.

Тлумачення й кваліфікація норм права та кваліфікація правовідносин у міжнародному приватному праві (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
278 3508
Скачать документ

Реферат на тему:

Тлумачення й кваліфікація норм права та кваліфікація правовідносин у
міжнародному приватному праві

Перед заінтересованими особами, що є учасниками певних відносин, а
також перед судом чи іншим органом, які повинні вирішити спір з
“іноземним елементом”, виникають проблеми, пов’язані з кваліфікацією
відносин як правових. Це також проблеми визначення галузі чи інституту
права, норми яких слід застосовувати до регламентації правовідносин та
питання тлумачення норм законодавства. Зазначену діяльність фізичних
осіб, у тому числі службових, а також юридичних, у багатьох правових
системах сучасності регулюють норми права, які містять закони з
міжнародного приватного права та процесу, цивільне законодавство,
міжнародні договори. Ці норми охоплюються, як правило, загальною
частиною юридичних актів, бо застосовуються до регулювання усіх
приватно-правових відносин з “іноземним елементом”: цивільних, сімейних,
трудових та ін. Чинні законодавчі акти України таких норм не мають.
Проте вони конче потрібні, оскільки сьогодні формується законодавство
України, покликане регулювати міжнародні приватно-правові відносини.
Незважаючи на брак у законодавстві України (та й колишнього СРСР) норм,
які б регулювали це питання, все ж спірні моменти вирішувалися
практично.

Можна стверджувати, що тлумачення норми – це з’ясування її змісту.
Кваліфікація відносин – це з’ясування їх належності до таких відносин,
що регулюються нормами права, а також з’ясування галузі права та
правових інститутів, які слід застосувати до правовідносин.

Так у правових системах по-різному може вирішуватися питання
співавторства. Зокрема, французьке право вважає творців
музично-драматичного твору (композитора та лібретиста) співавторами.
Проте, за німецьким правом, мова йде про існування взаємопов’язаних, але
все ж самостійних авторських прав на два твори. Та й саме порушення
авторських прав може бути врегульованим у одних правових системах
нормами інституту авторського права, в інших – нормами, що регулюють
деліктні правовідносини.

Різну правову кваліфікацію як спадкове право або ж зобов’язання з
делікту може мати, залежно від правової системи, факт смерті особи та
право певного кола осіб на отримання у зв’язку з цим відшкодування.
Деякі інститути, наприклад, “позовна давність”, “зарахування зустрічних
вимог” можуть належати до різних галузей права. Так у “сім’ї”
“загального” права – це питання цивільного процесу, в інших правових
системах вони є матеріально-правовими інститутами. Від вирішення питання
їх кваліфікації залежить й можливість застосування цих інститутів. Вони
не будуть застосовуватися, якщо належатимуть до процесуального права –
адже відомо, що правові системи не використовують іноземне процесуальне
право.

Кваліфікація норми є елементом її тлумачення й полягає в юридичній
оцінці цього правила. Вона спрямована на встановлення мети норми права.
Для позначення цієї проблеми юристами різних правових систем вживається
й інша термінологія: “класифікація” (Бекетт й Чешир), “характеристика”
(Фелкенбрідж та Робертсон), “класифікація”, “кваліфікація” (Дайсі).
Останній термін використовувався вітчизняним ученим В.М.Корецьким і
знайшов постійне застосування у вітчизняній правничій термінології та
термінології держав “сім’ї” континентального права [1, с.139-165].

Тлумачення та кваліфікація є різними за своєю суттю та значенням. Проте
це взаємопов’язані процеси у правозастосувальній практиці. Норма права
потребує свого тлумачення оскільки вона існує. Проблема кваліфікації
норми виникла у XIX ст., коли виявилася найбільша нерівномірність
економічного розвитку держав. Саме тоді римське право, зокрема Corpus
juris civilis Юстініана, як джерело єдиних для європейського континенту,
і частково для Англії, юридичних понять почало втрачати своє значення. У
перших кодифікаціях кінця ХIX – початку ХХ ст. юридичні терміни мають
різне значення. Крім того іноді одна й та ж проблема набувала своєї
регламентації у різних галузях права чи правових інститутах.

