.

Конституційний контроль та його роль в процесі функціонування державної влади (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
528 6096
Скачать документ

Реферат на тему:

Конституційний контроль та його роль в процесі функціонування державної
влади

Навряд чи у когось може викликати сумнів, що однією з найважливіших
умов розбудови в Україні правової демократичної держави є забезпечення в
щоденній політико-правовій практиці державного життя принципів
верховенства конституції та конституційної законності, які поширюються
на всю територію держави, на всіх громадян та на всі органи державної
влади. Відтак не можна залишити поза увагою питання щодо порушення
конституційних норм тими чи іншими органами державної влади, а також тих
механізмів, які покликані забезпечувати охорону дії принципу
верховенства конституції та пріоритету прав людини і громадянина. В
цьому сенсі важко не погодитися з думкою В.Лазарева, що конституція є
реальною, а не формальною лише тоді, коли вона діє, а її норми
охороняються і дотримуються всіма суб’єктами правовідносин [1, c. 399].

У сучасній правовій практиці можна відзначити наявність існування низки
специфічних правових засобів охорони конституції – адже навіть у
вузькому розумінні цього терміна, під правовою охороною конституції
розуміється сукупність контрольно-наглядових повноважень та заходів з
боку державних органів, які мають право перевіряти зміст нормативних
актів та дій учасників правовідносин щодо їхньої відповідності Основному
закону. Особливу увагу треба звернути на те, що правова охорона
конституції аж ніяк не обмежується винятково діями компетентних органів
стосовно перевірки відповідності тих чи інших законодавчих та інших
нормативно-правових актів конституції, оскільки до комплексу охоронних
заходів належать також дії щодо підготовки внесення поправок до
конституції чи вдосконалення конституційних норм, розвиток галузевого
законодавства, яке покликано забезпечити реальні умови запровадження
конституційних принципів, заходи відповідальності, які застосовуються до
тих, хто порушує конституцію. Як приклад дії інституту конституційної
відповідальності є імпічмент глави держави, який передбачено практично
всіма конституціями сучасних демократичних держав. У Конституції України
цей механізм усунення президента з поста врегульовано ст. 111, в якій
визначається порядок: а) ініціювання питання про імпічмент; б) утворення
та діяльності спеціальної слідчої комісії; в) прийняття рішення про
звинувачення президента.

Проте, важливо проаналізувати такий специфічний інститут забезпечення
верховенства конституції в системі нормативних актів та її прямої дії як
конституційний контроль. По суті, в сучасній юридичній науці можна
виділити наявність два головних підходи до визначення цього поняття. З
одного боку, це його широке тлумачення, коли під конституційним
контролем розуміють будь-яку форму перевірки на відповідність
конституції актів та дій органів публічної влади, суспільних об’єднань,
які виконують публічні функції чи створюються з метою участі у
здійсненні державної влади. З іншого боку – це вузька інтерпретація
конституційного контролю, коли зазначеним поняттям окреслюється
діяльність конкретних компетентних органів державної влади – суб’єктів
конституційного контролю: глава держави, парламент, уряд, спеціалізовані
органи судового контролю, судові органи – щодо забезпечення верховенства
конституції в системі нормативних актів. Однак інколи конституційний
контроль розглядається навіть як окрема гілка державної влади.
Наприклад, з визначенням Ж. Овсеп’яна, конституційний контроль – це
“відособлена, автономна гілка влади,… яка має ознаки, властиві кожній з
гілок державної влади і реалізується в таких же самих
організаційно-правових формах, тобто через нормотворчість,
правозастосування, шляхом тлумачення та через правоохоронні
форми”[2, c. 46]..

