.

Законне представництво у стадії порушення кримінальної справи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
233 3106
Скачать документ

Реферат на тему:

Законне представництво у стадії порушення кримінальної справи

Законний представник обвинувачуваного, потерпілого чи позивача повинен
стати самостійним суб’єктом процесуальної діяльності, який, відповідно
до закону, вступає у справу з метою захисту прав та законних інтересів
особи в силу об’єктивних причин позбавленої можливості на самозахист
свого права. Реалізуючи відповідну функцію, він виступає представником
сторони захисту чи обвинувачення у справі.

Разом з тим особливості участі цього суб’єкта у стадії порушення
кримінальної справи залишаються не вивченими. Причиною цього є те, що
більшість відносин у цій стадії не врегульовані законодавчо, а участь у
ній беруть суб’єкти, які лише потенційно володіють здатністю набути
статусу учасника процесу. Вказані обставини винесли дану стадію за межі
правового інтересу процесуалістів, у зв’язку з чим роботи з дослідження
питань законного представництва недієздатних учасників
кримінально-процесуальної діяльності практично не торкалися проблем
участі законного представника у стадії порушення кримінальної справи
[1].

Однак предмет нашого дослідження є невід’ємною складовою вивчення
загальних проблем законного представництва у кримінальному процесі
загалом, адже саме у першій стадії досудового провадження закладаються
підвалини успішного розслідування та вирішення кримінальної справи.
Головним завданням при цьому вбачається визначення системи прав, якими
на даному етапі має володіти законний представник зацікавленої особи.

Зауважимо, що в цій стадії кримінально-процесуальні відносини законного
представництва не виникають, оскільки відсутній суб’єкт таких відносин
(обвинувачуваний, потерпілий, цивільний позивач), у зв’язку з чим
терміни “обвинувачуваний” та “потерпілий” під час аналізу цього етапу
провадження вживаються виключно стосовно осіб, які потенційно володіють
можливістю набуття відповідного статусу в подальших стадіях процесу, а
термін “законний представник” – щодо особи, яка перебуває у
загальноправових відносинах законного представництва із зацікавленим
суб’єктом провадження. Як вказує В. Адаменко, заявник або особа, що
виражає його волю, може взяти участь на стадії порушення кримінальної
справи шляхом подання органам дізнання, слідчому, прокурору та судді
заяви або повідомлення про злочин, а також шляхом надання необхідних
матеріалів та пояснень. Однак вести мову про кримінально-процесуальне
представництво в цій стадії судочинства ще не можна. Тут діє
загальноправове представництво, передбачене норами матеріального права
[2, с.121].

Чинний кримінально-процесуальний закон прямо не передбачає участі
законного представника заявника чи іншої зацікавленої особи у стадії
порушення кримінальної справи, однак це не означає, що така участь
неможлива. Так, згідно із ст.437 КПК неповнолітнього обвинуваченого
викликаєють до слідчого, прокурора чи до суду, як правило, через його
батьків або інших законних представників. Очевидно, що виклик будь-якого
неповнолітнього на будь-якому етапі провадження повинен відбуватися за
аналогією з цією статтею. Проте справжня роль законного представника у
стадії порушення кримінальної справи, на нашу думку, повинна бути значно
ширша, на що вказує низка обставин практичного характеру.

Зокрема, участь законного представника потерпілого у цій стадії
пояснюється необхідністю задовольнити гарантоване державою право на
захист законного інтересу особи, якій злочином завдано фізичної,
матеріальної чи моральної шкоди.

