.

Юридичний аналіз основного складу умисного вбивства за кримінальним кодексом України 2001 року (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
273 3544
Скачать документ

Реферат на тему:

Юридичний аналіз основного складу умисного вбивства за кримінальним
кодексом України 2001 року

В сучасній теорії кримінального права немає єдиного розуміння поняття
вбивства. Одні автори вважають, що вбивство – це протиправне, умисне чи
з необережності позбавлення життя іншої людини [1], інші трактують
вбивство як передбачене кримінальним законом, винне,
суспільно-небезпечне діяння, що посягає на життя іншої людини і
спричиняє її смерть [2]. В.О. Навроцький визначає вбивство як
протиправне винне насильницьке позбавлення життя іншої людини [3].
Згідно з чинним КК України (ч. 1 ст. 115), вбивство – це умисне
протиправне заподіяння смерті іншій людині.

Важливо звернути увагу на одну обставину, яка стосується поняття
вбивства. Закріплене в ч. 1 ст. 155 КК України поняття вбивства, без
сумніву, має методологічне значення як для науки кримінального права,
так і законодавчої практики. Однак законодавець, визначаючи вбивство
лише як умисне діяння, в ч. 2 ст. 115 і наступних ст. 116, 117, 118 КК,
явно без потреби, наголошує – “умисне вбивство”. Крім того, нелогічною
видається редакція ст. 119 КК, де для визначення назви складу злочину і
в диспозиціях норм вживається словосполучення “вбивство через
необережність”. Якщо викласти в цьому словосполученні поняття “вбивство”
в тій редакції, що закріплена в ч. 1 ст. 115 КК, то воно звучатиме так:
“умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині через необережність”.
З огляду на це в назві ст. 119 КК та її змісті має бути словосполучення
“заподіяння смерті через необережність”, як це зроблено в ст. 109
КК Російської Федерації. Власне в ній знайшла свою реалізацію пропозиція
М.Д. Шаргородського, що під вбивством слід розуміти лише умисне
заподіяння смерті людині [4]. Ця пропозиція, на жаль, не знайшла свого
часу підтримки серед науковців. А проте в низці кримінальних кодексів
зарубіжних держав заподіяння смерті з необережності також не
визначається як вбивство.

В теорії кримінального права немає одностайної думки щодо поняття
об’єкта злочину. Поділяючи в принципі думку тих авторів, які визначають
об’єкт злочину як охоронювані кримінальним законом суспільні відносини,
визначимо загальний, родовий і безпосередній об’єкти умисного вбивства.

Загальним об’єктом основного складу умисного вбивства є вся сукупність
охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин. Родовим об’єктом
є сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин щодо
забезпечення життя та здоров’я людини; безпосереднім об’єктом –
охоронювані кримінальним законом конкретні суспільні відносини щодо
забезпечення життя людини. Кримінальний кодекс захищає життя кожної
людини незалежно від її соціального стану, національності, раси,
громадянства, віку, стану здоров’я, суспільно-моральної характеристики
та інших ознак.

Життя – динамічний стан організму людини, який полягає у неперервності
процесів обміну матерією та енергією з оточуючим середовищем. Проявами
життя людини, зокрема, можуть бути: дихання, рух, збудливість, мислення
і спілкування, харчування, виділення, розмноження, ріст [5]. Початковим
етапом життя людини є час фізіологічних пологів, а кінцевим – настання
незворотної смерті. Тому протиправні дії щодо позбавлення життя плода
людини, який перебуває в утробі матері, за наявності ознак складу
злочину, треба кваліфікувати, залежно від обставин справи, за ст. 121
КК України, – умисне тяжке тілесне ушкодження (умисне тілесне
ушкодження, що спричинило переривання вагітності) або, за ст. 134
КК України, – незаконне проведення аборту.

Вбивство є злочином з матеріальним складом. Обов’язковими ознаками
об’єктивної сторони такого складу злочину є: а) суспільно небезпечне
діяння; б) суспільно небезпечні наслідки; в) причинний зв’язок між
суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками.
Суспільно небезпечне діяння при вбивстві виявляється, як правило, в
активній формі поведінки суб’єкта злочину – шляхом дії, спрямованої на
заподіяння смерті потерпілому.

