Реферат на тему:
Історичні аспекти кримінальної відповідальності за самовільне залишення
частини або місця служби
Поняття й види окремих військових злочинів, зокрема самовільного
залишення служби та суміжних злочинів, уперше були визначені в першому
Литовському статуті [1], прийнятому на Віленському сеймі Великого
князівства Литовського в 1529 році. На початок XVI ст. військова служба
переважно була повинністю феодалів, хоч її могли відбувати і
представники верхівки вільного селянства. Досить часто траплялись
випадки, коли для потреб земської оборони значну частину селянської
верхівки переводили у розряд військовослужбовців з повним або частковим
їх звільненням від селянських повинностей. Зрозуміло, що в таких
випадках селяни прибували на війну зі своїм феодалом в одному “почте” і
воювали під його командуванням [2, с.90-91].
Унаслідок несприятливого міжнародного становища державі треба було
докласти чимало зусиль для мобілізації військових сил. У зв’язку з цим
видається багато “уставів”, “ухвал” та “грамот”, проте лише з прийняттям
першого Литовського статуту вдалося регламентувати порядок виконання
військової повинності і створити “основний закон” держави в сфері
земської оборони [2, с.93].
У вступі до статуту ставили в обов symbol 146 \f “Times New Roman” \s 14
’ язок землевласників за наказом з’являтися на військову службу і
споряджувати встановлену кількість воїнів. Статут визначає чіткий
порядок своєчасного прибуття землевласників зі своїм військом у місця
зібрання ополчень. У випадку запізнення чи неприбуття на збори феодала
за вказівкою князя могли позбавити помістя. Такому ж покаранню підлягав
і шляхтич, який самовільно залишив військову службу.
Таке формулювання положень Статуту свідчить про те, що суб’єктами
самовільного залишення військової служби та неявки чи запізнення на
збори могли бути лише землевласники, шляхтичі. В Статуті не обумовлена
відповідальність селян, які прибували разом з феодалами, за ухилення від
військової служби. Очевидно, феодал сам встановлював міру покарання для
таких осіб і законодавець не вважав за потрібне зазначати це в Статуті.
Саме Литовський Статут став джерелом 5-го розділу “Прав, за якими
судиться малоросійський народ” [3] під назвою “О службе государевой
воинской и о порядке воинском”, і в якому передбачено кримінальну
відповідальність за різноманітні види військових злочинів [3, с.28].
“Права, за якими судиться малоросійський народ” були укладені в 1743
році Кодифікаційною комісією, до складу якої входили представники від
козацтва, духовенства і представники міст.
“Права …” розрізняють такі військові порушення: самовільне залишення
військової служби без поважних причин, неявку на військову службу без
поважних причин (пункт 2, арт. 11, гл. 5) і запізнення на військову
службу без поважних причин (арт.12, гл. 5). Самовільне залишення та
неявка на військову службу без поважних причин характеризуються з
суб’єктивного боку прямим умислом (“Ухиляясь нарочно от службы”).
Поважними причинами, які звільняють від відповідальності за вказані
злочини і передбачені артикулом 8 цієї ж глави, є тяжка хвороба, смерть
близьких, родичів, пожежа чи грабіж житла суб’єкта. Перелік цих поважних
причин не є вичерпним (“да и другія правилнія причини”), у кожному
конкретному випадку й інші причини можуть вважатись поважними. Покарання
за вчинення даного злочину диференційоване залежно від суб’єкта: старших
чинів позбавляли звань, а щодо рядових застосовували грошові та тілесні
покарання.
Запізнення на військову службу без поважних причин, як і попередні
склади злочинів, характеризується прямим умислом. Визначення поважних
причин стаття не дає, але зі змісту можна зрозуміти, що ними є ті ж
причини, що й у випадку самовільного залишення та неявки на військову
службу і передбачені артикулом 8 цієї ж глави “Прав…”. Термін
запізнення не є кваліфікуючою ознакою, однак впливає на призначення
покарання, оскільки військовослужбовець, що запізнився на військову
службу, зобов’язаний відслужити вдвічі більше, ніж становить термін
запізнення. Обтяжуючою обставиною є небажання виконувати наказ про
прибуття на службу (“… а найпаче за ослушаниємъ”).
