.

Розвиток інституту давності у цивільних правовідносинах (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
242 2916
Скачать документ

Реферат на тему:

Розвиток інституту давності у цивільних правовідносинах

Перші пам’ятки українського писаного права не визнавали
матеріально-правової сили за давністю. “Руська правда” в усіх своїх
редакціях прямо заперечувала давність. Так ст.28 “Про тяжу” передбачала:
“Якщо необережний набувач, у якого власник витребував свою річ через
суд, в майбутньому зустріне людину, що продала йому крадену річ, він має
право стягнути з продавця свої гроші, незалежно від того, скільки часу
минуло” [9, c.142]

В Україні інститут давності в цивільних правовідносинах бере свій
початок із Віслицького статуту польського короля Казимира 1347 року,
який діяв на Західноукраїнських землях. У статуті виявлено 8 статей,
присвячених праву давності. Ці статті розміщені непослідовно і мають
казуальний стиль викладу. Якщо наступні правові документи, в яких
давалася регламентація давності, мали загальний стиль викладу і містили
перелік вимог, що їх давність не стосувалася, то статут короля Казимира,
навпаки, згадував лише про ті вимоги, на які давність поширювалася.
Зокрема, Віслицьким статутом встановлювалася 30-річна давність для
викупу маєтків, що перебували в заставі; 6-річна давність – для
витребування майна вдови; 2-річна давність – для звернення із скаргою на
самовільне зведення плотів у чужому маєтку; давність тривалістю в 3 роки
і 3 місяці – для витребування у колишніх опікунів дітьми, що вийшли
з-під опіки; 4-річна давність – для витребування позикодавцем своїх
грошей у боржника [1, с.10].

Статут 1347 року передбачає вже окремі елементи набувної давності, хоча
такою її ще не називає. Так особа, яка придбала маєток, не сплативши
повної його вартості, і проволоділа спокійно цим маєтком 3 роки і 3
місяці, не могла звернутися з позовом про його повернення попередньому
власнику. Очевидно, що автори цього законодавчого акту розглядали
спокійне володіння маєтком протягом встановленого законом строку за
умови часткової оплати його вартості як підставу виникнення права
власності у набувача та припинення права власності у відчужувача.

Немає у Віслицькому статуті загальних правил про початок перебігу,
зупинення, перерву, а також поновлення строків давності.

На відміну від свого джерела – Віслицького статуту, Литовські статути,
що мали застосування на більшій частині України, характеризуються
загальним стилем викладу норм про давність і дають їй власну назву –
“земська давність”. “Кожен, хто кому-небудь на що-небудь дав лист або
зробив запис при належному засвідченні або перед відповідною посадовою
особою, а той кому записано мовчав протягом 10 років і не користувався
записом, такі записи після спливу 10-річної давності не повинні мати
жодної сили. Однак, якщо б хто-небудь протягом земської давності
звернувся з позовом, а мовчанням не втратив свого права, тоді він не
втрачає його за давністю” [10, c.138]. Отже, Литовським статутом 1529
року вже передбачалася така підстава для перерви земської давності, як
звернення з позовом до суду.

Литовські статути містили також окремі правила початку перебігу земської
давності. Згідно з п.18 розділу І Литовського статуту 1529 року, перебіг
земської давності для неповнолітніх починався з моменту досягнення ними
повноліття, а для осіб, які перебували за межами держави – з моменту
повернення на свою територію.

Особливістю Литовських статутів було й те, що вони покладали тягар
доведення правомірності володіння за земською давністю на особу, яка на
давність посилалася. Отже, Литовські статути ще не розрізняли позовної і
набувної давності, які охоплювалися єдиною – земською давністю. У той же
час Третім Литовським статутом 1588 року була встановлена 10-річна
давність для витребування нерухомого майна та грошей, які присуджували
особі за рішенням суду. Тобто мова йшла про давність примусового
виконання добровільно невиконаного обов’язку – виконавчу давність.

“Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року запровадили
різні тривалості давності залежно від виду майна, що було предметом
спору. “Коли б хто-небудь хотів витребувати через суд належні йому за
яким-небудь природним або набутим правом маєтності, людей або будь-які
нерухомі речі, той повинен, не промовчуючи 10 років, за цим майном
правно звернутися. Якщо ж без будь-яких поважних причин і перешкод, за
таким майном нікуди не звертаючись, претензій спірній стороні не
направляючи, цю десятирічну земську давність промовчав, то вже вічно
мовчати буде, і майна того витребувати за жодним правом та через жоден
суд не може. А відносно рухомих речей, зокрема: грошей, золотого та
срібного посуду, худоби та будь-якого іншого рухомого майна, що належить
особі за правом спадкування чи іншим правом давність минає після трьох
років”[6, c.170]

