.

Категорії системного аналізу – методологічні основи дослідження правової системи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
275 3563
Скачать документ

Реферат на тему:

Категорії системного аналізу – методологічні основи дослідження правової
системи

Процес глобалізації, інтеграції та диференціації сучасної земної
цивілізації спричинили ряд суттєвих змін у розвитку людства. Ці зміни
зачепили й таку сферу соціальної дійсності, як правові системи, що
викликало потребу їх реформування, основою якого має бути науковий
аналіз правової дійсності. При проведенні такого роду дослідження
особлива увага повинна приділятися системному підходу.

За своєю природою системний підхід є міждисциплінарним,
загально-науковим методом, він виступає засобом формування цілісного
світогляду, оскільки є методом дослідження об’єкта як цілого (тобто
сукупності елементів, що пребувають у взаємодії та породжують цілісні
властивості).

На сьогоднішній день системний підхід широко використовується у різних
галузях знань, що дає підставу говорити про його універсальність [1; 2;
3]. Ефективність його застосування пов’язана з відносно закінченим
процесом формування системного підходу як цілісної методології (зокрема,
розробки його понятійно-категоріального апарату) [4; 5; 6; 7 та ін.].

Системний підхід необхідно відрізняти від принципу системності, який в
методологічному плані забезпечує загальну позицію щодо пізнання того чи
іншого явища з позицій закономірностей системного цілого та взаємодії
частин і утворення особливого гносеологічного зрізу (виміру) реальності
[8, c.10].

Системний підхід є таким аспектом дослідження, який передбачає розгляд
об’єкта як складного, багатогранного та багатоякісного явища, що
складається з елементів, зв’язки між якими утворюють його відносно
незмінну структуру та забезпечують цілісність [9].

Якщо у системному підході виділити одну із його сторін, зокрема основні
правила та принципи його елементно-структурної методології, то можна
отримати системний аналіз. Він є комплексом спеціальних процедур,
прийомів та методів, що забезпечують реалізацію системного підходу.

У науковій літературі міститься достатньо великий матеріал щодо
системного аналізу [10; 11; 12; 13; 14; 15 та ін.]. Узагальнюючи основні
позиції щодо поняття системного аналізу, його можна визначити як
сукупність методів та прийомів дослідження і конструювання цілісних
(складних) об’єктів.

При системному дослідженні оперують великим понятійним апаратом,
основним (центральним) в якому є поняття системи.

У природі існують предмети, явища, об’єкти, процеси, які можна
розглядати як систему, але методологічно правильною у спорі про те, що
являє собою система – реальність чи плід розуму [16, c.37-46], є точка
зору, що систем як таких у природі не існує. Системні об’єкти
(біологічні, екологічні, космічні тощо) існували та існують незалежно
від системного аналізу та поняття (терміна) “система”. Тобто система –
це поняття, яке є засобом дослідження складних об’єктів, а тому
ототожнення його з реально існуючими явищами та процесами є
методологічно неправильним.

Система – слово грецького походження, що означає “складене з частин”,
“об’єднання” (складаю, об’єдную). Воно використовується як у побутовій
мові, так і у науковій сфері і трактується по-різному: як сукупність
елементів у взаємодії, що утворюють певну цілісність; сукупність
об’єктів, взаємодія яких викликає появу нових інтегративних властивостей
(якостей, не притаманних окремим компонентам); взаємопов’язаний комплекс
елементів, що виділені із оточуючого середовища і розглядаються як ціле,
тощо [17, c.475-476; 18, c.408-409; 19, c. 99; 20, c.12; 13, c.6; 15,
c.118].

Тлумачний словник української мови серед інших значень слово “система”
трактує як сукупність елементів, одиниць, частин, що об’єднані спільною
ознакою, призначенням, або структуру, що становить єдність закономірно
розташованих та функціонуючих частин [21, c.207].