При цьому як у першому, так і другому випадках, застосовуючи поняття
“відповідності” нормативного акта конституції, мається на увазі його
юридична несуперечливість конституції. Варто особливо наголосити на
цьому положенні, оскільки останнім часом деякими політиками,
прихильниками, так би мовити, “розширення” змісту Конституції України,
вносяться пропозиції стосовно збільшення обсягу конституційного
регулювання за рахунок конкретизації конституційних норм та збільшення
їхньої кількості. На перший погляд, їхня аргументація видається досить
переконливою, проте, на жаль, в реальності їй бракує чіткого
усвідомлення того, що може бути визначено поняттям “юридичної техніки”.
Насправді, в Конституції України міститься чимало статей, в яких
трапляються такі словосполучення: “крім випадків, визначених законом”,
“у випадках, передбачених законом”, “визначаються законом”, та ін. Однак
факт сполучення конституційного та простого законодавчого регулювання з
правового погляду є цілком нормальним і прийнятним явищем практично для
всіх правових систем світу, оскільки жодна конституція не може визначити
всі сфери суспільного життя, які підлягають правовому чи, принаймні,
законодавчому регулюванню.

Разом з тим, окреслюючи стан та характер здійснення функцій
конституційного контролю органами державної влади в Україні, на нашу
думку, було б методологічно некоректно намагатися встановити, який саме
науково-теоретичний підхід у тлумаченні сутності і змісту
конституційного контролю є більш адекватним сучасним реаліям
українського державотворення. Адже дві наведені позиції насправді не
суперечать, а, швидше, навпаки, доповнюють одна одну, хоч, як відомо, це
не означає й того, що в процесі здійснення функцій конституційного
контролю в діях різних органів державної влади не існує своєї, властивої
лише їм, специфіки. Зокрема, конституційний контроль з боку глави
держави та органів виконавчої влади найбільш пов’язаний з політичними
процесами. Саме тому в юридичній літературі його досить часто ще
визначають як загальнополітичний конституційний контроль. Здійснення
цієї форми конституційного контролю, як правило, передбачає створення
допоміжних органів та інститутів. Для прикладу, до таких органів можна
віднести хоча б Законодавчу раду, формування якої передбачається
параграфом 18 гл. 8 Конституції Швеції. Цей орган державної влади було
утворено з метою сформулювання висновків щодо законопроектів. Причому
оцінка Законодавчої ради стосується лише чітко визначеного кола питань,
а саме: а) наскільки законопроект відповідає основним законам та
правопорядку в цілому; б) чи відповідають приписи законопроекту іншим
законам; в) чи відповідає законопроект правоохоронним цілям; г) чи має
законопроект таку форму, яка б дозволила забезпечити виконання ним своєї
мети; д) які проблеми можуть виникнути під час застосування закону
[3, c. 715-716].

Однак, разом із допоміжними органами загального конституційного контролю
можуть існувати та функціонувати ще й спеціалізовані органи. Одним з
таких спеціалізованих органів є інститут уповноваженого з прав людини
(омбудсмена). В Конституції України утворення цього органу передбачено
ст. 101, в якій вказується, що “парламентський контроль за додержанням
конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини”. Проте крім Конституції діяльність
інституту омбудсмена в Україні законодавчо регулюється ще й Законом
України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від
23 грудня 1997 року. Зокрема, основними завданнями цієї форми контролю,
як зазначається в ст. 3 закону є: 1) захист прав і свобод людини і
громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та
міжнародними договорами України; 2) додержання та повага до прав і
свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого
самоврядування та їхніми посадовими і службовими особами; 3) запобігання
порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх
поновленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і
свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України,
міжнародними стандартами у цій галузі; 5) поліпшення і подальший
розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод
людини і громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо
реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій
інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Однак подібна класифікація органів конституційного контролю на допоміжні
та спеціальні, очевидно, далеко не вичерпує всього їх розмаїття та всіх
форм їхньої діяльності. Тому як альтернативну модель деякі дослідники
пропонують розподіляти всі органи конституційного контролю на:
парламентські, судові, громадські, спеціалізовані та адміністративні.
Відповідно до іншого підходу, який виходить з пріоритету саме
парламентської форми конституційного контролю, всі його органи
розподіляються на парламентські та позапарламентські. Протилежною щойно
наведеній позиції є теорія, згідно з якою основною формою
конституційного контролю є судова діяльність, яка може здійснюватися чи
судами загальної юрисдикції (США, Данія, Мексика), чи спеціалізованими
судами. Причому, такий обов’язок держави забезпечити ефективний судовий
захист прав і свобод людини та громадянина, як зазначають О. Кушніренко
та Т. Слінько, випливає не лише з норм національного законодавства тієї
чи іншої держави, але й з міжнародного права, зокрема, із ст. 2
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [4, c. 117].

