Реферат на тему:
Відшкодування заподіяної злочином шкоди за ініціативою суду в
контрольних стадіях кримінального судочинства
Касаційне та наглядне провадження є важливими гарантіями досягнення
цілей та виконання завдань кримінального судочинства. Незважаючи на те,
що касаційне та наглядне провадження виступають як різні процесуальні
форми перевірки законності та об(рунтованості вироків, ухвал і постанов
суду в кримінальних справах, вони, водночас, мають єдине спільне
завдання – перевірка всіма закріпленими в законі засобами та методами
законності та об(рунтованості судових вироків (рішень), виправлення
судових помилок шляхом їх скасування або зміни. Відповідно до вимог
ст.363, 394 КПК України суди касаційної та наглядної інстанцій
зобов’язані забезпечити всебічну та об’єктивну перевірку кримінальної
справи. При цьому, встановивши підстави для скасування або зміни вироку,
вказані суди зобов’язані скасувати чи змінити вирок щодо осіб, яких
стосуються допущені порушення, незалежно від того, чи подана щодо них
касаційна скарга (подання).
Виходячи з загальних положень кримінально-процесуального закону,
обвинувальний вирок суду першої інстанції може бути оскаржений або
опротестований з приводу відшкодування матеріальної шкоди потерпілому і,
зокрема, в частині відшкодування матеріальних збитків з ініціативи суду.
В цьому випадку касаційна скарга подається засудженим або його
захисником і може торкатися як підстав застосування судом майнової
відповідальності, так і її обсягу. В свою чергу прокурор має право
внести касаційне подання з цього ж приводу, але як на користь
засудженого, так і проти нього. Виникає запитання – чи може сам факт
утримання суду від відшкодування збитків з власної ініціативи стати
достатньою підставою для перегляду вироку? На це запитання професор
В.Т.Нор, як вважаємо, цілком об(рунтовано дає позитивну відповідь [9,
с.134]. У ч.8 ст.334 КПК України на суд першої інстанції покладається
обов’язок вказати у вироку мотиви застосування відшкодування
матеріальних збитків з власної ініціативи. Відповідно ж до ст.29 КПК
України на суд покладається обов’язок відшкодувати шкоду з власної
ініціативи, якщо цивільний позов не був заявлений до початку судового
слідства. А тому можна зробити висновок про те, що суд у постановленому
вироку зобов’язаний навести також мотиви свого утримання від
відшкодування збитків з власної ініціативи.
Якщо у встановлених законом випадках суд першої інстанції не виконав
покладеного на нього обов’язку щодо відшкодування збитків з власної
ініціативи і не тільки не застосував правила про відшкодування шкоди з
власної ініціативи, але й не визнав за матеріально потерпілою від
злочину особою права на її відшкодування в порядку цивільного
судочинства, то такі дії суду треба розглядати як порушення
кримінально-процесуального закону, яке підлягає усуненню касаційною
інстанцією. Виходячи з практики судів України, суди, як правило,
визнають за потерпілою особою (цивільним позивачем) право на задоволення
позову в порядку цивільного судочинства, хоча такого положення
кримінально-процесуальний закон України не передбачає. Проте слід
наголосити, що суди йдуть таким шляхом тільки у випадку, коли неможливо
докладно підрахувати розмір заподіяних злочином збитків без відкладення
судового засідання, а також за умови, що розмір заподіяних збитків не
впливає на кваліфікацію злочину та на призначення покарання. У всіх
інших випадках, коли суди першої інстанції не вирішили питання про
відшкодування збитків з власної ініціативи (або ж не вмотивували відмову
в його вирішенні), воно вирішується в касаційному порядку. Спираючись на
загальні положення касаційного розгляду справи в порядку кримінального
судочинства, суд мав би винести одне з таких рішень: скасувати вирок в
цілому і відправити справу на новий судовий розгляд; залишити подання
(скаргу) без задоволення, а вирок в цій частині – без змін, враховуючи
ту обставину, що потерпілий не втратив право на відшкодування і може
його реалізувати в порядку цивільного судочинства; винести рішення про
відшкодування матеріальних збитків з власної ініціативи; внести у вирок
суду зміни, які полягають у визнанні за потерпілим права на
відшкодування збитків з переданням вирішення питання про їх розмір на
розгляд цивільного суду.