Іноді вбивство може вчинятися і шляхом бездіяльності. Необхідними
умовами для наявності складу злочину у цих випадках є обов’язок суб’єкта
злочину турбуватися про потерпілого та наявність у нього можливості не
допустити настання його смерті. Наприклад, батьки (або один з них)
тривалий час умисно не надають з метою позбавити життя їжі немовляті,
чим заподіюють йому смерть, або ж медичний працівник з тією ж метою
умисно не виконує свої професійні обов’язки щодо надання допомоги
хворому.

Вбивство є протиправним діянням. При вбивстві суб’єкт порушує не лише
приписи кримінально-правових, але й інших норм права. Зокрема, норми
міжнародного права, якими закріплено право людини на життя, Конституції
України, Основ законодавства України про охорону здоров’я. Не є
протиправним позбавлення життя іншої особи за наявності обставин, що
унеможливлюють злочинність діяння: необхідна оборона (ст. 36 КК); уявна
оборона (ст. 37 КК); затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК);
крайня необхідність (ст. 39 КК); непереборний фізичний примус (ч. 1
ст. 40 КК); виконання законного наказу або розпорядження (ст. 41 КК);
діяння, пов’язане з виправданим ризиком (ч. 1, 2 ст. 42 КК).

Згода іншої людини на позбавлення її життя або наявність її прохання про
позбавлення життя не усувають протиправності діяння, спрямованого на
позбавлення життя такої людини і не звільняють суб’єкта, який це
вчинить, від кримінальної відповідальності. У цьому контексті окремого
розгляду потребує проблема еутаназії. Еутаназія – “хороша, спокійна і
легка смерть, без мук і страждань”. Іноді таку смерть називають
“солодкою”. Уперше поняття еутаназія було введене в науковий обіг
англійським філософом Ф. Беконом (1561-1626). Вона може бути активною і
пасивною [6]. Пасивна еутаназія, яку ще називають “методом відкладеного
шприца”, зводиться до припинення надання медичної допомоги, спрямованої
до продовження життя людини. Наслідком такого припинення надання
допомоги є настання смерті цієї людини. Під активною еутаназією, відомою
ще під назвою “метода наповненого шприца”, розуміють учинене лікарем
(або іншим суб’єктом), на прохання помираючого чи його близьких,
введення ліків чи інших препаратів або вчинення інших дій
(бездіяльності), що тягнуть за собою швидке і безболісне настання смерті
цієї людини. Цей вид еутаназії виявляється у різних формах. Однією з них
є “вбивство із милосердя” – це коли лікар (інший суб’єкт), упевнившись,
що припинити надзвичайні страждання хворого неможливо, застосовує ліки
чи інші препарати, наприклад, надмірну дозу снодійного, щоб прискорити
смерть хворого. Друга форма – “самогубство, що асистується лікарем
(іншим суб’єктом)”. У таких випадках лікар (інший суб’єкт) допомагає
хворому вчинити акт самогубства. Третя форма – еутаназія здійснюється
без участі лікаря (іншого суб’єкта), що лише надає для цього необхідні
засоби хворому. Так, відомий американський “Лікар Смерті” Джек Кеворк’ян
сконструював пристрій “Мерсітрон”, що складається із звичайного штатива
з трьома крапельницями. Одну крапельницю він наповнював сильним
снодійним, другу – спеціально розробленим ним розчином, який вважає
своїм “ноу-хау” і не розголошує, третю – хлоридом кальцію, що зупиняє
серце. Описаний пристрій Кеворк’ян надавав у розпорядження хворого, який
власною рукою відкривав спеціальний краник цієї “крапельниці”, що
призводило до його смерті [7].

Еутаназія як спосіб заподіяння смерті відома з сивої давнини [8]. Він
застосовувався, як свідчать історичні і літературні джерела, у практиці
багатьох племен і стародавніх держав, зокрема, індійських племен і
Спарти. Спартанці, наприклад, вбивали тих дітей, які народжувалися
кволими або хворими, а індійці вбивали або залишали на смерть від холоду
чи голоду старих людей.