Яскравим прикладом здійснення функцій конституційного контролю
загальними судами є правова система США. Фактично зазначені повноваження
щодо тлумачення положень Конституції США та оголошення недійсними
законів виданих Конгресом та легіслатурами штатів, і будь-яких актів
виконавчої влади, якщо вони суперечать конституції, були закріплені за
Верховним Судом США та іншими федеральними судами прецедентом 1803 року
[5, c. 613]. Такими ж повноваженнями позбавляти будь-який закон чи
підзаконний акт юридичної сили з огляду на його неконституційність
отримав e ході судової реформи 1995 року і Верховний Суд Республіки
Мексика. На сьогодні в юридичній науці висувається чимало аргументів
стосовно того, що закріплення функцій конституційного контролю, як
потужного механізму впливу на політичне та правове життя держави, за
судами загальної юрисдикції призводить до надмірного посилення судової
влади, і тим самим до дисбалансу в системі розподілу влад. Багато з цих
аргументів є справедливими, однак, як свідчить досвід тих же США, саме
повноваження конституційного контролю зробили американську судову владу
“насправді владою, яка стоїть на одному рівні з іншими гілками
влади”[6, c. 133].

Проте, говорячи про відправлення функцій конституційного контролю судами
загальної юрисдикції, необхідно висвітлити таке питання. Справа в тому,
що досить часто фахівці в галузі конституційного права пропонують
виділяти в межах цієї групи дві підгрупи. З одного боку, це ті судові
системи, в яких функції конституційного контролю належать усім без
винятку судовим інстанціям – від вищих до нижчих у випадках,
вищерозглянутих; з іншого – ті, в яких повноваження конституційного
контролю закріплено лише за Верховними судами. Прикладом другої підгрупи
можуть бути судові системи Індії, Ірландії, Австралії. Так у судовій
системі Ірландії право вирішувати питання щодо відповідності законів
конституції має лише Верховний суд. При цьому Верховний суд виконує
функції як превентивного конституційного контролю,* так і репресивного
конституційного контролю (ст. 34). Подібна система конституційного
контролю діє в Індії. Не зважаючи на те, що в цій країні право
здійснювати функції конституційного контролю закріплено як за Високими
судами штатів, так і за Верховним судом, але остаточне рішення щодо
відповідності закону конституції завжди виносить лише Верховний суд,
який має повноваження тлумачення законів та перевірки їхньої
конституційності.