Питання давності виконання добровільно невиконаного обов’язку
(виконавчої давності) теж вирішувалося неоднаково, а залежно від виду
майна, що було предметом спору в суді. Зокрема, якщо особа, якій
рішенням суду присуджувалось нерухоме майно, протягом 10 років не
вимагала у боржника цього майна, вона втрачала на нього право: “Через це
вічно мовчати мусить”[6, c.170]. Якщо ж стягувачу було присуджено рухоме
майно, то він по спливу 10 років права на нього не втрачав, однак
звернутися до суду за примусовим виконанням уже не міг. У тому випадку,
коли боржник після настання десятирічної давності визнав свій борг перед
стягувачем, подавши йому відповідного листа, жодна давність не могла
перешкодити стягувачеві витребувати присуджене йому рухоме майно. Отже,
“Права за якими судиться малоросійський народ” збагатили інститут
давності в цивільних правовідносинах ще однією підставою перерви її
перебігу – вчинення зобов’язаною особою дій, що свідчать про визнання
боргу, – однак ця підстава мала обмежену сферу застосування.

Права 1743 року також встановлювали вичерпний перелік причин, які
вважалися поважними у разі пропуску давності, а також вимог, які
давності не підлягали.

Маніфест Катерини ІІ 1787 року “Про різні даровані народу милості”, що
поширювався на Лівобережну Україну, яка входила в той час до складу
Російської імперії, знову повернувся до єдиної десятирічної давності.
“Маніфестом нашим від 17 березня 1775 року узаконивши, що будь-яка
справа чи злочин кримінальний, які протягом десяти років не стали
відомими, повинні бути піддані вічному забуттю. Право цього
десятирічного строку поширюємо на всі справи цивільні як між приватними
особами, так і між ними та скарбницею; а тому, щодо нерухомого чи
рухомого майна, хто не вчинив або не вчинить позову 10 років або 10
років не буде руху по пред’явленому позову з боку того, хто його вчинив,
нехай такий позов погаситься, і справа буде піддана вічному забуттю” [7,
c.862]

Дві найбільші кодифікації, що мали застосування на території України –
Загальне австрійське цивільне уложення 1811 року та Звід законів
Російської імперії 1832 року, забезпечували детальну регламентацію
інституту давності в цивільно-правових відносинах. Вони передбачали всі
види давності і містили вичерпний перелік підстав зупинення та перерви
давності, а також правовідносин, які не піддавалися дії давності. Як
Загальне уложення, так і Звід законів окремо встановили правові наслідки
настання давності та умови її застосування судом. Одночасне вирішення у
вказаних кодифікаціях такого широкого кола питань, що торкаються
давності, не дає, однак, підстав робити висновок про їхню подібність,
навпаки, – вони суттєво відрізнялися за змістом.

Відмінність простежується вже у назвах. Якщо у Зводі законів Російської
імперії для позначення різних видів давності вживалися терміни “земська
(погашувальна) давність” [11] і “давність володіння”[12], то в
Австрійському цивільному уложенні їм відповідали поняття “задавнення” і
“засидження”.

Різним було розуміння співвідношення між позовною і набувною давністю.
Австрійське цивільне уложення в цьому питанні спиралося на теорію
“єдиної давності”, що сформувалася ще у ХУІІІ ст. На думку її авторів,
набуттю права завжди відповідає його втрата, а втраті – набуття, тому
погашувальна (позовна) і набувна давності розглядалися як два прояви
одного і того ж явища, “дві сторони однієї монети”. Таке трактування
давності піддавалося критиці українськими науковцями. “Ігнорування
різниці і змішування обох інститутів як однорідних, яке власне навіть ще
і в нашій книзі законів знаходимо (про засидження і задавнення трактує
наша книга законів без належного відмежування в одному і тому ж відділі)
може призвести до тої помилки, що правові вимоги, які відносяться лише
до засидження застосує хтось і до задавнення” [5, c.143]. У Зводі
законів Російської імперії це співвідношення, за словами професора
Г.Ф.Шершеневича, тлумачилося інакше: “Заперечуючи можливість єдиної
давності, що охоплює всі випадки, в даний час розрізняють позовну
давність, в силу якої права втрачаються, і давність володіння, яка веде
до набуття права власності. Це не дві сторони одного і того ж правового
інституту, це два правових інститути” [17, c.224].