Історії відомі факти страхітливого обґрунтування і використання
еутаназії. Так на початку ХХ ст. Біндінг і Гохе обстоювали ідею про
еутаназію як засіб знищення “неповноцінних” людей. Згодом нею
скористалися фашистські ідеологи в Німеччині для вироблення нацистської
“Програми еутаназії”, згідно з якою підлягали знищенню невиліковно
хворі, новонароджені з “неправильним розвитком”, душевнохворі, а також
євреї, цигани, поляки і росіяни. Цей урок історії справедливо обурює
людську свідомість і сьогодні, коли проблема еутаназії і в теоретичному
і в практичному плані стала однією із злободенних.

Якщо право людини на життя визнане на міжнародно-правовому рівні, то
право людини на смерть, необхідність якого у вигляді еутаназії обстоюють
чимало вчених і практиків, не знаходить підтримки як на
міжнародно-правовому рівні, так і на рівні абсолютної більшості
цивілізованих держав. Поряд з тим, у штаті Каліфорнія в 1977 р., після
багаторазових референдумів, був прийнятий перший у світі закон “Про
право людини на смерть”, а в штаті Індіана законом передбачений заповіт,
в якому пацієнт може відмовитися від штучного продовження його життя в
екстремальних умовах.

Пасивна еутаназія не вважається злочином у Фінляндії і Швеції, а в
Голландії (1994) і Австралії (1995) вона дозволена законом. В той же час
в Англії, Росії та інших державах еутаназія (активна і пасивна)
заборонена законом.

Доречно нагадати, що в Російській імперії кримінальна відповідальність
за вбивство, вчинене за наполяганням потерпілого або із співчуття до
нього була передбачена Кримінальним уложенням 1903 року. Згідно із
ст. 460 Кримінального уложення, такі дії каралися ув’язненням у фортеці
на строк до трьох років [9].

Кримінальний кодекс Української РСР 1922 р. у примітці до ст. 143 містив
положення, що вбивство, вчинене за наполяганням вбитого із почуття жалю,
не карається [10]. Однак чинною ця норма була лише до 3 січня 1923 р.,
коли була скасована [11].

За чинним кримінальним кодексом України, наявність прохання або згоди
потерпілого на позбавлення його життя не звільняє того, хто це вчинив,
від кримінальної відповідальності. Згідно з ч. 3 ст. 52 “Основ
законодавства України про охорону здоров’я, медичним працівникам
“забороняється здійснення еутаназії – умисного прискорення смерті або
умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань”.

Питання про право людини на смерть і далі залишається контраверсійним
серед юристів, медиків та інших фахівців [12], однак більшість юристів
виступають проти активної еутаназії, вважаючи її злочинною [13].
Оскільки, як уже зазначалося, еутаназія в Україні заборонена, правомірно
виникає питання кваліфікації діянь осіб, що її вчинятимуть. Умисне
ненадання (злочинна бездіяльність) медичним працівникком допомоги
хворому (пасивна еутаназія) з метою заподіяння йому смерті, як на
прохання потерпілого, так і за його згодою, що призвело до такого
наслідку, слід кваліфікувати як умисне вбивство за ч. 1 ст. 115 КК. Не
заперечується кваліфікація вчиненого, залежно від обставин справи, за
п. 2, 4, 6, 8, 9, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК.

При активній еутаназії у вигляді “вбивства з милосердя” дії винного, за
наявності усіх інших ознак складу злочину, належить кваліфікувати,
залежно від обставин справи, за ч. 1 або 2 ст. 115 КК України. Щодо
“самогубства, що асистується лікарем (іншим суб’єтом)” та самогубства
без участі лікаря (іншого суб’єкта), коли він лише надає хворому
необхідні засоби для самогубства, то підстав для кримінальної
відповідальності лікаря, як видається, немає. У таких випадках лікар є
пособником самогубства, яке не є злочином згідно з чинним КК. Доречно
нагадати, що ст. 462 Кримінального уложення Російської імперії 1903 р.,
передбачала ув’язнення у виправному будинку на строк до трьох років або
ув’язнення у фортеці на строк до одного року за надання засобів до
самогубства, якщо внаслідок цього воно було вчинене. Склад злочину
схиляння до самогубства передбачений, зокрема, чинними кримінальними
кодексами: Австрії (§ 78); Болгарії (ст. 127); Білорусії (ст. 146);
Голландії (ст. 294); Іспанії (ч. 3 ст. 143); Швейцарії (ст. 115); Данії
(§ 240); Польщі (ст. 151).

