Реферат на тему:
Історичні передумови сучасного кримінального законодавства Франції
Франція, батьківщина так званої континентальної системи права, дала
світові значні надбання в галузі правової науки. Найвідоміші серед них –
Цивільний кодекс 1804 року та Кримінальний кодекс 1810 року.
Про Цивільний кодекс 1804 року його автор Наполеон говорив так: “Моя
слава не в тому, що я виграв сорок битв… Те, що буде жити завжди, це
мій Цивільний кодекс”. А один з істориків права назвав його “правом для
всіх народів” [4, с.253].
Значення та роль кримінального закону найбільш точно виражають слова
Луве: “У цивільного закону не було б першої і найбільш сильної санкції,
коли б не існувало кримінального закону, здатного, якщо не попередити,
то покарати порушення закону цивільного” [3, с.49]. А якщо до цього
додати, що, крім охорони “священного права приватної власності”,
завданнями французького кримінального законодавства є охорона та
забезпечення прав особи, її життя, здоров’я, честі, гідності,
недоторканості та безпеки, охорона інтересів нації, держави та
суспільного порядку, лише тоді можна мати повне і точне уявлення про
роль та значення кримінального закону.
З 1 березня 1994 року у Франції почав діяти новий Кримінальний кодекс,
прийнятий в 1992 році, що ознаменувало перехід держави на якісно новий
рівень розвитку кримінального законодавства. Новий Кодекс, на думку
експертів, увібрав у себе найцінніші надбання кримінально-правової
доктрини та судової практики Франції, здобутки теорії і практики інших
держав, а також міжнародного права.
Хоч новий Кодекс 1992 року і містить багато новел, проте він твердо
спирається на традиції французького кримінального законодавства,
наслідуючи багато в чому його історичну структуру, а в деяких випадках і
норми з незначним їх редагуванням або взагалі без усякого втручання.
Щоб краще зрозуміти суть сучасного Кримінального кодексу Франції,
проаналізуємо історичні передумови його виникнення, історичні джерела
французького кримінального законодавства.
Уже з феодальних часів у Франції відомі такі поняття, як “злочин” та
“покарання”. Зокрема, перелік злочинів та покарань ХІІІ ст. можна знайти
в книзі знаменитого легіста Ф.Бомануара “Кутюми Бовезі”. Крім роздумів
про мету правосуддя, автор пише про відповідальність за тяжкі злочини:
вбивства, зраду, лжесвідчення, з(валтування, викрадення жінки, підпал,
крадіжку, фальшивомонетництво, віровідступництво. Покарання за них були
шибениця або спалення, а як додаткову міру могли призначати конфіскацію
майна [4, с.83].
Однак, незважаючи на те, що вже в ті часи були відомі поняття, які мають
безпосередню причетність до кримінального законодавства, говорити про
його існування в феодальній Франції було б помилкою.
Проте в останній період французького феодального права простежується
спроба “впорядкування” кримінального законодавства. Зокрема, був
прийнятий ордонанс 1670 року, за яким злочинні діяння отримують своє
визначення, накреслюється чітке прагнення відмежувати злочини від
проступків, що тягнуть за собою меншу відповідальність, бажання
класифікувати злочини за ступенем їх тяжкості, обмежити застосування
смертної кари тощо. Тобто фактично відбувається спроба законодавчого
закріплення кримінально-правових понять.
Однак, незважаючи на таке своєрідне “впорядкування” кримінального права,
воно залишилось бездієвим. Свавілля органів юстиції, доповнене свавіллям
короля і його адміністрації, залишилось непорушним [6, с.174].
Буржуазна революція XVIII ст. – переломна віха в історії Франції. Її
вплив відчутно торкнувся всіх сфер життя країни, в тому числі й права,
зокрема цивільного та кримінального.
Існуючу феодальну систему права в ході революції піддано докорінній
реформі. Попередні інститути та норми сміливо й рішуче скасовували,
натомість вводили нові за характером і змістом.
