.

Внесок Михайла Лозинського у розвиток основ конституційного права (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
219 2203
Скачать документ

Реферат на тему:

Внесок Михайла Лозинського у розвиток основ конституційного права

Михайло Лозинський посідає особливе місце в історії правової думки
України своїми ґрунтовними працями з державного (конституційного) права.
Його можна назвати творцем своєрідних конституційних документів, які,
безперечно, збагачують політику і право України цінностями світового
конституціоналізму. Предметом інтересів М.Лозинського були
найактуальніші питання, що торкалися політичної волі і парламентаризму,
прав людини та політичної боротьби, місцевого самоуправління й
народовладдя, національного самовизначення, національної партії та ін.
Для М.Лозинського, одного з перших політичних публіцистів України,
пропаганда політичної волі та її конституційно-правових гарантій була
головною справою. Звичайно, М.Лозинський не проголошував нічого
нереального для українського життя. Він усвідомлював, що сучасні йому
міркування про політичну волю є продуктом складного міжнародного і
розумового процесу. Адже в ті часи ідеї конституціоналізму, політичної
волі, прав людини були вже досить сформовані і “працювали” в загальному
руслі історично прогресивних напрямів політичної і правової думки
Західної Європи та Америки. Вони ці ідеї цілком збігалися зі
становленням і розвитком юридичного мислення, з критикою феодального
свавілля і беззаконня, абсолютистських і поліцейських режимів.

З появою раціоналістичних концепцій права та утвердження ідей гуманізму,
пошуків різних державно-правових засобів, конструкцій і форм (поділ
влади, парламентаризм тощо), які були спрямовані проти узурпації
політичної влади та її безвідповідальності перед індивідуумами й
суспільством, усі бачили цінності та значення правових ідей в тій чи
іншій формі. Тому М.Лозинський як прогресивний політичний діяч і правник
постійно домагався впровадження їх у життя Галичини. Тема
конституціоналізму червоною ниткою проходить через усе його життя.
Розглянемо передусім коротко історію конституціоналізму.

Український народ пройшов довгий шлях важкого національного гноблення.
Спочатку предки українців зазнали монголо-татарської навали, потім
Україну захопила Литва, проте найтяжчим виявився гніт Польщі, який
супроводжувався релігійними утисками. Політична і правова думка в
Україні в період входження до складу Литви та Польщі представлена
політико-правовими концепціями Станіслава Оріховського-Роксолана
(1515-1567), Івана Вишенського (1545-1620) та Петра Могили (1596-1647).
В ученні Петра Могили викладена концепція самостійної держави, яку має
очолювати ідеальний правитель, прибічник православної християнської
віри.

Ідеї державності періоду Української гетьманської держави, яка існувала
впродовж 116 років (1648-1764), розробляли Богдан Хмельницкий
(1595-1657), Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа та Пилип
Орлик. Політико-правові погляди цих гетьманів України сприяли формуванню
й розвиткові національної політичної та правової ідеології, входженню
України в політичні процеси Європи, зміцненню її міжнародного
авторитету.

Політична та правова думка в Україні у ХІХ ст. розвивалася під впливом
соціально-економічних відносин, що визначалися занепадом феодалізму і
зародженням капіталістичного ладу. Разом з цим на становлення
національної політико-правової ідеології в Україні значною мірою
вплинула діяльність таємної політичної організації Північного та
Південного товариств, повстання декабристів у Петербурзі й
Чернігівському полку. Безперечно, становлення ліберального й
демократичного напрямів політичної та правової думки в Україні пов’язане
з діяльністю таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847), до
якого належали Тарас Шевченко (1814-1861), Микола Костомаров
(1817-1885), Георгій Андрузький (1827-?) та ін. Певний внесок у розвиток
політичної та правової думки в Україні належить філософу й письменнику
І.Я.Франкові (1856-1916) та Лесі Українці (1871-1913). Політичні й
правові погляди цих світочів української науки і культури сприяли
подальшому розвиткові національної української державно-правової
ідеології. Основою їхнього політично-правового світогляду було
визначення природних прав людини, їхньої цінності, усвідомлення того, що
їх гарантія залежить від форми державного устрою та форми правління.
Надзвичайно лаконічно і обґрунтовано з позицій сьогодення про діяльність
усіх перелічених вище державників сказали у своєму підручнику “Історія
політичних і правових вчень” (1999) українські науковці-правники
Ф.П.Шульженко і Т.Г.Андрусяк [4].

Розвиткові державно-правових концепцій в Україні наприкінці XIX – на
початку XX ст. значною мірою сприяли М.Грушевський та Володимир
Винниченко. Національні проблеми українського питання були основою їхніх
політико-правових концепцій. Природно, що саме їхні погляди були
найбільш близькі Михайлу Лозинському, який жив у той же час і сповідував
політико-правові ідеали своєї епохи.

