Реферат на тему:
Основи адміністративно-правового статусу посадової особи
Важлива роль у забезпеченні реалізації завдань та функцій державної
служби належить посадовим особам. Вони, будучи частиною управлінських
кадрів, безпосередньо беруть участь у їхньому формуванні. Посадова особа
є професійним виконавцем управлінських функцій. Вона має особливий
правовий статус, який надає їй змогу активно впливати на виконання
завдань відповідної організаційної структури.
Посадова особа наділена всіма правовими засобами для забезпечення
ефективного функціонування відповідної організації. О.В.Петришин
наголошує, що специфіка діяльності і правового статусу цієї категорії
службовців полягає у “здійсненні внутріорганізаційного на основі прямого
підпорядкування управління відповідним колективом” [1, c.32]. Посадова
особа є носієм владних повноважень, у зв’язку з чим виконує
організаційно-розпорядчі функції та в межах посади правомочна
застосовувати заходи примусу. Крім повноважень, передбачених посадою, ця
категорія службовців наділена правом предстравляти інтереси тої чи іншої
організаційної структури, або організації в цілому, у відносинах з
іншими суб’єктами. А відтак вона є спеціальним суб’єктом управлінського
процесу, що відображено через її правовий статус.
Поняття “правового статусу” можна сформулювати як певну систему
можливостей особи, які визначають її правове становище в державі.
Розрізняють загальний і спеціальний правовий статус. Загальний правовий
статус закріплений Конституцією та законодаством України і визначає
основи правового становища особи в державі. Змістом правового статусу
П.М.Рабінович називає “комплекс прав та юридичних обов’язків особи” [2,
c.74].
Визначаючи особливості адміністративно-правового статусу посадової
особи, зауважує О.В.Петришин, потрібно виходити з положення про те, що
“правовий статус даних суб’єктів є спеціальним відносно до правового
статусу громадян і не може розглядатися поза зв’язком зі змістом і
обсягом основних (конституційних) прав, свобод, обов’язків і
відповідальності особи” [1, c.32]. Такий підхід є правомірним, оскільки
адміністративно-правовий статус – це сукупність прав і обов’язків у
сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Але якщо ми розглядаємо
посадових осіб, як спеціальний суб’єкт управління, то головну увагу
треба зосереджувати на службово-правовому статусі, який є частиною
адміністративно-правового статусу службовців і його виникнення зумовлено
заміщенням особою відповідної посади.
Ю.М.Старілов, аналізуючи основи правового становища службовців в
управлінському процесі, визначив, що їх правовий статус є “змістом
(суттю) державно-службових відносин і розкривається через встановлення
їх прав, обов’язків, відповідальності” [3, c.318]. Продовжуючи цю думку,
Д.М.Овсянко наголошує, що права і обов’язки є “особливим видом
встановлених і гарантованих державою заходів необхідної і можливої їх
поведінки в сфері державно-службових відносин” [4, c.84]. Йдеться саме
про службові обов’язки та права, які є частиною компетенції відповідної
організаційної структури і окреслені конкретною посадою.
Характеризуючи посадову особу як суб’єкта адміністративно-правових
відносин, Д.М.Бахрах зазначахє, що кожен громадянин виступає як
індивідуальний суб’єкт правовідносин, проте коли він набуває статусу
службовця, який “виконує певну посаду, сукупність прав і обов’язків,
пов’язаних з відповідною соціальною роллю”, терміном “громадянин” не
охоплюється [5, c.42]. Така позиція знайшла підтримку в працях
А.М.Костюкова [6, c.20].
Ю.Н.Старілов визначає статус службовцців як “диференційовану і
комплексну систему, яка має вертикальну і горизонтальну стуктуру” [3,
c.318]. Таке тлумачення дає змогу охарактеризувати також місце посадової
особи в службовій ієрархії. Якщо вертикальний поділ залежить від
категорії посади, яку займає службовець, то горизонтальний рівень
зумовлений завданнями окремого виду служби. Посадова особа наділена
спеціальним колом службових повноважень, які спрямовані на забезпечення
управління відповідною стуктурою і колективом.