Очевидно, що своє право особа могла б захистити в порядку цивільного
судочинства. Проте цивільне судочинство з кількох причин не може
компенсувати захисту, який пропонує кримінально-процесуальне
провадження. По-перше, цивільно-процесуальні засоби захисту забезпечують
відшкодування лише в матеріальній формі, в той час як кримінальний
процес передбачає, найперше, застосування заходів превенції (убезпечення
потеплілого та інших членів суспільства від суспільно-небезпечної
особи), а вже потім відшкодування завданих збитків, що, за умови
вчинення кримінально-карного делікту, має досить вагоме значення.
Скажімо, цивільний процес не передбачає заходів безпеки, які могли б
бути застосовані до особи у разі наявності реальної загрози її життю,
здоров’ю, житлу чи майну (ст.52-1 КПК). По-друге, публічно-правовий
характер кримінально-процесуальних відносин у більшості випадків не
потребує від особи значних особистих зусиль і витрат, пов’язаних з
порушенням провадження та обов’язком доказування у справі.

Вже зі стадії порушення кримінальної справи потерпілий виступає в ролі
суб’єкта, який має незаперечний інтерес у тому, аби було розпочате
кримінально-процесуальне переслідування. Проте таке переслідування не
виникає автоматично. В багатьох випадках воно залежить від активних дій
самого потерпілого або навіть неможливе без таких дій (наприклад, у
справах приватного та приватно-публічного обвинувачення). І очевидно, що
у випадку неповноліття, наявності психічних чи фізичних вад, які
обмежують реальну здатність особи до свідомої або достатньо активної
діяльності, без законного представництва обійтись неможливо.

З іншого боку, у випадку представництва особи, щодо якої вирішується
питання про порушення кримінальної справи (майбутнього
обвинувачуваного), гарантована участь законного представника сприяла б
зменшенню психологічного тиску на неї. Така участь була б додатковим
джерелом контролю за об’єктивністю та неупередженістю органів, які
вирішують питання про порушення справи, – що особливо актуально тоді,
коли процесуальні гарантія обов’язкової участі захисника ще не вступила
у силу.

Зрештою, законні представники могли б сприяти правильному і швидкому
вирішенню завдань стадії. Через близькість з обвинувачуваним, доступ до
його оточення їм можуть бути відомі як обставини вчинення злочину, так і
обставини, що вказують на непричетність підопічного до злочину. Законні
представники могли б бути необхідним джерелом інформації про особу
підопічного, наявність у нього розумової відсталості, неповноліття тощо.

Законне представництво на цій стадії може починатися з моменту заявлення
про злочин, у зв’язку з чим участь законного представника набуває
процесуального оформлення. Подавши заяву чи повідомлення про злочин,
законний представник виступає в ролі самостійного суб’єкта – заявника. І
хоча проблема наділення заявника правами, достатніми для здійснення
функцій самостійного учасника кримінально-процесуальної діяльності лише
обговорюється в процесуальній літературі [3], даний суб’єкт вже сьогодні
володіє правом на забезпечення безпеки (ч.3 ст.97 КПК), правом бути
повідомленим про результати перевірки вказаних у повідомленні обставин
(ст.99 КПК) та правом оскаржити відмову в порушенні справи (ст.99-1
КПК).

Участь законного представника у стадії порушення кримінальної справи в
порядку публічного обвинувачення виявляється в двох основних аспектах:
заявленні про вчинений злочин та участі в розгляді та вирішенні такої
заяви.

Право на заявлення про вчинений злочин законодавець не пов’язує з
будь-яким статусом особи, у зв’язку з чим таку заяву може подати
будь-який суб’єкт, який володіє інформацією, що вказує на можливість
вчинення злочину, чи який затримав підозрювану особу на місці вчинення
злочину або з речовими доказами (п.1, 2 ст.94 КПК). Саме тому право
законного представника потерпілого на заявлення про вчинений проти його
підопічного злочин є незаперечним. Таку заяву він може подавати як від
імені потерпілого, так і від власного імені.

На нашу думку, заява законного представника про вчинений щодо його
підопічного злочин повинна бути прийнята навіть тоді, коли про вказані в
ній обставини вже повідомили інші особи, оскільки в такому разі він буде
наділений статусом заявника і володітиме низкою вказаних вище прав.