М.Лозинський перебував у таборі прихильників орієнтованого на Захід
конституціоналізму, зокрема конституційної монархії. В історичному
аналізі політичних систем і політичної влади різних держав минулого він
намагався відшукати обґрунтування і конструктивність ідеї політичної
свободи. Він досконало вивчив політичну історію Австро-Угорщини,
Швейцарії, Англії, США. Найбільше його приваблював конституціоналізм
США, тобто правління законів, а не правління людей. Всі політичні твори
М.Лозинського свідчать про його близькість з європейською політичною
історією, продуманість його конституційно-правових ідей, які
викристалізувалися в конкретному конституційному проекті – “Проект
державного устрою Західно-Української республіки” (1921), в меморандумі
“Der sich Bildente Staat und die Mittelmachte” (1915), зверненні до
Й.Пілсудського “Представлення доктора Михайла Лозинського, члена
Української Народної Ради та керівника колишньої делегації Української
Народної Ради для ведення переговорів з польським Народним Комітетом
міста Львова” (1918) та в його фундаментальних монографіях, присвячених
політико-правовим аспектам, у тому числі конституціоналізмові:
“Польський і руський революційний рух” (1908), “Польська народова
демократія” (1908), “Автономія країв в Австрійській конституції” (1912),
“Поділ Галичини” (1913), “Українська Галичина – окремий коронний край”
(1915), “Утворення українського коронного краю в Австрії” (1915), “Війна
і польська політична думка” (1916), “Кривава книга: Українська Галичина
під окупацією Польщі в рр. 1919-1920” (1921), “Галичина в рр. 1918-1920”
(1922), “З Новим Роком 1924: Теперішній стан будови Української держави
і задачі Західно-Українських земель” (1924), “Уваги про Українську
державність” (1927).

Своєрідність і оригінальність Михайла Лозинського як професійного
політичного мислителя полягає в його широкому підході до поняття
“конституціоналізм”. Принагідно зауважимо, що на початку XX ст. це
поняття хоча і траплялося, проте визначення йому на давали. Найчастіше
під конституційною державою розуміли державу з представницькими
установами, парламентом. Конституціоналізм Лозинського містить у собі
такі поняття, як політична воля суспільства й особи, народне
представництво в центрі і широке місцеве самоврядування (управління на
місцях). Не викликає жодного сумніву факт впливу на світогляд
М.Лозинського політично-правових ідей М.Драгоманова. Про це свідчить
хоча б знаменита праця М.Лозинського про М.Драгоманова [2]. У передмові
до статті “Лист Б.Г.Бєлінського до М.В.Гоголя” М.Драгоманов так пояснює
своє розуміння політичної волі: “Це недоторканість особи, свобода слова,
совісті, національності. Але така свобода не мислима без самоуправління
громад, місцевого самоуправління і федеративного” [1]. М.Драгоманов,
проголошуючи політичну волю як головну мету, пропагував демократичну і
впорядковану політичну систему суспільства, в якому інтереси держави не
суперечили б інтересам народів, що її населяють, як і інтереси кожної
людини. За словами М.Драгоманова, народи взагалі існують не для держави,
а держава – для народів. Ось чому політичну волю М.Драгоманов передусім
розумів як наділення всіх громадян гарантованими політичними правами й
свободами і як право народів на вільний національний розвиток через
систему широкого місцевого самоуправління. В його ученні про
конституціоналізм і політичну волю акцент зроблено не на парламентаризм,
а на правах людини і місцевому самоуправлінні.

М.Лозинський політичну волю для України вбачав у демократизованих
конституційних установах західного зразка, в соціально забезпечених
правах людини, а конституційну державу ототожнював з народно-правовою
державою: участь суспільства у створенні законів, контроль за їх
виконанням, особиста й громадська воля, судовий захист прав людини.
М.Лозинський був твердо переконаний, що поряд з народним
представництвом, на його погляд, найважливішим для нормального
конституційного життя є наявність широкої особистої і громадської волі,
контрольованої судовими органами над її додержуванням.

Особливість поглядів М.Лозинського на народно-правову державу полягає в
тому, що шлях до неї він убачав у рухові від громадянського суспільства,
а не від закону. М.Лозинський в усіх своїх наукових працях декларує
головну думку – тільки суверенний український народ є джерелом влади.
Тобто народ, чия політична та правова свідомість підноситься до
необхідності визнання і реалізації прав людини й громадянина, з одного
боку, і підпорядкування собі всіх державних органів з іншого. Отож
державна влада ставилася у рамки, що визначалися суспільством і для
самого себе. Ці рамки – права людини та їх гарантії. М.Лозинський
розглядав конституцію як перший етап у боротьбі за права людини, і
тільки подолання його сприятиме соціальним перетворенням.

