Реферат на тему:
Роль українського етносу у національному відродженні Галичини в умовах
австрійської державно-правової системи
Характерна риса сучасного політико-правового розвитку України –
підвищення ролі суб’єктивного фактора, розширення і поглиблення сфери
свідомого, цілеспрямованого регулювання економічними, соціальними,
духовними процесами в суспільстві. Посилення взаємозв’язку і
взаємопроникнення економіки, політики і права зумовлюють необхідність
глибокого і всебічного вивчення власної політичної історії, розвитку
органів самоврядування, особливо набутого практичного і теоретичного
досвіду в державному самоуправлінні.
У сучасних умовах державного будівництва чимраз більше виявляється
глибока сутність демократичного самоврядування, в якому право відіграє
найголовнішу роль в усіх сферах життя. Саме цим пояснюється теоретичний
і практичний інтерес до цієї проблеми. Здобуття Україною політичної
незалежності викликає певну гостроту в розвитку державотворення. Нові
умови потребують підвищеної якості самоуправління соціальними процесами,
чіткого виділення субординації суб’єктів державного управління. Процес
політичного та правового формування українського етносу після здобуття
суверенітету не може бути завершений за короткий проміжок історичного
часу, існують певні об’єктивні причини і суб’єктивні фактори, які
потрібно здолати, щоб утвердити єдину українську політичну націю. Адже
тривалий час український етнос був розмежований політичними кордонами
між великими імперіями – Росією і Австро-Угорщиною.
У розвитку політико-правових норм українського етносу були істотні
відмінності, спричинені не географічними умовами Галичини та
Придніпровської України, а, головно, політичними. Отже, між українським
етносом, який належав до різних політичних систем, існують певні
відмінності, які стосуються частково поглядів політичних та релігійних
вірувань, частково – політичних традицій, психології. Про це треба
пам’ятати, щоб зрозуміти ті суперечності, які сьогодні пронизують
політико-правове життя України.
Вищевикладене потребує теоретичних досліджень, які б засвідчили, що
прагнення до політичної єдності українського етносу, до створення своєї
національної держави були домінуючими упродовж усієї новітньої історії.
Проте конкретні форми і методи бачення шляхів до політичного об’єднання
українських земель та розбудови демократичної правової держави й
громадянського суспільства були і є в різних політичних сил різними. Про
це потрібно завжди пам’ятати, щоб підкреслити одну, ніким не спростовану
істину – одвічне прагнення українського етносу до політичного державного
єднання і проголошення свого суверенітету. Все це є історично
обґрунтованим фактом, який спростувати неможливо. Однак не можна й
забувати, що існували і нині існують такі політико-правові теорії щодо
державотворення, які завдають шкоду сьогоденним практичним зусиллям
формування правової держави та громадянського суспільства в Україні.
Штучне протиставлення політичних інтересів між різними регіонами
українського етносу перешкоджає не лише процесам демократизації, але й
утвердженню політичної згуртованості нації, її прогресивному розвитку,
швидкому подоланню кризи. Політичні розбіжності у поглядах різних людей
на процеси державотворення – явище нормальне, бо ці розбіжності деякою
мірою зумовлені специфікою того історичного періоду, коли Галичина була
під владою Австро-Угорщини, а інша частина України – під владою
Російської імперії. М.Грушевський свого часу зазначав, що “самостійним
державним життям український народ жив порівняно недовго, в старім
періоді своєї історії і потім, вже лише проміжками часу, в пізнішій
історії. Починаючи з століття він входить до складу інших, чужих держав,
– то служив пасивним об’єктам їх управління, то стоячи більш або менш
визначено в опозиції цьому управлінню. Якщо і в століття самостійного
політичного існування українського народу державним життям правила
меньшість, яка управляла народом без його волі, то в подальших століттях
державне життя розвивалося більшою частиною без будь-якого впливу на
нього не лише низів, але й вищих верств українського суспільства” [1,
с.17-18]. У даному випадку ми прагнемо з’ясувати специфічні для Галичини
того часу форми політико-правового досвіду збереження і розвитку
українського етносу та його боротьби за політичну незалежність. У рамках
історії та теорії держави і права ця проблема може бути висвітлена на
основі певних методологічних принципів, які дають змогу науково
осмислити факти, події історії, виникнення органів самоврядування в
Галичині та їх функціонування за часів панування Австро-Угорщини.
