.

Аксіологічна характеристика юридичної кваліфікації у правозастосуванні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
199 2073
Скачать документ

Реферат на тему:

Аксіологічна характеристика юридичної кваліфікації у правозастосуванні

Становлення правової держави в Україні значною мірою залежить від
“якості” правозастосувальної діяльності державних органів. Як відомо,
характеризуючи правозастосування, а особливо коли йдеться про
застосування норм кримінального права, користуються терміном юридична
кваліфікація.

У літературі розрізняють два значення поняття юридичної кваліфікації:
1) процес формування правової оцінки, тобто зіставлення ознак фактичних
обставин і ознак, визначених правовою нормою; 2) результат зазначеного
процесу – висновок про відповідність ознак фактичних обставин і норм
права, відображених правозастосувальними органами в процесуальних
документах [2, с.7].

Вивчення матеріалів судової практики виявляє, що юридична кваліфікація
часто ототожнюється з юридичною оцінкою [10].

З погляду аксіології юридична кваліфікація являє собою правову оцінку
конкретного життєвого випадку, скеровану на виявлення юридичної
значимості фактичних обставин, яка виражається в зіставленні й фіксації
відповідності (чи невідповідності) ознак цих обставин і закріплених
нормами права ознак юридичних фактів [7, с.4].

Юридична кваліфікація пронизує весь процес правозастосування і необхідна
на кожному його етапі [8, с.77]. У результаті кваліфікації на підставі
юридичної норми відбувається відмежування правомірної поведінки від
правопорушення, а також здійснюється диференційована оцінка конкретних
видів правопорушень [6, с.90].

Така ситуація спонукає до комплексного дослідження зазначених явищ.
Спробуємо розглянути проблеми юридичної кваліфікації у правозастосуванні
з позицій аксіології.

В аксіологічному аспекті, як уже зазначалось, правозастосування – це
система пізнавально-оціночних дій (пізнання фактів, що мають юридичне
значення і встановлення юридичної значимості фактів через дооціночне і
оціночне пізнання), спрямованих на формування оцінок, що лягають в
основу правозастосувальних рішень.

Оцінювання при правозастосуванні – це найперше зіставлення досліджуваних
фактів з оцінками, встановленими законодавцем в юридичних нормах з метою
встановлення їх значимості. Воно містить у собі низку
пізнавально-оціночних дій, які можна розмежувати на окремі стадії:

1) з’ясування необхідності правозастосувального оцінювання через
встановлення фактів, що потребують правового втручання (дооціночне
пізнання) та встановлення їх соціальної та правової значимості (оціночне
пізнання). Цю стадію можна назвати “встановлення підстав для порушення
правозастосувального провадження”, або попередньою кваліфікацією [9,
с.118];

2) відшукування правової норми, призначеної впливати на досліджувані
факти;

3) пізнання даної правової норми (ознайомлення з текстом, перевірка її
юридичних властивостей, з’ясування змісту), визначення закріплених у ній
юридично значимих елементів (ознак діяння), з якими пов’язуються певні,
передбачені нормою, правові наслідки;

4) пізнання та зібрання фактів, що можуть виступати в ролі доказів
шляхом встановлення значимості обставин досліджуваних правовідносин
(оціночне пізнання) – іншими словами, дану стадію можна назвати
“оцінювання доказів” [9, с.118]. Сюди входить, наприклад, оцінювання
доказів з погляду їх відносності, допустимості, достовірності,
достатності;

5) зіставлення законодавчої (нормативно-правової) оцінки діяння зі
значимістю того реального діяння, до якого має бути застосована юридична
норма; встановлення на основі цього соціально-правової значимості
досліджуваних діянь (або кваліфікація діяння);

6) формування відповідного державно-офіційного ставлення до “об’єктів”
правозастосувальної діяльності, його закріплення в правозастосувальних
оцінках.

Як відомо, у юридичній науці виділяють ряд стадій застосування правових
норм.

Виникає запитання: як же співвідносяться запропоновані стадії оціночної
діяльності зі стадіями правозастосування?

Нагадаємо, що деякі автори виділяють такі стадії застосування правових
норм: встановлення юридично значущих фактів і пошук правової норми, яку
належить застосовувати до них; перевірка правильності тексту, визначення
меж дії та юридичної сили правової норми; з’ясування змісту правової
норми; прийняття рішення у справі; оформлення рішення в акті
застосування правової норми [4, с.214-324; 5, с.112-113].