Серед приводів до порушення кримінальної справи ч.1 ст.94 КПК відносить
явку з повинною (в редакції п.1 ч.1 ст.66 КК – “з’явлення із
зізнанням”). Відповідно до ст.96 КПК, явка з повинною – це особисте,
добровільне письмове чи усне повідомлення заявником органу дізнання,
дізнавачу, слідчому, прокурору, судді або суду про злочин, учинений чи
підготовлюваний ним, до порушення проти нього кримінальної справи або до
винесення постанови про притягнення його як обвинуваченого.

Згідно зі ст.66 КК, з’явлення із зізнанням є обставиною, яка пом’якшує
покарання. Більше того, для багатьох злочинів з’явлення із зізнанням є
обставиною, яка звільняє від відповідальності (ч.2 ст.144; ч.2 ст.255;
ч.5 ст.258; ч.4 ст.307; ч.4 ст.311№; ч.3 ст.369 КК).

Очевидно, що з’явлення із зізнанням – право особи, яка вчинила злочин.
Однак, чи є таке право особистим за характером, чи в окремих випадках
(неповноліття, вади психічного чи фізичного здоров’я) воно може бути
реалізоване законним представником від імені підопічного?

Конкретна вказівка в законі на те, що з’явлення із зізнанням – особисте
повідомлення, на перший погляд, не дає можливості ствердно відповісти на
таке запитання. Однак, якщо виходити із змісту цієї дії, то суть її
полягає у тому, що особа, усвідомивши протиправність свого діяння або з
інших причин, розкаялася у вчиненому, а відтак перестає бути соціально
небезпечною. В п.1 ч.1 ст.66 КК з’явлення із зізнанням стоїть в одному
ряду із щирим каяттям та активним сприянням розкриттю злочину, тобто має
однаковий з ними зміст. Отже, ми схиляємося до думки, що з’явлення із
зізнанням, здійснене законним представником від імені підопічного, може
бути прийняте у випадку його підтвердження подальшими діями самого
підопічного, які вказують на його каяття та бажання розкрити злочин.
Причиною для цього є й те, що особа, яка вчинила злочин, через
неповноліття чи психічні вади сама може не усвідомлювати значення даної
дії, або через фізичні вади об’єктивно бути нездатною її вчинити.

Як вказує В. Адаменко, зміст повідомлення через іншу особу в тому, щоб
заява була зроблена добровільно і за ініціативою того, хто вчинив
злочин, однак не обов’язково ним самим. Заява громадянина про вчинення
ним кримінально карного діяння через іншу особу не суперечить поняттю
явки з повинною [2, с.116].

Якщо з’явлення із зізнанням, заявлене законним представником, не
заходить підтвердження в подальшій поведінці обвинувачуваного (відмова
від зізнання, відмова давати показання тощо), звернення законного
представника слід розглядати як привід до порушення кримінальної справи,
передбачений п.1 ч.1 ст.94 КПК.

З цією проблемою тісно межує проблема добровільного відшкодування шкоди,
яка є обов’язковою складовою дієвого каяття (ст.45 КК) та обставиною, що
пом’якшує відповідальність (п.2 ч.1 ст.66 КПК). В теорії кримінального
процесу прийнято вважати, що інші особи (родичі, друзі) не можуть бути
самостійними суб’єктами права на добровільне відшкодування шкоди особам,
які постраждали від злочину, хоча їхня допомога при цьому не
виключається [4, 83], що загалом правильно. Разом з тим добровільне
відшкодування шкоди, здійснене законним представником від імені
підопічного чи від свого імені (коли сам законний представник виступає
цивільним відповідачем), слід розглядати як підставу звільнення
підопічного від покарання (ст.45, 46 КК) чи пом’якшуючу його вину
обставину (п.2 ст.66 КК). Таке право випливає з неповноцінності самого
суб’єкта, зумовленої його неповноліттям, фізичними чи психічними вадами.
Водночас, законний представник юридично є особою відповідальною за дії
свого підопічного.