Розвиток кримінальної відповідальності за самовільне залишення частини
або місця служби в Російській державі починається з прийнятого 30 червня
1611р. “Приговора земского собора первого ополчения” [4, с.43-51].
Стаття 15 цього документа зобов’язує всіх, придатних до військової
служби дворян та “дітей боярських”, з’являтися на військові збори [5,
с.137]. Воєводами і збирачами податків у міста пропонується призначати
осіб, непридатних до військової служби [4, с.47-48]. Тим самим фактично
було закріплено загальний військовий обов’язок для феодалів. Стаття 13
“Приговора…” передбачає відповідальність за нез’явлення на військову
службу, а також за залишення військової служби без відповідного дозволу,
тобто “боярського отпуску”. Покаранням за вчинення такого злочину є
конфіскація помістя. Обставиною, яка звільняє від відповідальності за
нез’явлення на військову службу, є “бедность”, тобто втрата помістя або
його зруйнування.
На початок XVII ст. основою російської армії була дворянська кіннота і
стрільці. Однак таке військо не могло забезпечити належне виконання
зовнішніх та внутрішніх функцій держави. Необхідно було створити більш
масову армію. З цією метою військову службу почали нести не лише дворяни
і боярські діти, але й широкі верстви податного населення.
Дворяни на оглядах перед початком військових дій повинні були доставляти
встановлену кількість воїнів (селян і холопів) у повному озброєнні та зі
спорядженням. Ця категорія військовослужбовців становила більшу частину
російської кавалерії [6, с.237-238]. З метою зміцнення армії стали
проводити щорічні набори солдат на тимчасову службу. Однак усі ці заходи
не дали бажаного результату. Тоді солдатські полки почали комплектувати
з “даточних” людей [7, с.391], яких примусово набирали з встановленої
кількості селянських дворів. “Даточні” люди несли постійну, пожиттєву
службу в армії [8, с.7-10].
Зрозуміло, що такі суттєві зміни в структурі армії не могли не вплинути
на поняття військового злочину та, зокрема, самовільного залишення
військової служби.
“Соборное уложение” 1649 року містить цілу главу, присвячену військовим
злочинам, в якій ст.8, 9 та 19 передбачають відповідальність за
самовільне залишення військової служби [4, с.83-257]. Об’єктивна сторона
цих злочинів полягає в тому, що особа самовільно, без відповідного
дозволу залишає військову службу. На відміну від “Приговора земского
ополчения” 1611 р., “Соборное уложение” не передбачає відповідальності
за неявку на службу.
Розмежування даних складів злочину проводиться за суб’єктом. Зокрема,
кваліфікуючою ознакою самовільного залишення військової служби
дворянином є повторність і, як можна зрозуміти із змісту ст.19
“Соборного уложения”, самовільне залишення служби в бойовій обстановці.
Для всіх інших суб’єктів передбачено простий, не кваліфікований склад
такого злочину. Санкції статей різноманітні і передбачають як тілесні,
так і грошові покарання.
У другій половині XVII ст. в Росії почався перехід від представницької
до абсолютної монархії, який завершився в першій половині XVIII cт. В
період становлення абсолютизму, під час панування Петра І, одним з
основних завдань було створення боєздатної і дисциплінованої армії.
Стара військова система була непридатна для вирішення нових завдань
Російської держави. Такою армією могла бути лише регулярна армія. Однак
основною умовою для створення регулярної армії була тверда військова
дисципліна і порядок. Виникла конча потреба у розробці нового
військового законодавства. Внаслідок цього 30 березня 1716 року був
виданий Військовий статут Петра І, який складався з чотирьох частин.
Норми кримінального права були викладені в частині другій “Артикул
воинский с кратким толкованием” [9]. Військові артикули були першим
військово-кримінальним кодексом Росії і діяли до видання “Полевого
уголовного уложения” 1812 р., а в мирний час – до видання
“Военно-уголовного устава” 1839року.
Глава ХІІ Військових артикулів передбачає відповідальність за
дезертирство і за злочини, пов’язані з самовільним залишенням військової
служби – злочини, які набули значного поширення на початку XVIII cт.
