.

Володимир Старосольський про правову державу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
328 3562
Скачать документ

Реферат на тему:

Володимир Старосольський про правову державу

Для успішного розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової
Української держави, що задекларовано у Конституції України, творення
громадянського суспільства важливо враховувати багатовіковий досвід
української правової та політичної думки, ґрунтовно вивчати й
аналізувати політико-правові надбання українських мислителів з цієї
проблематики. Глибинно осмислюючи їхні науково-теоретичні підходи до
розуміння походження, сутності і поняття правової держави та,
відповідно, пристосовуючи їх до умов сьогодення, слід послуговуватись
ними на практиці, запроваджуючи дійовий механізм життєдіяльності та
функціонування правової держави як реалії, а не деклараційного
юридичного ідеалу. Набутий досвід доцільно застосовувати під час
законодавчого врегулювання усіх суспільно-політичних процесів країни та
для налагодження належного захисту, максимально ефективного забезпечення
і гарантування прав і свобод людини як засадничої характеристики
правової держави.

Володимир Старосольський (1878-1942) – правник, соціолог, громадський і
політичний діяч – один з українських мислителів, який всебічно й
об’єктивно дослідив та повно і цілісно виклав концепцію правової
держави. Ознайомленню з його політико-правовими поглядами на цю проблему
й присвячена пропонована стаття.

Передусім простежимо витоки зародження самого поняття правової держави
та причини звернення В.Старосольського до цієї тематики. З огляду на це,
як вказує мислитель, насамперед треба встановити співвідношення держави
і права [1, с.3]. Поєднання у парі понять “право – держава” та усі
подальші наукові суперечки щодо такого зв’язку були історично зумовлені
прагненням перетворити державу, витворити та реалізувати новий вид
держави, надати їй повного, всеохоплюючого змісту, відмінного від змісту
абсолютистичної держави (тут і надалі застосовуємо термінологію
В.Старосольського). На тлі цих практичних зусиль оформились усі
теоретичні напрями, тенденції й концепції, про які йтиметься далі,
постала проблема, що стала чільною у вченні про державу і право XIX –
початку XX ст., яку Роберт Моль охарактеризував як проблему “правової
держави” [14].

В.Старосольський притім наголошує, що головне завдання полягає у
теоретичному поясненні та виправданні практичного постулату „правовості”
держави [1, с.4]. На думку мислителя, можна виділити три напрями у
поглядах теоретиків на взаємозв’язок держави і права: одні вважають
зв’язок між державою і правом внутрішнім, іманентним, який логічно
випливає із суті держави і права; інші визнають його тільки як історичне
явище, властиве певному ступеню розвою держави і права; врешті, треті
заперечують існування будь-якого суттєвого зв’язку між державою і
правом. Перший погляд був пануючим у німецькій політико-правовій науці з
другої половини XIX ст., його обстоювали такі її найвизначніші
представники, як Аффольтер, Лябанд, Єллінек. [1, с.4]. Протилежну
позицію займають теоретики, для яких держава є передусім або винятково
явищем сили. Наприклад, Котляревський зазначає, що в державі є “дві
стихії”: право і сила, з яких суттєвою є друга з них, тобто влада
держави [12]. А один з найрадикальніших серед них Л.Гумплович
підкреслює, що держава ніколи не може бути пов’язана правом, яке діє
лише в силу бажання держави, і, відповідно, держава є єдиним джерелом
права і воно цілковито походить від неї. А отже, “ідея правової держави
– це фантом, неправдивість якого доводить реальна держава на кожному
кроці” [8].

Ніби проміжне становище між викладеними крайніми займають теорії, які
визнають правову державу історичною категорією, вважаючи, що на
відповідному ступені свого розвитку держава стає “правовою”. Власне,
правова держава є лише одним з існуючих типів держави, і сама ця
“правовість” уявляється не як логічний висновок з постанов позитивного
права, а як наслідок різних причин та конкретно-історичних обставин [2,
с.33]. Так розуміє правову державу Моль [15], а також Маврус, який
зауважує, що право iснує також перед і поза державою, та пов’язання
держави правом (у чому й полягає її правовість) не постає з самої її
істоти, а є лише постулатом, диктованим розумом, але досі нездійсненим.
Зокрема, не є правовою сучасна йому конституційна держава і не може
стати такою внаслідок самих лише основ свого устрою; однак зміна цього
устрою може привести до створення правової держави [13]. Подібної думки
дотримується і Б.Кістяківський, зазначаючи, що історичне право та
держава спершу існували незалежно одне від одного, проте згодом держава
стала охоронцем, потім творцем права і, врешті, право стало монополістом
держави. Він доводить, що правовість не є обов’язковим елементом держави
взагалі, але стане ним для конституційної держави; вона наповнює собою
державу так, що зрештою у конституційній державі “право перетворює
державу, змінює її у правове явище або у твір права” [11].

