Реферат на тему:
Права і свободи людини: класична доктрина і сучасна концепція
Однією із невід’ємних складових життя як міжнародної спільноти, так і
кожного політично організованого суспільства виступають права людини.
Останнім часом поняття прав людини настільки вкорінилося у
політико-правове і навіть побутове спілкування, стало такою мірою
звичним для використання у програмних документах різноманітних суб’єктів
політичної діяльності, що “неозброєним оком” його смислове навантаження
іноді видається самоочевидним. Проте це далеко не так, про що свідчить,
зокрема, практика судових органів України [1, с.3-7; с.35-38] або ж
Європейського суду з прав людини [2, с.1]. Дається взнаки своєрідна
природа такого явища, як права людини: воно, як і будь-який інший
феномен, має свою, так би мовити, вдачу, свої закономірності, незнання
яких спричиняє труднощі різнопланового, передусім правозастосовного
(практикоприкладного) характеру. Однією з передумов подолання таких
труднощів виступає з’ясування глибинних, основоположних основ природи
цього явища, насамперед дослідження філософсько-світоглядних засад
концепцій прав людини. Деякі аспекти таких засад розглянуто у цій
статті.
Як зазначено в одному з найавторитетніших світових енциклопедичних
видань – “Британіці”, права людини – це словосполучення, що увійшло у
мовний лексикон лише після Другої світової війни, ознаменувавши
народження сучасної концепції прав людини, яка прийшла на зміну доктрині
природного права [3, с.652]. Головним чинником формування зазначеної
концепції виявилося становлення нового міжнародного правопорядку,
запровадженого ООН: з діяльністю цієї організації саме й пов’язано
розробку документів, які згодом утворили фундамент міжнародної
нормативної системи прав людини.
Однак зрозуміло і те, що сучасна концепція прав людини не з’явилася та й
не могла з’явитися на, так би мовити, порожньому місці. Адже найперші
документи, в яких було закріплено права людини, були результатом саме
внутрішньодержавної, а не міжнародної правотворчості. Тому видається
слушним та доцільним простежити наявність спільних та відмінних рис у
класичній доктрині природних прав та сучасній концепції прав людини –
це, гадаємо, дасть змогу з’ясувати, якою мірою сучасна концепція
виступає, з одного боку, своєрідною ланкою ланцюга еволюції зазначеної
доктрини, а з іншого – у чому виявляються нові, невідомі раніше риси та
тенденції феномена прав людини.
Поняття прав людини як окрема категорія з’явилося лише в епоху Просвіти
(XVIII ст.), хоч окремі положення, які дотичні ідеї прав людини, можна
виявити задовго до того вже у творах грецьких філософів та й у деяких
релігіях світу [4, с.95-100]. Зокрема, згадаємо, епохи деякі країни
Європи, де було ухвалено декілька хартій, що кодифікували певні свободи
людини. Приміром, такі документи, як Magna Charta Libertatum 1215 р.,
датська Erik Klippings Handfaestinung 1282р., не стільки виголошували
права людини, які можна було відстоювати за тих чи інших обставин,
скільки визначали межі втручання державної влади у життєдіяльність
певної, кількісно обмеженої групи осіб. Відтак вони ще не містили
всеосяжної філософської концепції свободи – концепції, в якій права
людини виступали б як самостійне правове начало, а не лише критерій
визначення легітимності державної влади.
В епоху Просвіти набула поширення думка про те, що саме природа наділяє
людину певними фундаментальними правами, які можуть бути протиставлені
урядові, але разом з тим мають ним й охорянитися. З того часу права
людини, їх здійснення, стали розглядатися як елементарні передумови
гідного людського існування.
Спочатку спробуємо виділити складові концепції природних прав та
сучасної концепції прав людини, а потім порівняємо їх принаймні на двох
рівнях: термінологічному та правозастосовному.
Одним з перших принципів концепції природних прав є їхній загальний,
тобто універсальний, характер: такі права торкаються всіх без винятку
людей, – лише завдяки їхньої належності до роду людського; вічність
(позаісторичність) змісту таких прав, який із плином часу не змінюється
– адже, породжені одного разу і назавжди, такі права є незмінними;
абсолютність (невід’ємність) таких прав, заперечення наявності яких є
неприпустимим з огляду на їхню “вмонтованість” у природу людини і тому
може кваліфікуватися як посягання на саме існування людської істоти як
такої.