[10, с.708]. Артикул 94 передбачає відповідальність за самовільне
залишення поля бою або частини безпосередньо перед боєм (“стоя перед
неприятелем”). Особа, винна у вчиненні такого злочину, підлягає смертній
карі. Роз’яснення до артикулу, що має силу закону, потребує з’ясування
конкретних обставин учиненого злочину і допускає можливість пом’якшення
покарання в разі наявності пом’якшуючих обставин.
Артикул 95 цього нормативно-правового акта визначає дезертирство як
самовільне залишення військової служби без відповідного на те дозволу.
Закон не вказує на обстановку вчинення злочину – в умовах військових дій
чи в мирний час. Винний підлягав смертній карі через повішення.
Кваліфікуючою ознакою є вчинення дезертирства військовослужбовцем, що не
прослужив одного року та повторність.
Цей артикул цікавий тим, що у ньому є пряме посилання на іноземне
законодавство як джерело. Дослідники вважають, що Петро І використовував
норми різноманітних європейських військових кодексів, передусім
законодавство Швеції (Військовий артикул Густава ІІ Адольфа
1621-1632 рр. зі змінами, внесеними Карлом ХІ в 1683 р.) [11, с.404; 12,
с.114].
Артикул 96 передбачає кримінальну відповідальність за дезертирство з
пом’якшуючою обставиною – добровільною явкою дезертира. В такому випадку
смертну кару замінювали тілесними покараннями.
В артикулі 97 йдеться про відповідальність за самовільне залишення поля
бою військовою частиною. В такому випадку дії командирів кваліфікують як
державну зраду і щодо них застосовують смертну кару. Рядові ж підлягають
децимації (кожен десятий, згідно з жеребкуванням, підлягав повішанню), а
до решти застосовували тілесні покарання. Однак офіцерам і солдатам
надана можливість довести свою невинуватість чи навести пом’якшуючі
обставини, що могло привести до звільнення від застосування покарання чи
його пом’якшення.
Артикул 100 розмежовує неявку в частину без поважних причин від
дезертирства і встановлює за вчинення даного злочину грошове покарання:
з винного за 7 днів запізнення стягується місячне утримання. Під
поважними причинами закон розуміє хворобу, душевну хворобу, смерть
батьків чи близьких та інші. Цей перелік не є вичерпним і в кожному
конкретному випадку й інші причини можна вважати поважними.
Військові артикули Петра І значно диференціювали відповідальність за
злочини, пов’язані з самовільним залишенням частини. Як окремий склад
злочину вперше розглядається самовільне залишення поля бою всією
військовою частиною; розмежовується відповідальність за нез’явлення в
строк без поважних причин в частину від дезертирства; передбачено
відповідальність за дезертирство з пом’якшуючими обставинами; значно
розширена система покарань. Усе це вказує на те, що Військові артикули
Петра І зробили чималий внесок у розвиток кримінального права і, отже,
сучасного поняття самовільного залишення частини або місця служби та
суміжних злочинів.
Найбільш суттєвим обмеженням у застосуванні Військових артикулів було
прийняття 27 січня 1812 року “Полевого уголовного уложения” для діючої
армії. Документ був розроблений перед початком війни з наполеонівською
Францією в період формування Олександром І потужної діючої армії і
складався з 7 глав та 72 статей [13, с.68]. Цей нормативно-правовий
документ діяв лише у військовий час і передбачав усі найважливіші
злочини, серед яких також були втеча та самовільне відлучення.
Суб’єктами злочинів могли бути військовослужбовці як офіцерського, так і
рядового складу. Покарання мало диференційований характер залежно від
звання і посадового становища винного. Найпоширенішими покараннями за
вчинення такого злочину були смертна кара та тілесні покарання [13,
с.69].
h
h
???????¤?$????n?ей та суперечностей. З прийняттям “Уложения о наказаниях
уголовных и исправительных” 1845 року недоліки “Военно-уголовного
устава” стали ще більш виразними. Постало питання про створення нового
військово-кримінального закону. Таким законом став “Воинский устав о
наказаниях” [15] 1867-1868 р., який складався з 5 розділів і увійшов у
12- й том “Свода военных постановлений” 1869р. Статті, що передбачали
кримінальну відповідальність за злочини, пов’язані з самовільним
залишенням військової служби, увійшли в главу 13-ту другого розділу
(ст.128-140), “О побеге, самовольной отлучке и неявке в срок на службу”.