На відміну від конституційного контролю, здійснюваного загальними
судами, специфіка спеціального судового контролю полягає в тому, що
органи, які його здійснюють, мають спеціальну юрисдикцію, яка
реалізується в процесі конституційного судочинства і не передбачає
додаткового винесення рішення парламенту щодо неконституційності того чи
іншого закону, якщо його було визнано неконституційним органом
конституційної юстиції. Однак у законодавстві тих чи інших країн норми,
що регламентують діяльність цих спеціалізованих судів, є досить
відмінними. Наприклад, відповідно до ст. 100 Конституції Греції
передбачається створення Вищого спеціального суду, до компетенції якого
входить: розгляд справ щодо порядку проведення парламентських виборів;
перевірка авторитетності та результатів референдуму; винесення рішення
про несумісність функцій депутата з іншими функціями та позбавлення
депутатського мандату; вирішення спорів між судами та адміністративною
владою, між Контрольною радою та судами, між Державною радою та
цивільними і кримінальними судами; вирішення сумнівів щодо
антиконституційності закону; вирішення сумнівів щодо визначення норм
міжнародного права [7, c. 283-284]. Значно ширші повноваження
закріплюються за Конституційним судом Португальської Республіки, до
компетенції якого, згідно з ст. 225 Конституції Португалії, входить:
нагляд за конституційністю та законністю; нагляд за конституційністю та
законністю референдумів; підтвердження законності конституювання
політичних партій, а також винесення рішення про їхній розпуск;
виконання судового рішення як суду останньої інстанції щодо правильності
та дійсності актів виборчого процесу; засвідчення втрати президентом
своєї посади; затвердження смерті, заяви про недієздатність або про
припинення повноважень президентом; засвідчення смерті або заяви про
недієздатність кандидата на посаду президента; інші функції, віднесені
до його компетенції законами [8, c. 580].

Таке ж саме широке поле компетенції встановлюється для діяльності
Конституційного суду і ст. 160 Конституції Іспанії, в якій вказується,
що конституційний суд має повноваження для: розгляду заяв про
неконституційність законів та нормативних актів, що мають силу закону
(це виключне право Конституційного суду, оскільки суди загальної
юрисдикції, навіть у випадку виявлення невідповідності норми того чи
іншого закону конституції, все одно не мають права зупиняти дію цього
закону чи цієї норми, а повинні звертатися до Конституційного суду у
порядку, передбаченому органічним законом); прийняття рішень про захист
конституційних прав і свобод громадян; вирішення спорів про розмежування
повноважень між державою та автономними спільнотами чи автономних
спільноти між собою; розгляду інших справ, передбачених конституцією та
органічними законами.

1ва земель Основному закону; вирішення справ щодо відповідності
федеральних законів нормі забезпечення збереження правової та
економічної єдності держави; вирішення розбіжностей між правами та
обов’язками федерації та земель, а також інших публічно-правових спорів
між федерацією та землями; розв’язання скарг общин на дії державних
органів щодо порушення прав місцевого самоврядування; розгляд скарг
будь-яких осіб щодо порушення конституційних прав і свобод.

Проте, незважаючи на специфіку форм спеціального судового контролю у
різних країнах, коло повноважень цих судових органів, порядок розгляду
справ, спосіб формування та склад зазначених органів – можна дійти
висновку, що визначальна риса цього різновиду конституційного контролю
полягає в тому, що визнання закону неконституційним фактично означає
припинення його дії чи його скасування. По суті, інститут
конституційного судочинства на сьогодні діє у більшості європейських
країн і, як свідчить юридична практика, майже завжди його рішення
сприяли та сприяють впровадженню в життя найдемократичніших
конституційних положень.

Однак, ознайомившись з функціями спеціального судового контролю і
визначивши його місце в загальній системі конституційного контролю,
важливо звернути увагу на таку його властивість як порядок розгляду та
вирішення справ у процесі конституційного судочинства. Адже
конституційне судочинство, – одне з різновидів процесу реалізації
судової влади, і тому йому властиві загальні риси процесу здійснення
правосуддя, а саме: воно здійснюється лише судом, лише на підставі
закону і лише у передбаченому процесуальному порядку [9, c. 20-21].
Разом з тим, має значну кількість таких рис, які виділяють його від
кримінального, цивільного, арбітражного чи адміністративного процесу.
Так у конституційному судочинстві завжди застосовують спеціальні,
властиві лише йому, процедури. До них відносять чітке визначення кола
осіб, які наділяються правом ініціювати розгляд конституційним судом
тієї чи іншої категорії справ, визначення правових наслідків різних
рішень конституційного суду тощо.

