.

Поняття та правова природа давності в цивільних правовідносинах (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
250 1937
Скачать документ

Реферат на тему:

Поняття та правова природа давності в цивільних правовідносинах

Усе відбувається в часі. Його вплив відображається і на цивільних
правовідносинах, а відтак суб’єктивні цивільні права та обов’язки, що
становлять зміст правовідносин, завжди існують у часі. Початок або межу
існування цивільних прав закон зумовлює часом. Такі випадки називають
часовим обмеженням прав. Іноді, може бути пов’язане з часом і здійснення
цивільних прав. Нарешті, час може впливати на виникнення або припинення
суб’єктивних прав.

Час покладено в основу інституту давності в цивільних правовідносинах.

Відповідно до ст.71 Цивільного кодексу України, позовна давність
визначається як строк для захисту права за позовом особи, право якої
порушено. Під строком у юридичній літературі прийнято розуміти “період
або момент часу” [1, с.21]. Отже, час, періодом або моментом якого є
строк, виступає невід’ємним елементом давності.

Автор поділяє думку тих цивілістів, які вважають, що для цивільних
правовідносин правове значення має не сам час, а закінчення визначеного
період часу. Правові наслідки у вигляді припинення або набуття
суб’єктивних цивільних прав зумовлюються не часом, як явищем соціальним,
а закінченням його періоду. Відповідно до ст.240 проекту Цивільного
кодексу України строком визнається період у часі, зі спливом якого
пов’язана певна дія чи подія, яка має юридичне значення.

Саме із спливом часу прийнято пов’язувати в цивільно-правовій науці
поняття давності. “Позовна давність це час, після закінчення якого
погашається право на позов [2, с.4]. “Якщо закінчення певного проміжку
часу (строку) призводить до втрати можливості позовного захисту
порушеного права, вплив часу на цивільні правовідносини
опосередковується інститутом позовної давності” [3, с.5]. На закінчення
строку вказує і чинне цивільне законодавство України. Згідно із ст.80
Цивільного кодексу України підставою для відмови в позові є закінчення
строку позовної давності до пред’явлення позову. Представники інших
галузевих дисциплін теж підтримують цю думку. В зв’язку із закінченням
встановленого строку можливість захисту порушених прав втрачається
[4, с.154]. Інакше кажучи, втрачається можливість здійснення права в
примусовому порядку за рішенням суду. “Суть інституту давності полягає у
звільненні від кримінальної відповідальності і покарання особи після
закінчення встановленого у законі часу” [5, с.20]. “В найбільш
загальному вигляді родове поняття давності можна визначити як закінчення
певних строків” [6, с.13].

Однак і закінчення періоду часу, наприклад 3-х років, у випадку із
позовною давністю, ще не достатньо, щоб настали правові наслідки, які
зумовлюються давністю. Закінчення часу ще не свідчить про давність. Для
сили давності необхідно, щоб період часу закінчився, а в деяких випадках
і тривав, за наявності та/або відсутності певних умов. “Закінчення
певного часу володіння чи промовчання позову є лише однією із причин
давності, але не сама давність”[7, с.2]. Так, відповідно до параграфу
937 Німецького цивільного уложення, який і називається “Умови набувної
давності”, володілець може стати власником рухомої речі, якщо він у
момент придбання володіння і в подальшому діяв добросовісно, здійснював
володіння як власник протягом 10 років.

З аналізу ст. 78-80 Цивільного кодексу України випливає, що позовною
давністю може бути викликано правовий результат лише за умов, коли особа
не вчинила дій, спрямованих на примусову реалізацію свого порушеного
суб’єктивного права протягом встановленого законом строку, який не
переривався, не зупинявся, і не було поважних причин його пропуску.

Подібні умови були і залишаються характерними для різних видів давності
в інших країнах світу.

Отже, закінчення часу як давність може призвести до припинення або
набуття прав та обов’язків лише за наявності певних умов, передбачених
законом.

Умови давності залежно від наявності та/або відсутності яких вона
спричиняє правові наслідки, можна поділити на: позитивні та негативні.

Позитивні умови давності – це умови, з наявністю яких закон пов’язує
припинення або виникнення цивільних прав та обов’язків. Зокрема,
позитивними умовами набувної давності можна назвати добросовісність і
відкритість володіння, яке здійснюється у вигляді власності.