“Воинский устав о наказаниях” діяв до жовтневих подій в редакції 1913
року [13, с.76].
Після Жовтневої революції і утворення Червоної Армії на фронтах
громадянської війни значно поширилось дезертирство та самовільне
залишення військової служби. Уперше поняття дезертирства як найтяжчого
злочину було визначено в декреті від 26 квітня 1918 року “О строке
службы в Рабоче-крестьянской Красной Армии” [16]. Згідно з цим
документом, кожен солдат Червоної Армії, який самовільно залишив службу
до закінчення встановленого строку (тобто не менше як 6 місяців),
підлягає кримінальній відповідальності. Рада робітничо-селянської
оборони в своїй постанові від 25 грудня 1918 року “О дезертирстве” [17]
визнала дезертирство одним з найтяжчих військових злочинів і встановила
покарання за його скоєння – від грошових стягнень (у потрійному розмірі
за час самовільної відсутності в частині) до смертної кари. Згідно з цим
документом, до відповідальності притягали осіб, що переховували
дезертирів, а також голів домових комітетів і власників квартир, де були
виявлені дезертири.
Декрет Ради робітничої і селянської оборони від 3 березня 1919 року “О
мерах борьбы с дезертирством” [18] зобов’язував місцеві військові
комісаріати, відділення міліції, виконавчі і домові комітети
впроваджувати в життя всі декрети, що торкалися боротьби з
дезертирством. Посадових осіб, винних у переховуванні дезертирів,
притягали до кримінальної відповідальності і позбавляли волі строком до
5 років з обов’язковими примусовими роботами або й без таких. Посадові
особи за неналежне виконання заходів у боротьбі з дезертирством
підлягали залежно від обставин звільненню з посади або позбавленню волі
строком до 3 років. Власники квартир, де були виявлені дезертири,
підлягали позбавленню волі строком до 5 років [13, с.86].
Декрет Ради робітничо-селянської оборони від 3 червня 1919 року “О мерах
к искоренению дезертирства” [19] значно підсилив відповідальність за
дезертирство та пособництво у вчиненні цього злочину. Документ установив
семиденний термін добровільної явки дезертирів у правоохоронні органи.
Особи, що у встановлений термін не з’явилися в військкомати та органи
міліції, вважалися ворогами народу і підлягали суворим покаранням,
зокрема смертній карі. Посадових осіб, винних в ухиленні
військовослужбовців від служби, також притягали до кримінальної
відповідальності і щодо них застосовували суворі покарання.
Декрет ВЦВК від 8 квітня 1920 року “О комиссиях по борьбе с
дезертирством” [20] установив кримінальну відповідальність за такі
діяння, пов’язані з самовільним залишенням військової служби:
1) втеча з частини під час бою,
2) втеча з частини після наказу про відправку на фронт,
3) втеча до ворога,
4) об’єднання дезертирів в озброєнні банди,
5) переховування дезертирів з корисливою метою.
20 листопада 1919 року декретом ВЦВК затверджено “Положение о
революционных военных трибуналах” [21], згідно з яким злочини, пов’язані
з самовільним залишенням військової служби, вважалися спеціальними
військовими злочинами і полягали у злісному дезертирстві з військових
підрозділів та самовільному залишенні поля бою. Суб’єктами цих злочинів
могли бути військовослужбовці та військовозобов’язані запасу під час
проходження ними служби в Червоній Армії.
Зміни, що відбувалися в армії та в суспільному житті після закінчення
громадянської війни, потребували удосконалення кримінального
законодавства. В зв’язку з тим 26 травня 1922 року ВЦВК прийняв перший
Кримінальний кодекс РРФСР [22]. Усі військові злочини були виділені у
главу VII цього нормативно-правового акта, яка складалась з 15 статей.
Кримінальна відповідальність, згідно з положенями КК РРФСР, наставала,
зокрема, за:
1) втечу, тобто самовільне залишення військовослужбовцем своєї частини з
метою ухилення від військової служби чи від участі в бойових діях
(ст.204);
2) неявку з метою ухилення від військової служби чи від участі в бойових
діях з відпустки, відрядження чи в інших випадках (ч.2 ст.204);
3) самовільне відлучення, тобто самовільне залишення військовослужбовцем
своєї частини чи місця служби без мети ухилення від військової служби
(ст.205);
4) самовільну неявку військовослужбовця на службу в строк з відпустки,
відрядження без мети ухилення від військової служби (ч.2 ст.205).