Тепер простежимо основні характеристики сучасної концепції прав людини,
зокрема, ті, що відображені у рішеннях міжнародних судових органів,
найперше – Європейського Суду з прав людини [5, с.327]. Ця концепція
деякими авторами позначається як “соціально-конструйована доктрина” прав
людини [6, с.7].
До положень згаданої концепції можна віднести тези щодо: а) соціальної
зумовленості змісту прав людини, тобто їхньої залежності від рівня та
характеру розвитку суспільства, який визначається, з одного
(внутрішнього) боку, діалектикою взаємодії людини та суспільства, а з
іншого (зовнішнього) – взаємодією того чи іншого політично
організованого суспільства з міжнародним співтовариством, мірою
залученості цього суспільства до глобальних процесів; б) історичного
характеру зумовленості як змісту, так і номенклатури прав людини, чим
визначається можливість виникнення нових прав людини, яких до певного
часу взагалі не існувало, і модифікування з плином часу змісту чи обсягу
прав людини.
“Генна спадковість” класичної доктрини прав людини найяскравіше
виявляється стосовно так званих особистих та політичних прав і свобод:
неважко простежити, вони без істотних змін “перекочували” у новітню
(соціально-конструйовану) доктрину прав. Однак й у цьому аспекті варто
зробити певні зауваги.
Основною посилкою концепції природних прав людини служить положення про
автономію індивіда, тобто вважалося, що політичні та особисті права і
свободи визначають ту сферу буття індивіда, в яку не допускається
втручання жодних інших суб’єктів, передусім держави та суспільства. А
відтак обов’язки усіх, хто, умовно кажучи, протистоїть індивіду,
зводяться до негативних: утримуватися від таких дій, які посягали б на
цю окреслену сферу автономії індивіда. Сучасна ж концепція прав людини
робить уже дещо інші акценти, відображаючи інші тенденції щодо цих,
“випробуваних часом” прав людини. Як показує практика міжнародних
органів контролю за станом здійснення прав людини, покладення на державу
“простого” обов’язку лише не втручатися у здійснення прав особистого та
політичного характеру в деяких випадках ще не є достатньою гарантією
того, що вони не будуть порушені. Європейський суд з прав зазначає що,
людини, за певних умов держава повинна вживати заходів не лише
негативного, але й позитивного характеру задля забезпечення навіть
таких, тобто “негативних”, прав [7, с.92].
Ще однією ознакою підтвердження, яке виявляє еволюційний характер
сучасної концепції, є практика термінологічного позначення відповідних
правових можливостей людини.
????????????¤?$????6?У процесі ознайомлення з текстами міжнародних актів
та сучасних конституцій деяких держав з питань відображення прав людини
виявлено часто вживане словосполучення “права та свободи” людини.
Прикладом може бути використання зазначених термінів у нормах
Міжнародного Біля про права людини, у назві Конвенції про захист прав та
основних свобод людини, у відповідних положеннях Конституцій України,
Польщі, Франції, Росії, ФРН. Звернувшись до пам’яток історії права,
бачимо, що термін “свобода” як означення правових можливостей людини
з’явився у внутрішньодержавних документах раніше, аніж термін “права”.
Цікаво, що перший термін виявлений і в нормативних документах
українського державного будівництва XVII-XVIII ст., зокрема у Березневих
Статтях і Конституції прав та вольностей Війська Запорізького 1710 р.
[8, с.85].
Як видається, термін “свободи”, вживаний того часу, позначав уявлення
саме про права, які належать особам чи групам людей з огляду на їхні
звання чи статус – адже тоді права людини виступали у формі правових
можливостей обмеженого кола суб’єктів. Не зайвим буде нагадати про саме
народження ідеї прав людини та її філософське обгрунтування, коли права
та свободи людини мислилися як природні та невід’ємні, а часом
виникнення таких прав вважали момент народження індивідів. За такого
розуміння легітимність держави визначалася ступенем визнання цих прав,
на чому, власне, і закінчувалися її обов’язки. Не дивно, що за такого
підходу не могли визнаватись інші права, окрім політичних та особистих,
тобто таких, що відображалися у домінуючій доктрині. За такого
природного підходу термін “свободи” вживали для позначення тих правових
можливостей людини, які були “одиничними” виявами її загальної свободи –
невід’ємного атрибута кожного індивіда при народженні.
Подальший розвиток концепції прав людини привів до фіксації принципово
нових можливостей людини, щодо яких вживання терміна “свободи” вже не
видавалося адекватним з огляду на їхній специфічний характер.