Перша стадія правозастосувальної діяльності полягає у здобутті,
формуванні знань про певні явища, дії, події. Цього можна досягнути
тільки шляхом пізнання. Однак наявність якихось життєвих фактів ще не є
підставою для виникнення правозастосувальних відносин. Такі факти
повинні мати певну соціальну і правову значущість, яка визначається саме
через аксіологічне пізнання.

Встановивши наявність підстав для порушення правозастосувального
провадження, уповноважені суб’єкти відшуковують норму, що регламентує
низку виявлених фактів (вибір роблять на основі висновків про
соціально-правову значимість цих фактів, тобто на основі попередніх
оцінок: наприклад, наявність у діянні ознак злочину є підставою для
порушення кримінальної справи). Пошук правової норми відбувається шляхом
пізнання норм чинного законодавства і встановлення відповідності між
ними й одержаними попередніми оцінками (наприклад, під яку статтю КК
України підпадають виявлені у діянні ознаки злочину). У процесі цієї
діяльності відбувається попередня кваліфікація фактів. Тут проходить
онтологічне й аксіологічне пізнання, що завершується попередньою
оцінкою. Отож запропоновані вище перша і друга стадії оцінювання
відбуваються на першій стадії правозастосування.

Друга стадія правозастосування охоплює такі дії, які мають на меті
визначити, конкретизувати певні юридичні властивості знайденої юридичної
норми. Це досягається через пізнання офіційного джерела її
опублікування, пізнання її впливу на встановлені факти та юридичної сили
(онтологічного пізнання).

Таке пізнання, як уже зазначалось, є дооціночним і спрямоване на
з’ясування правомірності знайденої норми та її поширення на виявлені
факти. Тому воно логічно продовжується на третій стадії
правозастосування – з’ясуванні змісту правової норми
правозастосувальними суб’єктами. На нашу думку, таке пізнання
завершується процесом встановлення визначених нормою права ознак, що
можуть служити юридичними фактами – тобто вилучення із змісту норми її
основних положень, конкретизація норми стосовно конкретної життєвої
ситуації (наприклад, виділення ознак, наявність яких дає підстави
кваліфікувати досліджуване діяння за тією чи іншою статтею КК України).

З огляду на викладене третя стадія оцінювання супроводжує другу і третю
стадії правозастосування.

Четверта стадія правозастосування – прийняття рішення. Їй відповідають
четверта, п’ята й частково шоста стадії оцінювання. На цій стадії
відбувається онтологічне й аксіологічне пізнання ознак, фактів тощо,
передбачених юридичною нормою, зокрема тією чи іншою статтею КК України.
Притім пізнається не загальна соціально-правова значимість, як на першій
стадії оцінювання, а конкретна, визначена нормою (наприклад, не просто
суспільна небезпечність діяння, а його спрямованість проти громадської
безпеки). Після цього встановлені по конкретній справі юридичнозначимі
факти зіставляються із законодавчою оцінкою (наприклад, ознаки реального
діяння порівнюються з ознаками аналогічного діяння, закріпленого КК
України), тобто дається вже завершальна юридична кваліфікація.

На основі одержаних висновків формується відповідне
державно-організаційне ставлення до юридично кваліфіковуваних діянь, яке
і покладають в основу правозастосувального рішення. Низка
охарактеризованих пізнавально-оціночних дій завершується “внутрішнім”
оціночним висновком.

І, нарешті, п’ятій стадії правозастосування відповідає процес
закріплення, зовнішнього оформлення правозастосувальних оцінок.

Отже, порівняння юридичної кваліфікації, стадій оцінювання і стадій
правозастосування дає змогу дійти висновку про їхню схожість,
взаємопов’язаність, але не тотожність.

Як зазначалось, особливості оцінювання, а, відповідно, і юридична
кваліфікація, значною мірою залежать від того, яка норма права
застосовується: формально визначена чи формально невизначена. Так,
застосувуючи формально визначені норми, оцінювання може містити:

тільки дооціночне пізнання (у випадках встановлення юридично значимих
фактів) і полягає у пізнанні визначених правовою нормою фактів, що є
юридично значимими. Зокрема, ст.75 КК України (яка є формально
визначеною нормою) передбачає відповідальність за перетинання державного
кордону України. Застосовуючи дану статтю, правозастосувальні суб’єкти
передусім повинні зібрати докази, які б підтверджували факт цього
суспільнонебезпечного діяння. Їх наявність і буде означати відповідність
між оцінкою, закріпленою у нормі, й досліджуваним діянням;

>

Ue

h”

h”

h”

h”

TH

????????????¤?$??????них рішень у кримінальних справах (поданих у
Бюлетні законодавства і юридичної практики 4. 1993) 118 мали місце при
застосуванні формально визначених норм, причому 23 з останніх зумовлені
помилками у власне оцінюванні; із 103 випадків помилкових рішень по
цивільних справах [3] 92 допущено при застосуванні саме формально
визначених норм і 50 зумовлені неправильним оцінюванням.