На нашу думку, заслуговують на увагу всі з зазначених рішень суду
касаційної інстанції. Відповідно до нині діючого в Україні
кримінально-процесуального закону, на суди покладається обов’язок
вирішити питання про відшкодування заподіяних злочином збитків одночасно
з розглядом і вирішенням питання про кримінальну відповідальність. Тому
невстановлення судом розміру заподіяних злочином збитків, як необхідного
елементу структури предмета доказування, дає всі підстави розглядати це
як неповноту судового слідства, а нестягнення судом цих збитків з
засудженого – як порушення кримінально-процесуального закону. Проте
скасування вироку тільки з вказаних підстав та ще й за умови, що
потерпілий не втрачає можливості для відшкодування збитків у порядку
цивільного судочинства, негативно вплинуло б на реалізацію принципу
процесуальної економії часу і засобів у вирішенні основних завдань
кримінального судочинства, що є досить небажаним.
З таких же положень виходить практика судів України в касаційній та
наглядній інстанції, які у випадку неправильного вирішення цивільного
позову судом першої інстанції скасовують вирок не в повному обсязі, а
тільки в частині цивільного позову із скеруванням його для розгляду в
порядку цивільного судочинства. Така діяльність судів контрольних
інстанцій повинна б стосуватись і вирішення питань неправильного
відшкодування збитків з власної ініціативи судами Першої інстанції, що
вказує на недоцільність скасування вироку лише з приводу незастосування
судом першої інстанції правила про відшкодування збитків з власної
ініціативи.
Якщо суд першої інстанції не приймав рішення про відшкодування збитків з
власної ініціативи, то неможливою є і скасування(зміна) вироку в частині
розміру відшкодування збитків. Інша річ, якщо суд першої інстанції
прийняв рішення про їх відшкодування, але розмір їх помилково “занизив”.
У цьому випадку суд контрольної інстанції повинен розглянути питання про
розмір відшкодування збитків з власної ініціативи.
Прийняття касаційним судом рішення про відшкодування матеріальних
збитків з власної ініціативи також має певні особливості, оскільки в
такому випадку на перший погляд, безумовно, буде порушений принцип
заборони “повороту на гірше”, яким охоплюються кримінально-процесуальні
відносини з приводу відшкодування заподіяних злочином матеріальних
збитків.
Передбачити всі випадки, які ведуть до погіршення становища засудженого
(виправданого) в результаті перегляду справи вищестоящим судом не
видається можливим, оскільки вони можуть виявлятись у найрізноманітніших
формах. Не випадково законодавець не подає чіткого переліку обставин,
які можуть спричинити погіршення становища засудженого (ст.385 КПК
України). Але такі обставини на контрольних стадіях судочинства
торкаються здебільшого кримінально-правових питань, що, в свою чергу,
зміцнює гарантії права засудженого на захист [2, с.17]. Зокрема,
вказано, що рішеннями, які погіршують становище обвинуваченого
(засудженого), визнаються лише такі, що пов’язуються з настанням
небажаних для нього кримінально-правових наслідків (збільшення розміру
покарання, перекваліфікація на більш тяжкий злочин тощо) або обмежують
його в процесуальних правах [7, с.154].
При цьому вказівка на поширення заборони “повороту на гірше” в частині
кримінально-правових питань зумовлена тим, що дія цієї заборони не
поширюється на питання цивільного позову в кримінальній справі, сума
якого може бути збільшена судом касаційної і наглядної інстанції, якщо у
справі немає потреби збирати або додатково перевіряти докази і якщо така
зміна не впливає на фактичні обставини справи, встановлені вироком, або
не тягне за собою зміни кваліфікації на статтю закону, яка передбачає
більш суворе покарання. Саме таку вказівку висловлено Пленумом
Верховного Суду України в постанові від 12.10.1989р., п.4 [15, с.241].
Разом з тим це положення викликало в юридичній літературі гостру
дискусію. Одні вчені поділяють саме таку позицію, посилаючись на те, що
цивільний позов у кримінальній справі є інститутом цивільного, а не
кримінального права, хоча доказування його здійснюється за правилами
кримінального процесу [1, с.19; 6, с.149; 7, с.153; 10, с.23; 11, с.14;
12, с.13; 18, с.65]. Тому, на думку цих вчених-процесуалістів,
розглядаючи цивільний позов в кримінальній справі, суд касаційної і
наглядної інстанції повинен застосовувати такі ж правила, які
передбачені для цивільного судочинства в цій частині, тобто касаційна і
наглядна інстанція повинні наділятись правом самостійно змінювати
рішення в частині цивільного позову (у тому числі, в бік збільшення суми
позову) в тих випадках, якщо по справі не має потреби збирати або
додатково перевіряти докази, обставини справи були встановлені судом
першої інстанції повно і правильно, але допущено помилку в застосуванні
норм матеріального права (ст.311 ЦПК України).
??C?ше”, сфера дії якої, на їхню думку, поширюється також і на рішення
вищестоящих судів у частині відшкодування заподіяної злочином
матеріальної шкоди [3, с.62; 4, с.136; 13, с.339; 14, с.65; 16, с.271;
17, с.416].
