Реферат на тему:
Правові обмеження та заборони для державних службовців
Вступаючи на державну службу, особа, крім прав та основних обов’язків
державного службовця, свідомо й добровільно приймає встановлені
законодавством обмеження і заборони. Правові обмеження державних
службовців зумовлені специфікою виконуваних ними державних функцій і
службових повноважень. Головна мета правових обмежень – це забезпечення
ефективного функціонування державної служби, встановлення правових
бар’єрів перед можливими зловживаннями державних службовців, створення
умов для належного виконання посадових повноважень і реалізації
встановлених Конституцією прав і свобод службовців [1, c.335].
Правові обмеження й заборони стосуються осіб, які мають намір стати на
державну службу, і діють протягом усього часу проходження цими особами
державної служби. Вони можуть бути скасовані або змінені лише шляхом
внесення змін у діюче законодавство.
Законом “Про державну службу” встановлені спеціальні обмеження і
заборони для державних службовців (ст.4, 12, 16). Обмеження стосуються
влаштування на державну службу, однак вони в кожному випадку не
пов’язані із наданням якихось переваг чи дискримінацією залежно від
раси, національності, мови, походження, статі, майнового чи службового
стану, переконань та ін. Вони, скоріше, випливають із загальних положень
про рівність прав громадян на заміщення посад, які передбачають деякі
обмеження. Їх можна розцінювати, як умови влаштування на державну
службу. Так у ст.4 серед таких умов (вимог) названі відповідна освіта і
професійна підготовка, тобто мова йде про інтелектуальні здібності.
Окрім того, в даній статті передбачені вимоги і до моральних якостей
кандидата на державну службу.
У ст.12 Закону також закріплені деякі обмеження, а саме: не можуть бути
обраними або призначеними на посаду в державному органі та апараті
особи, які визнані у встановленому порядку недієздатними; які мають
судимість, що є несумісною із зайняттям посади; які у разі прийняття на
службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі близьким родичам
чи своякам. Такими вважаються: батьки, подружжя, брати, сестри, сини,
доньки, а також брати, сестри, батьки і діти подружжя.
Ще одне обмеження випливає з обов’язку декларування доходів. Особа, яка
претендує на зайняття посади, але відмовляється від подання відомостей
про доходи, не може бути прийнята на державну службу.
Цей перелік не є вичерпним. Діюче законодавство передбачає ще інші
обмеження, які стосуються окремих видів державної служби. Наприклад, не
підлягають, звичайно, прийому на службу в ОВС призовники. Деякі
обмеження при влаштуванні на мілітаризовану службу пов’язані із статтю
особи і станом здоров’я. Ще одне обмеження може стосуватися наявності в
особи громадянства іншої держави. У Законі “Про правовий статус
іноземців” зазначено, що іноземці не можуть призначатися на посади і
займатися певною діяльністю, якщо відповідно до законодавства України
призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов’язане з
належністю до громадянства України (ст.8). Власне, право на державну
службу, відповідно до ст.4 Закону “Про державну службу”, мають громадяни
України.
Заборони для державних службовців пов’язані з проходженням державної
служби і спрямовані на забезпечення належного виконання
державно-службових обов’язків та недопущення зловживань службовим
становищем. До них можна віднести загальні заборони, які стосуються всіх
державних службовців різних видів служби. Державному службовцю
забороняється: брати участь у діях, що суперечать національним інтересам
України, ускладнюють функціонування державних органів; вчиняти дії, що
можуть бути розцінені як використання свого службового становища
(корупційні діяння); виявляти всупереч інтересам справи упередження або
прихильність до будь-якої організації або особи; виявляти бюрократизм,
відомчість (ст.5 Закону).
Відповідно до ст.16 Закону “Про державну службу” та Закону “Про боротьбу
з корупцією”, державний службовець не має права займатись
підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або бути
повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює.
