.

Права на землю не власників земельних ділянок (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
439 4214
Скачать документ

Реферат на тему:

Права на землю не власників земельних ділянок

Основним титулом, на якому здійснюється сьогодні використання земель в
Україні, є право власності. Новий Земельний кодекс України [1],
прийнятий 25 жовтня 2001 року, істотно змінив структуру земельної
власності в Україні порівняно з попереднім земельним законодавством,
закріпивши приватну, комунальну та державну власність на землю.

Значно розширено коло суб’єктів права власності на землю в Україні,
якими визнаються: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної
власності, б) територіальні громади, які реалізують це право
безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі
комунальної власності, в) держава, яка реалізує це право через
відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.

Зміни власності на землю доцільно проілюструвати й деякими статистичними
даними. Зокрема, на початок 2001 року у державній власності перебувало
45,8% земель [2, с. 11]. Здійснено паювання 26,4 млн га, переданих у
колективну власність 11419 підприємствам. Право на земельну частку (пай)
набули 6,5 млн громадян. Середній розмір земельної частки (паю)
становить 4,1 га. Приватизували свої земельні ділянки на площі 3256 тис.
га 11 млн громадян, 37,6 тис. фермерських господарств використовують
майже 2 млн га сільськогосподарських угідь [3, с. 6]. Ці та інші цифри
свідчать про кардинальні перетворення відносин власності на землю в
Україні, які є фундаментом для розвитку ринкового обігу земельних
ділянок.

Проте, крім права власності як основної організаційно-правової форми
використання земель, земельне законодавство передбачає також інші права
на земельні ділянки, на підставі яких особи – невласники земельних
ділянок вправі їх використовувати. Всі ці титули похідні від права
власності на землю.

Правовими підставами виникнення таких прав на землю, як правило, є
юридичні факти, що стосуються розпорядження власником землі своїм
майном. В одних випадках йдеться про розпорядження земельною ділянкою,
яка перебуває у приватній власності, в інших – публічній. Характерною
рисою прав на землю осіб – невласників землі, є їх нерозривний зв’язок з
правом власності на ту чи іншу земельну ділянку [4, с. 146].

Права на землю осіб – невласників земельних ділянок поділяються на два
види – речові та зобов’язальні. Речові права в земельному праві – одна з
правових форм реалізації відносин земельної власності. Їх володільцю
вони дають можливість безпосередньо впливати на земельну ділянку шляхом
панування на нею [5, с. 183].

Звичайно, провідним у системі речових прав на земельні ділянки є право
власності, оскільки тільки власнику належить повний комплект повноважень
щодо володіння, користування та розпорядження землею. Однак мета цієї
статті – охарактеризувати права на землю невласників земельних ділянок.

До речових прав на землю, передбачених Земельним кодексом України,
відноситься право постійного користування земельною ділянкою (ст. 92 ЗК)
і земельні сервітути (гл. 16 ЗК). Земельний кодекс Російської Федерації
до них відносить також право пожиттєвого спадкового володіння земельними
ділянками (ст. 21 ЗКРФ) [6, с. 15]. Такий правовий інститут був
закріплений і в українському земельному законодавстві (ЗК від 18 грудня
1990 р.), проте вже рік по тому, з прийняттям нової редакції Земельного
кодексу України від 13 березня 1992 року був скасований.

До зобов’язальних відносяться права на землю, які виникають у результаті
укладення договорів та угод, наприклад, оренди, строкового користування,
застави земель (іпотеки).

Аналіз сучасного земельного законодавства України дає підстави виділити
певні характерні особливості прав невласників земельних ділянок.

