Реферат на тему:
Значення вини сторін трудових правовідносин при кваліфікації трудового
каліцтва
При вирішенні питання про кваліфікацію нещасного випадку не приймається
до уваги суб’єктивна сторона питання, тобто можлива вина заподіювача або
потерпілого. Іншими словами, вид, характер нещасного випадку і його
можливі наслідки у вигляді каліцтва завжди визначаються об’єктивними
обставинами і не залежать від волевиявлення сторін у формі вини.
Поряд із цим, було б неправильно стверджувати, що вина сторін трудових
правовідносин при кваліфікації нещасного випадку взагалі не грає ніякої
ролі.
Вина грає велику роль при розгляді питання про відшкодування шкоди,
заподіяній каліцтвом. Відсутність або наявність вини заподіювача шкоди
або потерпілого є вирішальним чинником при розгляді спору, що може
виникнути.
1. Вина власника підприємства або уповноваженого їм органа або фізичної
особи, тобто роботодавця.
У загальному вигляді вина визначається як психічне ставлення
правопорушника до своїх протиправних дій і їх шкідливих наслідків у
формі умислу або необережності [1]. Вина, як категорія суб’єктивна, для
тих, хто її сприймає, хто покликаний судити про неї, завжди сприймається
як явище об’єктивнє. Про вину, як про суб’єктивну сторону складу
правопорушення можна судити лише по зовні виражених вчинках, за змістом
і за формою поведінки особи.
При каліцтві на виробництві вина проявляється у протиправній дії або
бездіяльності, наслідком яких є заподіяння шкоди робітнику.
Протиправною визнається поведінка, що порушує правову норму і
передбачені нею суспільні відносини, і тому неминуче поєднана з
обмеженням суб’єктивного права потерпілого.
Частіше за все, протиправна поведінка власника пов’язана з порушенням
обов’язків, що в силу Закону лежить на ньому як на работодавці. Це –
обов’язки по організації процесу праці, що включають правильний добір і
розстановку робітників, забезпечення дисципліни в трудовому процесі,
створення безпечних умов праці, нагляд за дотриманням норм охорони
праці.
Невиконання цього обов’язку означає протиправність дій або бездіяльності
работодавця. Найчастіше шкода є наслідком бездіяльності, що проявляється
у невживанні заходів, котрі підприємство повинне було вжити. Проте,
необхідно мати на увазі, що заходи безпеки, забезпечення яких лежить на
обов’язку власника, зовсім не повинні бути детально регламентовані й
обов’язково втілені в конкретних правилах з техніки безпеки. Це
пояснюється наступними причинами: по-перше, при сучасному темпі розвитки
техніки, практично неможливо усе передбачити в правилах і нормах;
по-друге, специфічні умови праці на підприємстві нерідко диктують
необхідність вживання заходів, ніякими правилами не передбаченими;
по-третє, порушення того або іншого правила з техніки безпеки не
утворить протиправної дії. Правила з техніки безпеки – це
техніко-юридичні норми, що самі по собі “не можуть бути загальною
підставою, загальною передумовою виникнення правовідносин” [2]. Як
техніко-юридичні норми, правила з техніки безпеки є матеріалом для
наповнення тих правових норм, які вцілому визначають обов’язок
підприємства забезпечити безпечні умови праці.
Саме тому, порушення загального обов’язку забезпечити безпеку праці,
передбачену зазначеними правовими нормами, є достатнім для визнання дії
протиправною, хоча б вона і не була поєднана з порушенням якогось
конкретного правила з техніки безпеки.
Але з цього не випливає, що загальний обов’язок адміністрації
забезпечити безпеку праці безмежний, що він носить невизначений характер
і що при кожному каліцтві протиправність може бути обгрунтована одним
лише посиланням на цей загальний обов’язок. Тобто мова йде про те, що в
кожному конкретному випадку, при урахуванні обставин справи, повинно
бути виявлено, які заходи безпеки, хоча б і не передбачені тими або
іншими правилами, повинна була і могла вжити адміністрація, щоб нещасний
випадок не відбувся.
Підставою для відповідальності за каліцтво на виробництві є порушення не
тільки норм охорони праці або інших, що належать до регулювання трудових
відносин, вона наступає за порушення будь-яких правових норм.
Докази вини власника, перераховані в п. 2 Правил відшкодування власником
підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом
шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з
виконанням ним трудових обов’язків, що затверджені постановою Кабінету
Міністрів України від 23 червня 1993 року №472[3].
Йдеться про засоби доказування винної неправомірної поведінки власника –
порушення ним вимог законодавства про охорону праці і передбаченого цим
законодавством обов’язку забезпечити створення безпечних та нешкідливих
умов праці. Власник звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе,
що шкода заподіяна не з його вини, а умови праці не є причиною моральної
шкоди.
Докази оцінюються судом за загальними правилами, передбаченими ЦПК
України [4].
2. Вина робітника.
За правилами ст. 454 ЦК України [5], якщо виникненню або збільшенню
шкоди сприяла груба необережність самого потерпілого, то залежно від
ступеню його вини розмір відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено
законом, повинен бути зменшений, або у відшкодуванні повинно бути
відмовлено. У цих випадках сума втраченого заробітку зменшується
відповідно до ступеня вини потерпілого, який визначається у відсотках.