Негативними є такі умови, з відсутністю яких пов’язується припинення або
виникнення цивільних прав та обов’язків. До негативних умов позовної
давності відносяться:

не вчинення управненою особою дій, спрямованих на примусову реалізацію
свого порушеного суб’єктивного права;

відсутність підстав для перерви строку позовної давності;

відсутність підстав для зупинення строку позовної давності;

відсутність поважних причин пропуску строку позовної давності.

Подібні негативні умови позовної давності характерні і для давності
примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку (виконавчої
давності).

Згідно з цивільним законодавством багатьох іноземних держав (Австрія,
Німеччина, Португалія, Росія, Франція, Японія та ін.) правові наслідки
спливу позовної давності застосовуються диспозитивно, тобто, лише за
заявою сторони в спорі. Така ж норма міститься в проекті Цивільного
кодексу України. Заява про застосування наслідків спливу позовної
давності не може розглядатися як її умова, оскільки здійснюється вже
після закінчення визначеного законом строку за наявності та/або
відсутності встановлених умов. Звідси, слід зробити висновок, що правові
наслідки спливу позовної давності можуть і не настати, якщо не буде
відповідної заяви заінтересованої сторони. Тому, закінчення строку
позовної давності, в таких випадках, лише спрямовується на погашення
цивільних прав та обов’язків, але не робить цього автоматично.

Подібне розуміння давності в цивільних правовідносинах з урахуванням її
умов було характерне для правових джерел кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Зокрема, професор цивільного права українського походження
Г.Ф.Шершеневич визначав давність як “закінчення відомої кількості часу,
яке за наявності ще інших умов здатне припинити юридичне відношення, а в
деяких випадках перетворити фактичне становище в юридичне відношення”
[8, с.221-222]. Інший видатний учений цивіліст Є.В.Васьковський
дотримувався аналогічної думки: …закінчення визначеного періоду часу за
певних умов перетворює фактичне відношення в юридичне, тобто, іншими
словами, легалізує факт. Така легалізація називається давністю [9,
с.147].

На основі проаналізованих положень юридичної літератури та висловлених
автором міркувань можна запропонувати поняття давності в цивільних
правовідносинах.

??????у цивільних правовідносинах – це закінчення визначеного законом
періоду часу за наявності та/або відсутності певних умов, яке спрямоване
на припинення або встановлення цивільних прав та обов’язків.

При визначенні поняття давності в цивільних правовідносинах треба
враховувати і той факт, що в українському законодавстві та цивілістичній
літературі давність, зокрема позовну, прийнято ототожнювати із строком.
Віддаючи належне вітчизняній традиції, під давністю в цивільних
правовідносинах можна було б також розуміти строк, із закінченням якого,
за наявності та/або відсутності певних умов, можуть припинятися або
виникати цивільні права та обов’язки.

Поняття давності в цивільних правовідносинах нерозривно пов’язане з її
правовою природою.

Якщо визначати давність як вид цивільно-правових строків, що випливає,
зокрема, із ст.71 Цивільного кодексу України, то вирішення питання про
її правову природу залежатиме від трактування правової природи строків у
цивільному праві. З цього приводу в юридичній літературі немає єдності
думок. Так професор Красавчиков О.А. пропонує поділяти події як вид
юридичних фактів на абсолютні та відносні. Під абсолютними подіями він
розуміє явища, виникнення та існування яких не зумовлені діяльністю
людини. Відносні події – це явища, які виникли внаслідок діяльності
людини, проте в подальшому розвитку не залежать від підстав їх
виникнення. З огляду на це, автор вважає закінчення строків абсолютними
подіями, бо “спливу часу людина не може протиставити свою діяльність,
оскільки вона сама існує в часі”[10, с.168].

На думку В.П.Грибанова, у цивільному праві строки можуть встановлюватися
людьми, однак їх плин, за загальним правилом, від волі людей не
залежить. На цій підставі він робить висновок, що “юридичні строки в
системі юридичних фактів цивільного права посідають самостійне місце
поряд з юридичними подіями та юридичними діями і за своїм характером
представляють дещо середнє між ними” [11, с.10]. З цього питання
підтримую точку зору професора В.В.Луця, який не вважає, що строки
посідають самостійне місце в системі юридичних фактів: “Виступаючи
часовою формою, в якій відбуваються події і вчиняються дії
(бездіяльність), строки породжують юридичні наслідки лише у зв’язку з
діями і подіями”[1, с.20]. Оскільки зміст строку становлять або дія або
подія, то поза цими фактами встановлення та існування строків втрачає
сенс.