Відрізнялися згадані кодифікації і за тривалістю давності. Якщо
російське законодавство передбачало 10-річній строк як для земської
давності, так і для давності володіння, то Австрійське цивільне уложення
встановлювало два строки для “засидження”: 3 роки відносно рухомого і 30
– для нерухомого майна та єдиний 30-річний строк для “задавнення”.

h

h

h

h

h

h

h

h

? набувною давністю. Так ст.533 Зводу законів Російської імперії
передбачала, що спокійне, безспірне і безперервне володіння у вигляді
власності перетворювалося у право власності, коли воно тривало протягом
встановленої законом давності. Для набуття права власності на підставі
“засидження”, згідно із ст.1460 Загального Австрійського цивільного
уложення, вимагалися, серед інших умов, ще й законна підстава набуття
майна та добросовісність володіння ним. Як зазначав Олександр
Любавський, немає жодного законодавства, яке б більше за російське
розширювало межі давності володіння і створювало більш можливі випадки
її набуття, тому що для набуття майна не вимагалося ні законної
підстави, ні добросовісності володіння, а крім того ніде не було такого
короткого строку давності, як у Росії – 10 років, тоді як у зарубіжних
кодексах – 30 років [4, c.3].

Нарешті, австрійській кодифікації була властива диспозитивність у
застосуванні давності. Вплив задавнення не наставав сам по собі, а лише
за заявою сторони, до якої задавнений позов міг би бути звернений.
Згідно ж із ст.709 тому Х Зводу законів Російської імперії, який стояв
на позиціях імперативності у застосуванні позовної давності, судові
органи, розглядаючи цивільні спори між скарбницею і приватними особами,
повинні були звертати особливу увагу на те, чи не минула стосовно них
давність.

Радянський період в історії давності в цивільних правовідносинах був
представлений двома Цивільними кодексами УРСР 1922 і 1963 років.

Характерною особливістю цих законодавчих актів була відмова від набувної
давності. У роз’ясненні Кодифікаційного відділу НКЮ РСФРР зазначалося:
“Цивільний кодекс передбачає лише позовну давність, а не набувну
давність. Набувна давність для приватних осіб юридично неможлива, бо,
згідно з арт.58 ЦК, майно, що його власник невідомий (нічиє майно),
переходить у власність держави” [14, c.499].

Цивільні кодекси УРСР запровадили розмежування строків давності залежно
від суб’єктів, у відносинах між якими вона застосовувалася. Так ст.44 ЦК
УРСР 1922 року передбачала: “Строк позовної давності в спорах між
державними, кооперативними і громадськими установами, підприємствами та
організаціями є півтора року, а в спорах приватних осіб і організацій як
між собою, так і з установами, підприємствами і організаціями
усуспільненого сектора народного господарства є один рік” [15, c.14].
Загальний строк позовної давності за ст.71 ЦК УРСР 1963 року був
встановлений у 3 роки, “а за позовами державних організацій, колгоспів
та інших кооперативних та інших громадських організацій одна до одної в
один рік” [16, c.11]. Як відомо, 11.07.1995 року до ЦК УРСР 1963 року
було внесено зміни, які усунули цей недолік, законодавець повернувся до
єдиного строку давності – 3 роки.

Радянські Цивільні кодекси, так само як і дореволюційне російське
законодавство, пішли по шляху імперативності у застосуванні позовної
давності. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або
третейським судом незалежно від заяви сторін (ст.75 ЦК УРСР 1963 року).

Щодо давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку
(виконавчої давності), то норми про неї були поміщені в процесуальні
кодекси, у зв’язку з чим представники цивілістичної науки поспішили
зарахувати її до процесуальних строків. “Давність виконання є
процесуальним строком і її поновлення повинно проводитися за загальними
правилами, встановленими для процесуальних строків” [3, c.5].

На сьогодні в Україні продовжує діяти Цивільний кодекс УРСР 1963 року, а
з ним і більшість його застарілих положень про давність. Водночас ми
маємо проекти двох законодавчих актів, які покликані вдосконалити
правове регулювання вказаного інституту. Мова йде про проект Цивільного
кодексу України та проект Закону України “Про виконавче провадження”.

Не вдаючись до детального аналізу згаданих джерел, відзначу, що проект
ЦК України дає точніше визначення позовної давності, ніж те, що в
чинному Цивільному кодексі. Позовна давність – це строк, у межах якого
особа може захистити своє порушене право шляхом учинення позову (проект
ЦК України). Із змісту ст.71 ЦК УРСР можна дійти висновку, що протягом
встановленого нею трирічного строку завжди реально відбувається захист
порушеного права шляхом застосування за рішенням суду одного із способів
захисту, передбачених ст.6 Цивільного кодексу. Однак видається
сумнівним, що законодавець саме це мав на увазі. Нерідко такий захист
або навіть постановлення судового рішення відбуваються поза межами
вказаного строку. Тому проект ЦК України розглядає позовну давність як
строк, протягом якого особа може звернутися за захистом, а не одержати
його.