???????$??,??$???????¤?¤?$????Ae???????¤?$????Ae?Проте ст. 454 ЦК у
частині врахування вини потерпілого не може застосовуватись при
визначенні розміру втраченого заробітку потерпілого, здоров’я якого
ушкоджено у зв’язку з виконанням трудових обов’язків.
Законом “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 року №2694-XII [6]
імперативно визначено, що в таких випадках втрачений заробіток
відшкодовується працівнику в повному розмірі і що вина потерпілого може
враховуватись лише щодо одноразової допомоги (ст. 11). Норми названого
Закону не дають підстав для іншого висновку, в тому числі про можливість
застосування правил ст. 454 ЦК України у зазначеній частині [7].
Про правильність цього висновку свідчить і еволюція в регулюванні даного
питання. У первісному тексті Правил був п. 20, в якому говорилося, що в
разі, коли ушкодження здоров’я настало не тількі з вини власника, а й
внаслідок порушення потерпілим правил безпеки, розмір відшкодування
шкоди може бути зменшений залежно від ступеня вини потерпілого.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1994 року №492
зазначений пункт було виключено з Правил, і тим самим її було приведено
у відповідність із Законом “Про охорону праці”.
Із цього приводу Пленум Верховного Суду України у постанові від
27 березня 1992 року №6 (в редакції постанови від 30 вересня 1994 року
№11) [8] роз’яснив, що Правила не передбачають зменшення втраченого
заробітку при ушкодженні здоров’я працівника, пов’язаному з виконанням
трудових обов’язків, коли воно настало не лише з вини власника, а й
внаслідок недотримання потерпілим правил безпеки.
Аналізуючи вищевказане, можна зробити висновок, що вина сторін у
нещасному випадку не грає і не повинна грати ніякої ролі при його
кваліфікації, проте вона є головною умовою покладання або звільнення
власника від матеріальної відповідальності за виробничі травми, які мали
місцє на його підприємстві.
Необхідно також відзначити, що спроба обмежити якусь частину нещасних
випадків, обумовлених винними діями осіб, які постраждали від нещасного
випадку (п. 8 Положення про розслідування та облік нещасних випадків,
професійних захворювань та аварій на підприємствах, в установах і
організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
10 серпня 1993 року в редакції постанови від 17 червня 1998 року [9]),
на наш погляд, не виправдує себе, тому що порушення працівниками чи то
правил охорони праці, чи то дисципліни праці – багато в чому вина
власника, що, маючи економічні засоби впливу на працівників він їх не
використовує. У зв’язку з цим, необхідно встановити порядок, у
відповідності з яким будь-який нещасний випадок розслідувався і був
взятий на облік на підприємстві, але з іншої сторони необхідно мати
перелік обставин, при наявності яких нещасний випадок не повинний бути
визнаний пов’язаним із виробництвом для працівника.
Тому, п. 8 Положення міг би бути викладений у наступній редакції:
“Якщо нещасний випадок відбувся під час прямування на роботу чи з роботи
пішки, на громадському, власному або іншому транспортному засобі, який
не належить підприємству і не використовується в інтересах цього
підприємства; за місцем постійного проживання на території польових або
вахтових селищ; під час використання ними в особистих цілях транспортних
засобів підприємства без дозволу власника, а також устаткування,
механізмів, інструментів, крім випадків, що сталися внаслідок
несправності цього устаткування, механізмів, інструментів; внаслідок
отруєння алкоголем, наркотичними або іншими отруйними речовинами, а
також внаслідок їх дії (асфіксія, інсульт, зупинка серця тощо) при
наявності медичного висновку, якщо це не викликано застосуванням цих
речовин у виробничих процесах, або порушенням вимог безпеки до їх
зберігання і транспортування, або якщо потерпілий, що перебував в стані
алкогольного або наркотичного сп’яніння, був відсторонений від роботи;
під час скоєння крадіжок або інших злочинів, якщо ці дії зафіксовані і
на них є офіційний висновок суду або прокуратури; у разі природної
смерті або самогубства за винятком випадків, зазначених у п. 3 цього
Положення, що підтверджено висновками відповідних органів, ці нещасні
випадки можуть бути визнаними не пов’язаними з виробництвом для
постраждалого.
Незалежно від рішення комісії, всі нещасні випадки, що мали місце на
підприємстві повинні бути розслідувані й взяті на облік на
підприємстві”.
Література
Матвеев Г.К. Вина в советском гражданском праве. – К., 1955. – С.
172-178.
Черданцев А.Ф. Понятие технико-юридических норм, и их роль в
формировании общественных отношений // Советское государство и право. –
1964. – №7. – С. 134-138.
Праця і зарплата. – 1994. – №17.
Про затвердження Цивільного процесуального кодексу Української РСР:
Закон Української РСР від 18 липня 1963 року// Відомості Верховної Ради
УРСР. – 1963. – №30. – Ст. 464.
Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР: Закон Української
РСР від 18 липня 1963 року// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1963. –
№30. – Ст. 463.
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №49. – Ст. 668.
Ярема А.Г., Давиденко Г.І. Відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням
здоров’я: На допомогу судді// Вісник Верховного Суду України. – 2000. –
№3.
Постанови пленуму Верховного суду України в кримінальних та цивільних
справах. – К., 1995. – С. 310.
Офіційний вісник України. – 1998. – №25. – Ст. 922.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