Основні начала і принципи нового за характером права знайшли своє
закріплення в конституційних актах, зокрема в “Декларації прав людини та
громадянина” від 26 серпня 1789 року, яку вважають діючою до сьогодні і
яка є одним з джерел сучасного французького кримінального законодавства.
“Декларація прав” уперше в історії встановила низку положень, що
торкаються сучасного права Франції і кримінального зокрема. Наприклад, у
ст.5 зазначено, що закон може забороняти лише діяння, шкідливі для
суспільства. Діяння, які не заборонені законом, є дозволеними, і ніхто
не може бути примушеним виконувати те, що законом не встановлено. А ст.7
і 8 закріплюють два інших важливих принципи сучасного французького
кримінального права, а саме: ніхто не може бути притягнутий до
кримінальної відповідальності інакше як у випадках, передбачених
законом, а також ніхто не може бути підданий покаранню інакше, як це
передбачено законом [1, с.208].
Зазначимо, що ці нові принципи кримінального права були реалізовані
Установчими зборами вже в Кодексі 1791 року, головним ідеологом і
автором якого був Лепелетьє. У Кодексі законодавець відмовився від
“уявних злочинів, породжених фанатизмом і невіглаством”, прийняв ідею
обмеження судійського угляду більш точним трактуванням закону (аж до
заборони його тлумачення), відмовився від кваліфікованої смертної кари
(на його думку, достатньо простого відрубування голови) [6, с.384].
Однак буржуазно-демократичний характер Кримінального кодексу 1791 року
суперечив інтересам тогочасного політичного режиму, який встановився з
приходом до влади Наполеона. Наслідком цього стала розробка і прийняття
у 1810 році нового Кримінального кодексу, який діяв понад 180 років і в
1994 році був замінений нині діючим Кримінальним кодексом Франції.
Деякі гуманістичні ідеї Кодексу 1791 року, як-от ідея перевиховання
злочинця працею, яку розвивав Лепелетьє, були відкинуті як “безплідні”.
Керівник комісії зі складання Кримінального кодексу Тарже висловив з
цього приводу міркування, що кримінальне право має справу з людьми, яких
може злякати лише смерть – адже найсильнішим почуттям для них є любов до
життя. Правосуддя, вважав він, має справу з “нікчемною расою” злочинців,
які не піддаються виправленню, а звідси й ті вимоги, що пред’являють
щодо покарань [6, с.385].
Кримінальний Кодекс 1810 року був типовим “продуктом” так званої
класичної школи в кримінальному праві. В подальшому, щоправда, він
увібрав в себе інші ідеї, а саме – ідеї соціологічної школи, теорії
“нового соціального захисту” та ін. [3, с.49].
Щодо структури Кримінального кодексу, то він складався з “Попередніх
положень” та чотирьох книг. Дві перші книги становили Загальну частину.
Перша книга мала назву “Про покарання кримінальні і виправні і про їх
наслідки”. Друга – “Про осіб покараних, звільнених від покарання чи
відповідальних за злочини чи проступки”. Дві інші книги являли собою
Особливу частину. Зокрема, в Третій книзі встановлено норми щодо
злочинів, проступків та їх караності, а в Четвертій йшлося про
“поліцейські порушення і їх караність”. Одразу ж зазначимо, що інститути
Загальної та Особливої частин у Кодексі не завжди чітко розмежовані.
Наприклад, інститут необхідної оборони, що повинен належати до Загальної
частини, потрапив в Особливу.
Книги поділялись на глави: книга Перша складалася з трьох глав, Друга і
Четверта містили по одній. Дещо іншу структуру мала книга Третя. Вона
складалась з розділів, у структуру яких входили глави, що в свою чергу
поділялись на відділення. Первинним елементом Кодексу була стаття.
Всього їх налічувалось 484.
Той факт, що Кримінальний кодекс 1810 року діяв понад 180 років,
свідчить про великий запас “міцності”; серйозні зміни та реформи, яким
він підпадав, не дуже вплинули на його структуру. В цілому Кодекс зберіг
ту ж структуру, що й під час прийняття, аж до закінчення терміну його
дії.