Для підтвердження цього вдамося до аналізу такої процедури спеціального
конституційного контролю як перевірка конституційності законів. Найперше
привертає увагу те, що майже у всіх конституціях чітко визначається коло
уповноважених органів, які можуть звертатися до конституційного суду з
приводу перевірки конституційності законів. Наприклад, у ст. 140
Конституції Австрії зазначено, що Конституційний суд розглядає справи
про антиконституційність законів Федерації чи земель за поданням
Адміністративного суду, Верховного суду чи суду, який є уповноваженим
розглядати справи як суду другої інстанції, а у випадках, коли цей закон
підлягає застосуванню при розгляді правового спору Конституційним судом
– за власною ініціативою. З цього приводу до конституційного суду може
також звернутися Федеральний уряд щодо антиконституційності федеральних
законів, уряд землі, одна третина Національної ради, а у деяких
випадках, якщо це передбачено конституційним законом землі – одна
третина членів Ландтагу. В ст. 281 Конституції Португалії до суб’єктів
конституційного запиту щодо неконституційності нормативно-правових актів
віднесено: Президента Республіки, Прем’єр-міністра, голову Асамблеї
Республіки, Блюстителя справедливості, Генерального прокурора
Республіки, одну десяту депутатів Асамблеї Республіки, міністрів
Республіки, обласні законодавчі асамблеї [10, c. 594-595]. В Конституції
Іспанії коло цих суб’єктів визначається ч. 1 ст. 162 –: “глава уряду,
Захисник народу, 50 депутатів, 50 сенаторів, виконавчі колегіальні
органи автономних спільнот та їхнім зборам”.

Така ж норма, яка встановлює чітке коло суб’єктів подання до
Конституційного суду щодо неконституційності, міститься і в ст. 40
Закону України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року,
де вказується, що cуб’єктами права на конституційне подання з питань
прийняття рішень Конституційним Судом України у випадках, передбачених
пунктом 1 ст. 13 Закону, тобто щодо конституційності законів та інших
правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів
Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим є Президент України, не менш як 45 народних депутатів
України причому підпис депутата не відкликається, Верховний Суд України,
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада
Автономної Республіки Крим. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 39, у
конституційному поданні зазначаються: 1) повне найменування органу,
посадової особи, які направляють конституційне подання згідно з наданим
їм правом; 2) відомості про представника за законом або уповноваженого
за дорученням; 3) повне найменування, номер, дата прийняття, джерело
опублікування у разі публікації правового акта, конституційність якого
або окремих його положень оскаржується; 4) правове обґрунтування
тверджень щодо неконституційності правового акта або його окремих
положень; 5) дані щодо інших документів і матеріалів, на які посилаються
суб’єкти конституційного подання; 6) перелік матеріалів та документів,
що додаються.

Проте, досліджуючи процеси реалізації конституційного контролю слід
обов’язково звернути увагу й на те, що крім наявності цілої низки
суб’єктів конституційного контролю, а ними можуть бути, зокрема,
парламентські, судові органи, вкажемо й на неоднорідність його об’єктів,
якими виступають: закони, нормативно-правові акти органів виконавчої
влади та місцевого самоврядування, міжнародні договори, акти судових
органів, організація і проведення виборів та референдумів, діяльність
політичних партій та інших громадських об’єднань, дії посадових осіб в
порядку їх конституційної відповідальності та ін. Відповідно до цього, а
також зважаючи на характер та механізм винесення рішень органами
конституційного контролю, можна виділити декілька видів цієї діяльності.

Зокрема, як зазначає В. Вітрук, є всі підстави, аби виділити принаймні
п’ять основоположних чинників, які визначають процес конституційного
контролю [11, c. 27-27].