Конкретизуючи поняття “система” у цій множинності тлумачень, можна
визначити, що вона є цілісною сукупністю (комплексом) закономірно
розташованих та взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. До основних
ознак системи, як правило, відносять: 1) комплексність (сукупність)
елементів; 2) впорядкованість та подільність елементів; 3) наявність
зв’язків між ними; 4) наявність цілісних властивостей. Ознаками, що
відрізняють систему від інших явищ є цілісність, зв’язок, стійка
структура.

У науковій літературі існують різні позиції стосовно класифікації систем
[17, c.476; 15, c.122-123 тощо]. Їх поділяють на прості і складні;
матеріальні та ідеальні; малі, складні, ультраскладні (зокрема,
соціальні організації), суперсистеми; концептуальні, штучні, змішані
(наприклад, суспільство, держав, право). Якщо всі існуючі у дійсності
сукупності об’єктів розмежувати, то можна отримати три класи:
неорганізовані сукупності, неорганічні та органічні системи. Двом
останнім притаманна наявність зв’язків між елементами та поява у
цілісній системі нових властивостей, не притаманних окремим елементам.

Використовуючи різні критерії, можна було б продовжити виділення окремих
видів систем. Проте більш доцільною видається класифікація, яка
здійснюється відповідно до предмета та мети дослідження. Так правову
систему (що є підсистемою соціальної системи суспільства як
впорядкованої сукупності людей) можна віднести до органічних систем. Ці
системи відрізняються від неорганічних тим, що: 1) мають структурні та
генетичні зв’язки; 2) мають зв’язки координації та субординації; 3)
мають управляючі механізми; 4) внутрішня організація цих систем
складається з блоків (підсистем); 5)властивості частин визначаються
структурою цілого; 6) відбувається постійне оновлення елементів у
системі: 7) активність частин передається цілому; 8) функціонуючі
частини є якісно перетвореними (трансформованими з первинних) [15,
c.129-131].

Поряд з поняттям “система” у понятійному апараті важливу роль відіграють
поняття “елемент”, “структура”, “зв’язок”, “функція”, “функціонування”,
“мета”, “ціле”.

Первинною щодо структури є система. Якщо відома система, то структура є
її деяким аспектом, а саме – єдністю її інваріантних властивостей. У
процесі дослідження об’єкт виступає як система, в якій виявляються
закономірні зв’язки між її елементами. Елемент, як правило, визначається
як “складова частина, складник чого-небудь”; “частина системи, що не
підлягає подрібненню”; “внутрішньо вихідна одиниця системи, яка у
взаємодії з іншими елементами складає систему як ціле” тощо [22, c.890;
13, c.4; 23, c.231; 9, c.14; 15, c.151].

Отже, можна сказати, що елементи системи це її внутрішні компоненти
(мінімальні одиниці), які у взаємодії з іншими необхідними компонентами
утворюють систему як ціле. Елемент є своєрідною межею можливого
членування об’єкта. При характеристиці не розглядається його будова, а
розглядаються його властивості як одиниці у межах цілого. У системі як
органічному цілому елемент є мінімальною одиницею, здатною до відносно
самостійного функціонування. Елемент завжди є функційною одиницею і цим
він відрізняється від частини. Частина тлумачиться, як правило, як
“складова одиниця, елемент цілого”, як філософська категорія парна з
категорією “ціле” [21, c.804; 17, c.571; 18, c.515-516]. Частина є
вказівкою лише на внутрішню належність чогось об’єктові. Таким чином,
кожний елемент може бути частиною, але не кожна частина – елементом.
Елементами можуть бути не тільки предмети, а й різні явища та процеси.
Часто елементи у складних системах групуються у підсистеми, які є
відносно самостійними частинами системи, що складаються з елементів.

Окремі автори повну (необхідну та достатню) сукупність елементів системи
називають складом (набором елементів, взятих поза структурою системи)
[24, c.17]. Однак серед понять системного аналізу більш важливим є
поняття структури, системи, оскільки саме структура виконує роль
системоутворюючого фактора і співвідноситься з поняттями “елемент”,
“зв’язок”.