Отож, запитує В.Старосольський, чи правовість конституційної держави є
справді фактом? У самій суті вчення про правовість так званої
конституційної держави лежить не “пізнання” факту, а “визнання
постулату”, прагнення етичного порядку, що держава повинна бути правова.
Предметом пізнання є лише установлення, що постулат правовості держави
історично пов’язується з конституційною державою; що “правовість” є
вимогою, яку ми ставимо до держави на певній стадії її поступу.
Предметом пізнання є також те, чи і наскільки вимога здійснилася, чи та
наскільки правовість держави справді стала у сучасній конституційній
державі фактом [1, с.6].

Аналіз сучасних держав щодо їхньої правовості переконує, що в одних вона
стала фактом, а в інших навіть як постулат не є визнана. Отже, необхідно
з’ясувати, які ж суттєві елементи в явищі держави і явищі права
вирішально і остаточно засвідчують реалізацію ідеї правовості держави
або унеможливлюють її реалізацію.З цією метою ознайомимось з провідними
у XX ст. науково-теоретичними напрямами і тенденціями стосовно
розглядуваної проблеми і виявимо їхнє значення для її практичного
розв’язання.

Як видно з наведених прикладів, теорія намагається розв’язати проблему
правовості держави, головно, шляхом юридичної дедукції. Така дедукція
можлива лише тоді, коли наявні якісь основні загальні розуміння сутності
як права, так і держави, в яких уже містяться логічні передумови для
того чи іншого розв’язання цієї проблеми. Такі передумови містила теорія
права природи та тісно пов’язана з нею теорія суспільного договору.
Згідно з ними, право, а саме – право природи, існує незалежно від
держави і до її появи. Джерелом держави є договір, отже, правовий акт
можливий лише на основі існуючого вже права природи. Відповідно, Гоббс,
Локк, Гроцій, Пуффендорф, Вольф, Руссо, Фіхте визнають первинність права
щодо держави. Їхня теорія держави – виразно юридична. З огляду на це
правовість держави виникає логічно сама по собі. Коли держава є витвором
правового акта, то вона існує тільки в межах, окреслених їй цим актом,
тобто в межах правових, і вона повинна підлягати праву, що існує перед і
понад нею.

Зовсім протилежною є позиція історичної школи, яка заперечує існування
“права природи”, а правовий позитивізм приймає за аксіому те, що нема
іншого права, крім “позитивного”, яке, власне, є і може бути тільки
державним правом. Згідно з цим розумінням, держава є єдиним джерелом
права і його виключним носієм; вона не є ним обмежена, принаймні не
більше як тільки в межах, що їх сама собі встановить. Відповідно кожне
право є правом “якоїсь” держави, і тому проблема правовості держави, її
пов’язаності правом є проблемою пов’язаності держави з її власним
правом.

Як же пов’язати і погодити первинність держави щодо права, її роль
суверена права з роллю адресата права, з тим, що право має над нею
панувати, а вона має підпорядковуватися його нормам?

За такої постановки проблеми, наголошує В.Старосольський, позитивна
відповідь на питання правовості держави стає мало правдоподібною [1,
с.8]. У цьому аспекті звернемось передусім до класика теорії права і
держави Г.Єллінека, теоретичні конструкції якого лягли в основу
юридичного мислення наприкінці XIX ст. Підкресливши первинність держави
щодо права, він відзначає, що держава сама не пов’язана своїм правом.
Зокрема, створювані державою норми запевняють підданих у тому, що
державні органи будуть ці норми шанувати, а, відповідно, через них
шануватиме їх і держава. Поза тим, обов’язок держави шанувати своє право
є лише моральним обов’язком, який диктують інтереси громадян та
загальний поступ культури [9]. Цим Єллінек “гіпостазує державу”, тому,
вважає В.Старосольський, його розв’язання проблеми “партнерства”
держави-права теоретично неправильне і практично безкорисне, бо не подає
жодних гарантій і не вказує шляху реального здійснення правовості
держави [1, с.9].

На противагу такому розумінню правовості держави, особливо характерному
для німецької науки (Кант, Гегель, Ієрінг, Єллінек), Дюгі стверджує, що
право існує перед державою та незалежно від неї, причому він теж вважає,
що існує лише позитивне право [6]. Краббе, заперечуючи позитивістичне
вчення, переконує, що право стоїть історично і логічно перед державою і
з огляду на цю первинність та суверенність права витворює поняття
правової держави [5].