1. Час реалізації функцій конституційного контролю. Відповідно до нього,
не можна говорити про превентивний та репресивний конституційний
контроль. Перший з них торкається актів, які ще не набрали законної
чинності, тоді як другий стосується вже юридично діючих
нормативно-правових актів. Прикладом першого виду конституційного
контролю є діяльність Конституційної Ради у Франції, до компетенції
якої, крім інших повноважень, ст. 61 Конституції 1958 року віднесено
розгляд органічних законів до їхньої промульгації та регламентів палат
парламенту до їхнього застосування. Як приклад застосування репресивної
функції конституційного контролю можна розглянути, зокрема, діяльність
Конституційного Суду РФ, якому згідно з ст. 125 Конституції РФ надано
повноваження щодо вирішення справ про відповідність Конституції
федеральних законів, нормативних актів Президента РФ, Ради Федерації,
Державної Думи, Уряду РФ [12, c. 522-523]. Такі ж самі повноваження
репресивного конституційного контролю має І Конституційний Суд України,
який за ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність
законів та інших правових актів конституції України.

2. Другим чинником, який може бути покладено в основу класифікації видів
конституційного контролю, є його правові наслідки. Відтак рішення
органів конституційного контролю можна поділити на консультативні та
постановчі. Причому інколи як ті, так і інші рішення можуть прийматися
одним і тим же органом конституційного контролю. Наприклад
Конституційний Суд України може приймати рішення щодо неконституційності
законів чи їх окремих положень. Таке рішення є обов’язковим для всіх
суб’єктів конституційно-правових відносин і тягне за собою автоматичне
скасування акта, а також може давати офіційне тлумачення конституції і
законів, яке формально, як зазначає М. Тесленко [13, c. 9], не тягне за
собою скасування будь-яких актів або їх окремих положень. Проте таке
рішення Конституційного суду може стати підставою для судового
оскарження в судах загальної юрисдикції дій органів державної влади чи
посадових осіб, якщо вони у своїй діяльності неправильно інтерпретували
свої повноваження і ці положення стали суперечити офіційному тлумаченню
Конституційного суду. Як постановчий акт може бути розглянуто,
наприклад, Рішення Конституційного суду у справі за конституційним
поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції
України (конституційності) розпоряджень Президента України про
призначення перших заступників, заступників голів обласних, Київської
міської державних адміністрацій, виданих протягом липня – грудня
1996 року, січня 1997 року від 24 грудня 1997 року, в якому було визнано
неконституційним положення частини першої пункту 11 Положення про
обласну, Київську, Севастопольську міську державну адміністрацію,
затвердженого Указом Президента України “Про Положення про обласну,
Київську, Севастопольську міську державну адміністрацію та Положення про
районну, районну у містах Києві та Севастополі державну адміністрацію”
від 21 серпня 1995 року щодо повноважень Президента України про
призначення перших заступників, заступників голів місцевих державних
адміністрацій.

Що ж до консультативних актів, то тут може бути прикладом майже будь-яке
рішення щодо офіційного тлумачення конституції чи інших
нормативно-правових актів. Наприклад, Рішення Конституційного Суду
України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів
України щодо офіційного тлумачення положень ст. 58 Конституції України,
ст. 6, 81 Кримінального кодексу України від 19 квітня 2000 року, де,
зокрема, вказувалося, що положення ст. 58 Конституції України з
урахуванням вимог пункту 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України треба
розуміти так, що виключно законами України визначаються діяння, які є
злочинами, та встановлюється кримінальна відповідальність за їх
вчинення. Такі закони мають зворотну дію в часі у випадках, коли вони
пом’якшують або скасовують кримінальну відповідальність особи.

3. Третьою класифікаційною підставою є безпосередній предмет перевірки
конституційності тих чи інших актів. Відтак діяльність органів
конституційного контролю може розглядатися як матеріальна – у тому
випадку коли, перевіряється зміст нормативно-правового акта положенням
конституції, та як формальна – коли предметом перевірки є питання
дотримання формальних процедур видання нормативних актів. Тобто – чи був
він прийнятий компетентним органом, чи було дотримано законодавчо
встановлену процедуру прийняття цього акта, чи дотримано процедуру
оприлюднення акта тощо.