Не виділяючись протягом століть, питання предмета кваліфікації як
самостійне вперше знайшло своє відображення у кінці ХІХ ст. у працях
німецького правника Кана та французького Бартена. Обидва вчені дійшли
висновку, що колізійні норми різних правових систем, навіть у випадку їх
формулювання однаковою термінологією, мають у собі так звані “приховані
колізії”, що породжують “конфлікт кваліфікацій”, тобто неузгодженість
принципів національного права. Так поняття “доміцілію” має різний зміст
у праві Великобританії та Франції. Правові наслідки кваліфікації цього
поняття за правом різних держав не є однаковими.

Питання тлумачення та кваліфікації стосується як колізійних, так і
матеріально-правових норм, на підставі яких має бути вирішений спір про
право. Мова йде про поняття приватного права конкретної держави, понять
міжнародних угод, звичаїв.

Кваліфікація обставин справи (суті спору) чи норми права може бути
різною залежно від того, принципи якої правової системи
застосовуватимуться. Тому розрізняють декілька основних способів
кваліфікації: за законом суду; за системою права тієї держави, до якого
відсилає колізійна норма; за принципом автономної кваліфікації [2,
с.133].

Перший спосіб кваліфікації – за законом суду (lege fori) – означає, що
суд, застосовуючи колізійну норму, кваліфікує її поняття відповідно до
змісту, який вони мають у цивільному законодавстві правової системи
місця знаходження суду. Кваліфікація за lege fori виявляється й тоді,
коли суд, керуючись визначеннями, поняттями, категоріями свого права,
кваліфікує іноземне право як власне. Названа теорія виникла в період
буржуазних революцій в Європі, коли суди прагнули застосувати норми
власної правової системи. Якщо ж їм доводилося застосовувати закони
інших держав, вони пристосували їх до своїх інтересів.

Англійці поширювали своє “загальне” право на інші правові системи,
використовуючи готові місцеві форми. Зокрема, англійські суди розглядали
бельгійське право ніби вони засідали в Бельгії. При цьому спостерігалася
схильність британських суддів вносити англійську кваліфікацію в іноземне
право. Адже іноземне право для англійського суду не є правом у його
звичайному розумінні, а фактом. Про цей факт суд дізнається через
експертів і оцінює його на свій розсуд, як і будь-який інший факт, що
має значення для вирішення справи. Тому в англійській доктрині
вважається, що кваліфікацію інститутів іноземного права повинен робити
англійський суд. Іноземну кваліфікацію він не вважає обов’язковою для
себе.

???????¤?$????y???y?ність кваліфікації за законом суду підтримувалася
Каном, Бартеном, Батіффолем, Мельхіором. Вони вважали, що оскільки у
кожній державі є власна система колізійного права, то кожна з них
користується поняттями та термінами свого цивільного права, власних
цивільних кодифікованих актів. Сьогодні як у доктрині, так і в судовій
практиці більшості країн Західної Європи питання кваліфікації
вирішується за законом суду. Так, відповідно до швейцарського Закону з
міжнародного приватного права 1989 р., суди повинні самостійно
встановлювати зміст іноземного закону у разі його застосування.

Такий спосіб кваліфікації часто унеможливлює застосування іноземного
права. У випадках, коли одна із сторін наполягає на застосуванні
невідомого суду права, він прагне відхилити позов чи захист, побудований
на іноземному праві на підставі неможливості доведення факту, або
знаходить відповідну норму у відомій йому правовій системі третьої
держави, або ж застосовує “загальні принципи цивілізованих націй”, чи
йому доводиться застосувати закон суду. У деяких випадках кваліфікація
за lege fori є єдино можливою.

Кваліфікація за законом суду вважається допустимою для вирішення питання
про застосування права певної держави, так звана “первинна
кваліфікація”. Якщо колізійна проблема вирішена на користь іноземного
закону, то подальша кваліфікація називається “вторинною”. Цілком
логічним є здійснення “вторинної” кваліфікації на підставі принципів та
понять тієї правової системи, до якої відсилає колізійна норма, хоч у
практиці відомі випадки застосування lege fori.

Опоненти зазначеного способу кваліфікації за законом суду М.Вольф,
Ф.Малорі та інші вважали більш доцільним проведення кваліфікації за
принципом lex causae. На їхню думку, суд повинен тлумачити колізійну
норму відповідно до принципів, понять того права, до якого ця норма
відсилає. Вказана теорія не знайшла широкого схвалення. Адже фахівцю,
правовий світогляд якого формується здебільшого під впливом принципів,
понять, категорій, термінів власної правової системи, складно зрозуміти
іноземне право так, як його розуміють у країні походження. Та й
прихильники кваліфікації за принципом lege causae суперечить собі,
стверджуючи, що суд має суверенне право тлумачити іноземний закон.