???????????$???????¤?$????~?тії й український народ загалом стали
вважати його реалізацію єдино правильним розв’язком українського питання
в Австрійській імперії.

Наслідки невирішення українського домагання були дедалі відчутніші не
тільки в галузі внутрішньої політики Австрії (у формі гострої
українсько-польської боротьби), але й в міжнародній політиці
австрійської держави. Ось чому правильне розв’язання українського
питання вже перед Першою світовою війною було не тільки життєвою
потребою українського народу, але й державною проблемою для Австрії:
перед нею постало питання нової організації Галичини як краю, а саме –
чи зберегти старі організаційні основи, чи утворити нові.

М.Лозинський підкреслює, “що хоча Галичина, як політичний новотвір,
покликаний до життя конституційними реформами 1860-х років з метою
утворити з українських і польських земель, набутих Австрією при поділах
Польщі на основі різних історично-правових титулів, політичну одиницю
під польським пануванням, все більше й більше виказувала свою
бездарність, – се факт, якого не міг не признати ніякий поважний
політик. Але витягнути з того консеквенції і приступити до перебудови
політичної будівлі, яка показалася нездарною, – се була в австрійських
відносинах, особливо при політичній силі поляків у державі, занадто
важка задача. І тому старалися зарадити латаниною в формі
польсько-української угоди.

Одначе тепер, коли стару будівлю зруйнувала війна, було би злощасною
помилкою приступати до її відбудови, – замість поставити нову будівлю,
яка відповідала б історичним традиціям і тенденціям історичного
розвитку, об’єктивним відносинам і бажанням українського народу, як
також інтересам держави” [3, c.4].

М.Лозинський пояснює, що “Коронний край Галичини” утворено в результаті
злуки таких двох областей, які не тільки відрізняються між собою
історією й національним складом, але протягом століть просто вороже
стояли супроти одна одній. Отже, створюючи цей край, не було узгоджено
рівномірно їхні історично-національні відмінності і не було створено
вільного простору для їхнього національного розвитку. А це є основною
умовою існування національної держави. Проте в Австрійській імперії
український народ підпав під польське панування, хоча австрійці були
переконані, що після занепаду Польщі вони визволили український народ.
Ось так постав “Коронний край” як конституційно-правове поняття й
адміністративна область, “але не край, як-як реальна одиниця з
витвореними її окремішністю спільними інтересами” [3, c.8].

Утворений край фактично став лише місцем боротьби, де стояли один проти
одного гнобителі й поневолені: з одного боку, боролися за панування, з
іншого – за визволення. Таке протистояння дедалі загострювалось і чимраз
відчутніше відбивалось на загальному розвиткові Австрійської держави.

У галузі закордонної (міжнародної) політики щодо утворення Коронного
краю Галичини М.Лозинський відзначає такі моменти: “міжнародні кола
керувалися тим, що українці прихильні, а поляки ворожі до Росії. Отже,
українці були віддані під панування поляків тому, що внаслідок цього,
буде забезпечений спокій пограничної частини Австрійської держави перед
Росією”. Але, підкреслює М.Лозинський, “історія виказує між Україною й
Росією противенства, які досі являються непримиримими, з чого виходить,
що власне відпирання українського національного розвитку є найуспішнішим
охоронним способом проти російської небезпеки”.

А проте історія також свідчить, що суперечності між Польщею й Росією
слід було усувати постійно. Доказом цього є так зване модерне польське
русофільство, яке не тільки опанувало польську політичну думку в Росії,
але й приєднало собі також значну частину польського громадянства в
Галичині і передусім в українській частині краю, яку поляки мали,
власне, охороняти від русофільства. Щодо ролі поляків в охороні Галичини
від русофільства серед українського народу М.Лозинський був вкрай
категоричним. Він стверджує, що стримування поляками національного
розвитку українського народу було найголовнішою причиною розвитку
русофільства серед українців. Поляки не хотіли допустити розвитку
українців як окремої національності – це було в інтересах польського
панування в Галичині. Ось чому, коли серед польського громадянства
почало прокладати собі шлях модерне польське русофільство, підтримка
русофільства серед українського народу в Галичині стала потребою
загальнопольської політики.

За словами М.Лозинського, якщо дивитися в майбутнє, то треба брати до
уваги два моменти:

Щодо внутрішньої політики дуже важливо, щоб подальше спільне життя
поляків і українців в однім короннім краї було спокійним, а не мало б
характеру боротьби і взаємного винищування.

Для міжнародної політики дуже важливо, щоб український народ пов’язував
з війною свої стратегічні плани – за допомогою Австрії наблизитися до
свого національного ідеалу й на українській території, яка після війни
опиниться в сфері австрійського володіння, створити правничо-державну
організацію вільного українського життя.