Визначаючи особливості статусу посадової особи, В.М.Манохін називає її
“носієм повноважень двоякої природи” [7, c.102]. За словами автора, якщо
виконавчо-розпорядчі повноваження належать органу управління, то,
реалізуючи їх посадова особа безпосередньо виступає від імені цього
органу і крім процедурних прав своїх власних не виконує. Такої ж думки
дотримуються Д.М.Бахрах і А.І. Щербак [8, c.16; 9, c.64].
Характеризуючи адміністративно-правовий статус посадової особи, водночас
не слід забувати про правовий статус посади, оскільки саме посада
визначає “подвійну” природу повноважень посадової особи. Посада зумовлює
виникнення службово-правового статусу службовця, в тому числі і
посадової особи. Щоб розкрити його зміст потрібно виділити його
елементи. З цього приводу висловлюють різні думки. Так окремі науковці
відносять до елементів статусу “обов’язки, які особа повинна здійснити
для забезпечення цілей і завдань органу і системи управління” [10,
c.12]. Інші автори виділяють службові повноваження [11, c.123]. У цьому
випадку можна погодитися з Ю.О.Петровим, який визначає службові
повноваження, як “обов’язки і права, що встановлюють межі здійснюваних
посадовими особами управлінських функцій” [12, c.11].
Отже, службові повноваження – це комплекс службових обов’язків і
відповідних прав, які забезпечують виконання посадовою особою
встановлених посадою функцій. Ці функції можна об’єднати у три основні
групи: організаційні, виконавчо-розпорядчі, представницькі. Вони
характерні для всіх посадових осіб незалежно від виду служби.
Особливістю посадових осіб, які перебувають на державних посадах, є
державно-владний характер впливу на інших осіб.
?
???????¤?$????C???C?доходів, зайняттям підприємницькою діяльністю, з
обмеженням політичної діяльності. Правообмеження є невід’ємним елементом
правового статусу посадових осіб.
Іншим елементом адміністративно-парвового статусу посадової особи є
юридична відповідальність, яка перебуває у прямій залежності від
особливостей службових обов’язків і прав. Враховуючи подвійність природи
правового статусу посадової особи, вони несуть відповідальність як за
власну неправомірну поведінку, так і за поведінку підлеглих їй
службовців. Так А.І.Щербак зазначає, що посадова особа “наділена
засобами для забезпечення виконання своїх розпоряджень, спрямовує
діяльність інших працівників і несе відповідальність за роботу своїх
підлеглих” [16, c.83].
Посадова особа є суб’єктом позитивної і ретроспективної
відповідальності. Загальні засади адміністративної відповідальності цих
службовців закріплені в Кодексі України про адміністративні
правопорушення, іншими спеціальними актами. Згідно Закону “Про боротьбу
з корупцією” [15] суб’єктами корупційних діянь та інших правопорушень,
пов’язаних з корупцією, є державні службовці, народні депутати, депутати
та голови місцевих рад. Проте крім того ст.10 визначає особливості
відповідальності керівників міністерств і відомств, державних
підприємств, установ та організацій чи їх структурних підрозділів за
невживання заходів у боротьбі з корупцією. Практично це положення Закону
розширює сферу його дії.
На підставі ст.14 Кодексу України про адміністративні правопорушення
[17] посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за
адміністративні правопорушення, пов’язані з недодержанням установлених
правил у сфері охорони порядку управління, державного та громадського
порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення яких
входить до їх службових обов’язків. А згідно з ч.2 ст.15 Кодексу України
про адміністративні правопорушення за вчинення адміністративних
правпорушень посадові особи можуть нести відповідальність за
дисциплінарними статутами та спеціальними положеннями про дисципліну,
якщо цими актами прямо передбачено такий порядок відповідальності.