В процесі перевірки повідомлення про злочин можливе відібрання пояснень
органом, який веде процес. Якщо при цьому потрібно викликати
неповнолітнього, то такий виклик, за аналогією зі ст.433 КПК,
відбувається через законного представника. Проте, оскільки відібрання
пояснень не є процесуальною дією, а відтак не врегульоване законом,
порядок та умови їх відібрання визначаються за домовленістю слідчого та
законного представника. Це ж стосується і пояснень самого законного
представника. Зрештою, законний представник та його підопічний не
зобов’язані давати будь-які пояснення чи показання.

Відповідно до ч.2 ст.97 КПК, за заявою або повідомленням про злочин
прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані не пізніше як у
триденний строк прийняти одне з таких рішень: 1) порушити кримінальну
справу; 2) відмовити в порушенні кримінальної справи; 3) спрямувати
заяву або повідомлення за належністю. Особливе значення має рішення про
порушення кримінальної справи чи відмову в такому порушенні.

На випадок порушення справи кримінально-процесуальний закон не
передбачає обв’язку органу, який її порушив, повідомити про цей факт
заявника чи особу, щодо якої вона порушена. Очевидно, це пояснюється
тим, що ці суб’єкти зазвичай залучаються у справу як обвинувачувані,
потерпілі, позивачі чи свідки. Разом з тим така ситуація не є
нормальною, особливо у випадку неповідомлення особи, щодо якої ця справа
порушена – адже довідатись про цю обставину вона може лише у разі
прийняття щодо неї рішення про запобіжне обмеження (ст.98-1 КПК). Більше
того, до затримання як підозрюваного чи пред’явлення обвинувачення ця
особа фактично не є учасником справи і не має будь-яких прав, у тому
числі і права на захист.

?

???????¤?$????/? Таку позицію обстоював, зокрема, М. Строгович, за яким
кримінальна справа порушується щодо факту, події злочину, але не особи
[5, с.12]. Однак, у багатьох випадках подія злочину невіддільна від
особи, яка її вчинила, як це, наприклад, спостерігається при вчиненні
службових злочинів. Тому оптимальнішою слід вважати позицію, за якою
особу, щодо якої порушено кримінальну справу, слід визнати підозрюваною
з моменту такого порушення і наділити правами підозрюваного [6].

Крім того, в кримінально-процесуальному кодексі треба передбачити
обов’язок органу, який вирішує питання порушення кримінальної справи,
повідомляти заявника про результати розгляду поданої ним заяви незалежно
від того, порушена справа, чи ні. При цьому щоразу йому повинна
надсилатись копія постанови. У випадку порушення справи застосування
такого правила дасть змогу заявнику-потерпілому та його законному
представнику належно підготуватися до участі в процесі доказування у
стадії досудового слідства, а у випадку відмови в порушенні – мотивовано
оскаржити таку відмову.

Що стосується відмови від порушення кримінальної справи, то вона можлива
за наявності будь-якої з вказаних у ч.1 ст.6 КПК обставин. Відновний
матеріал оформляється з вказівкою на обставину, через яку орган
дізнання, слідчий чи прокурор відмовляють у порушенні справи. Разом з
тим обставини, вказані в п.4, 5, 8 ч.1 ст.6 КПК, є нереабілітуючими за
характером, у зв’язку з чим постанова про відмову в порушенні
кримінальної справи з вказівкою на такі обставини має розглядатись як
висловлена від імені держави підозра, що певна особа вчинила злочин,
хоча притягнення її до відповідальності неможливе. Так у випадку відмови
у порушенні кримінальної справи за п.5 ч.1 ст.6 КПК щодо малолітнього до
11 років цей факт відображається у відомостях профілактичного обліку
кримінальної міліції у справах неповнолітніх та служби у справах
неповнолітніх відповідної держадміністрації. Відповідному обліку
підлягає й інформація щодо інших суб’єктів. Це, своєю чергою, може тягти
як негативні моральні, так і юридичні наслідки для особи, яка, фактично,
визнана правопорушником. Проте закон не передбачає заперечення проти
можливості відмови в порушенні кримінальної справи з цих підстав, як це
передбачено у випадку закриття справи.