Німецькі теоретики інших напрямів (Аффольтер, Шмідт, Бірлінг та ін.)
тісно пов’язують державу з правом. Зокрема, Шмідт указує, що право є
елементом держави, моментом в її істоті, обов’язковою прикметою її
поняття; держава не є ані творцем права, ані його охоронцем, так само
держава не є підлеглою праву; право надає державі її внутрішньої
структури та її внутрішнього вигляду, однак не займає позиції супроти
держави [16].

Особливо виділяються теоретики тієї течії юридичного неокантизму,
засновником якої є Г.Кельзен. Він та його послідовники Фр.Вейр, Зандер,
Ш.Рундштайн всебічно обґрунтували пов’язаність пpaвa з державою. Для них
право і держава – явища тотожні. Для Кельзена держава як порядок може
бути лише “правовим порядком або висловом його одноцілості”. Оскільки
держава і право – це одне й теж, то держава не може порушити права і
мусить бути правовою. А відтак проблеми державного безправ’я не існує,
оскільки держава за своєю сутністю як “вислів одноцілості правної
системи” не може тієї системи порушити. Отож, якщо орган держави
допустився безправ’я, то зробив це не як орган держави, бо органом він є
тільки в означених законом межах і тільки в цих межах його діяння є
діянням держави [10]. Іншими словами, державі можна приписати тільки те,
що узгоджується з правом, і ніколи не можна приписати їй порушення
права, яке може трапитись лише поза державою. Як уже зазначалось,
держава і право не можуть входити між собою в жодні зносини, а отже,
неможливий і конфлікт між ними. Однак, зауважує В.Старосольський,
Г.Кельзен не лише не розв’язує досліджувану проблему, а взагалі
проголошує, що її не існує [1, с.11].

???????¤?$??????дничо обґрунтували необхідність протиставити
соціологічне розуміння держави юридичному М.Адлєр у своїй полеміці з
Г.Кельзеном та ціла плеяда науковців, що виступили з приводу теорії
Г.Кельзена (Е.Кауфман, Л.Марк, Гольд-Фернек) [4].

Отже, реально держава – це група людей, що є фактичним носієм державної
влади. А відтак і “державне право” – це правові норми, творцями яких є
ті фактичні носії влади, а саме – законодавчої влади держави. Притому
їхня власна воля насправді є волею насамперед соціальної групи, до якої
вони належать, – втіленням інтересів, змагань, поглядів, культури тієї
групи, і тільки частково ця воля є їхнім індивідуальним твором. Лише за
виняткових обставин пануюча група може проводити свою волю безоглядно,
незважаючи на волю непануючих. За загальних же умов кожна “диктатура”
змушена йти на поступки, обмежуватися, пристосовуватися до волі тих
груп, що не належать до правлячих.

Вже у законодавчому процесі бачимо протиставлення волі тих, що на даний
момент виступають як правлячі, наділені правом творити “волю держави”, і
решти громадянства. Вже на цьому етапі відбувається “боротьба за право”,
за зміст законних норм й існує імовірність порушення правовості
“державою” в особі її органів. Та водночас є й можливість оборони цієї
правовості тією частиною суспільства, що в даний момент не виступає як
державна влада. Від сили, організованості, енергії виступу тієї частини
залежить, наскільки захист правовості буде успішним і правовість
реалізована.

Отже, вже у сфері законодавчої діяльності держави існує
реально-практична проблема правовості, вже на цій стадії постулат
правовості держави може бути або порушений, або реалізований. А
вирішувати це буде не сама тільки “держава” в юридичному розумінні, а,
можливо, позадержавні сили, якщо вони зможуть надати реальні гарантії
“правовості”. На завершення цього обґрунтування В.Старосольський
зауважує, що остаточний і справжній зміст права залежить і мусить
залежати не тільки від держави, а й від чинників і сил, що їх ніяк не
можна охопити поняттям держави. Насправді право творить суспільство, –
частково користуючись для цього державою як своїм органом, частково без
держави і поза нею. Цей засадничий факт указує на можливість “гарантії”
для постулату правовості держави, і цією гарантією володіє суспільство
як справжній творець права. Це дає підставу, зазначає В.Старосольський,
констатувати за Ерліхом, що “точка ваги розвою права також в наші часи
як повсякчасно не лежить ані в законодавстві, ані в юриспруденції, ані в
правосудді, тільки у самому суспільстві” [7]. Відповідно, стверджує
вчений, і розв’язання питання правовості держави належить в останній
інстації самому суспільству [1, с.14-16].