Якщо застосовуються оціночні норми, то оцінювання вміщує онтологічне й
аксіологічне пізнання і полягає (як і під час застосування формально
визначених норм) у зіставленні нормативно-правової оцінки зі значимістю
фактів, установлених по справі, але (це характерно тільки для
застосування оціночних норм) оцінка встановлюється шляхом визначення на
розсуд правозастосовувача ознак конкретного факта такими, що
відповідають чи невідповідають соціальній значимості, передбаченій
оціночною нормою. Так ст.114 КК України передбачає відповідальність за
злісне ухилення від сплати аліментів. У гіпотезі статті використано
оціночне поняття “злісне ухилення”. Застосовуючи вказану норму КК,
суб’єкти оцінювання на свій розсуд встановлюють відповідність між
соціальною значимістю дій, передбачених законодавцем у понятті “злісне
ухилення”, з одного боку, із низкою фактів, виявлених по конкретній
справі – з іншого боку. Наприклад, визначають, чи будуть злісним
ухиленням такі дії, як: неподання матеріальної допомоги на утримання
дітей протягом 5 місяців; неявка без поважних причин за судовими
повістками і неповідомлення про місце роботи; приховування фактичних
розмірів заробітної плати тощо.

Розглянемо, як ці різновиди норм позначаються на оціночній діяльності в
кожній із стадій правозастосування.

Коли оціночна діяльність у випадках застосування формально визначених
норм супроводжується онтологічним й аксіологічним пізнанням, оцінювання
на кожній із стадій правозастосування відбувається у вищезазначеній
послідовності та з названими вище ознаками.

Якщо оціночна діяльність у випадках застосування формально визначених
норм містить тільки онтологічне пізнання, то оцінювання певною мірою
“втрачає” свій оціночний характер і на всіх стадіях домінує дооціночне
пізнання. Перші три стадії правозастосування ідентичні наведеним і
також, як і останні, співвідносяться із стадіями оцінювання. Четверта і
п’ята стадії, що відповідають стадіям прийняття рішення, практично
зводяться до пізнання визначених правовою нормою фактів, які є
юридично-значущими (наприклад, віку, трудового стажу, як передумов
призначення особі пенсії за віком) і винесення на цій підставі
правозастосувальних рішень (приміром, рішення про призначення пенсії). У
цьому разі юридична кваліфікація стає практично безоціночною. Остання
стадія оцінювання полягає в закріпленні правозастосувальних оцінок у
певних юридичних формах і відповідає останній стадії правозастосування.

У випадках застосування формально невизначених, зокрема, оціночних норм
зростає роль оціночного моменту на стадії юридичної кваліфікації
досліджуваних діянь. Така роль полягає у зіставленні законодавчої оцінки
фактів певного виду зі значимістю фактів, встановлених по справі (як,
власне, в разі застосування формально визначених норм). Тоді така
значимість визначається шляхом визнання за розсудом правозастосовувача
ознак конкретного факту такими, що відповідають або невідповідають
соціальній значимості, передбаченій оціночною нормою. У цьому й полягає
специфіка визначення соціально-правової значимості досліджуваних діянь у
випадку застосування оціночних норм.

На цій стадії виявляється індивідуалізована конкретизація юридичної
норми. Отже, в разі застосування норм з оціночними поняттями
простежується подвійна конкретизація – на стадії з’ясування змісту
юридичної норми і під час прийняття правозастосувального рішення.

Спробуємо на практиці показати особливості оцінювання в разі
застосування оціночних норм.

Частина 2 ст.2291 КК України передбачає відповідальність за незаконне
виготовлення, придбання, зберігання, перевезення або пересилання з метою
збуту, а так само незаконний збут наркотичних засобів, якщо предметом
цих дій були наркотичні речовини у великих розмірах. Проаналізуємо
основні стадії оцінювання в разі застосування даного припису:

1) правозастосувальне оцінювання виникає у випадку виявлення
правоохоронними органами фактів проведення протиправних дій з
наркотичними речовинами (виготовлення, придбання, збут тощо). Такі факти
піддаються всебічному пізнанню, зокрема встановлюється особа, що вчинила
такі дії, зміст самих дій, наркотичні засоби, що є предметом цих дій;
визначається суспільна небезпечність і протиправність досліджуваних
фактів;