Щодо речових прав на землю, то вони характеризуються такими ознаками:

по-перше, вони певною мірою залежні від правомочностей власника, без
згоди якого не можуть здійснюватися деякі правомочності володільця
речових прав на землю. Наприклад, користувач без згоди власника не має
права на їхню забудову,

по-друге, речові права на землю наділені і певною самостійністю,
оскільки перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не
завжди є підставою припинення речових прав на неї. Користувачі
земельними ділянками визнаються земельним законодавством самостійними
суб’єктами земельних відносин і не підпорядковані власнику. Наприклад,
відповідно до ст. 95 ЗК України землекористувачі мають право на
відшкодування збитків, у тому числі й заподіяних йому власником землі.
Стаття 152 ЗК надає землекористувачу право вимагати усунення будь-яких
порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення вчинені власником
земельної ділянки або внаслідок втручання власника в справи користувача
земельної ділянки,

по-третє, речові права на землю головно випливають із закону, а не із
зобов’язань, тому вони переважно не можуть бути змінені за погодженням
сторін,

по-четверте, речові права, як і права власників земельних ділянок,
об’єктом своїх повноважень мають земельну ділянку, тобто частину
земельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з
визначеними щодо неї правом (ст. 78 ЗК України). У результаті цього
виникнення, зміна та припинення речових прав підлягає такій же державній
реєстрації, як і виникнення, зміна чи припинення права власності на цю
ділянку.

Оскільки, речові права на земельну ділянку здійснюються при одночасній
наявності права власності на земельну ділянку, то відбувається подвійна
реєстрація даних земельних прав: первинна і похідна [див.: 5,
с. 183-185]. ЗК України вимагає як реєстрацію права власності та права
користування земельною ділянкою (ст. 202), так і державну реєстрацію
сервітуту (ст. 100).

Найпоширенішим з речових прав на землю є право користування земельною
ділянкою. Наявність такої форми використання земель зумовлено тим, що,
по-перше, існують категорії власників землі, які в силу специфіки
суб’єкта відповідного права власності не можуть безпосередньо
використовувати земельні ділянки. До їх числа відноситься держава та
територіальні громади сіл, селищ і міст. По-друге, є чимало випадків,
коли власники земельних ділянок тимчасово не мають можливості чи бажання
використовувати належні їм земельні ділянки [7, с. 148].

0

????G?ня 1992 року, за яким користування землею могло бути постійним або
тимчасовим [8], сьогодні його зміст значно звужено. Передусім це полягає
в тому, що, крім відсутності права тимчасового користування, значно
звужено й коло суб’єктів права постійного користування землею. До них,
згідно із ст. 32 ЗК України, відносяться тільки підприємства, установи
та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Значне обмеження застосування користування землями як
організаційно-правової форми використання земель зумовлене розширенням
інституту власності на землі, кола його суб’єктів.

Істотною особливістю права користування землею є те, що його суб’єктом
не можуть бути громадяни. У перехідних положеннях ЗК України
передбачено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному
користуванні земельні ділянки, однак, відповідно ЗК України від
25 жовтня 2001 року, не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1
січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або
право оренди на них.

Ще одним речовим правом невласників земельних ділянок є право земельного
сервітуту, яке вперше як самостійний земельно-правовий інститут
закріплене у ЗК України (гл. 16). Право земельної сервітуту – це право
власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або
безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ст. 98 ЗК
України). Визначимо особливості такого речового права:

по-перше, підставою сервітуту завжди є наявність сусідньої
використовуваної ділянки, інтереси належної експлуатації якої потребують
втручання в користування цією земельною ділянкою;

по-друге, право сервітуту встановлюється лише тоді, коли неможливо не
зачіпати інтереси сусідніх землекористувачів. Право сервітуту не повинно
виникати, якщо є можливість експлуатації земельної ділянки, не зачіпаючи
інтереси сусідніх землекористувачів;

по-третє, право сервітуту передбачає вузькоцільове використання
земельної ділянки (для проходу, проїзду, водопроводу, водозабору та
ін.);

по-четверте, право сервітуту не може бути самостійним предметом угод.
Стаття 101 ЗК України забороняє продавати, заставляти земельний сервітут
чи передавати його будь-яким способом особою, в інтересах якої
встановлено цей сервітут, іншим фізичним та юридичним особам;

по-п’яте, право сервітуту має додатковий характер до основного права на
земельну ділянку для особи, в користь якої встановлюється цей сервітут.
З припиненням права цієї особи на дану земельну ділянку припиняється і
право сервітуту;

по-шосте, встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення
власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут,
прав володіння, користування та розпорядження нею (ст. 98 ЗК);

по-сьоме, земельні сервітути бувають постійними і строковими.