4. Четвертою підставою класифікації видів конституційного контролю є
порядок його проведення. Відповідно до цієї ознаки, як про
факультативний конституційний контроль можна говорити, якщо органи
конституційного контролю виносять своє рішення лише у тому випадку, коли
до них надходить звернення щодо перевірки конституційності тих чи інших
актів а про обов’язковий – коли перед промульгацією перевіряються всі
законодавчі акти.

5. Нарешті, п’ятою ознакою є спосіб проведення конституційного контролю,
який дає змогу виділити конкретний конституційний контроль – це коли
предметом спору виступає відповідність конституції того чи іншого
нормативно-правового акта, який застосовується під час розгляду чи
вирішенні якоїсь конкретної справи, та абстрактний – якщо органи
конституційного контролю не пов’язують свою діяльність з будь-якою
конкретною справою.

Отже, узагальнюючи викладене, можна сформулювати такі положення.

По-перше, необхідність конституційного контролю як одного із шляхів
забезпечення практичної реалізації встановлених Конституцією України
норм, зумовлюється загальною потребою узгодження правотворчої діяльності
різноманітних органів державної влади. При цьому ієрархічність
нормативно-правових актів, серед яких Конституція України посідає
найвищу сходинку, відповідає ієрархічній структурі самих органів
державної влади. Тобто джерелом сили конституції виступає установча
влада народу як головного носія суверенітету в демократичній державі.
Недаремно більшість сучасних конституцій було прийнято шляхом
референдуму чи в процесі всенародного обговорення, а всі інші закони та
нормативно-правові акти розміщуються залежно від їхньої юридичної сили
чи від того, яким саме органом та яким шляхом їх було прийнято.

По-друге, актуальність удосконалення механізмів конституційного контролю
як однієї з умов розбудови в Україні правової держави та успішного
проведення процесів демократичної модернізації держави і суспільства є
прямим наслідком дедалі більшого ускладнення системи сучасних
політичних, економічних та соціальних відносин. Тобто із зростанням
кількості нормативно-правових актів, які регулюють ті чи інші суспільні
відносини, об’єктивно збільшується й вірогідність появи таких з них,
які, дбаючи про тимчасові поточні цілі, звужують чи взагалі заперечують
основоположні конституційні принципи.

Отже, здійснення органами державної влади функцій конституційного
контролю, як і наявність ефективних механізмів реалізації зазначених
повноважень, дає змогу дати об’єктивну політико-правову оцінку як рівня
забезпечення принципу верховенства конституції та захищеності прав
людини і громадянина, так і міру наближення державної влади до моделі
правової державності.

Література

Конституционное право / под ред. А.Е. Козлова. – М., 1996.

Овсепян Ж.И. Правовая защита конституций. Судебный конституционный
контроль в зарубежных странах. – Ростов н/Д., 1992.

Конституции государств Европейского Союза. / Под ред. Л.А. Окунькова. –
М., 1997.

Кушніренко О.Г., Слинько Т.М. Права і свободи людини і громадянина. –
Харків, 2001.

Правовые системы стран мира, / ред. А.Я.С ухарев. – М., 2000.

Политическая система США. Актуальные измерения. – М., 2000.

Конституции государств Европейского Союза.

Там же.

Юзикова Н.С. Система судебных и правоохранительных органов Украины. –
Днепропетровск, 1999.

Там же.

Витрук Н.В. Конституционное правосудие. – М., 1998.

Конституция Российской Федерации. Комментарий / Под ред. Б.Н. Топорнина,
Ю.М. Батурина, Р.Г. Орехова. – М., 1994.

Тесленко М. Правова природа актів Конституційного Суду України // Право
України. – 2000. – №2.

* Стаття 26 Конституції Ірландії передбачає що будь-який законопроект,
крім фінансових законопроектів чи законопроектів, які передбачають
внесення змін до конституції, може бути передано президентом після
консультації з Державною радою на розгляд до Верховного суду стосовно
перевірки його конституційності

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020