Більшість визначень поняття структури дається через зв’язки та відносини
[24, c.18]. Самі ж елементи в дане поняття не входять. Однак такий
підхід не розмежовує статику і динаміку, зв’язків у об’єкті, що є
найсуттєвішим моментом у структурному “зрізі”. Структура ж є сукупністю
стійких взаємозв’язків, що забезпечують цілісність об’єкта, збереження
основних властивостей при різних внутрішніх та зовнішніх змінах [9,
c.14]. Стійкість є характерною особливістю структури взагалі. У
структурному аналізі важливим є не тільки вияв стійких у часі елементів,
але й зв’язків, які характеризують стійкість системи та виявляються в
цілісних властивостях останньої. Це дає підставу деяким авторам
визначати структуру як стійку єдність елементів, їх відносин і
цілісності системи або як склад елементів та постійні зв’язки між ними
[15, c.145; 13, c.7]. Отож, під структурою системи слід розуміти стійку
єдність елементів та постійних зв’язків між ними, що утворюють цілісну
систему.

В той же час необхідно відзначити, що у системних дослідженнях
обов’язковими є не тільки структурний (статичний), але й функційний
аспекти системи, який розкриває організаційно-цільову динаміку системи,
а функціонування елементів у ній забезпечується встановленням та
реалізацією зв’язків.

Серед різних значень [13, c.5; 25, c.133; 17, c.152] під поняттям
“зв’язок” розуміють спосіб взаємодії, взаємозалежності явищ чи елементів
певної системи. Зв’язки є виразом єдності системи, адже елементи її не є
випадковим нагромадженням, а становлять єдине ціле, що існує на основі
зв’язків. Взаємодія елементів виступає умовою самого процесу виникнення
системи, її функціонування, зміни та розвитку. Будь-які зв’язки реально
існують лише через різноманітні форми руху. Тому зміст тієї чи іншої
форми зв’язку визначається природою відповідної форми руху матерії.
Особливого характеру набувають зв’язки соціальні, що виникають у процесі
людської діяльності.

e

?крема) тощо. Особливу увагу у літературі звертають на такі їх види:
1) рекурсивний (необхідний з’язок за правилом причина – наслідок);
2) симетричний (посилений зв’язок елементів, що породжує цілісні
властивості системи); 3) циклічний (складний зворотний зв’язок).

Певна впорядкованість як зв’язків, так і самих елементів є основою
функціонування системи. Функціонування – це процес реалізації доцільних
властивостей системи, який забезпечує досягнення мети, а способи
досягнення мети, що ґрунтуються на доцільних властивостях системи, – це
її функції [24, c.18].

Поряд з названою позицією існують й інші точки зору стосовно поняття
функції, зокрема під нею у різних сферах знань розуміють “діяльність”,
“дію”, “перетворення”, “призначення”, “відношення” тощо. Головним у
цьому багатозначному понятті є те, що функція, яка виражає діяльність
доцільно організованих систем, їх поведінку, є, поряд зі структурою,
системоутворюючим фактором. Будь-яка система виступає як єдність функцій
та структури, які є взаємопов’язані і виражають єдину сутність (сутність
цілого). Структура стосовно функцій є внутрішньою основою і визначає
процедуру їх реалізації. Саме за функціями здійснюється включення
елементів у систему. Так у момент утворення системи її структура та
функції узгоджені (система є дієвою, “працездатною”), але в процесі
розвитку змінюється і структура, і функції, їх узгодженість порушується,
а дієвість системи знижується.

Аналіз системоутворюючої ролі функції дає можливість виділити систему із
середовища і дослідити її як цілісне явище (ціле).

Новий тлумачний словник української мови роз’яснює слово “цілісний” як
“такий, що має внутрішню єдність, сприймається як єдине ціле”, а
“цілість” – як “внутрішню єдність, зв’язаність усіх частин чого-небудь,
єдине ціле; цілісність” [21, c.787].