Сервітути можуть встановлюватися для: проходу та проїзду на велосипеді
через земельну ділянку, проїзду на транспортному засобі по наявному
шляху, прокладення та експлуатації ліній електропередач, зв’язку,
трубопроводів інших ліній комунікацій, прокладення на свою земельну
ділянку водопроводу із чужої природної водойми або через чужу земельну
ділянку, відводу води із своєї земельної ділянки на сусідню або через
сусідню, забору води з природної водойми, розташованої на сусідній
земельній ділянці, водопою своєї худоби із природної водойми,
розташованої на чужій земельній ділянці та прогону худоби до природної
водойми, прогону худоби по наявному шляху, встановлення будівельних
риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель
та споруд і для інших потреб.

Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками
сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.
Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в
порядку, встановленому для державної реєстрації земельних ділянок.

Отже, речові права на землю, за Земельним кодексом України, полягають у
правах постійного користування землею та земельного сервітуту. Вони є
похідними від права власності на земельну ділянку, володіючи при цьому
певною самостійністю і незалежністю від права власності.

Підставами користування землями, які не мають речового характеру, є
права на землю, засновані на зобов’язаннях. За земельним законодавством
України найхарактернішими з них є оренда та застава земельних ділянок.

Правовому регулюванню земельних орендних відносин в Україні присвячено
декілька нормативно-правових актів, головними з яких є Земельний кодекс
України та Закон України “Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 року [9].

Право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове,
платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною
орендареві для проведення підприємницької та іншої діяльності. Оренда
земельної ділянки може бути короткостроковою – не більше ніж 5 років та
довгостроковою – не більше як 50 років.

Орендодавцями земельних ділянок є їхні власники або уповноважені ними
особи. Орендарями можуть бути громадяни та юридичні особи України,
іноземні громадяни та особи без громадянства, іноземні юридичні особи,
міжнародні об’єднання та організації, а також іноземні держави (ст. 93
Земельного кодексу України).

Головними ознаками оренди є строковий характер правовідносин, платний
характер використання земель, взаємне регулювання відносин, що
торкаються використання земельної ділянки сторонами договору оренди.

Питанням застави земельних ділянок у Земельному кодексі України
присвячена тільки одна стаття – 133. Відповідно до неї, у заставу можна
передавати земельні ділянки, які належать громадянам та юридичним особам
на праві власності. Заставодержателями земельної ділянки є тільки банки,
які відповідають вимогам, установленим законодавством України.
Самоочевидною є потреба прийняття спеціальних законів про іпотеку землі,
земельний (іпотечний) банк.

На підставі викладеного доходимо висновку, що не всі права на землю
невласників земельних ділянок належно врегульовані законом. Окремі з
них, як-от право застави земель, земельного сервітуту, потребують
прийняття щодо них спеціального законодавства.

Література

Земельний кодекс України // Урядовий кур’єр. – 2001. – 15 лист.

Білик Ю.Д., Монець В.О. Соціально-економічна спрямованість земельної
реформи // Землевпорядний вісник. – 2001. – №1. – С. 10-14.

Указ Президента України “Про Основні напрями земельної реформи в Україні
на 2001-2005 роки” // Урядовий кур’єр. – 2001. – 2 черв.

Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – М.: Юристь, 2000.

Ерофеев Б.В. Земельное право. Учебник для высших юрид. уч. заведений. –
М.: МЦУПЛ, 1999.

Земельный кодекс Российской Федерации. – М.: ИКФ “ЭКМОС”, 2002.

Земельне право: Підручник / За ред. В.І.Семчика і П.Ф.Кулинича. – К.:
Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001.

Земельний кодекс України від 13 березня 1992 року. – К., 1992.

Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №46-47.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020