На нашу думку, як самі особи, щодо яких відмовлено в порушенні
кримінальної справи за нереабілітуючими підставами, так і їхні законні
представники, повинні мати змогу заперечити проти такої відмови, в
результаті чого справа підлягає відкриттю і провадження має
продовжуватися в звичайному порядку.

Зауважимо, що на відміну від порушення справи у випадку відмови в її
порушенні, згідно з ч.1 ст.99 КПК передбачене повідомлення
заінтересованих осіб. Під заінтересованими особами у цьому разі слід
розуміти не лише заявників, але й осіб, щодо яких розглядалось питання
про таке порушення, та їхніх законних представників.

Постанова про відмову в порушенні справи може оскаржуватись законним
представником згідно зі ст.99-1 КПК.

Окремі особливості на цій стадії має законне представництво потерпілого
у справах приватного обвинувачення (ст.125 КК; ст.126 КК; ст.356 КК), в
яких публічне начало, визначене ст.4 КПК, відходить на другий план,
поступаючись місцем диспозитивному праву приватної особи на судовий
захист.

Оскільки порушення справи та її судовий розгляд в такій категорії справ
перебуває в залежності виключно від активних дій потерпілого, то участь
у такій категорії справ неповнолітніх, осіб з психічними та фізичними
вадами фактично неможлива без їхнього законного представництва, під час
дослідження питань реалізації якого важливим є з’ясування трьох основних
аспектів: чи може бути така справа порушена за скаргою законного
представника; чи може він виконувати в ній обов’язки обвинувача; як саме
повинні бути розв’язані суперечності в позиціях потерпілого та законного
представника.

Право на подання скарги у справах приватного обвинувачення, звичайно
пов’язується з наявністю в особи, яка подає таку скаргу, дієздатності
[7, с.122-123.]. Однак кримінально-процесуальний закон формально не
пов’язує право на подання такої скарги з повною дієздатністю особи. Так,
якщо малолітні, внаслідок недостатнього розвитку справді практично не в
змозі користуватися таким правом, ним можуть користуватися неповнолітні
відтак правомірною є думка, за якою право на самостійну подачу скарги
може бути надано неповнолітнім з 14 років [8, с.23-24].

Водночас, оскільки всі вказані суб’єкти не володіють повною
процесуальною дієздатністю, щодо них можливе здійснення законного
представництва, а отже і подання скарги через законного представника.
При цьому, якщо виходити з таких властивих йому ознак як право захищати
права і законні інтереси підопічного у всіх установах, у тому числі й
судові, та незалежність у своїх діях від волі підопічного, законний
представник має безумовне право на подання скарги з метою порушення
справи приватного обвинувачення. Така позиція є загальновизнаною в
теорії і практиці кримінального процесу [9], відтак її можна закріпити у
відповідній нормі закону (зокрема ст.27 КПК).

Законний представник повинен подавати скаргу від свого імені. Причому
така скарга повинна відповідати вимогам, які пред’являються до
обвинувального висновку (ч.1 ст.251 КПК), що в окремих випадках
ускладнює її подання особою, яка не володіє знаннями в галузі
юриспруденції. В такому разі законний представник може скористатися
допомогою представника за договором, який, однак, виступатиме не від
імені законного представника, а від імені потерпілого підопічного. Такий
представник виступає як самостійний суб’єкт провадження і, діючи за
дорученням законного представника в інтересах підопічного, сам подає
скаргу про порушення справи приватного обвинувачення. Разом з тим,
законний представник може звернутись із заявою до прокурора про
порушення такої справи в порядку публічного обвинувачення, відповідно до
ч.3 ст.27 КПК.