На сьогодні поняття “цілісний” відноситься не стільки до самої системи,
скільки до способів її дослідження, що дають змогу виразити цілісність
як суттєву характеристику певного класу об’єктів. У системних
дослідженнях мова йде про цілісне уявлення, об’єкт: у цьому розумінні
ставиться вимога особливого дослідження системи в цілому – на відміну
від аналізу окремих її елементів. А тому до таких досліджень
висуваються, поряд з іншими, такі вимоги: 1) елемент має досліджуватися
з урахуванням його місця у цілому (цілісному); 2) властивості цілого
породжуються із властивостей елементів і, навпаки, властивості елементів
– із цілісного.

Цілісність передбачає системно ефективні дії, спрямовані на досягнення
певної мети. Мета (ціль) – це те, до чого прагнуть, чого намагаються
досягти. Ціль системи визначається як бажаний стан або бажані
(вишукувані) значення її параметрів [13, c.8]. Тобто мета – це те, чого
повинна досягнути система у результаті свого функціонування. Метою може
бути як певний стан системи, так і результат, продукт її функціонування.
Тільки відносно своєї мети об’єкт виступає як система. Обрана мета
зумовлює, детермінує відповідні функції, а через них – і структуру
системи, адже без структури сукупність необхідних елементів є тільки їх
складом, а при їх наявності з’являються і зв’язки між елементами.

Системний підхід має як пізнавальний (описовий) аспект, так і
конструктивний (проектування систем). При використанні описових засобів
зовнішні прояви системи (доцільні властивості, функції як способи
досягнення мети) пояснюються через внутрішню будову – структуру
(зокрема, склад). При проектуванні системи цей процес відбувається так:
проблемна ситуація – мета – функція – структура (в т.ч. склад) –
зовнішні умови. Ці аспекти взаємодоповнюють один одного. Так, наприклад,
в процесі правотворчої діяльності при проектуванні нормативних моделей
основним є конструктивний аспект; при дослідженні правової системи як
“готової” конструкції у правовій дійсності первинним є описовий аспект
її структури.

У власному розумінні слова будова системних об’єктів розглядається за
допомогою проаналізованих вище понять “система”, “структура”, “елемент”,
“зв’язок”, “цілісність”, “ціле”. Водночас видається необхідним і розгляд
різних аспектів функціонування системних об’єктів, при якому
використовуватимуться поняття “функціонування”, “функція”, “мета”. До
понятійного апарата можна також віднести й ряд інших понять, які
доповнюють вищенаведені основні: “поведінка”, “управління”, “стан”,
“стабільність” тощо. Такий понятійний апарат дозволяє провести системне
дослідження будь-якого типу системи, виявити функціонування і розвиток
об’єкта у його внутрішніх і зовнішніх характеристиках, розкрити не
тільки принципи взаємозв’язку елементів в цілому, але й їх якісну
своєрідність, тобто уявляти об’єкт як єдність форми та змісту.

Слово “форма” трактується по-різному, як-от: зовнішні межі предмета, що
визначають його вигляд; зовнішній вияв явища, пов’язаний із сутністю,
змістом; спосіб вияву дії; спосіб існування змісту; внутрішня структура
та зовнішній вираз змісту тощо. Слово “зміст” тлумачиться як “те, про що
говориться, описується”, “сутність, внутрішня особливість чогось” тощо
[21, c.693-694, c.159].

Філософські категорії “зміст” та “форми” відображають єдність суттєвих
сторін явищ дійсності як певних систем у процесі їхнього функціонування
та розвитку, сукупності елементів і процесів, притаманних системі та
способу їхньої організації [17, c.161-162; 18, c.414-416]. Певним чином
впорядкована сукупність елементів та процесів, що притаманні системі, і
буде змістом, а спосіб існування і вираз цього змісту буде формою.
Поняття форми використовується і у значенні внутрішньої організації
змісту, але свій подальший розвиток це її значення отримує у понятті
“структура”. У взаємовідносинах змісту і форми визначальним є зміст.
Форма змінюється від зміни змісту та конкретних умов його існування; в
той же час вона здійснює зворотний вплив на зміст: якщо форма відповідає
змісту, то прискорює його розвиток, якщо ні – перешкоджає. У ході
розвитку, наприклад суспільства, виникають суперечності між змістом і
форою, які можуть завершуватися руйнуванням старої та виникненням нової
форми, що відповідає змісту, який змінився.