З’ясувавши в цілому походження, поняття та сутність правової держави,
повернемося до самого розуміння “конституційної” держави у трактуванні
В.Старосольського. Конституційна держава, на його думку, – це
“історичний тип” в історії людства, як і стародавньо-орієнтальна,
грецька, римська, феодальна та абсолютистична держави [3, с.330]. Теорія
“конституційної”, або “правової”, держави склалася наприкінці XIX – на
початку XX ст. В її основу покладено такі поняття: народна суверенність
і демократія як форма її здійснення, розподіл властей, природні й
непозбувальні права людини [3, с.331].

У рамках цього огляду не вдаватимемось до аналізу загальновідомих і
широковживаних понять народної суверенності та поділу влад, а зупинимось
на детальному розгляді поданої В.Старосольським системи прав і свобод
людини, засадничо вважаючи людину та її особистість найбільшою цінністю
в цілому, а у правовій державі і громадянському суспільстві особливо.
Мислитель проводить поділ “вроджених” прав людини на вольності (у
стислому розумінні), політичні та суспільні (теж у стислому розумінні)
права [3, с.144]. Їхня особливість полягає передусім у теоретичному
визнанні їх найважливішими і найсильнішими. Вони повинні бути мірилом
вартості всього законодавства, повинні встановлювати його напрями і
межі, які не вправі порушувати жодний законодавчий акт. Найяскравіше цю
вимогу проголосила французька Декларація прав людини і громадянина (яка
вперше у світовій політико-правовій думці ввела саме поняття “прав
людини”), вказавши, що народ, який не визнає визначених нею прав “людини
і горожанина”, не має конституції.

Щодо конкретних “вольностей”, то, як зауважує мислитель, конституції
сучасних правових держав містять такі:

1. “Habeas corpus”, що означає цілий комплекс прав, а саме – оборону
людини перед свавільним порушенням органами держави її особистої волі, а
саме волі “особи, помешкання, паперів та її майна”. Це поняття прав
спрямоване проти незаконного арешту, обшуку, ревізії документів та
конфіскації майна. Воно встановлює низку конкретних правил, які не
повинні порушуватись:

а) передусім жодний з названих актів не може настати інакше, як лише на
підставі судового наказу;

б) нікого не можна позбавити “властивого” йому судді, законодавчо
передбаченого для конкретної справи;

в) арештованого слід в означений термін заслухати та повідомити його про
причину арешту.

Щоправда, цей формальний припис дає дуже слабку запоруку охорони
особистої волі. З-поміж засобів, що дають матеріальну запоруку, треба
виділити припис американської конституції про скріплення присягою чи
забезпеченням акту арешту, особливо дійовим є гарантування арештованому
права на оборонця, а практично найуспішнішим засобом є визнання за
ув’язненим права домагатися від держави відшкодування за безпідставне
затримання у слідстві.

Крім викладеного, до категорії “Habeas corpus” В.Старосольський зачисляє
різні постанови принципового чи конкретного змісту, які містяться у
конституційних, а головно звичайних законах. До таких належить, зокрема,
відомий принцип права “lex retra non agit” (закон немає зворотної сили),
за винятком, коли нова постанова є для обвинувачуваного кориснішою;
постанова, прийнята, звичайно, карними кодексами, про заборону змушувати
свідчити проти себе самого чи проти подружжя, кровних родичів та
свояків; заборона вигнання горожанина з меж держави; врешті, постанова
про те, що укладених горожанами договорів не можна порушувати ані
розпорядженнями, ані законами [3, с.145-146].

2. Свобода пересування. Ця “вольність” виявляється у різних напрямах.
Під нею треба розуміти волю виселення як з дотеперішнього місця
осілості, так і поза межі держави. Окрім того, це “вольність”
пересуватися, мандрувати в межах держави і, врешті, “вольність”
поселятися за власним вибором у межах держави.

3. Воля віри й переконання. Релігійна воля поширюється у трьох напрямах:
1) воля віри – право визнавати будь-яку віру; 2) воля сумління – право
чинити відповідно до приписів свого віросповідання, наприклад у справах
присяги, військової служби, свят; 3) воля культу. Воля виявляється:
1) негативно у тому, що ніхто не може бути переслідуваний за свої
релігійні переконання та 2) позитивно у тому, що приналежність до
якогось віросповідання не може нікому перешкоджати у здійсненні
загальногромадянських прав, зокрема бути комусь перешкодою у доступі до
публічних урядів.