Однак, чи може законний представник, за скаргою якого порушено справу,
виконувати в ній обов’язки обвинувача, замінивши потерпілого. На нашу
думку, якщо законний представник має право подати скаргу про порушення
справи, то він повинен мати і право відстоювати заявлене в ній
обвинувачення. При цьому він виступає як представник потерпілого, а не
потерпілий. І хоча законний представник не може мати у справі
представника за договором, він може запросити такого представника для
свого підопічного і виступати у справі поряд з ним.

Не менш важливим є питання правового вирішення суперечності у позиціях
потерпілого та його законного представника, особливо коли такі
суперечності стосуються ключового моменту провадження – подання скарги
та примирення з потерпілим.

На нашу думку, вирішуючи цю проблему, треба виходити з обсягу
дієздатності потерпілого як однієї з безпосередніх підстав його
законного представництва. Так, оскільки малолітні потерпілі, а також
потерпілі, визнані судом недієздатними, не можуть брати участь у
вирішенні процесуальних питань розпорядчого характеру, суд повинен
керуватися виключно позицією законного представника. Що ж до потерпілих
віком від 14 до 18 років та потерпілих з психічними вадами, які не
визнані недієздатними, позиція останніх повинна бути врахована судом.
Однак, при цьому підлягає застосуванню принцип, викладений в ч.2 ст.32,
ч.3 ст.37 ЦК, за яким правочини осіб з неповною та обмеженою
дієздатністю вчиняються за згодою законних представників. Отже, ми
підтримуємо думку, згідно з якою законний представник не може подати
скарги на захист інтересів неповнолітнього (віком від 14 до 18 років)
потерпілого, якщо останній не бажає порушення справи [8, с.24]. Це ж
стосується і законного представника громадянина, визнаного обмежено
дієздатним. Закриття ж порушеної справи у випадку примирення такого
потерпілого з обвинувачуваним можливе лише за наявності згоди законного
представника, що є загальновизнаним правилом [10, с.95]. Сам же законний
представник виступити з ініціативою закриття справи може лише у випадку
представництва малолітнього чи визнаного судом недієздатним потерпілого.

У справах приватно-публічного обвинувачення особистий характер завданої
шкоди поєднується зі значною суспільною небезпечністю, що зумовлює
особливості процесуальної форми притягнення до відповідальності. Наразі
до злочинів, які переслідуються в порядку приватно-публічного
обвинувачення, належить лише один склад злочину – зґвалтування без
кваліфікуючих ознак (ч.1 ст.152 КК), оскільки у випадку зґвалтування
головною кваліфікуючою ознакою виступає вчинення діяння проти волі
потерпілої особи, про що, здебільшого, можна довідатись лише від неї
особисто. Однак учинення злочинів, передбачених ст.153, 154 КК за
вказаною ознакою фактично не відрізняється, відтак спірним є
невіднесення їх законодавцем до категорії злочинів приватно-публічного
обвинувачення. На нашу думку, такі злочини також повинні порушуватись
лише за скаргою потерпілої особи в порядку, визначеному ч.2 ст.27 КПК.

Зауважимо, що зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього (ч.3 ст.152
КК), а також малолітньої чи малолітнього (ч.4 ст.152 КК) порушується в
порядку публічного обвинувачення за наявності приводів та підстав,
визначених ст.94 КПК, у зв’язку з чим законне представництво в цій
категорії справ може мати місце лише у випадку зґвалтування повнолітньої
недієздатної чи обмежено дієздатної особи. При цьому у випадку
зґвалтування обмежено дієздатного законний представник може подати
скаргу лише за згодою потерпілої особи. У випадку подання такої скарги
законним представником без згоди підопічного, останній повинен мати
право її відкликати, в результаті чого справа підлягає припиненню за п.7
ч.1 ст.6 КПК.