Суспільна небезпека сприяння самогубству очевидна і тому доцільно,
враховуючи досвід зарубіжних держав, встановити кримінальну
відповідальність за його вчинення, доповнивши кримінальний кодекс,
наприклад ст. 120 КК, нормою в такій редакції: “Організація самогубства,
керування його підготовкою чи вчиненням, підбурення до самогубства, а
також пособлення самогубству, – карається…”. Стосовно ж підмовлення
суб’єктом до самогубства особи, що не усвідомлює значення своїх дій, то
слід погодитися з думкою вчених, які кваліфікують такі дії суб’єкта як
умисне вбивство [14]. Кримінальне уложення Російської імперії (ст. 463)
передбачало кримінальну відповідальність за підмовлення до самогубства
особи, яка не досягла 21 року, а також особи завідомо нездатної розуміти
свої дії і значення вчинюваного нею чи керувати своїми вчинками.

Кримінально караними є готування до вчинення умисного вбивства і замах
на умисне вбивство. Готуванням до вбивства, як випливає з ч. 1
ст. 14 КК, є підшукування або пристосування засобів чи знарядь,
підшукування співучасників або змова на вчинення вбивства, усунення
перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення вбивства.
Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 15 КК, замах на вбивство має місце у
випадках ненастання смерті іншої людини незалежно від волі суб’єкта,
який діяв безпосередньо з прямим умислом на позбавлення її життя. Він є
закінченим, якщо суб’єкт повністю вчинив діяння, яке вважав необхідним і
достатнім для позбавлення життя потерпілого, але його смерть не настала
з причин, що не залежали від волі суб’єкта. Незакінченим є такий замах
на вбивство, коли суб’єкт вбивства з причин, що не залежали від його
волі, не повністю вчинив діяння, яке вважав необхідним і достатнім для
заподіяння смерті потерпілому. Ненастання смерті потерпілого, у низці
випадків, є наслідком помилки суб’єкта вбивства. Так замах на
непридатний об’єкт має, зокрема, місце тоді, коли суб’єкт, вчиняє
посягання на труп людини, статую, манекена, вважаючи їх живою людиною.
Замах з непридатними засобами буде тоді, коли суб’єкт застосовує такі
засоби, які за своїми якісними характеристиками не можуть заподіяти
смерть потерпілому (зіпсута зброя, непридатні набої до неї, недостатня
доза отрути та ін.).

Умисні дії суб’єкта, які не заподіюють і об’єктивно не можуть заподіяти
смерть потерпілому (ворожіння, прокльони тощо), не є замахом на
вбивство. В судовій практиці дії, спричинені забобонністю або явним
невіглаством суб’єкта, який намагався за допомогою надприродних сил
заподіяти кому-небудь шкоду, правомірно розглядаються як виявлення
наміру, що не є кримінально караним [15].

Помилка в способі дії – це якщо суб’єкт застосовує такий спосіб учинення
вбивства, який не призводить до заподіяння смерті потерпілого.
Наприклад, винний закриває люк підземного резервуару, відкриває засувку
і заповнює його водою з метою заподіяти смерть особі, яка там
знаходиться. Однак смерть даної особи не настає, оскільки вона
скористалася для врятування резервним водогоном, що має автономну
водозасувку та вихід на поверхню. Відхилення дії буде, наприклад, у
випадку, коли суб’єкт, посягаючи на життя конкретної людини за допомогою
вогнепальної зброї, промахується і з необережності заподіює смерть іншій
людині, яка була поруч. Учинене ним у цій ситуації слід кваліфікувати
так: замах на умисне вбивство (ч. 2 ст. 15 і, залежно від обставин, ч. 1
або ч. 2 ст. 115 КК) та вбивство через необережність (ч. 1 ст. 119 КК).
Якщо ж необережна форма вини щодо заподіяння смерті іншій особі при
цьому відсутня (казус), то вчинене суб’єктом слід кваліфікувати лише як
замах на умисне вбивство.