2) визначивши, що вчинені дії з наркотичними засобами (зокрема
речовинами, рідинами, які можуть викликати наркотичне сп’яніння) [1] є
протиправними, правозастосувальні суб’єкти вибирають правову норму,
зокрема ст.2291 КК України, під зміст якої підпадають такі діяння;

3) вибрана норма потребує від правозастосувального суб’єкта всебічного
пізнання її змісту, юридичної сили, конкретизації (вичленування з норми
ознак, які утворюють злочин, передбачений ст.2291 КК України);

4) встановлення фактів, що можуть служити доказами у справі (наприклад,
наркотичні засоби як речові докази, покази свідків, обвинуваченого,
висновки експертизи про якість наркотичних речовин) шляхом виявлення
юридичної значимості досліджуваних обставин (наприклад, обставин, що
визначають розмір предмета злочину: вага, вид, стан наркотичних
речовин);

5) соціально-правова значимість досліджуваного діяння, зокрема обставини
справи, що його утворюють, зіставляються з закріпленими у ч.2 ст.2291 КК
України ознаками злочину, а саме з такою ознакою, як великі розміри
наркотичних речовин. При цьому суб’єкт оцінювання на свій розсуд
вирішує, чи відповідає негативна суспільна значимість розмірів,
виявлених у справі наркотичних речовин, соціальній значимості,
закріпленій законодавцем в оціночному понятті великі розміри
(конкретизує поняття “великі розміри”). Як відомо, наркотичні речовини є
різних видів і відповідно різної одурманюючої сили. Тому в разі
застосування вказаної норми повинні враховуватись: вид, обсяг, можливий
вплив наркотичних речовин на психіку особи у кожній конкретній справі, а
встановлювати це може тільки сам правозастосовувач;

6) здобуті знання про соціально-правову значимість протиправних дій з
наркотичними засобами формують у правозастосувального суб’єкта певне
ставлення до цих дій, яке лягає в основу індивідуально-правових оцінок
(наприклад, обвинувальні висновки чи вирок суду).

Розглядаючи наведений приклад, виявляємо, що в застосуванні ч.2 ст.2291
КК України бере участь ряд до певної міри самостійних
правозастосувальних органів: орган дізнання, попереднього слідства,
суду, притім кожен із них здійснює певну юридичну кваліфікацію і
відповідно вдається до правозастосувального оцінювання. Отже, оціночну
діяльність в разі застосування ст.2291 КК України можна поділити на
окремі ланки: попереднє оцінювання – проміжне оцінювання – кінцеве
оцінювання. Для кожної з них тією чи іншою мірою з певними особливостями
властиві названі стадії правозастосувального оцінювання.

Крім ступеня визначеності застосовуваної юридичної норми, на особливості
правозастосувального оцінювання накладає відбиток також її галузева
приналежність. Це пояснюється, принаймі, такими обставинами:

по-перше, питома вага оціночних норм у різних галузях права помітно
відрізняється: в кримінальному кодексі їх 33, 2% в той час як у
цивільному – 7,4% ;

по-друге, помітно відрізняється також поширеність певних видів оціночних
понять у різних галузях права. Так, якщо в КК 54, 6% від усіх оціночних
понять матеріальні, то в КПК таких понять тільки 23, 4%.

по-третє, процедура застосування норм з оціночними поняттями та порядок
перевірки правильності правозастосування різногалузевих норм є
неоднакові.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що юридична кваліфікація
– це комплекс оціночних дій, знання яких сприяє творенню
правозастосувальних оцінок. Як видається, запропоновані у статті
положення можуть мати і певне практичне значення.

Література

КК України. Науково-практичний коментар. – К.,1994.

Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М., 1972.

Комаров В.В. Цивільно-процесуальне право України: практика застосування.
– Xарків, 1994.

Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М., 1960.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.,1994.

Стоякин М.Г. Дополнительные основания юридической квалификации
правонарушения // Правонарушения. – 1993.– №1.

Чвялева Е.В. Теоретические проблемы юридической квалификации (понятие,
структура, роль в правовом регулировании): Автореф. дис. … канд. юрид.
наук. – Свердловск., 1986.

Чвялева Е.В. Роль юридической квалификации в реализации права. Проблемы
реализации права. – Свердловск., 1990.

Черданцев А.Ф. Логико-языковые феномены в праве, юридической науке и
практике. – Екатеринбург, 1993.

Див., н-д.: Бюлетень законодавства і юридичної практики. 4. 1993. Справи
на с.24, 30, 63, 66, 85, 103, 115, 116, 119, 122, 124, 126, 133, 142,
147, 155, 185, 187, 214, 226.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020