.

Визнання і гарантування місцевого самоврядування в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
281 3466
Скачать документ

Реферат на тему:

Визнання і гарантування місцевого самоврядування в Україні

Всебічний розвиток місцевого самоврядування є однією з найважливіших
ознак будь-якої демократичної держави. Україна – держава зі стійкою
традицією місцевого самоврядування. Управління в українських регіонах
традиційно ґрунтується на використанні різних історичних форм місцевого
самоврядування (вічового права, магдебурзького права, козацького
самоврядування, земства тощо). Вперше в Україні принцип визнання
місцевого самоврядування на конституційному рівні було закріплено ще в
Конституції УНР 1918 року, положення якої так і не були реалізовані.
Розвиток місцевого самоврядування було перервано з втратою державної
самостійності України в 1920 році та встановленням централізованої
системи організації влади, яка передбачала пряме державне управління на
всіх територіальних рівнях через єдину систему органів державної влади –
Ради народних депутатів.

Розвалення адміністративно-командної системи управління, відновлення та
розбудова на демократичних засадах української державності об’єктивно
призвели до пошуку такої організації влади, яка відповідала б як
національним традиціям, так і сучасним світовим демократичним
тенденціям. Нова модель влади вже не могла базуватися на
політико-організаційному принципі “вертикалі влади”, реалізація якого
фактично відсторонює людину від участі в управлінні державними та
громадськими справами. Світовий та європейський досвід переконливо
свідчать, що в демократичному суспільстві територіальна організація
влади повинна будуватись на основі місцевого самоврядування –права
територіальних спільнот громадян та тих органів, які вони обирають,
вирішувати самостійно, під свою відповідальність усі питання місцевого
значення, діючи в межах конституції і законів відповідної держави.

Прийняття Верховною Радою Української РСР 12-го скликання 16 липня
1990 року Декларації про державний суверенітет України позитивно
вплинуло на формування інституту місцевого самоврядування в Україні
[3, ст. 429]. Саме після прийняття Декларації і на її основі було
розроблено протягом 1990 – 1996 рр. декілька редакцій проектів нової
Конституції України. Конституційні проекти, розроблені конституційними
комісіями Верховної Ради 12-го та 13-го скликань, виходили з ідеї
місцевого самоврядування. Пропонувалось різне конституційно-правове
закріплення статусу місцевих органів публічної влади. Проте розділ,
присвячений місцевому самоврядуванню, практично у всіх проектах був
найслабшим місцем.

Надійною правовою основою місцевого самоврядування стала Конституція
України 1996 року, яка започаткувала новий етап розвитку інституту
місцевого самоврядування в Україні. Чинна Конституція України у повній
відповідності до вимог Європейської Хартії про місцеве самоврядування (в
ст. 2 якої проголошується: “Принцип місцевого самоврядування повинен
бути визнаний у законодавстві країни і, за можливістю, в конституції
країни”) поруч з такими фундаментальними принципами, як народовладдя,
суверенітет і незалежність України, верховенство права та ін., фіксує
принцип визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7).

Положення “в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування”
дає підставу констатувати факт його визнання державою, по-перше, як
суб’єктом конституційного права у взаємовідносинах з українським
народом, який вправі здійснювати свою владу безпосередньо та
опосередковано, в тому числі і через органи місцевого самоврядування
(ст. 5 Конституції); це внутрішньо суттєва властивість держави, що є
демократичною, правовою. По-друге, місцеве самоврядування визнається
державою як суб’єктом міжнародно-правового спілкування, оскільки Україна
є членом Ради Європи. І, нарешті, місцеве самоврядування повинно
визнаватися всіма іншими суб’єктами політичної системи, всіма учасниками
політичних і правових відносин.

Місцеве самоврядування визнається Україною як одна із основ
конституційного ладу. Це положення логічно пов’язане з наміром України
бути демократичною і правовою державою (ст. 1 Конституції),
зорієнтованою на людину, її права і свободи. Воно свідчить про розуміння
соціальної цінності місцевого самоврядування, яке забезпечує здійснення
народом своєї влади (ч. 2 ст. 5), реалізацію прав громадян на участь в
управлінні справами держави і багатьох інших основних прав.

Конституційне визнання місцевого самоврядування відповідає
міжнародно-правовим вимогам, зокрема Європейській хартії про місцеве
самоврядування, яку Україна ратифікувала 15 липня 1997 року [4].

