.

Загальна теорія держави і права до питання про поняття та структуру вітчизняної антропології права (стаття І) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
454 4449
Скачать документ

Реферат на тему:

Загальна теорія держави і права до питання про поняття та структуру
вітчизняної антропології права (стаття І)

Проблема людини, так чи інакше, присутня у всіх науках, хоча науками і
не обмежена. „Антропологи не завжди належно оцінювали той факт, що
антропологія існує не тільки у торговій крамниці, у форту в горах, у
погоні за вівцями, але й у книзі, у статті, в лекції, в музейній
експозиції і останнім часом навіть у фільмі”, – зазначає К. Гірц
[9, с. 24]. Фактично, сучасна антропологія становить систему
різнопредметних (якщо не вважати єдиним предметом антропології людину, а
виділяти в якості предмета її дослідження ті чи інші закономірності
людського існування) дисциплін, котрі розвиваються у двох парадигмальних
площинах: у першій – позитивістсько-орієнтовані антропологічні
дослідження, методологія яких головним чином заснована на
етнолого-антропологічному дослідницькому підході, а в другій –
метафізично-орієнтовані антропологічні дослідження, методологія яких
базується, передусім, на підході філософсько-антропологічному.

Слід зазначити, що у науках антропологічна проблематика відображена
по-різному: в деяких вона головна, у деяких – одна з багатьох, проте
така, що за відповідних соціальних умов може стати основною і звернути
на своє вирішення всі зусилля представників певної сфери наукового
знання. Так і виникають нові різновиди антропології.

І одним з таких різновидів є антропологія права (за іншою термінологією
– юридична антропологія, правова антропологія, етнологічна
юриспруденція, правове людинознавство, юридична чи правова етнологія або
юридична чи правова етнографія), стосовно визначення якої, як і щодо
багатьох інших галузей антропологічного знання, вчені не мають єдиної
позиції. Проте спільним у їхніх підходах є те, що вказаний вид
антропології переважно пов’язується зі спробою висвітлення особливостей,
засад, засобів і способів впорядкування людського життя у різних типах
суспільств [25], зокрема, у примітивних, хоча цією проблематикою і не
обмежується. Водночас, існує консенсус вчених стосовно
полідисциплінарного характеру антропології права та її евристичних
можливостей [4, с. 30]. При цьому право розуміється нею як світовий
феномен – явище, що: 1) охоплює суспільство в цілому; 2) спроможне бути
головним регулятором конфліктів інтересів, які виникають у соціальній
практиці; 3) є домінуючим засобом контролю у суспільстві порівняно з
іншими засобами [26, p. 451-452]. Як зазначає Н. Рулан, якби юристи
детальніше досліджували своє власне суспільство, вони би краще розуміли,
що правові явища набагато багатші, ніж ті уявлення, до яких часто
зводиться юридичне знання [17, с. 11].

В. Бігун вказує на три підходи до визначення антропології, що
розвивається в юриспруденції: 1) змістовно-етимологічний (за походженням
змісту слів); 2) проблемно-оглядовий (на основі історичного та
змістовного огляду проблематики); 3) практико-функціональний (на основі
осмислення практичної ролі цієї галузі юридичних знань) [6, с. 4].

Стосовно першого підходу зауважимо, що проблема змістовно-етимологічного
визначення антропології в юриспруденції, котра не дозволяє однозначно
вирішити питання місця вказаної антропології у системі юридичних наук,
зумовлена, на наш погляд, такими чинниками: а) багатоманітністю
термінів, які використовуються науковцями на позначення однієї й тієї ж
галузі знань; б) неоднозначним розумінням у літературі терміно-понять
„правовий” і „юридичний”; в) відсутністю чітких меж між філософією
права, загальною теорією держави та права, юридичною соціологією
(соціологією права) й антропологією права. Розглянемо деякі з них
детальніше.