Такий підхід до вирішення питання про правову природу строків у
цивільному праві може мати своїм результатом стосовно давності два
висновки: або позовна давність як строк для захисту права за позовом
особи, право якої порушено, сама по собі не може вважатись юридичним
фактом, або ж її поняття потребує перегляду з урахуванням визначених
законом умов настання давності.

Та обставина, що закінчення строку позовної давності до пред’явлення
позову згідно із ст.80 ЦК України є причиною відмови в позові, тобто
породжує правові наслідки, дала підстави відомим науковцям вбачати в
давності ознаки юридичного факту. Професор Зорислава Ромовська вважає,
що “закінчення позовної давності – правоприпиняючий юридичний факт”[12,
с.47]. Думки про те, що “позовна давність – це юридичний факт”[13,
с.252], дотримуються також інші вчені.

Істотною ознакою давності, яка врахована і в запропонованому автором
цієї статті визначенні даного поняття, є її вплив на припинення або
встановлення цивільних правовідносин. Такий вплив можуть спричиняти лише
юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими закон
пов’язує настання юридичних наслідків: встановлення, зміну або
припинення цивільних прав або обов’язків.

Отже, правова природа давності в цивільних правовідносинах полягає в
тому, що вона є юридичним фактом.

Давність, зокрема позовна, як юридичний факт поєднує в собі обставини,
які є наслідком свідомої поведінки людей, а також “які не залежать від
волі й намірів суб’єктів права”[14, с.129]. Обставиною, яка є наслідком
свідомої поведінки людини, слід, зокрема, вважати: не вчинення
управненою особою дій, спрямованих на примусову реалізацію свого
порушеного суб’єктивного права. Обставиною, яка не залежить від волі і
намірів суб’єкта матеріального цивільного права, є закінчення
визначеного в законі строку (позовної давності). Поважні причини
пропуску позовної давності, відсутність яких розглядається як умова її
настання, можуть мати характер як дій, так і подій. Наведені приклади
свідчать, що юридичний факт – давність не охоплюється ні поняттям дія,
ні подія.

На цій підставі, можна стверджувати, що давність у цивільних
правовідносинах займає самостійне становище в системі юридичних фактів і
поєднує в собі ознаки дій та подій.

У юридичній літературі відомі визначення поняття давності, в яких
акцентується увага на правових наслідках, що нею викликаються: “Давність
є узаконенням фактичного стану здійснення чи нездійснення відомих прав
після закінчення встановленого законом часу” [15, c.225]; “Під давністю
взагалі розуміють виникнення і припинення або втрату сили прав внаслідок
безперервного здійснення чи безперервного нездійснення їх” [16, c.405].
Наведені визначення не відображають правовий зміст давності в повному
обсязі.

Давність – це, передусім, юридичний факт, який спрямований на
встановлення або припинення цивільних правовідносин, а не самі правові
наслідки, що їх причиною і є давність.

Література

Луць В.В. Строки в цивільних правовідносинах: Конспекти лекцій з
спецкурсу. – Львів: ЛДУ, 1992.

Кравцов М.А. Позовна давність в радянському цивільному праві. – К.:
Вид-во Київ. ун-ту, 1960.

Болотников И.М. Проблемы исковой давности в советском гражданском праве:
Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Ленинград: Юрид. фак-т, 1964.

Вишновецька С.В. Строки в трудовому праві. – Чернівці: Рута, 1996.

Смольников В.Е. Давность в уголовном праве. – М.: Юрид. л-ра, 1973.

Ткачевский Ю.М. Давность в советском уголовном праве. – М.: Изд-во Моск.
ун-та, 1978.

Любавский Александр. Опыт комментария русских законов о давности //
Юридический вестник, 1864.

Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. – 11-е изд. – М.,
1914. – Т.1.

Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. – Вып.1. Введение “Общая
часть”. – С.-Пб, 1894.

Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.:
Госюриздат, 1958.

Грибанов В.П. Сроки в гражданском праве. – М.: Знание, 1967.

Ромовская З.В. Спорные вопросы учения об исковой давности // Вестник
Львов. ун-та. Серия юрид., 1988. – Вып.26.

Гражданское право Украины: [Учебник для вузов системы МВД Украины]: В 2
ч. / А.А.Пушкин, В.М.Самойленко, Р.Б.Шишка и др.; Под ред.
проф.А.А.Пушкина, В.М.Самойленко. – Харьков: Основа, 1996. – Ч.1.

Окіншевич Лев. Вступ до науки про право і державу. – Мюнхен: Український
Вільний Університет, 1987.

Азаревич Дмитрий. Система римского права: Университетский курс. – С.-Пб,
1887. – Т.1.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020