Помилка в особі потерпілого – суб’єкт помилково заподіює смерть іншій
особі, прийнявши її за ту особу, якій мав намір заподіяти смерть. При
однаковому кримінально-правовому статусі цих осіб учинене суб’єктом,
залежно від обставин справи, треба кваліфікувати як умисне вбивство
(ч. 1 або ч. 2 ст. 115 КК).

|~?‚o^

^

???????¤?$????g?життя іншу людину, яка такого обов’язку не виконувала,
то його дії необхідно кваліфікувати як замах на вбивство особи у зв’язку
з виконанням нею службового або громадського обов’язку (нині – п. 8 ч. 2
ст. 115 КК) та в разі відсутності обтяжуючих обставин – як умисне
вбивство (тепер ч. 1 ст. 115 КК). Відповідно до п. 12 цієї ж постанови
Пленуму Верховного Суду України вбивство жінки, яку винний помилково
вважав вагітною, підлягає кваліфікації також за сукупністю злочинів:
ч. 2 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК та, залежно від обставин справи, за
відповідною частиною ст. 115 КК України.

Такий підхід до кваліфікації вчиненого винним у наведених вище випадках
є теоретично необґрунтованим. По-перше, теорія суб’єктивного ставлення у
вину виходить з того, що діяння, яке фактично посягає не на той об’єкт,
на заподіяння шкоди якому був спрямований умисел винного (фактична
помилка в об’єкті), кваліфікується як замах на злочин відповідно до
спрямованості умислу [16]. Такою ж є позиція Пленуму Верховного Суду
України, коли йдеться про корисливі злочини проти приватної власності. У
пункті 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992 р. (з наступними змінами) “Про судову практику в справах про
корисливі злочини проти приватної власності”, зокрема, вказано: якщо,
помиляючись щодо фактичної належності майна, винний звернув на свою
користь приватне майно, бажаючи викрасти чи заволодіти державним чи
колективним майном, або звернув на свою користь державне чи колективне
майно, бажаючи викрасти приватне майно чи заволодіти ним, його дії
належить кваліфікувати як замах на той злочин, який винний бажав учинити
[17]. По-друге, ставлення особі у вину діяння, яке не охоплювалося його
умислом, або щодо якого не встановлена його необережність (злочинна
недбалість або злочинна самовпевненість) є проявом об’єктивного
ставлення у вину, що є чужим для української кримінально-правової теорії
і практики. По-третє, це суперечить принципу недопустимості подвійного
ставлення у вину [18]. На наш погляд, у тих випадках, коли здійснено
помилкове посягання на життя особи, яка, згідно з чинним КК України, є
спеціальним потерпілим, учинене треба кваліфікувати, залежно від
обставин справи, як замах на відповідне вбивство.

Від замаху на вбивство людини необхідно відрізняти добровільну відмову
від вчинення убивства та дійове каяття. Виходячи з законодавчої
конструкції добровільної відмови в разі незакінченого злочину
(ст. 17 КК), добровільна відмова від учинення вбивства – це остаточне, з
власної волі, припинення суб’єктом діяння, спрямованого на заподіяння
смерті іншій людині, при усвідомленні можливості завершення цього
злочину.

Добровільна відмова від вбивства людини, згідно ч. 1 ст. 17 КК України,
можлива на стадіях готування до вбивства і замаху на вбивство. Готування
до вбивства і замах на вбивство (див. ст. 14, 15 КК) вчиняються з прямим
умислом. Як уже зазначалося, готування до вбивства, з об’єктивної
сторони, є підшукування або пристосування засобів чи знарядь,
підшукування співучасників або змова до вчинення вбивства, усунення
перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення вбивства.
Замах на вбивство – це діяння (дія або бездіяльність) безпосередньо
спрямоване на заподіяння смерті іншій людині, якщо при цьому вбивство не
було вчинене з причин, що не залежали від волі суб’єкта. Із змісту
ст. 17 КК випливає, що добровільна відмова можлива як у випадку
незакінченого так і закінченого замаху на вбивство. Нагадаємо, що замах
на вбивство є незакінченим, якщо суб’єкт вбивства з причин, що не
залежали від його волі, не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для
заподіяння смерті іншій людині. У разі бездіяльності, спрямованій на
заподіяння смерті іншій людині, замах на вбивство, на наш погляд,
практично може бути лише закінченим. Моментом його закінчення є
припинення, незалежно від волі суб’єкта, стану бездіяльності,
спрямованої на заподіяння смерті іншій людині. З наведеним законодавчим
приписом і теоретичним обґрунтуванням добровільної відмови не
узгоджується позиція Пленуму Верховного Суду України.