Місцеве самоврядування – різновид місцевого управління і водночас як би
то антипод усякому управлінню ззовні, оскільки це самоуправління. У тій
чи іншій місцевості може мати місце управління громадянами “зверху”,
через представників відповідних структур публічної влади, і
самоврядування громадян, які входять у місцеве співтовариство. Місцеве
самоврядування – самоорганізація місцевого співтовариства і управління
його внутрішніми справами.

Передумовою суспільного прогресу є збалансоване співвідношення
державного управління та місцевого самоврядування. Ця необхідність
випливає з різних завдань цих двох сфер управління. Завданням державного
управління є забезпечення однакового виконання законів на всій території
держави, тоді як завдання місцевого самоврядування полягає у вирішенні
питань місцевого значення на тому рівні, на якому вони виникають.

Якщо говорити про реальне визнання місцевого самоврядування, а не просто
декларування цього принципу в Основному Законі, то слід зазначити, що
Конституція України принципово по-новому підходить до вирішення питань
управління. Поняття “державне управління” в тексті Основного Закону вже
не зустрічається. Воно замінено поняттям “виконавча влада і місцеве
самоврядування” (ст. 118, 119, ст. 140 Конституції України). Фактично
функції державного управління виконують органи державної виконавчої
влади та територіальні громади сіл, селищ, міст безпосередньо або через
створені ними органи місцевого самоврядування (ст. 143).

У Конституції України також чітко розмежовано дві системи органів:
органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Так ст. 5
Основного Закону проголошує: “Народ здійснює владу безпосередньо і через
органи державної влади та органи місцевого самоврядування”. В
ч. 2 ст. 19 зазначається: “Органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в
межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України”. Це розмежування відображене і в інших нормах Основного Закону
(ст. 38, ст. 56, ст. 71).

З одного боку, місцеве самоврядування відокремлене від державного
управління, з іншого, – воно тісно з ним пов’язане. Це найперше
виражається, в тому, що органи місцевого самоврядування можуть
наділятися законами України окремими державними повноваженнями з
передачею необхідних для їх здійснення матеріально-фінансових засобів.

Визнаючи місцеве самоврядування, Україна одночасно його гарантує, тобто
Україна бере на себе зобов’язання сприяти його розвитку, не перешкоджати
його діяльності і захищати. Досягається це шляхом закріплення його основ
у Конституції України та їх конкретизації у спеціальному законодавстві.

h

h

h

h

h

??U?го самоврядування в Україні, Конституція залишає невирішеним ціле
коло важливих питань, передбачаючи необхідність їхнього регулювання
окремими законами.

Варто порівняти дві норми, що містять визначення поняття “місцеве
самоврядування”. У ст. 140 Конституції України зазначається: “Місцеве
самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи
добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища
та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах
Конституції і законів України” [1]. У той же час ч. 1 ст. 3 Європейської
хартії про місцеве самоврядування проголошує: “Під місцевим
самоврядуванням розуміється право і реальна здатність органів місцевого
самоврядування регламентувати значну частину місцевих справ і управляти
нею, діючи у межах закону, під свою відповідальність і в інтересах
місцевого населення” [2, с. 33 – 39] (курсив наш. – О.Б.).

Як видно з цих текстів, важливе питання “реальної здатності” місцевого
самоврядування вирішувати місцеві справи “під свою відповідальність і в
інтересах місцевого населення” не знайшло місця в Конституції України.
Прийнятий Верховною Радою України 21 травня 1997 року Закон України “Про
місцеве самоврядування в Україні” доповнив законодавче визначення
місцевого самоврядування словами – “гарантоване державою право та
реальна здатність територіальної громади самостійно або під
відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування
вирішувати питання місцевого значення” [5, ст. 2].

Є й інші положення, які з погляду гарантованості місцевого
самоврядування доцільно було б передбачити в Основному Законі. Це,
зокрема, стосується відсутності чіткого конституційного закріплення
права місцевого самоврядування на свій, автономний від державного,
бюджет та свої податки і збори. Стаття 95 Конституції, що визначає
бюджетну систему України, встановлює: “Бюджетна система України
будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу
суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами”.
Проте з цієї норми прямо не слідує, що бюджетну систему складають
державний та місцеві бюджети, автономні від державного. Існування
самостійних місцевих бюджетів випливає зі ст. 143 Конституції України,
положення якої конкретизуються в Законі України “Про місцеве
самоврядування в Україні”. Забезпечення місцевого самоврядування правом
на достатні фінансові ресурси здійснюється на основі ч. 3 ст. 142:
“Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого
самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати
органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів
державної влади, компенсуються державою”.