Підприємницькою діяльністю є офіційно визнана самостійна, систематична
на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт,
наданню послуг та зайняття торгівлею з метою одержання прибутку [2].
Безпосереднє зайняття такою діяльністю або опосередкована участь у ній
щляхом входження до складу керівних органів підприємств, господарських
товариств, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють
підприємницьку діяльність, сприяння цій діяльності може служити наданню
такій організації пільг, певних переваг або інших благ чи послуг.
Порушення цієї заборони, якщо воно не містить складу злочину, тягне за
собою дисциплінарну відповідальність, а саме – служить підставою для
припинення державно-службових відносин. А порушення спеціальних для
державних службовців і посадових осіб заборон, передбачених ст.5 Закону
“Про боротьбу з корупцією”, тягне за собою адміністративну
відповідальність.
Поряд з цим зауважимо, що вказане обмеження не стосується права
державного службовця на вкладання коштів в акціонерні товариства,
тримання акцій та одержання дивідендів як рядовому акціонеру. Така
діяльність, відповідно до Законів України “Про підприємництво” та “Цінні
папери і фондову біржу”, не вважається підприємництвом.
Установивши зазначені заборони і відповідальність за їх порушення,
законодавець повинен урегулювати ще одне дуже важливе питання, пов’язане
із загальногромадянським правом державного службовця на власність та її
захист. Йдеться про ситуацію, коли громадянин, який займався
підпримницькою діяльністю, безпосередньо або через посередників стає на
державну службу. Як бути з його власністю, частками в статутному
капіталі комерційних організацій та ін.? У Федеральному законі “Про
основи державної служби Російської федерації” (п.2 ст.11) передбачено,
що державний службовець зобов’язаний передавати в довірче управління під
гарантію держави на час проходження державної служби свої частки (пакети
акцій) в статутному капіталі комерційних організацій. Закон України
також повинен закріпити відповідні гарантії державних службовців.
b
??$?ового характеру, а також про належне йому та членам сім’ї нерухоме
та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери. Порядок виконання
цього обов’язку регламентується Постановою Кабінету Міністрів “Про
застосування ст.13 Закону “Про державну службу” від 11 серпня 1995 року.
Державний службовець не має права виконувати ще якусь іншу оплачувану
роботу на умовах сумісництва, крім наукової, викладацької, творчої
діяльності, а також медичної практики.
Обмеження щодо суміщення видів діяльності для членів Кабінету Міністрів
України, керівників центральних органів та місцевих органів державної
виконавчої влади передбачені самою Конституцією України (ст.120).
Така заборона пов’язана з тим, що державний службовець покликаний
служити народу, а отже, повинен повністю присвятити себе державній
службі і дбати про її ефективність, не відволікаючи свою увагу і сили на
інші види діяльності.
Закон також передбачає для державного службовця заборону представництва:
він не вправі бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де
він працює. Представництво полягає у виконанні повіреним від імені
довірителя певних юридичних дій. Якщо державний службовець виступав
повіреним третіх осіб у державному органі, де він перебуває на службі,
то міг би використовувати своє службове становище на користь приватних
осіб.
Держаному службовцю заборонено приймати подарунки чи послуги від
фізичних або юридичних осіб у зв’язку зі своєю службовою діяльністю.
Заборонені винагороди конкретизуються в Законі України “Про боротьбу з
корупцією”, де корупційними діяннями вважаються: незаконне одержання
матеріальних благ, послуг і пільг або інших переваг, у тому числі
прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною
(тарифом), яка є істотно нижчою від фактичної вартості, одержання
кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого
майна з використанням пільг і переваг.
Метою такої заборони є запобігання використанню службового становища в
особистих та корисливих цілях; наданню переваг певним фізичним чи
юридичним особам у вирішенні справ, в яких вони зацікавлені.