У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 1 квітня
1994 р. “Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини”, зокрема, сказано, що коли відмова сталася вже після
здійснення всіх дій, які винний вважав за необхідне виконати, але злочин
не було доведено до кінця з причин, не залежних від його волі, то
добровільної відмови від вбивства немає, а вчинене належить
кваліфікувати як закінчений замах на вбивство”. По-перше, про замах на
вбивство при бездіяльності нічого не сказано. По-друге, обмежується
право суб’єкта на добровільну відмову від вбивства на стадії закінченого
замаху на вбивство, що суперечить ст. 17 КК України. По-третє, в ч. 2
ст. 17 КК чітко сказано, що “особа, яка добровільно відмовилась від
доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише
в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого
злочину”. Замах на вбивство не є цим складом іншого злочину.

При закінченому замахові на вбивство можливе фактичне заподіяння,
зокрема, тяжких, середньої тяжкості або легких тілесних ушкоджень,
незаконне позбавлення волі або викрадення людини, незаконне введення в
організм наркотичних засобів, психотропних речовин або їхніх аналогів
людині, на життя якої посягав суб’єкт. Тому дії суб’єкта, який
добровільно відмовився від заподіяння смерті іншій людині і внаслідок
цього звільняється від кримінальної відповідальності за замах на
вбивство, у наведених випадках, слід кваліфікувати відповідно за
ст. 122, 123, 125, 146, 314 КК України. Так само за фактично вчиненим
треба кваліфікувати, наприклад, дії суб’єкта, який добровільно
відмовився від заподіяння смерті іншій людині, вчинивши замах на
вбивство при перевищенні влади або службових повноважень; або, якщо він
попередньо незаконно поводився зі зброєю, бойовими припасами або
вибуховими речовинами, і якщо суб’єкт добровільно не здав органам влади
зброю, бойові припаси, вибухові речовини або вибухові пристрої. За таких
обставин, суб’єкт не підлягає кримінальній відповідальності за замах на
вбивство, проте підлягає кримінальній відповідальності за перевищення
влади або службових повноважень (ст. 365 КК) або за незаконне поводження
зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263 КК).

При реальній сукупності злочинів (замах на вбивство та інший різночасно
вчинений злочин або злочини) учинене суб’єктом підлягає самостійній
кваліфікації за відповідними статтями КК України.

Від добровільної відмови заподіяння смерті іншій людині в теорії
кримінального права відрізняють дійове каяття. Дійове каяття може мати
місце лише після вчинення вбивства або закінченого замаху на вбивство,
коли суб’єкт вже не контролює своє злочинне діяння, а у випадку
заподіяння смерті або тілесних ушкоджень людині і, зрозуміло, настання
відповідно таких наслідків.

Відповідно до ст. 45 КК України, особа, яка вперше вчинила злочин
невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо
вона після вчинення злочину щиро покаялась, активно сприяла розкриттю
злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну
шкоду. Вбивство, згідно із ст. 12 КК України, є особливо тяжким злочином
і тому особа не може бути звільнена від кримінальної відповідальності у
зв’язку з дійовим каяттям. Однак згадані вище дії суб’єкта, на підставі
п. 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК України є обставинами, що пом’якшують покарання.

Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину – місце, час,
спосіб, знаряддя, засоби, обстановка вчинення вбивства не є ознаками
об’єктивної сторони основного складу вбивства (ч. 1 ст. 115 КК), а отже,
можуть бути різними. Смерть людині може бути заподіяна будь-якими
способами: постріл із вогнестрільної чи іншої зброї або нанесення удару
у життєво важливі органи, задушення, утоплення, повішення, отруєння,
використання радіоактивних матеріалів, електричного струму, вибухових
речовин, низької чи високої температур та ін. Способом заподіяння смерті
людині може бути і психічний вплив (переляк), коли винний, наприклад,
знаючи про невиліковну серцеву хворобу людини, вчиняє такі дії з умислом
на позбавлення її життя. Вчинення вбивства з особливою жорстокістю або
способом, небезпечним для життя багатьох осіб, слід кваліфікувати
відповідно за п. 4, 5 ч. 2 ст. 115 КК України.