Правильною, на наш погляд, у цій дискусії є перша позиція. При цьому ми
виходимо з таких міркувань. Передусім, цивільний позов у кримінальній
справі є інститутом цивільного, а не кримінального права. Незважаючи на
те, що доказування його здійснюється за правилами кримінального
судочинства, це не змінює його цивілістичної природи в кримінальному і
цивільному процесах, враховуючи їх загальні риси і єдину суть. Отже, є
всі підстави для застосування в кримінальному процесі положень
цивільно-процесуального закону, зокрема в бік збільшення суми цивільного
позову, стягнутої з засудженого за вироком, у тих випадках, коли по
справі не вимагається збирання і додаткової перевірки доказів і якщо при
цьому така зміна не впливає на фактичні обставини справи, що встановлені
вироком, і розмір стягнення не тягне за собою кваліфікацію за статтею
закону, яка передбачає більш суворе покарання. У протилежному випадку
склалась би невиправдана ситуація, за якої до однорідних за своєю суттю
правових відносин у цивільному і кримінальному процесах застосовувались
би принципово різні правила і приймались би протилежні рішення. Крім
цього, у зв’язку з тим, що цивільний позов у кримінальній справі за
своєю природою є інститутом цивільного, а не кримінального права, то й
правовідносини, які можуть виникнути в процесі його розгляду судом
касаційної інстанції (у тому числі пов’язані із збільшенням суми
цивільного позову), повинні бути врегульовані на підставі норм
цивільного права і процесу, оскільки вони не врегульовані
кримінально-процесуальним законом і не тягнуть для засудженого більш
тяжких кримінально-правових наслідків. У таких випадках збільшення суми
цивільного позову, а в нашому випадку і збільшення розміру відшкодування
судом збитків з власної ініціативи, не буде розцінюватись як відступ від
заборони “повороту на гірше”, бо це становитиме для засудженого лише
матеріальну відповідальність за реально заподіяні збитки, а не
кримінальне покарання і повною мірою відповідатиме положенням ст.311 ЦПК
України.
Немає сумніву, що це правильне по суті положення слід було б закріпити в
законодавчому порядку шляхом внесення відповідних доповнень до ст.28 КПК
України [2, с.17-21], а також ст.29 КПК України.
Саме таку позицію займають автори проекту нового КПК України,
підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України, які в ч. 9
ст.53 чітко закріпили, що в тих випадках, коли процесуальні відносини,
які виникли в зв’язку з відшкодуванням шкоди, кримінально-процесуальним
кодексом не врегульовані, то до них застосовуються норми
цивільно-процесуального кодексу за умови, що вони не суперечать засадам
кримінального судочинства [5, с.35].
І, нарешті, правильність такої позиції підтверджується й тим, що такий
порядок вирішення питання про відшкодування заподіяних злочином збитків
вищестоящим судом забезпечить найоперативніше усунення порушень закону з
найменшими затратами людських сил і матеріальних коштів та служитиме
надійною гарантією охорони прав та законних інтересів осіб, які зазнали
матеріальної шкоди від злочину. Це повною мірою відповідатиме як
інтересам правосуддя, так і інтересам особи в кримінальному процесі та в
кінцевому підсумку забезпечить успішне виконання завдань кримінального
судочинства.
Питання заборони “повороту на гірше” тісно пов’язане з питанням про межі
допустимої зміни обвинувачення судом касаційної і наглядної інстанцій.
Як уже наголошувалось, чинний КПК України (ст.ст.365, 394) встановлює
дві підстави для зміни вироку в цих стадіях процесу: 1) неправильне
застосування кримінального закону: 2) призначення покарання, яке не
відповідає тяжкості злочину і особі засудженого.
А проте суди касаційної і наглядної інстанції значну кількість вироків
та ухвал змінюють не лише з указаних, але й з інших підстав (зокрема,
шляхом вилучення з вироку окремих епізодів обвинувачення або обтяжуючих
обставин, які не тягнуть за собою зміну кваліфікації злочину, зменшення
розміру задоволеного цивільного позову та інше). Змінюючи вирок і
наступні рішення, суди керуються при цьому ст.365, 394 КПК України, хоча
вони і не передбачають зазначених вище підстав для зміни винесених по
справі рішень. Тому необхідно підтримати висловлену в юридичній
літературі пропозицію про доцільність розширення в законі підстав для
зміни вироку і наступних рішень в результаті розгляду справи в суді
касаційної та наглядної інстанції [8, с.16].