В юридичній літературі здавна звертається увага на недосконалість
термінології, що застосовується в діючому ЦК стосовно позовної давності.
“В зв’язку з тим, що позовна давність є різновидом строку в праві,
термін, що вживається в законі: “строк позовної давності” є
тавтологічним. Словосполучення “тривалість позовної давності”, “загальна
і спеціальна (скорочена) позовна давність” були б більш точними” [8, c.
44-45]. Автори проекту, сприйнявши думку автора, уникнули такої
тавтології.

Розробники проекту ЦК, орієнтуючись на здобутки світової цивілістики, і,
зокрема, на Конвенцію ООН про позовну давність у міжнародній
купівлі-продажу товарів, укладену в Нью-Йорку 1974 року [13],
відмовились від імперативності у застосуванні позовної давності. Позовна
давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі,
зробленою до винесення судом рішення.

У проекті Цивільного кодексу України пропонується внести цілу низку
інших новел у правове регулювання позовної давності. Деталізовано
правила про початок перебігу позовної давності, розширено коло підстав
для його зупинення та вимог, на які позовна давність не поширюється.
Окремою статтею регулюється перебіг позовної давності у разі залишення
позову без розгляду.

Проект ЦК України повертається до раніше відомої набувної давності.
Фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно
відкрито і безперервно володіє нерухомим майном, як своїм власним,
протягом 15 років або рухомим майном, як своїм власним, не менш ніж
протягом 5 років набуває права власності на це майно (проект ЦК
України). Очевидно, що дана норма запозичена з Цивільного кодексу
Російської Федерації і є продовженням традицій дореволюційного
російського законодавства, яке для набуття права власності за давністю
не передбачало такої умови, як законність підстави виникнення фактичного
володіння.

Проект Закону про виконавче провадження на відміну від чинного
Цивільного процесуального кодексу України встановлює різні тривалості
виконавчої давності [2] залежно не від суб’єкта, який звертається за
примусовим виконанням, а від виду виконавчого документа, що
пред’являється для такого виконання. Так рішення суду та виконавчі
написи нотаріусів можуть бути пред’явлені для примусового виконання
протягом трьох років, а посвідчення комісії з трудових спорів і
постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про
адміністративні правопорушення – протягом трьох місяців (ст.12 проекту
Закону Про виконавче провадження).

У цьому проекті Закону є ще дві статті, присвячені давності примусового
виконання добровільно невиконаного обов’язку: “Переривання строку
давності у разі пред’явлення виконавчого документа” та “Поновлення
пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа для
виконання”. Враховуючи потреби правового регулювання інституту давності
в цивільних правовідносинах цих статей у законі Про виконавче
провадження буде недостатньо.

Література

Беляева И. Как понималась давность в разное время, и русское общество в
своей жизни и русские законы // Фонд Національної бібліотеки України
ім. В.І. Вернадського. – К.

В проекті Закону Про виконавче провадження вона іменується як “давність
для пред’явлення виконавчого документа для виконання”.

Заворотько П.П. Охрана прав советских граждан в стадии исполнения
судебных решений: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К.: Киев. гос.
ун-т им. Т.Г.Шевченко, 1956.

Любавский Александр. Опыт комментария русских законов о давности //
Юридический вестник. – К., 1864. – №213.

Огоновський О. Система австрійського права приватного. – Львів: видав
Петро Стебельський, 1987. – Т. І. Науки загальні і право річеве.

Права за якими судиться малоросійський народ 1743. -К.: Інститут держави
і права імені В.М. Корецького НАН України, 1997.

Полное собрание законов Российской империи. – С.Пб., 1830. – Т.22.

Ромовская З.В. Спорные вопросы учения об исковой давности // Вестник
Львовск. ун-та им. И.Франко. Серия юридическая. – Вып. 26. – 1988.

Руська правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій. ІУ редакція
(Руська Правда об’єднана із Судебником царя Константина). – К.: Вид-тво
Української Академії Наук, 1935.

Статут Великого княжества Литовского 1529 года / Под ред. акад. АН
Литовской ССР К.И. Яблонскиса. – Минск.: Изд-во Академии Наук БССР,
1960.

Сучасна назва “позовна давність”.

Сучасна назва “набувна давність”.

Україна ратифікувала Конвенцію 14 липня 1993 року.

Цапенко М. Про набувну давність у радянському праві // Червоне право. –
1929. – №11.

Цивільний кодекс УРСР 1922 року. – К.; Харків.: Укр. держ. вид-во, 1945.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020