Має сенс й заперечення, згідно з яким нелогічно брати за основу
тлумачення й кваліфікацію поняття іншої правової системи, яку на
підставі цієї ж колізійної норми ще слід встановити.

Третій спосіб кваліфікації – “автономну кваліфікацію” запропоновано у
30-х роках ХХ ст. німецьким юристом Е.Рабелем та незалежно від нього
англійським правником Бекеттом. Його зміст зводиться до того, що суд,
розглядаючи спір з “іноземним елементом”, повинен провести кваліфікацію
понять норми права не шляхом звернення до конкретних існуючих правових
систем, а на основі загальних правових понять, що утворюються шляхом
порівняльного юридичного аналізу законодавства окремих держав.
Кваліфікація повинна бути “автономною”, “вільною” від будь-якої
конкретної системи права (“наддержавною”). Внаслідок застосування цієї
теорії можуть бути сформовані поняття, до яких повинен звертатися суддя
будь-якої держави у випадку виникнення “конфлікту кваліфікацій”.
Водночас “загальне поняття” за своїм значенням може досить далеко
відходити від змісту відповідного поняття у конкретній системі права чи
не мати з ним нічого спільного.

Автономна кваліфікація не може відбуватися поза порівняльним
правознавством. Проте порівняльне правознавство позбавлене нейтральності
і його застосування часто охоплює й конкретну національну правову
культуру. Спосіб “автономної кваліфікації” критикується багатьма
правниками. Вони вважають, що його застосування є нереальним, оскільки
не можна вимагати від суду знання та застосування методів порівняльного
правознавства, важко сформувати систему понять, на основі яких можна
було б проводити кваліфікацію. До того ж різниця в змісті навіть
однойменних понять у праві різних держав є суттєвою. Порівняльне
правознавство може створити деякі загальні правові поняття. Але тільки
там, де різниця в змісті інститутів і понять позитивного права різних
країн є мінімальною чи її немає взагалі. Тобто саме там, де “конфлікту
кваліфікацій”, як правило, й не виникає.

Водночас слід зважати на те, що окремі поняття, інститути не є
притаманними окремим правовим системам. Наприклад, праву України не
відоме поняття “набувальної давності”, англійській правовій системі –
інститут визнання особи померлою або такою, що пропала без вісті. У цих
випадках використання порівняльного правознавства з метою застосування
“автономної кваліфікації” є недоцільним.

Як зазначалося, у законодавстві України немає правил про тлумачення й
кваліфікацію норм та про кваліфікацію правовідносин. У вітчизняній
правозастосувальній практиці важко визначити єдиний принцип кваліфікації
для всіх видів норм та фактичного складу правовідношення, незважаючи на
те, що є норми, які регулюють механізм з’ясування змісту іноземного
законодавства.

Кроком уперед у творенні цивільного законодавства України є передбачена
у проекті Цивільного кодексу України ст.1554 за назвою “Правова
кваліфікація” [3, с.1122]. У ч.1 цієї статті вказано, що правова
кваліфікація судом або іншим державним органом України фактичних
обставин, пов’язаних із правовими відносинами, для визначення права, що
підлягає застосуванню, ґрунтується на їх тлумаченні відповідно до права
України, якщо інше не передбачено законом. У ч.2 зазначено: “… якщо
юридичні інститути не відомі праву України, або відомі під іншою назвою,
або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення за
правом України, то при їх правовій кваліфікації необхідно також
враховувати право іноземної країни”.

Отже, ч.1 зазначеної статті стосується кваліфікації фактичних обставин
справи, ч.2 – тлумачення та кваліфікації юридичних інститутів. Проте не
вказано, якими принципами треба керуватися при тлумаченні та
кваліфікації норм права, до того ж слід чіткіше сформулювати назву
вказаної статті, приміром: “Правова кваліфікація фактичних обставин
справи, юридичних інститутів та норм”.

Література

Корецкий В.М. Избранные труды. / Ред.кол.: Денисов В.Н. и др.-К.: Наук.
думка, 1989. – Кн.1.

Див.: Лунц Л.А. К вопросу о “квалификации” в международном частном праве
// Cоветский ежегодник международного права. 1979.-М.: Наука, 1980.

Українське право.-1996.-№2.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020