Термін ухилення від військової служби, на відміну від суб’єктивної
ознаки – наявності чи відсутності у винного мети ухилитися від
військової служби, у випадку вчинення цих злочинів кваліфікуючою ознакою
не був. Лише постанова ВЦВК від 11 листопада 1922 року [23] внесла зміни
і доповнення до даних статей, встановивши, що самовільне залишення
військової частини чи служби, що тривало понад 6 діб, хоч
військовослужбовець і повернувся в частину добровільно, вважалось
втечею. А самовільне залишення військової частини чи місця служби, що
тривало менше ніж 6 діб, за умови добровільної явки військовослужбовця
кваліфікувалось як самовільна відлучка. Самовільне залишення частини чи
місця служби, вчинене в бойовій обстановці, вважалось втечею незалежно
від терміну ухилення.
Положення КК РРФСР 1922 року про військові злочини були адаптовані і
кримінальними кодексами інших республік [13, с.96; 24, с.452], зокрема і
КК УРСР.
Після утворення СРСР у зв’язку з необхідністю забезпечити єдину
кримінальну політику щодо військових злочинів в усіх союзних республіках
31 жовтня 1924 року ЦВК СРСР затвердив Положення про військові злочини
[25]. Цей нормативно-правовий документ закріпив ті ж положення про
військові злочини, що пов’язані з самовільним залишенням служби, які
були закріплені в КК РРФСР 1922 року. Однак особливість Положення
полягала в тому, що воно реалізовувало виняткову компетенцію СРСР у
встановленні кримінально-правових норм, що регламентують
відповідальність за скоєння військових злочинів.
27 липня 1927 року в зв’язку з проведенням військової реформи ЦВК і РНК
СРСР прийнято нове Положення про військові злочини [26]. Було введено
два нових склади злочинів, пов’язаних з самовільним залишенням
військової служби:
1) самовільне залишення частини або місця служби в бойовій обстановці
(ст.9);
2) неявка в строк без поважних причин на службу у випадках переведення,
призначення, з відрядження та з відпустки (ст.10).
24 квітня 1929 року постановою ЦВК і РНК СРСР [27] було внесено зміни і
доповнення в Положення, що стосувалися самовільної відлучки. Так у
попередній редакції п.“а”, “б”, “в” ст.8 Положення йшла мова про
самовільне залишення частини чи місця служби без наміру надовго чи
взагалі ухилитися від військової служби, якщо ухилення тривало понад
6(2) діб, здійснене уперше, вдруге, втретє, вчетверте та понад чотири
рази. Постанова ЦВК і РНК СРСР від 24 квітня 1929 року вилучила із ст.8
п. “б”, “в” і ввела нову редакцію п.”а”, встановивши відповідальність за
самовільне залишення частини або місця служби без наміру довготривало чи
взагалі ухилятися від обов’язків військової служби, якщо ухилення
тривало не більше ніж 6(2) діб (самовільна відлучка), але повторювалось
систематично. Отже, була спрощена структура цієї статті.
Постанова ЦВК і РНК СРСР від 17 березня 1932 року [28] змінила і
доповнила п.”б” ст.7 Положення, який передбачав відповідальність за
самовільне залишення частини чи місця служби терміном понад 6(2) діб.
Нова редакція п.”б” указаної статті встановила відповідальність за втечу
з частини чи місця служби з наміром довготривало або взагалі ухилитися
від військової служби.
28 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон про кримінальну
відповідальність за військові злочини [29, 30]. Статті 10 та 12 цього
Закону передбачали кримінальну відповідальність за самовільне залишення
частини або місця служби. Об’єктивна сторона такого злочину полягала в
самовільному залишенні частини або місця служби чи неприбутті на службу
військовослужбовців строкової служби – понад 3 доби, осіб офіцерського
складу, прапорщиків та військовослужбовців надстрокової служби – понад
10 діб у мирний час і понад одну добу у військовий час. У бойовій
обстановці дії особи, що самовільно залишили частину, кваліфікувались за
ст.12 Закону незалежно від терміну самовільного ухилення від служби.