Принципово нове бачення процесів розвитку вноситься у системний аналіз
завдяки поняттю “синергетика”, предметом якої є механізми
самоорганізації – механізми утворення та руйнування структур, переходу
від хаосу до порядку та навпаки. Вони не залежать від природи елементів
та системи і є важливими для будь-якої, зокрема соціальної системи.
Виникнення нових структур синергетика пов’язує з такими умовами
існування системи, як відкритість, нелінійність, нерівноважність.
Синергетичне світобачення є новим і наближає до нової цілісної моделі
світу, який складається із взаємопереходів організації та
дезорганізації, рівноваги та нерівноваги, необхідності та випадковості,
динамізму та стабільності. В основному світ складається з відкритих
систем, що інтенсивно обмінюються енергією, інформацією тощо з оточуючим
середовищем. Розвиток світу відбувається не за лінійними законами, темп
і напрям такого розвитку не задані однозначно, а тому його не можна
зводити до кумулятивної поступальності.

Щоб забезпечити майбутні системи (в т.ч. соціальної), необхідно знати
механізми її самоорганізації (зокрема, еволюційні правила заборони),
особливо у період кризи.

Все вищесказане свідчить, що застосування системної методології до
соціальних об’єктів пов’язане з певними труднощами. По-перше, соціальні
системи є найбільш ускладненими та неоднорідними об’єктами дослідження.
По-друге, понятійний апарат та методологія складалися на базі
несоціальних наук, а тому є потреба їх переведення у світ соціальних
зв’язків. Все це стосується і дослідження правової системи як однієї з
підсистем соціальної системи суспільства.

Література

Сагатовский В.Н. Системная деятельность и ее философское осмысление
// Системные исследования. – М., 1980-1981.

Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. – М.,
1986.

Соколов В.Г., Смирнов Б.А. Исследование гибкости и надежности
экономических систем. – Новосибирск, 1990.

Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Становление и сущность системного подхода. –
М., 1973.

Уемов А.И. Системный подход и общая теория систем. – М., 1978.

Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М, 1980.

Теория систем и вычислительные методы. – К., 1987.

Кузьмин В.П. Принцип системности в теории и методологии К.Маркса. – М.,
1980.

Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности. – С.-Пб., 1991.

Черняк Ю.И. Системный анализ в управлении экономикой. – М., 1975.

Системный анализ структуры управления. – М., 1975.

Системный анализ процессов глобального развития. – М., 1985.

Погостинская Н.Н., Погостинский Ю.А. Системный подход в
экономико-математическом моделировании: учебное пособие. – С.-Пб., 1999.

Оболонский А.П. Системный анализ отрасли государственного управления
// Сов. гос. и право. – 1974. – №5.

Спицнадель В.Н. Основы системного анализа: учебное пособие. – С.-Пб,
2000.

Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление. – М., 1981.

Філософський словник. – К., 1973.

Философский словарь. – М., 1991.

Афанасьев В.Г. О системном подходе в социальном сознании // Вопросы
философии. – 1973. – №6.

Черняк Ю.И. Теоретические основы экономической кибернетики. – М., 1966.

Новий тлумачний словник української мови. – К., 1998. – Т.4.

Новий тлумачний словник української мови. – К., 1998. – Т.1.

Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и
государства. Вопросы и ответы. – М., 1999.

Протасов В.Н. Что и так регулирует право. – М., 1995.

Новий тлумачний словник української мови. – К., 1998. – Т.2.

Блауберг И.В., Садовский В.Н., Юдин В.Г. Системный подход в современной
науке // Проблемы методологии системного исследования. – М., 1970.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020