Отже, у стадії порушення кримінальної справи законні представники
повинні володіти правом: 1) бути присутнім під час відібрання пояснень
від підопічного і самому давати пояснення з приводу обставин, що мають
значення для справи; 2) бути попередженим про прийняте в результаті
провадження у стадії порушення кримінальної справи рішення;
3) знайомитись з постановою про порушення кримінальної справи чи відмову
в такому порушенні; 4) оскаржувати прийняте рішення в порядку ст.99-1
КПК; 5) на забезпечення безпеки.

Крім того, законні представники особи, щодо якої вирішується питання про
притягнення до відповідальності, повинні мати змогу від імені
підопічного заявляти з’явлення із зізнанням, яке може бути прийняте як
таке у випадку його підтвердження подальшими діями самого підопічного,
що вказують на його каяття та бажання розкрити злочин.

Законні представники потерпілого повинні мати право: 1) у справах
публічного обвинувачення на власний розсуд заявляти про вчинений проти
його підопічного злочин; 2) у справах приватного та приватно-публічного
обвинувачення на власний розсуд подавати скаргу про злочин, вчинений
проти малолітнього чи визнаного судом недієздатним підопічного, за
згодою підопічного подавати скаргу про злочин, вчинений проти
неповнолітнього чи обмежено дієздатного; 3) підтримувати в суді
пред’явлене приватне обвинувачення, виступати з ініціативою закриття
справи на підставі п.6 ст.6 КПК, або давати згоду на таке закриття.

Література

Див. напр.: Стецовский Ю. Процессуальное положение законного
представителя обвиняемого // Советская юстиция. – 1970. – №6. – С.13-14;
Тепляков П.П. Законный представитель несовершеннолетнего обвиняемого в
советском уголовном процессе: Автореф. дисс…канд. юрид.наук. – М., 1973.
– 24 с; Туленков П.М. Участие представителей на предварительном
следствии в советском уголовном процессе. – Волгоград, 1976. – 84с.;
Шейфер С.А., Лазарева В.А. Участие потерпевшего и его представителя на
предварительном следствии. – Куйбышев, 1979. – 92с.; Саркисянц Г.П.
Законный представитель несовершеннолетнего обвиняемого в суде. –
Ташкент, 1985. – 151с. та ін.

Адаменко В.Д. Советское уголовно-процессуальное представительство. –
Томск, 1978. – 196с.

Див.: Демидов И.Ф. Заявитель в советском уголовном процессе // Вопросы
борьбы с преступностью. – Вып.36. – М., 1982. – С.87-88; Смітієнко З.,
Назаренко Р. Вдосконалення кримінально-процесуальних правовідносин на
початковому етапі кримінального судочинства // Право України. – 2000. –
№5. – С.37-40.

Клименко Я. Добровільне відшкодування шкоди особам, постраждалим від
злочину // Право України. – 2002. – №3. – С.82-86.

Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М., 1970. – Т.2.
516с.

Див.: Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі. – К., 2002. – С.10;
Філін Д. Процесуальне становище особи, щодо якої порушено кримінальну
справу // Право України. – 2003. – №7. – С.93-95.

Див.: Божьев В.П. Представительство в уголовном процессе // Ученые
записки ВНИИСЗ. – Вып.15. – 1968. – С.117-133.

Шейфер С.А., Лазарева В.А. Вказана праця.

Див.: Научно-практический комментарий к уголовно-процессуальному кодексу
РСФСР / Под ред. Л.Н. Смирнова. – М., 1965. – С.13; Божьев В.П. Вказана
праця. – С.123; Туленков П.М. Вказана праця. – С.60; Адаменко В.Д.
Вказана праця. – С.114; Шейфер С.А., Лазарева В.А. Вказана праця. –
С.23; Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі
України. – К., 1998. – С.77; Кримінально-процесуальний кодекс України:
науково-практичний коментар / За заг. ред. В.Т. Маляренка,
В.Г. Гончаренка. – К., 2003. – С.79.

Матюшенко Р. Закриття кримінальної справи у зв’язку з примиренням
обвинуваченого з потерпілим // Право України. – 2002. – №4. – С.94-96.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020