Суспільно небезпечні наслідки вбивства – настання незворотної смерті
потерпілого. Саме з цього моменту вбивство як злочин є закінченим.
Згідно з ч. 2 ст. 52 “Основ законодавства України про охорону здоров’я”,
активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому
випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. У статті 15
Закону України від 16 липня 1999 року “Про трансплантацію органів та
інших анатомічних матеріалів людини” вказано, що людину вважають
померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Діагностичні
критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті людини
визначені в “Інструкції щодо констатації смерті людини на підставі
смерті мозку”, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я
України від 25 вересня 2000 року №226. У ній, зокрема, зазначено, що
смерть мозку – повне та незворотне припинення всіх його функцій, які
реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів
(ст. 1). Отже, як бачимо, незворотна смерть людини і біологічна смерть
людини не є тотожними поняттями, оскільки біологічна смерть – незворотне
припинення фізіологічних процесів у клітинах і тканинах людини [19].

Від незворотної смерті слід відрізняти клінічну смерть, коли
життєздатність організму протягом певного часу (в середньому 6-8 хв.)
зберігається і, при належному наданні медичної допомоги, людину, що
перебуває у такому стані, можна повернути до життя. Заподіяння смерті
людині, яка перебувала у стані клінічної смерті, або вчинення діяння,
спрямованого на позбавлення життя такої людини, якщо з незалежних від її
волі причин смерть не настала, необхідно кваліфікувати відповідно як
умисне вбивство або замах на вбивство. Ненадання ж без поважних причин
такій людині, а також людині, яка перебуває в іншому небезпечному для
життя становищі, допомоги медичним працівником, який зобов’язаний,
згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому
завідомо відомо, що це могло спричинити смерть або інші тяжкі наслідки
для цієї людини і такі наслідки настали, то вчинене належить
кваліфікувати за ч. 2 ст. 139 КК України. При цьому вина, як психічне
ставлення суб’єкта до вчинюваного та його наслідків виявляється у виді
злочинної самовпевненості. Однак, як уже зазначалося, умисне ненадання
цій людині допомоги таким медичним працівником з метою позбавлення її
життя, якщо такі наслідки настали, треба кваліфікувати, залежно від
обставин справи, за ч. 1 або 2 ст. 115 КК України.

Тривалість часу, який спливає від учинення суб’єктом умисного суспільно
небезпечного діяння з метою заподіяння смерті іншій людині до фактичного
настання її смерті, не впливає на кваліфікацію вчиненого. Потрібно,
однак, пам’ятати, що в цей період не унеможливлюється вчинення іншими
суб’єктами, а не лише медичними працівниками, діянь, що можуть
прискорити настання смерті цієї людини. Такі діяння підлягають окремій
кваліфікації.

Важливе значення має вказівка на те, що вбивством є заподіяння смерті
іншій людині. Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і
готування до самогубства та замах на самогубство, не є кримінально
протиправними, а отже, і караними діяннями за чинним кримінальним
кодексом України.

Доведення до самогубства є самостійним складом злочину, передбаченим
ст. 120 КК України.

Причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням суб’єкта злочину і
суспільно небезпечними наслідками – смертю потерпілого. В теорії
кримінального права України є панівною теорія необхідного причинного
зв’язку, згідно з якою у даному випадку смерть потерпілого є
закономірний, необхідний результат діяння суб’єкта злочину, а не третіх
осіб або яких-небудь зовнішніх сил. Якщо ж такий причинний зв’язок
наявний, а вина особи відсутня, то має місце казус (випадок) – невинне
заподіяння смерті.

Суб’єктом убивства без пом’якшуючих і обтяжуючих обставин є фізична,
осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років.

В теорії кримінального права виділяють посереднє виконання, коли особа,
яка наділена ознаками суб’єкта вбивства, підбурює до вчинення вбивства
або пособляє вчиненню вбивства неосудним, малолітнім або особою, яка
перебуває під впливом помилки (введена в оману). В таких випадках
виконавцем убивства, а не посібником чи підбурювачем є особа, що
наділена ознаками суб’єкта вбивства [20]. Так само слід кваліфікувати
дії такої особи у випадку залучення нею до заподіяння смерті потерпілому
звірів, тварин, птахів. Посереднє виконання має місце, на наш погляд, і
у випадку вчинення вбивства під безпосереднім впливом фізичного примусу,
внаслідок якого вона була неспроможна керувати своїми вчинками
(непереборний фізичний примус) (ч. 1 ст. 40 КК). Виконавцем убивства тут
є суб’єкт, що застосував непереборний фізичний примус, а особа, що діяла
під впливом такого примусу – знаряддям вчинення убивства.