Зміст розглядуваної “вольності” вміщує а) волю досліду та б) волю слова,
а, головно, так звану волю преси.

4. Воля зборів та об’єднань.

До вольностей людини і громадянина В.Старосольський відносить також
“вольності”, що стосуються людини як члена нації – так звані національні
вольності. Конкретній зміст цих вольностей різний, історично вони мали
три головні напрями: 1) надавали правову гарантію, що всі громадяни
держави будуть однаково трактовані, незалежно від їхньої національності,
зокрема заповідали, що доступ до публічних урядів однаково відкритий для
усіх громадян всіх національностей; 2) надавали правову змогу вживати
рідну мову в урядах та у публічному житті; 3) надавали змогу засновувати
національні школи або вказували обов’язок держави засновувати їх в
означених випадках, наприклад на домагання певної кількості громадян чи
коли в даній місцевості перебуває визначена кількість мешканців якоїсь
національності [3, с.146-148].

Отже, ідея “правовості” держави, за В.Старосольським, полягає у тому, що
держава повинна бути пов’язана власним правом. І ця ідея правової
держави виникла не шляхом теоретичних міркувань, не з логічної
необхідності, а на тлі практичних потреб, реальних інтересів. Відтак і
державна теорія, і практика прийняли цю ідею як апріорно дану.

Ознайомившись з науково-теоретичними напрацюваннями В.Старосольського
щодо проблеми правової держави, ми переконались у їхньому актуальному
звучанні і глибокому змістовому навантаженні, та окрім того у сучасному
законодавчому закріпленні більшості розроблених та обґрунтованих
мислителем правових понять у сфері правовості держави та прав і свобод
людини. Досліджуваний матеріал засвідчує історичну тяглість,
наступність, еволюційність цих політико-правових ідей та успадкування
гуманістичних традицій і переосмислене перейняття й використання кращих
світових правових досягнень як В.Старосольським, так і сучасною
юридичною наукою в цілому та при здійсненні державотворчих процесів в
Україні.

Витворені й утверджені В.Старосольським погляди на правову державу та
права і свободи людини, зокрема, у багатьох аспектах не втратили своєї
новизни й потребують глибинного дослідження, сутнісного осмислення
їхнього неоціненного значення для сучасної української правової та
політичної думки, а також для удосконалення юридичного оформлення
становлення правової Української держави й громадянського суспільства,
законодавчого врегулювання забезпечення і захисту прав та свобод людини,
налагодження максимально ефективного механізму гарантування їхнього
дотримання у державно-юридичній практиці.

Література

Старосольський В. Держава і право (Причинок до проблеми правовости
держави). – Львів, 1934.

Старосольський В. Методольогічна проблема в науці про державу //
Старосольський В. Статті. – Прага, 1925.

Старосольський Володимир. Політичне право (Курс лекцій). – Подєбради,
1933-1934.

Див.: Adler M. Die Staatsauffassung des Marxismus. – 1922; Kaufmann Е.
Kritik der neukantischen Philosophie. – 1921; Marck L. Substanz und
Funktionsbegriff in der Rechtsphilosophie. – 1925; Hold-Ferneck. A. Der
Staat als Ubermensch. – 1926.

Див.: Сrabbe. Die Lehre der Rechlssouverаnitаt. – 1906; Die moderne
Staatsidee. – 1919.

Див.: Duguit L. Traite de droit Constitutionnel. – 2 ed. – 1923. –
T.III.

Див.: Ehrlich. Grundlegung der Sociologie des Rechts. – 1913.

Див.: Gumplovich L. Rechtsstaat und Sozialismus. – 1881.

Див.: Jellinek G. Allgemeine Staatslehre. – 1920. – 3. Aufl.

Див.: Kelsen G. Hauptprobleme der Staatslehre entwickelt aus der Lehre
vom Rechtssatze. – 1911; Uber Grenzen zwischen juristischer und
sociologischer Methode; Der sociologische und der juristische
Staatsbegriff. – 1922; Zander. Stааt und Recht; Rundschtain. Zasady
teorji prawa. – 1934.

Див.: Кистяковский Б. Социальные науки и право. – 1916.

Див.: Котляревский. Власть и право; Проблема правового государства. –
1915.

Див.: Maurus H. Der moderne Verfassungsstaat als Rechtsstaat. – 1878.

Див.: Mohl R. Encyklopаdie der Staatswissenschaft. – 1859.

Див.: Mohl R. Polizeiwissenschaft. – 2.Aufl.

Див.: Schmidt R. Allgemeine Staatslehre. – 1901.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020