Зазначене розмежування вживання термінів “права” та “свободи”
зберігається й донині. Це спостерігається, зокрема, у працях польських
авторів, причому акцент робиться на характері обов’язків держав щодо
дотримування прав та свобод людини. “Свобода” – це сфера автономії буття
індивіда, втручання в яку держава повинна уникати, іншими словами
“свободи” – це негативні права [9, с.9, 20].
Істотна відмінність між класичною доктриною прав людини та їх сучасною
концепцією спостерігається також і в питаннях щодо тих суб’єктів, яких
можна вважати потенційними порушниками прав людини, що пов’язано,
зокрема, з розвитком міжнародних відносин та незнаним на час існування
згаданої доктрини певних суб’єктів міжнародних відносин. Якщо права,
проголошені у французькій Декларації прав людини та громадянина 1789 р.
і в американській Декларації Незалежності 1776 р. стосувалися головно
держави та суспільства, то нині можливими суб’єктами притягнення за
порушення прав людини визнаються транснаціональні корпорації й деякі
інші міжнародні організації та утворення (зокрема, такі, як Європейський
Союз).
У цьому ж аспекті треба також згадати раніше не відомий феномен
“приватизації” прав людини. Як зазначається у правовій літературі,
однією з реалій сучасного життя виступає поява нових центрів влади –
таких, як асоціації різнопланового характеру, політичні партії,
профспілки, корпорації, університети, а це означає, що індивід тепер
зазнає тиску й відчуження не лише з боку державного апарату. Соціальний
розвиток зумовив нову дифузію публічних та приватних сфер, внаслідок
чого обов’язки щодо прав людини, визначені у відповідних міжнародних
документах, повинні торкатися не лише держави, але й певних недержавних
суб’єктів [2, с.137].
Принципово відмінними рисами сучасної концепції прав людини є й те, що
вона є значно ширшою за номенклатурою прав людини, оскільки охоплює
права соціально-економічні, а також так звані солідаристські, колективні
(відповідно права другого і третього поколінь.)
Підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків: права людини є
одним з найважливіших інститутів права будь-якої сучасної держави і
розглядаються вони передусім як узагальнення практичного досвіду
міжлюдського спілкування, а відтак за жодних обставин їх не можна
розглядати як породження спекулятивної діяльності людського розуму у
відриві від невпинних соціальних процесів. Щоправда, в епоху Просвіти
цей досвід відображав практику спілкування окремих людських суспільств,
про що свідчить різний акцент у правах, яким надавалося першочергового
значення у відповідних державних документах. У наш час цей досвід стає
загальнолюдським і переконливо свідчить, що визначальним критерієм
прогресу людства є ступінь визнання цінності його кожного окремого
представника – людини. Відтак стає зрозумілою спадковість сучасної
концепції прав людини, яку можна вважати продовженням доктрини природних
прав принаймні щодо низки ключових її моментів: а) визнання
універсальності носіїв таких прав, якими (носіями) виступають усі люди,
незалежно від існуючих між ними відмінностей, б) визнання таких прав
природними, тобто констатація незалежності їхнього існування від держави
(хоч, як зазначалося, розуміння такої “природи” є неоднозначним у
класичній та сучасній доктринах прав людини). Схарактеризовані нами нові
тенденції розвитку інституту прав людини, відображені в його концепції,
слід, на нашу думку, вважати не такими, що суперечать класичній
доктрині, а, скорше, природним проявом його закономірностей, що
еволюціонують, трансформуються в унісон із динамікою суспільства.
Література
Див:.Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення
ч.2 ст.55 Конституції України та ст. 248 (2) ЦПК України // Вісник
Конституційного Суду України. – 1998. – №2; Рішення Конституційного Суду
України за конституційним зверненням громадянки Проценко Раїси
Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного
тлумачення ст. 55, 64, 124 Конституції України // Вісник Конституційного
Суду України. – 1998. – №1.
Clapham A. Human Rights in the Private Sphere. – London, 1993.
20 New Encyclopedia Britannica. – Oxford, 1992.
Рабінович С.П.Тора // Права людини і громадянина: проблеми реалізації в
Україні. – К., 1998.
Macdonald R. St.-J., Matscher F., Petzold H. European System for the
Protection of Human Rights and Liberties. – Bordrecht, 1993.
Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995.
Гомиен Д. Коментарий к Европейской Конвенции о защите прав человека. –
Совет Европы, 1995.
Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права
України. – Львів, 1996.
Новицкий М. Что такое права человека? // Заметки о правах человека и
мониторинге прав человека. – Варшава, 1997;
Осятинський В. Введение в концепцию прав человека // Заметки о правах
человека и мониторинге прав человека. – Варшава, 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