Незважаючи на це, Конституція України заклала нову модель взаємовідносин
між бюджетами різних рівнів, повністю зруйнувала успадкований від
радянської системи принцип побудови бюджетних взаємовідносин за
прикладом “матрьошки”. Це стало суттєвим кроком у забезпеченні
матеріально-фінансової основи місцевого самоврядування.

Матеріально-фінансова, організаційна та правова самостійність місцевого
самоврядування є важливими гарантіями реалізації територіальними
громадами права на місцеве самоврядування. Матеріально-фінансова
самостійність місцевого самоврядування забезпечується правом володіння,
користування та розпорядження об’єктами комунальної власності, а також
власними коштами, достатніми для здійснення функцій і повноважень
місцевого самоврядування. При цьому принаймні частина цих коштів має, як
про це зазначається в Європейській хартії, надходити за рахунок місцевих
податків і зборів, ставки яких у межах закону повинні визначати самі
органи місцевого самоврядування.

Та забезпечення реальною господарською самостійністю органів місцевого
самоврядування на сьогодні стикається з низкою проблем. Зокрема, зростає
навантаження та перекладається відповідальність на органи місцевого
самоврядування в соціально-культурній та комунально-побутовій сфері без
належного фінансування. В той же час актами, що приймаються на
державному рівні, на органи місцевого самоврядування перекладаються
невиконувані без відповідного матеріально-фінансового забезпечення
функції по вирішенню питань, породжених загальною ситуацією в державі
(вимушене переселення, біженці, військовослужбовці, звільнені в запас.
та ін.).

Сьогодні навряд чи можна повністю забезпечити належну
фінансово-економічну базу для місцевого самоврядування, подібну до
існуючої в окремих високо розвинутих державах. Проте необхідна основа
для розвитку місцевого самоврядування закладена у положеннях Конституції
України. Причому її норми вирішують два завдання: з одного боку
забезпечення конституційного права на самоврядування взагалі та його
динамічний розвиток у майбутньому; з іншого – не обмежувати можливості
держави на кризовому етапі проводити однакову для всієї держави
соціально-економічну політику.

Не менш важливими гарантіями місцевого самоврядування є організаційна та
правова його самостійність. Гарантіями організаційної самостійності
місцевого самоврядування є:

положення Конституції України про те, що органи місцевого самоврядування
не входять в єдину систему органів державної влади (ст. 5), а служба в
органах місцевого самоврядування виступає самостійним видом публічної
служби (ст. 38);

віднесення питань обрання органів місцевого самоврядування, обрання чи
призначення посадових осіб місцевого самоврядування до повноважень
місцевого самоврядування;

встановлена Законом “Про місцеве самоврядування в Україні” [5, ст. 71]
заборона органам виконавчої влади та їхнім посадовим особам втручатися в
законну діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування, а
також вирішувати питання, віднесені Конституцією та законами України до
повноважень органів і посадових осіб місцевого самоврядування, крім
випадків виконання делегованих їм радами повноважень, та в інших
випадках, передбачених законом;

встановлена Законом “Про місцеве самоврядування в Україні” [5, ст. 21]
заборона обмежувати права територіальних громад на місцеве
самоврядування за винятком умов воєнного чи надзвичайного стану
[6, с. 296].

Важливою гарантією місцевого самоврядування є встановлена вказаним
Законом обов’язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб
місцевого самоврядування, прийнятих у межах наданих їм повноважень, для
виконання всіма розташованими на відповідній території органами
виконавчої влади, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та
організаціями, посадовими особами, а також громадянами. Правовими
гарантіями місцевого самоврядування також є право на судовий захист
місцевого самоврядування, відповідальність органів та посадових осіб
місцевого самоврядування перед територіальними громадами, підзвітність і
підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, обласним
радам.

Література

Конституція України. – Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30.
– Ст. 141.

Європейська хартія місцевого самоврядування // Віче. – 1993. – №6. –
С. 33 – 39.

Декларація про державний суверенітет України. – Відомості Верховної Ради
УРСР. –1990. – №31. – Ст. 429.

Закон України “Про ратифікацію Європейської хартії про місцеве
самоврядування”. – Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №38. –
Ст. 249.

Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”. – Відомості
Верховної Ради України. – 1997. – №24. – Ст. 170.

Кравченко В.В. Конституційне право України. – К: Атіка, 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020