?Проте в окремі періоди він все ж зазнавав помітних змін та реформ.
Перша його реформа сталася уже в 1832 році, в результаті чого були
скасовані такі середньовічні покарання, як клеймування, відрубування
батьковбивці кисті правої руки. Також пом’якшувались покарання за низку
інших злочинів.
У 1863 році відбувається друга значна реформа Кримінального кодексу 1810
року. На відміну від попередньої вона торкнулася головно Особливої
частини Кодексу. В результаті було конкретизовано диспозиції низки норм
Особливої частини, скорочено кількість санкцій зі смертною карою,
знижено межу покарань за деякі злочини.
Протягом наступних майже ста років, незважаючи на те, що в Кодекс
вносили серйозні зміни, його реформ не відбулося.
І лише з 1958 до 1960 року було проведено третю ґрунтовну реформу
Кримінального кодексу Франції 1810 року. Особливість цієї реформи
полягала в тому, що, на відміну від попередніх, її проводили низкою
ордонансів, тобто актів законодавчої влади, що мали силу закону. Слід
одразу ж зазначити, що зміни до Кримінального кодексу подібними актами
(декретами, ордонансами, декретами-законами) вносили і раніше, проте
реформу було проведено вперше.
Однією з причин проведення цієї реформи стало прийняття в 1958 році
нової Конституції Франції. Тому вже 23 грудня 1958 року на підставі та з
метою реалізації положень ст.92 Конституції було прийнято чотири
ордонанси, які внесли зміни до Кримінального кодексу. Зокрема, ордонанси
з №58-1296 до №58-1299 внесли зміни до Загальної частини, №58-1298 – до
Особливої частини. Ордонанс №58-1297 суттєво змінив книгу Четверту
Кодексу, зокрема з Кодексу було вилучено всі порушення (contraventions).
Кілька ордонансів було прийнято на підставі ст.38 Конституції в 1960 р.
Найвідоміший є акт від 4 червня за №60-529. Згідно з цим ордонансом,
глава перша першого розділу Третьої книги дістала нову назву – “Злочини
і проступки проти безпеки держави”. Введено нову главу другу “Про
зібрання”. Розширено коло діянь, що караються смертною карою [3, с.50].
Саме в результаті цієї третьої реформи стало доцільним говорити про
Кримінальний кодекс у широкому розумінні. Кодекс тепер складався з трьох
частин. Перша, законодавча, являла собою власне Кримінальний кодекс (у
вузькому розумінні); друга і третя містили підзаконні акти, що не мали
сили закону.
Друга частина складалась з регламентів (декретів) публічного керівництва
і декретів, схвалених у Державній раді. До її складу входили три групи
статей. Перша (ст.R1-R25-8, кн. 1-3) – скерована на виконання закону і
конкретизує положення першої частини Кодексу. Друга (R25-R41, кн.4)
визначала склади порушень п’яти класів і третя група статей (R42-R43)
містила положення загального характеру. Цю частину нерідко називають
“регламентаційною” (фр. reglement) [3, с.50].
Третя частина називалась “декретною” і містила статті, що регламентували
переважно другорядні питання застосування кримінального закону.
У 70-х роках Кримінальний кодекс Франції зазнав багато змін. Проте вони
були настільки різнопланові, що говорити про його реформу недоцільно. Ці
зміни торкались здебільшого штрафних санкцій за окремі види злочинів.
Остання реформа Кримінального кодексу була проведена на початку 80-х
років. В її основі лежало прийняття 2.11.81р. закону №81-82 під назвою
“Безпека і свобода”. Цей закон містив у собі низку реакційних положень і
дістав негативну оцінку тогочасної як радянської, так і зарубіжної
преси. Газета “Монд”, наприклад, охарактеризувала його як “небезпечний
юридичний і поліцейський арсенал в руках влади” [3, с.51].
На підставі цього закону було внесено зміни до обох частин Кодексу. В
Особливу частину в книзі Третій введено новий розділ – “Постанови, що
стосуються пом’якшуючих обставин і деяких випадків посилення покарань”.