Адміністративні стягнення, які застосовуються до посадових осіб, є
значно суворішими, порівняно з відповідними стягненнями, які
накладаються на громадян. Наприклад, ст.591 КпАП “Порушення вимог щодо
охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і
засмічення” визначає, що суб’єктом правопорушення є лише посадові особи.
За це правопорушення передбачено адміністративний штраф у межах 70
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Це один з найбільших
розмірів штрафу, які передбачені в Кодексі України про адміністративні
правопорушення.
На підставі викладеного можна виділити такі основні елементи
адміністративно-правового статусу: обов’язки, права, відповідальність.
Важливим елементом виступають також і соціально-правові гарантії, які
створює держава для належної реалізації повноважень посадовими особами.
У зв’язку з особливим змістом державно-службових відносин система
соціально-правових гарантій для посадових осіб, які займають державні
посади є більш значною.
Адміністративно-правовий статус посадових осіб закріплюється в правових
актах. Розрізняють три рівні правової регламентації статусу:
законодавчий, нормативний та індивідуальний.
На сьогодні в Україні до законодавчого рівня можна віднести лише ті
правові акти, які визначають юридичну відповідальність посадових осіб.
Закон України “Про державну службу” [15] не виділяє особливостей
службової поведінки посадових осіб. Немає і спеціального правового акта,
який би встановлював основи правового статусу посадових осіб. Переважно
їх статус закріплений в спеціальних посадових інструкціях, які
приймаються лише на рівні конкретного органу, установи, організації чи
їх структурної одиниці.
Усі посадові особи виконують організаційні, виконавчо-розпорядчі
функції, їх зміст не залежить від окремого виду служби і є однаковим для
цієї групи службовців. З метою нормативного врегулювання цього питання є
потреба у прийнятті спеціального правового акта, який би визначив коло
основних повноважень посадових осіб. Таким актом можуть бути, передусім,
Основи законодавства про державну службу, які б чітко визначили поняття
посадової особи, та функції, які на них покладаються. Законодавство
повинне закріпити уніфіковане поняття “посадової особи” і виділити
ознаки, які характеризують посадову особу як спеціального суб’єкта
адміністративного права, оскільки на сьогодні Закон України “Про
державну службу” дає визначення посадової особи, яка перебуває на
державній службі. Разом з тим Закон містить вузьке поняття державної
служби.
Крім того Концепцією адміністративної реформи передбачено прийняття
Державного реєстру посад, який би містив систему державних посад і
зазначав вимоги, яким повинен відповідати служовець для заміщення
відповідної групи посад. Основні вимоги щодо службової поведінки
посадових осіб повинен закріпити Кодекс етики поведінки службовців.
Література
Петришин О.В. Статус службової особи: природа, структура, спеціалізація.
– К.: НМКВО, 1990.
Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – Навч.
посібник, – 3-тє вид., змінене і доп. – К., 1995.
Старилов Ю.Н. Служебное право. – М.: БЕК, 1996.
Овсянко Д.М. Государственная служба Российской Федерации. – М.: Юристъ,
1996.
Бахрах Д.Н. Система субъектов административного права // Советское
государство и право. – 1986. – №2.
Костюков А.Н. Система субъектов административного права // Правоведение.
– 1987. – №2.
Манохин В.М. Конституционные основы советского административного права.
– Саратов.: Изд-во Сарат. ун-та, 1983.
Бахрах Д.Н. Индивидуальные субъекты административного права
// Государство и право. – 1994. – №3.
Щербак А.И. Социальный механизм юридической ответственности должностых
лиц. – К.: Наук. думка, 1986.
Бачило И.Л., Катрич С.В. Обязанности, права и ответственность
руководителя. – М.: Московский рабочий, 1978.
Манохин В.М. Советская государственная служба. – М., 1966.
Петров Ю.А. Гражданин и должностное лицо в советском государстве:
Автореферат дис. … канд. юрид. наук. – Ленинград, 1978.
Конституція України. – К., 1996.
Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993. // Відомості
Верховної Ради України. – 1993. – №52. – Ст.490.
Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 // Відомості
Верховної Ради України. – 1995. – №34. – Ст.266.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