М.Лозинський зазначає, що “з усього того випливає конечність при новій
організації Галичини знести її конституційно-правову й адміністраційну
однопільність і зорганізувати її територію як два окремі коронні краї,
утворені на історично-національних основах” [3, c.8]. Далі М.Лозинський
зазначає, що державні організми, які складаються з різних народів і
оперті на поневолення їх одним “недержавним народом”, або розпадаються,
щоб зробити місце новочасним національним державам, або ж змінюються в
своєму розвитку на новочасну державу національностей – у такій державі
кожен народ повинен мати забезпечену свободу розвитку. І такий
новочасний політичний розвиток приніс полякам в австрійській державі
повну національну свободу. На таку ж свободу сподіваються після світової
війни й інші частини австрійської монархії. Тому М.Лозинський запитує:
“Невже тільки один український нарід мав би бути виїмком у користь
Поляків і на віки оставати під польським пануванням?” Відповідаючи на це
запитання, вчений-правник наголошує на тому, що поділ Галичини на її
складові національні частини сприяв би тільки польським привілеям, які
суперечні з новочасним поняттям національної свободи. Натомість не
порушив би він національних прав польського народу, який користувався б
повнотою їх у польському коронному краї, утвореному з польської
території Галичини. Однак поляки і слухати про це не хотіли. Вони весь
час заявляли, що український народ не є окремою національністю і що
українська мова – це народний діалект польської мови, який не здатний до
самостійного розвитку.

І тільки у зв’язку з політичними змінами, які сталися в результаті
Світової війни, поляки висунули новий аргумент проти поділу Галичини.
Вони почали запевняти, що Східна Галичина не є українським краєм, як це
стверджквали українські політики, а є краєм національно-мішаним,
польсько-українським, а відтак національний поділ Галичини неможливий.
Мовляв, він не дасть змоги провести національний кордон між Східною і
Західною Галичиною, тому що польський елемент був би поневолений і
виникло б гостре протистояння між поляками і українцями. З цього приводу
М.Лозинський висуває нижченаведені аргументи.

Щодо краєвої конституції, то її можна створювати на основі загальних
австрійських взірців. Треба зазначити, що бажанню всіх українських
партій і цілого народу відповідало б введення загального, рівного,
безпосереднього і таємного виборчого права до крайового сейму. Взірців
для національної охорони польської меншості в українському краю можна
знайти чимало в австрійських крайових конституціях і проектах
конституцій.

Українська мова в школах, урядах і публічному житті повинна мати всі ті
права, які належать мові переважаючої національної більшості в краї.

Щодо територіальних кордонів українського Коронного краю, то,
розмежовуючи Східну і Західну Галичину, треба взяти до уваги межу між
Львівським і Краківським округами вищого крайового суду.

Треба також враховувати приєднання української частини Буковини до
українського Коронного краю, що відповідало б прагненням українського
народу до політичного об’єднання.

Само собою зрозуміло, що на випадок відділення якої-небудь частини
української території від Росії вона повинна стати частиною українського
Коронного краю в Австрії, хіба що воєнні успіхи створювали б можливості
чогось іншого, більш відповідного для налагодження української справи у
Вільній Україні.

Отже, М.Лозинський мислив здійснити конституційні, політичні свободи
суспільства в такій послідовності: піднесення політичної свідомості
трудящих, їх культурно-просвітнього рівня, введення
конституційно-правового режиму в Коронному краї, проголошення і
гарантування прав та свобод людини, прав націй, проведення
соціально-економічних заходів, керуючись принципом соціальної
справедливості.

Політична творчість М.Лозинського свідчить про те, що він багато в чому
випередив свій час, концентруючи в своїй концепції конституціоналізму
загальнолюдські цінності, які, в свою чергу, були сприйняті політичними
течіями різної соціально-класової орієнтації. Він перший на Галичині
чітко і ґрунтовно сформулював і розвинув справу політичної волі в
Україні в спеціально створеній політичній програмі, в якій вміщено
докладний план політичної перебудови австрійської монархії з запорукою
волі України. Керуючись принципом синтезу національного і
загальнолюдського, М.Лозинський доводив, що тут немає непереборних
суперечностей і проводив цей принцип через проблеми політичної волі,
прав людини, політичної боротьби, місцевого самоуправління,
національного самовизначення, накресливши ретроспективу політичних і
правових ідей, програму прогресу для майбутнього України.

Література

Драгоманов М.П. Собрания политических сочинений. – Париж, 1905. – Т.1.

Лозинський М. Люди: біографічно-літературні нариси: Драгоманов… –
Львів, 1909.

Лозинський М. Українська Галичина – окремий коронний край! – Львів,
1915.

Шульженко Ф.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. –
Львів: Юрінком Інтер, 1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020