Ми вже наголошували, що правило про недопустимість посилення покарання
засудженому чи застосування до нього закону про більш тяжкий злочин
судом касаційної інстанції стосується безпосередньо тільки кримінального
покарання. Рішення ж про обов’язок засудженого відшкодувати заподіяні
ним збитки, безумовно, має дещо інший характер, а тому можливим є
проведення аналогії з цивільно-процесуальним законом, який позбавляє суд
касаційної чи наглядної інстанцій змінити чи винести нове рішення на
підставі обставин, які не були обговорені, перевірені і встановлені
судом першої інстанції. Названі суди мають таке право тільки у випадку,
якщо немає потреби в додатковому зборі чи додатковій перевірці доказів,
коли обставини справи судом першої інстанції встановлені повно і
правильно, але суд припустився помилки в застосуванні норм матеріального
права (ст.ст.311, 337 ЦПК України), що виключається при вирішенні
розглядуваного питання.
Це положення також випливає з керівних роз’яснень Пленуму Верховного
Суду України [15, с.241-242], де вказано, що суд касаційної інстанції
має право внести у вирок зміни, що стосуються відшкодування матеріальних
збитків, якщо в справі немає потреби збирати і додатково перевіряти
докази, а обставини справи в частині заподіяних збитків встановлені
судом першої інстанції повно і правильно. У цьому випадку збільшення
розміру збитків, що стягуються судом, не погіршують становища
засудженого, тому що суд лише підтверджує те, що він зобов’язаний був
зробити, тим більше це фактично знайшло своє підтвердження в матеріалах
справи.
Проте, якщо суд першої інстанції під час винесення вироку зовсім не
розглянув питання про відшкодування заподіяних злочином збитків, хоч для
цього були всі підстави, то в такому випадку застосування судом
касаційної інстанції правила про відшкодування збитків з власної
ініціативи, безперечно, погіршить становище засудженого, і більше того,
порушить його право на захист. У такому випадку ми схиляємося до думки,
що найбільш прийнятним рішенням суду касаційної інстанції була б ухвала
про залишення касаційної скарги чи подання без задоволення, а вироку без
змін із зазначенням мотивів про те, що потерпілий може звернутися з
цивільним позовом про відшкодування збитків у порядку цивільного
судочинства.
Отже, зміна судом касаційної або наглядної інстанції розміру заподіяних
злочином збитків у бік збільшення, якщо це не тягне посилення
кримінального покарання, ні в якому разі не погіршує становища
засудженого і не порушує принцип заборони “повороту на гірше” в процесі.
Література
Божьев В. Применение норм ГПК при рассмотрении гражданского иска в
уголовном процессе // Сов. юстиция. – 1971.-№15.
Бойко В.П. Заборона “повороту на гірше” в судових стадіях кримінального
процесу України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук.– Львів, 1997.
Добровольская Т.Н. Изменение обвинения в судебных стадиях советского
уголовного процесса. – М.: Юрид. лит-ра, 1977.
Кобликов А.С. Существенные вопросы судебного надзора по уголовным делам
// Сов. гос-во и право. – 1975. – №3.
Кримінально-процесуальний кодекс України (проект, підготовлений робочою
групою Кабінету Міністрів України). – К.: Право, 1996.
Куцова 3.Ф. Производство в кассационной инстанции // Вопросы уголовного
процесса в практике Верховного Суда СССР и Верховного Суда РСФСР. – М.:
Юрид. лит-ра, 1974.
Мазалов А. Г. Гражданский иск в уголовном процессе. – М.: Юрид. лит-ра,
1977.
Мартынчик Е. Г. Недопустимость поворота решения к “худшему” в
кассационном производстве // Сов. юстиция. – 1970. – №8.
Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К.:
Выща шк., 1989.
Нор В.Т. Правовые и теоретические основы защиты нарушенных преступлением
имущественных прав в советском уголовном процессе: Автореф. дисс. …
д-ра. юрид. наук. – К., 1989.
Омельяненко Г. Питання заборони “повороту на гірше” у касаційній
практиці // Юридичний вісник. – 1996. – №24.
Пашкевич П.Ф. Правомочны ли кассационная и надзорная инстанции изменить
или принять новое решение по гражданскому иску в уголовном деле? // Сов.
юстиция.-1972. – №8.
Перлов Й.Д. Кассационное производство в советском уголовном процессе. –
М.: Юрид. лит-ра, 1968.
Петрухин И.Л. Гражданский иск и демократичекие принципы советского
правосудия // Сов. гос-во и право. – 1973. – №1.
Постанова Пленуму Верховного Суду України №8 від 12.10.1989р. “Про
практику розгляду судами справ в касаційному порядку” // Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. – №1. – К.: Юрінком. – 1995.
Савицкий В. М. Право обвиняемого на защиту в социалистическом уголовном
процессе. – M.: Наука, 1983.
Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М., 1970. – Т.2.
Темушкин О. П. Организационно-правовые формы проверки законности и
обоснованности приговоров. – М.: Наука, 1978.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