Зазначимо, що з цього приводу в українському правознавстві панували
методологічні принципи марксизму-ленінізму, які однобічно висвітлювали
історію політичної боротьби, завдавали величезної шкоди
національно-визвольному рухові українського народу у боротьбі за свою
державну самостійність. Вивчаючи політичну історію України та Галичини
зокрема, ми керуємося не класовим підходом, а принципом динамічного
виживання українського етносу. Тому надзвичайно важливо осмислити період
політичного та правового самоврядування в Галичині за часів панування
Австро-Угорщини під кутом зору динаміки українського етносу по шляху до
національного об’єднання в нову державу. Виникає необхідність у
методологічному дослідженні загальних теоретичних принципів, які
упереджують практику цього дослідження та вибір мети. У нашому
дослідженні ми не виходили з того чи іншого ідеологічного конструювання,
як це простежується в марксистсько-ленінській теорії права, а керувалися
тільки практичними потребами пошуку істини, об’єктивного висвітлення
історичного досвіду самоврядування в Галичині за часів австрійського
панування та теоретичних політико-правових поглядів тих часів. У
теоретичному правознавстві склалося багато концепцій, які так чи інакше
впливали на висвітлення історії розвитку народів, у тому числі України.
?? ?ивілізація, до якої політично входила Галичина за часів
Австро-Угорщини. Знову ж таки Західна романо-германська Європа
розумілась як “цивілізована”, а інші народи вважалися “відсталими”. Це
стосувалося і українського народу, частину якого відносили до
“цивілізованого”, зокрема Галичину, а іншу частину – до “відсталого”.
Цей схематизм інколи дається взнаки і в сучасних політичних процесах між
різними політичними угрупованнями України. Концепція євроцентризму в XIX
та XX століттях сприймалась і подекуди сприймається й нині часто
підсвідомо як сама по собі зрозуміла і як така, що не потребує доказів,
проте це не зовсім так.
Близька до першої концепції політичного та державного розвитку
суспільства є так звана культурно-історична концепція. Перші теоретичні
підвалини другої концепції політико-правового розвитку суспільства, а
отже, і його політико-правових інституцій та форм діяльності, заклав
старогрецький історик Геродот. Він протиставив суспільно-історичні форми
життя народів Європи і Азії. Причому під Європою він розумів систему
демократичних полісів Греції, а під Азією – Перську монархію. Відлуння
цієї концепції живе і в наші дні – адже деякі політики ототожнюють
політичну систему Росії з позицій азіатської культурної спадщини й
автоматично переносять ці характеристики на ту частину України, яка була
в складі Російської імперії. Навіть такий вчений, як М.Грушевський,
підсвідомо розділяв цю концепцію, коли в 1906 р. стверджував, що
“Галичина належить і буде належати до іншої держави, до іншої церкви,
аніж Україна, живе і буде жити під іншими культурними впливами, і якби
кожна з них не піклувалася про зближення, а пішла своїм шляхом, то за
20-30 років вони б утворили дві різні національності”. З іншого боку,
він зазначає, що Угорська Русь “стала чужою для Галичини” ?4, с.49?. На
щастя українського етносу, Галичина, Закарпатська Русь і всі інші
території, де проживає більшість українського етносу, сформувались в
єдину незалежну Українську Державу.
Найпоширенішою в нинішній час на території колишнього СРСР концепцією
політичного права є марксистсько-ленінська, яка виділяє лише єдиного
прогресивного суб’єкта правотворчості – робітничий клас. Ця концепція
завдала українській нації найбільшої шкоди, бо вона розділила її на два
ворожих табори, зруйнувала етнічну єдність українства як єдину історично
вироблену основу політичного єднання української нації, фізично знищила
політичну еліту нації в 20-30-х роках. Згідно з марксистсько-ленінською
теорією, суспільство політичного та державного розвитку, спонтанний
історичний процес породжує продуктивні сили, викликає зміни у виробничих
відносинах, які призводять до утворення класів. Процес етногенезу, який
неодмінно формує генетичну націю, замовчується. Але ж історія засвідчує,
що процес етногенезу супроводжується державотворенням нації. Це загальна
закономірність розвитку людства.