Однак цей розділ проіснував недовго, і вже 10.06.83р. законом №83-466
був вилучений з Кодексу.
Характеризуючи останні зміни Кодексу 1810 року, важливо зазначити, що
вони були внесені законами, покликаними до життя тогочасними подіями, а
саме: законами про боротьбу з тероризмом, про відповідальність за
злочини в сфері інформатики та ін.
А вже 22 липня 1992 року Президент Французької Республіки Франсуа
Міттеран затвердив чотири закони, кожен з яких відповідав чотирьом
основним частинам, книгам нового Кримінального кодексу, який вступив у
дію 1 березня 1994 року. Кримінальний кодекс 1810 року припинив своє
існування.
Яке ж значення мав Кримінальний кодекс 1810 року для розвитку
французького кримінального законодавства та прийняття нового Кодексу
1992 року?
На це запитання можна дати таку відповідь. Цей Кодекс дав Франції єдине
кримінальне право на заміну багатьох місцевих постанов і звичаїв; було
покінчено з “свавіллям і примхами” суддів як в питаннях щодо визнання
діянь злочинними, так і у виборі покарання за них; усі громадяни, нехай
навіть деякою мірою формально, стали однаково відповідальними перед
кримінальним законом; заборонялась зворотна сила кримінального закону та
інше.
Щодо нового Кодексу 1992 року, то, враховуючи, що час потребує
постійного вдосконалення законодавства, на сьогодні він вже зазнав
певних змін та доповнень. Зокрема, законом №92-1336 від 16 грудня 1992
року з ініціативи Сенату Кодекс був доповнений книгою П’ятою (яка тепер
містить дві статті) – “Інші злочини і проступки”.
У 1993 і 1994 році до моменту введення Кодексу в дію він був доповнений
кількома новими нормами. Наприклад, ст.132-70-1 про відстрочку
призначення покарання з судовою затримкою, ст.221-3, 221-4, що
стосуються періоду надійності для осіб, які вчинили тяжкі вбивства.
Регламентаційна частина була прийнята шляхом видання декрету в Державній
Раді №93-726 від 29 березня 1993 року, а вже 25 лютого 1994 року
декретом №94-167 в неї були внесені деякі доповнення.
Отже, кримінальне законодавство Франції має багаті історичні традиції,
які були враховані і використані в Кодексі 1992 року. Отож сучасний
Кримінальний кодекс Франції поєднує, з одного боку, спадковість, а з
іншого – еволюцію положень попереднього законодавства. Його спадковість
виражається в збереженні загальної історичної структури Кодексу (поділ
на книги, розділи, глави), у поділі злочинних діянь на три групи:
злочини, проступки, порушення, в збереженні правових наслідків замаху на
злочин, трактуванні співучасті, збереженні основних видів покарань та
ін. Про використання історичних надбань кримінального законодавства
Франції в сучасному Кодексі свідчить і те, що деякі види норм Особливої
частини увійшли до нього без будь-яких суттєвих змін або з незначним
редагуванням, спрямованим на уточнення їх диспозицій.
Література
Декларация прав человека и гражданина. 26 августа 1789 г. // Хрестоматия
по истории государства и права зарубежных стран / Под. ред.
З.М.Черниловского. – М.: Юрид. л-ра, 1984.
Конституция Франции 1958 г. // Конституции зарубежных государств:
Учебное пособие. – 2-е изд., исправ. и доп. – М.: БЕК, 1997.
Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Общая
часть уголовного права. – М.: Юрид. л-ра, 1991.
Федоров К.Г. История государства и права зарубежных стран. – 2-e изд.,
перераб. и доп. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977.
Французский уголовный кодекс 1810г. (с изм. и доп. по 1 июля 1940г.) /
Пер. Н.С.Лапшиной; под ред. и со вст. ст. проф. М.М.Исаева. – М., 1947.
Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права (История
государства и права зарубежных стран): Учебник. – 2-е изд., перераб. и
доп. – М.: Высшая шк., 1983.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