Суб’єктивна сторона умисного вбивства без пом’якшуючих і обтяжуючих
обставин характеризується виною у формі умислу. Прямий умисел має місце
тоді, коли суб’єкт усвідомлював суспільно небезпечний характер свого
діяння, передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, а непрямий
умисел –якщо він усвідомлював суспільно небезпечний характер свого
діяння, передбачав настання смерті потерпілого, не бажав, проте свідомо
допускав можливість її настання.

Невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, випадок) – це той
випадок, коли особа, яка його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами
справи не могла усвідомлювати суспільної небезпечності свого діяння або
за обставинами справи не передбачала, не повинна була і не могла
передбачити можливості настання смерті цієї людини. В подібних випадках
кримінальна відповідальність виключається.

Мотив, мета і емоції, як факультативні ознаки суб’єктивної сторони
складу злочину, не є ознаками основного складу умисного вбивства (ч. 1
ст. 115 КК), а тому на його кваліфікацію не впливають. Однак мотив і
мета вбивства характеризують, зокрема, особу винного, що враховується
судом під час призначення покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК).

Література

Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы
квалификации. – Харьков: Консул, 1995. – С. 6.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – К.:
А.С.К. – 2000.

Навроцький В.О. кримінальне право України. Особлива частина: Курс
лекцій. – К.: Знання. – 2000. – С. 146.

Шаргородский М.Д. Преступления против жизни и здоровья. – М.: Юрид.
изд-во Министерства юстиции СССР., 1948. – С. 194-195.

Універсальний словник-енциклопедія. – К.: Ірина, 1999. – С. 504.

Астахова В. Эвтаназия: за и против. // Здравохранение. – 2001. – №1. –
С. 28-29.

Стецовский Ю.И. Право на свободу и личную неприкосновенность: Нормы и
действительность. – М.: Дело, 2000. – С. 23.

Ясен Я. Кінець Доктора Смерті //Політика і культура. – 1999. – №9. –
10-16 черв. – С. 21.

Астахова В. Эвтаназия: за и против. – Там же – С. 28.

Приложение к собранию узаконений и распоряжений Правительства за 1903г.
– №38. – Ст. 1; ст. 416.

Собрания Узаконений и Распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства
Украины. – 1922. – №36. – Ст. 553.

Собрания Узаконений и Распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства
Украины. – 1923. – №1. – С. 15.

Бородин С., Глушков В. Уголовно-правовые вопросы эвтаназии //Советская
юстиция. – 1992. – №9/10. – С. 34.

Сергеев Ю. “Хорошая смерть…”: Правовой и моральный аспекты эвтаназии
//Правозащитник. – 1998. – №1. – С. 36-42.

Бородин С.В. Преступления против жизни. – С. 51.

Вопросы уголовного права и процесса в практике Верховных Судов СССР и
РСФСР. 1938-1978г.г. – М.: Юрид. лит-ра. – 1980. – С. 47.

Курс советского уголовного права. Часть Общая. – Ленінград, 1968. – Т.
1. – С. 568.

Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1963. – №4. – С. 6.

Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика. –
М.:Центр Юр ИнфоР. – 2001. – С. 287.

Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах.
/ Уклад. А.М. Бойко, Б.О. Кирись, В.Т. Нор. – Львів, 1998. – С. 131.

Навроцький В.О. Теоретичні поняття кримінально-правової кваліфікації. –
К.: Атіка. – 1999. – С. 335.

Большая медицинская энциклопедия. – 3-е изд. / Под ред.
Б.В. Петровского. – Т. 23. – М.: Изд-во Советская энциклопедия, 1984. –
С. 448.

Пионтковский А.А. Учение о преступлении //Курс советского уголовного
права. Общая часть. – М., 1961. – С. 550.

Бородин С.В. Преступления против жизни. – С. 62.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020