З суб’єктивної сторони злочин характеризувався метою тимчасово ухилитися
від військової служби. Якщо ж суб’єкт мав намір взагалі ухилитися від
військової служби, то його дії слід кваліфікувати як дезертирство
(ст.11).
1 квітня 1961 року вступив у силу нині діючий Кримінальний кодекс УРСР
[31], прийнятий Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 року. Глава ХІ цього
кодексу передбачала відповідальність за військові злочини і фактично
дублювала положення Закону СРСР про кримінальну відповідальність за
військові злочини. Внаслідок змін і доповнень, внесених Указом Президії
Верховної Ради УРСР №3130-08 від 14 жовтня 1974 року [32] та Указом
Президії Верховної Ради УРСР №6591-10 від 29 лютого 1984 року [33],
склад самовільного залишення частини або місця служби набув сучасного
змісту.
Література
Статут Великого княжества Литовского 1529 г. / Под ред. акад.
К.Яблонскиса. – Минск.: Из-во Акад. наук БССР, 1960.
Лазутка С.А. Первый Литовский статут – феодальный кодекс Великого
княжества Литовского. – Вильнюс: Изд-во Вильнюсск. ун-та, 1973.
Права, за якими судиться малоросійський народ 1743р. / Упор. та автор
нарису К.А. Вислобоков; відп. ред. Ю.С.Шемшученко; НАН України та ін. –
К., 1997.
Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. л-ра,1985. –
Т.3.
Большая Советская энциклопедия. – 2-е изд. – М., 1952. – Т.14.
Елифанов П.П. Войско // Очерки русской культуры в XVII веке. – М., 1979.
Большая Советская энциклопедия. – 2-е изд. – 1952.
Чернов А.В. Строительство вооруженных сил русского государства в XVII
веке (до Петра I): Автореф. дис… д-ра ист. наук. – М., 1950.
Воинские артикулы Петра І. Материалы по изучению истории государства и
права СССР. – М.: Из-во Всесоюзного юрид. заочн. ин – та, 1960.
Бобровский П.О. Военное право России при Петре Великом. – Ч.2. Артикул
воинский // Памятники русского права. – Вып.VII. – С.Пб., 1886.
Бобровский П.О. Военные законы Петра Великого в рукописях и
первоначальных изданиях: Историко-юридическое исследование // Памятники
русского права. – Вып.VIIІ. – С.Пб., 1887.
Маньков А.Г. Использование в России шведского законодательства при
составлении проекта Уложения 1720-1725 гг. // Исторические связи
Скандинавии и России в IX-XX веках. – Вып.11. – Л., 1970.
Чхиквадзе В.М. Советское военно-уголовное право .-М.: Юрид. из-во Мин.
юст. СССР, 1948.
Военно-уголовный устав // Свод военных постановлений 1839 г.: В 12 т.
–С.Пб, 1839. – Т.12.
Воинский устав о наказаниях // Свод Военных постановлений 1869 г.: В 15
т. С.Пб., 1914. – Т.12.
СУ РСФСР. – 1918. – №33. – Ст.445.
СУ РСФСР. – 1918. – №99. – Ст.1015.
СУ РСФСР. – 1919. – №9. – Ст.94.
СУ РСФСР. – 1919. – №25. – Ст.207
СУ РСФСР. – 1920. – №26. – Ст.126.
СУ РСФСР. – 1919. – №58. – Ст.549.
СУ РСФСР. – 1922. – №15. – Ст.153.
СУ РСФСР. – 1922. – №72-73. – Ст.906.
Курс советского уголовного права: В 6 т. – М.: Наука, 1971. – Т.6.
СЗ СССР. – 1924. – №24. – Ст.207.
СУ РСФСР. – 1927. – №50.
СЗ СССР. – 1929. – №29.
СЗ СССР. – 1932. – №20.
Ведомости Верховного Совета СССР. – 1959. – №1.
Научно-практический комментарий к Закону об уголовной ответственности за
воинские преступления. – 2-е изд. / Под ред. А.Горного. – М.: Гос.
изд-во юрид. л-ры, 1961.
Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – №2. – Ст.14.
Відомості Верховної Ради УРСР. – 1974. – №44. – Ст.445.
Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – №11. – Ст.203.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