Спробуємо на території етногенезу сформулювати основні методологічні
принципи пропонованого дослідження. Для нашої постановки проблеми
визначимо матерію “етнос” взагалі і “український етнос” зокрема.
“Етнос” – це категорія, яка служить для визначення різновиду людської
спільності в поєднанні з географічним середовищем, культурою, мовою,
психологічними характеристиками та певним стилем поведінки. Для етносу
важливою є єдність біологічної, винятково географічної території, яку
він олюднив, та здобутої культурної, мовної спадщини і політичних форм
самоорганізації” ?2, с.137?.
Поняття “український етнос” служить для означення спільності, яка
сформувалася історично на основі “консолідації праслов’янської
спільності”, на географічних “просторах між Придніпрів’ям, Лівобережжям,
Прип’яттю, Віслою, Карпатами і степами Північно-Західного Причорномор’я
протягом приблизно тисячоліття й закінчилася у другій половині
тисячоліття до н.е.” ?3, с.316?.
Тепер зробимо спробу висловити з цього приводу свої думки, які у
подальшому викладі будуть вихідними теоретичними положеннями цього
дослідження.
Розглянемо зв’язок етнічної української культури з географією. Мозаїчна
стропосфера постійно зімкнеться в історичному часі розвитку українського
етносу. Український етнос проживає за межами державних кордонів України,
а в межах її державних кордонів проживають представники інших етносів.
Особливо ця характерна риса властива прикордонним регіонам, наприклад
Галичині, де мешкає багато етнічних поляків. За часів панування Речі
Посполитої та Австро-Угорщини існували етнічні міграційні процеси. Але
на всій етнічній території сьогоднішньої України ми знаходимо єдині для
Українського етносу культурно-історичні цінності, особливо в побутовій
сфері життя.
В теорії марксизму-ленінізму основою політичної та правової організації
суспільства є спосіб виробництва, який реалізує класовий інтерес на
основі принципу пролетарського інтернаціоналізму. Тому вплив етнічних
чинників на процес державотворення принижувався або ігнорувався. Ми
вважаємо, що в етнічну спільність не можна об’єднатися, оскільки
приналежність до етносу сприймається самою людиною безпосередньо, а
навколишнє соціальне середовище – сам факт цієї приналежності. Звичайно,
що є люди, які втратили етноутворюючу якісну ознаку – космополіти, до
чого прагнули ортодоксальні комуністи. “Реальна етнічна цілісність
завжди політично або культурно організована як певна динамічна система,
котра охоплює собою не лише людей, а й елемент ландшафту, культуру,
традицію і взаємні відносини з сусідами” ?2, с.130?. Тому політичне
самоврядування завжди виявляється в двох напрямах етнічного виживання:
по-перше, в організації українського етносу для підтримки етнічних форм
життя; по-друге, в організації відносин з іншими етносами для власного
виживання.
Осмислення самоврядування під кутом зору українських етнічних інтересів
– це потреба сучасного українського національного відродження.
Методологічно вирішальну роль відіграє сучасна практика державотворення
в самостійній політично незалежній Україні.
Отже, ми можемо певною мірою стверджувати, що причини розвитку Галичини
за часів австрійської колонізації треба шукати не лише в економіці, а в
декількох комбінаціях: це не предмет історії та державного політичного
права був і подекуди залишається сьогодні затиснутий з двох сторін –
по-перше, з боку “економічного базису”, по-друге, з боку крайніх
противників марксизму-ленінізму у поглядах на політичне право. Науковий
підхід до феномену “самоврядування” у вітчизняній теорії права обтяжений
ідеологічними догмами марксизму. Потрібний час, щоб звільнити теорію
політичного права від темних плям попередньої історії.
Література
Грушевський М.С. Очерки истории украинского народа. – К., 1990.
Гумильов Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1996.
Павленко Ю.В. Передісторія древніх. Русь у світлому контексті. – К.:
Фенікс, 1994.
Потульницький В.А. Історія української політології. – К.: Либідь, 1992.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