У проекті Міжнародного Кодексу поведінки державних посадових осіб
[3, с.89-91] зазначається, що державні посадові особи не повинні ставити
себе в таке становище, коли вони стають морально зобов’язаними виявляти
прихильне ставлення або особливу увагу будь-якій особі або організації,
погоджуючись прямо або опосередковано отримати винагороду (п.9).
З огляду на сказане проектом Кодексу основних правил поведінки
державного службовця в Україні передбачено норму, яка цілком забороняє
приймати від фізичних та юридичних осіб подарунки, інші цінні речі за
послуги, надання яких входить до його службових повноважень. Поряд з цим
вважається за доцільне у зв’язку з особливими подіями у житті службовця
визнати за можливе прийняття ним звичайних знаків уваги. Головним
критерієм прийнятності цих знаків уваги повинен бути такий спосіб їх
надання та прийняття і така вартість, що не може негативно вплинути на
рівень довіри до самого службовця, до органу, де він працює. Вартість
таких знаків уваги повинна бути чітко визначена законом [4].
Державний службовець не може брати участі у страйках та вчиняти інші
дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу, а
також брати участь у діях, що суперечать національним інтересам України.
Оскільки на державну службу покладені завдання забезпечення добробуту
громадян України, задоволення і захисту їх законних прав та інтересів,
сприяння вирішенню всіх гострих проблем сучасного життя, службова
дисципліна повинна бути стабільною і надійною. Від цього в кінцевому
підсумку залежить міцність державної дисципліни, гармонія суспільних і
економічних відносин.
Із ст.16 Закону також випливає, що державний службовець не може
використовувати своє службове становище в інтересах політичних партій та
інших об’єднань громадян. Хоча Закон прямо не забороняє їх членства у
політичних партіях, проте із сутності та принципів самої державної
служби випливає така несумісність. Таке обмеження спрямоване на
недопущення домінування в діяльності державних службовців тієї чи іншої
ідеології, політизації діяльності державного апарату, що може привести
до диктатури однієї партії і підпорядкування державних органів
здійсненню її політичних планів. А з принципів державної служби
випливає, що виконання державним службовцем своїх обов’язків повинно
бути позбавлено будь-якої політичної залежності, інших кон’юнктурних
впливів, а спрямовуватись на задоволення і захист прав та законних
інтересів громадян України.
Встановлена заборона не позбавляє державного службовця права на участь у
політичному житті, на певні політичні погляди і переконання. Він бере
участь у політичній діяльності таким чином, щоб не підривати віру
громадськості в безстороннє виконання ними своїх функцій і обов’язків.
Правовою умовою, яка забезпечує дотримання державним службовцем заборони
використовувати службове становище в інтересах партій, є положення ч.III
ст.37 Конституції України, де вказано на недопущення створення і
діяльності організаційних структур політичних партій в державних
органах. Однак, варто зауважити, що за порушення цієї конституційної
заборони діюче законодавство не передбачає відповідальності.
Проблема збалансування співвідношення нейтральності державої служби та
прав і свобод державного службовця, з одного боку, й одночасно
забезпечення стабільності в діяльності апарату виконавчої влади
незалежно від політичних змін на всіх рівнях влади – з іншого,
залишається невирішеною в нашому законодавстві. Досвід зарубіжних країн
показує, що державний службовець у системі кар’єрної державної служби
може мати право бути членом політичної партії, але з багатьма
обмеженнями, пов’язаними із специфікою самої служби (від повного
нейтралітету у Великобританії до можливості вести політичну діяльність
поза державною службою у Франції). Для нашого перехідного суспільства
важливо знайти оптимальний баланс між правами та свободами державного
службовця як громадянина та новими вимогами до державної служби,
зумовленими створенням якісно нової та ефективної системи державного
управління.
Література
Старилов Ю.Н. Служебное право. – М.: БЕК, 1996.
Закон про підприємництво //Відомості Верховної України. – 1991. – №14. –
Ст.168.
Государство и право. – 1996. – №8.
Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні:
актуальні проблеми реформи. – К., 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
