що Конституція УНР
1918 року справді була першою серед цієї групи європейських основних
законів [8, с.4]. Однак найяскравішим взірцем українських
конституційно-правових доктрин цієї групи є проект Конституції ЗУНР
проф.Станіслава Дністрянського (кінець 1920р.). Цей проект ніби увібрав
в себе весь багаж європейської конституційної думки того часу.
На рівні засад конституційного ладу ЗУНР проголошувалась в цьому проекті
як самостійна правова держава (§1 Проекту) та держава демократична –
“народна республіка” (§43), в якій “народ виражає свою волю через
представників у формі законів, або безпосередньо у формі референдумів
(народних рішень)” (§53). Західно-Українська Народна Республіка як
держава повинна була служити всьому народу, піклуватися про його
культуру та загальне благо, а також про спокій, порядок та безпеку
державної території. Владні структури в цій державі повинні були бути
збудовані таким чином, щоб “народ держави та уряд знаходилися один з
одним у безпосередньому зв’язку” (§40) [6, с.161, 166, 169].
Поряд із детальним викладом особистих та політичних прав і свобод людини
і громадянина, в Проекті широко відображено блок соціально-економічних
прав та свобод, а також супровідних до них положень.Так §22 та 23
Проекту зазначали: “… державна влада не може перешкоджати здійсненню
господарської свободи людини в справедливому розподілі товарів. Більше
того, держава повинна взяти під захист економічно слабшого перед
економічно сильнішим і вона вправі там де важливі економічні цілі
суспільства залишаються під сумнівом, обмежувати законами індивідуальну
свободу дій окремих людей. Промисел однаково доступний всім людям.
Свобода промислу гарантує можливість вільного розвитку природніх
здібностей людини в галузі природнього господарства”. В частині статусу
приватної власноті, уточнювалось: “… загальний економічний устрій
спирається, як і раніше, на приватну власність… Як така вона підлягає
правовим обмеженням. Приватна власність є предметом прогресивного
оподаткування і законодавча влада вправі не тільки обмежувати
користування, але й право розпорядження приватною власністю, якщо цього
вимагає виконання народногосподарських завдань держави” (§24). Цілу
низку конституційних права і свобод з цієї групи об’єднує автор Проекту
під назвою “Охорона і старівля (піклування. – П.С.)”.
Коментуючи саме цю частину конституційного проекту, С.Дністрянський
писав: “… кожний чоловік має рівне право на державну охорону. Подруже
(сім’я, родина – П.С.) стоїть під особливою охороною законів. Держава
опікуватиметься зосібна малолітками та умовно-хорими; вона має подбати
про заснування окремих суспільних організацій для охорони культурних,
політичних та економічних інтересів, … держава мусить дати праці
загальну законну охорону, дбати про здоровля та здатність до праці
робітників …”[3, с.338]. С.Дністрянський у своєму конституційному
проекті вперше у вітчизняній правовій науці пропонує створити орган
конституційної юрисдикції – Державний Судовий Трибунал, серед головних
повноважень якого – перевірка законів та інших нормативних актів на
предмет їхньої конституційності (§124)) [6, с.183-184].
Усі ознаки “новітньої” конституції (конституції “третьої хвилі”), без
сумніву, має нині чинний Основний Закон України. Так ст.1 Конституції,
поряд з іншим проголосила Україну соцiальною державою, чітко визначивши,
що “суспiльне життя в Українi грунтується на засадах полiтичної,
економiчної та iдеологiчної багатоманiтностi”(ст.15), а “громадяни мають
право на соцiальний захист, що включає право на забезпечення їх у разi
повної, часткової або тимчасової втрати працездатностi, втрати
годувальника, безробiття з незалежних вiд них обставин, а також у
старостi та в iнших випадках, передбачених законом”. І далі “Пенсiї,
iншi види соцiальних виплат та допомоги, що є основним джерелом
iснування, мають забезпечувати рiвень життя, не нижчий вiд прожиткового
мiнiмуму, встановленого законом” (ст.46). Блок конституційних прав та
свобод доповнився такими важливими положеннями, як правом “на достатнiй
життєвий рiвень для себе i своєї сiм’ї, що включає достатнє харчування,
одяг, житло” (ст.48), а також правом “на безпечне для життя i здоров’я
довкiлля та на вiдшкодування завданої порушенням цього права
шкоди”(ст.50).
У Конституції закладено основи зовнішньополітичної діяльності, яка
спрямована “на забезпечення її нацiональних iнтересiв i безпеки шляхом
пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами
мiжнародного спiвтовариства за загальновизнаними принципами i нормами
мiжнародного права” (ст.18). При цьому чиннi мiжнароднi договори, згода
на обов’язковiсть яких надана Верховною Радою України, є частиною
нацiонального законодавства України” (ст.9) [1, с.4-8, 20-22].
Прийняття 28 червня 1996 року Конституції України стало, як вже
відзначалось, фактичним закріпленням конституційно-правової доктрини
України з чіткими ліберально-демократичними характеристиками. Це не було
явищем випадковим. Так само, як і не було випадковим відновлення в
серпні 1991 року національної державності України. Це закономірний
процес розвитку демократії та утвердження загального добра у Європі і
світі. Проте важливо пам’ятати, що цьому передували непроста, часами
трагічна для багатьох поколінь українського народу, багатовікова iсторiя
українського державотворення, реалізація українською нацiєю свого
невід’ємного права на самовизначення в 1917-1918 рр. і втрата
національної державності в 1920-1923 рр., багатоміліонні жертви
українсього народу в “цивілізованому” ХХ ст. (війни, голодомори, сибіри,
чорнобилі). Тому будь-які непродумані, необгрунтовані зміни в тексті
чинної Конституції України, особливо щодо її засадничих положень –
положень, які реально становлять ядро конституційно-правової доктрини
України, є не тільки спробою повернення “назад” (до тоталітарних методів
правління), а й відступленням “сильних світу цього” від своєї історичної
місії відповідальності “перед Богом, власною совістю, попередніми,
нинішніми та прийдешніми поколіннями” (ч.6 Преамбули Конституції
України) за долю української державності, за майбутнє українського
народу.
Література
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верхової Ради України 28
червня 1996 р. – К.:Преса України, 1997.
Тодика Ю. Конституція і правова доктрина // Вісник Академії правових
наук України. – Харків. – 2000. – №1(20). – С.42-50.
Дністрянський С. Загальна наука права і політики. – Прага, 1923.
Кучма Л. Богдан Хмельницький – видатна постать України: Доп. Президента
України на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження
Богдана Хмельницького 20 грудня 1995 року // Урядовий кур’єр. – 1995. –
№193. – 23 груд.
Шаповал В. Від Руської правди до Декларації про державний суверенітет
України: історичні форми правового регулювання державно-владних відносин
// Віче. – 2000. – №7.
Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. – Львів, 1999.
Історія української Конституції / Упоряд.А.Г.Слюсаренко, М.В.Томенко. –
К.:Право, 1997.
Головатий С. Конституція України 1996 р. в системі європейського
конституціоналізму // Право України. – 1997. – №8.
Мироненко О.М. Історія Конституції України. – К.:Ін Юре, 1997.
Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. –
К.:АртЕк, Вища шк., 1997.
Конституционное право зарубежных стран. Учебник для вузов / Под
общ.ред.член-корр.РАН, проф.М.В.Баглая, доктора юридиченских наук,
проф.Л.М.Лейбо и доктора юридических наук, проф.Л.М.Энтина. – М.:Изд-во
НОРМА, 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