На перший погляд, філологічне тлумачення поняття „антропологія права”
дозволяє дійти однозначного висновку про те, що ми маємо справу з
„наукою про людину права”, а точніше, про правову (юридичну) людину, як
називають останню В. Нерсесянц, С. Максимов, Ж. Карбоньє. Проте у
зв’язку з цим постає питання: „Хто така людина права?”. З однієї
сторони, мова йде про людину, якою її „бачить”, „формує” право, а з
іншої, – видається, що „людина права” – це терміно-поняття, яким
констатуються ті властивості, характеристики природи та/чи сутності
біосоціального індивіда, завдяки яким він здатний створювати право. З
огляду на це, антропологію права можна визначити в якості юридичної
дисципліни, котра, по-перше, досліджує людину як істоту, яка завдяки
певним своїм антропологічним властивостям може бути творцем і носієм
права, та, по-друге, встановлює закономірності відображення правом
бажаного образу самої людини. З цього випливає, що антропологія права
може мати дві складові, два, так би мовити, „виміри”: філософський і
юридичний. Перший дозволяє на теоретичному (метафізичному) рівні
встановити особливості природи та сутності людини, що уможливлює
розкриття людських основ феномену права, а другий, завдяки емпіричному
(позитивістському) вивченню різноманітних форм права як явища культури
того чи іншого соціуму і теоретичному узагальненню отриманих даних,
забезпечує визначення людиномірних характеристик цього права. Таким
чином, у наведеному розумінні антропологія права має міждисциплінарний
статус. Вона конкретизує загальнофілософське питання про те, що таке
людина і надає йому прикладного характеру: „Що таке людина юридична?”
або „Що таке людина законослухняна і людина злочинна?” Її цікавлять
антропологічні підстави, що змушують людину або дотримувати, або
порушувати норми права. Їй важливо з’ясувати, як з антропологічного
континууму вітальних, соціальних і духовних якостей людини з’являються
передумови права та неправа, закону і злочину та до якої міри
деструктивні нахили людей підлягають правовому блокуванню [3, с. 20].

У „Філософському енциклопедичному словнику” висловлюється думка, що
антропологія права виходить з двох основних іпостасей людини: 1) жертви
насилля; 2) застосовувача насилля. З огляду на це, упорядники словника
вважають за можливе інтерпретувати права людини як засіб обміну одного
насилля на інше: злочинець (застосовувач насилля) всупереч своїм власним
інтересам, може стати жертвою насилля, що проявляється у застосуванні до
цього злочинця заходів юридичної відповідальності за порушення ним
чиїхось прав [1, с. 30].

Слід зазначити, що часом у вітчизняній літературі на позначення
антропології права використовується терміно-поняття „правова
антропологія” (воно, до речі, знайшло своє відображення і у переліку
напрямів досліджень, визначених паспортом спеціальності 12.00.12 –
„Філософія права”). Так, В. Тишков вказує, що правова антропологія – це
дисципліна, котра „вивчає історико-культурні аспекти правових норм і
систем, тобто природу здійснення порядку в людських співтовариствах,
передусім через механізми так званого „звичаєвого права” [18, с. 6].
Фактично, при такому підході правова антропологія ототожнюється з
юридичною складовою антропології права.

О. Бандура пише, що правова антропологія як юридична наука про людину,
покликана вивчати особистісний аспект права – співвідношення особистості
й права, особистість як об’єкт його дії та її вимоги до нього (іншими
словами, особистість як суб’єкт формування права), структуру цінностей
особистості та право як засіб втілення цих цінностей у суспільне життя,
права людини та їх юридичний захист [22, с. 266]; автори навчального
посібника з філософії права за загальною редакцією О. Данільяна,
визначають правову антропологію в якості вчення про спосіб і структуру
буття людини як суб’єкта права чи вчення про право як спосіб людського
буття [23, с. 185].

В. Бігун пропонує два визначення правової антропології, чітко
структуруючи її на дві частини [5, с. 9; 7, с. 15]:
1) „багатодисциплінарна сфера знань про взаємовідношення людини та
права”; 2) „розвинутий історично, під впливом багатьох дисциплін,
комплексний міждисциплінарний, багатофункціональний науково-практичний
напрям дослідження (та навчальна дисципліна) філософсько-антропологічних
й етнічних (етнологічних, етнографічних) питань співвідношення людини та
права, втілений у двох фундаментальних напрямах – філософсько-правовій
антропології і правовій етнології (етнографії), які виявляються у
підходах до бачення людини як цілісного феномену в її одиничному та
множинному проявах, при яких увага акцентується на людському вимірі й
гуманістичній природі права (та правового) різноманітних суспільств і
культур, таким чином сприяючи їх пізнанню, порівнянню, концептуалізації,
вирішенню актуальних проблем й осмисленню місця феноменів людини та
права в світі”. Хоча слід зауважити, що обидві ці дефініції потребують
вдосконалення, оскільки хибують на логічні помилки, серед яких „надто
широке визначення” („багатодисциплінарна сфера знань про
взаємовідношення людини і права”) та „визначення невідомого через
невідоме”, що виявляється у використанні в дефінієнсі невизначених чітко
понять („взаємовідношення людини і права”, „співвідношення людини та
права”, „людський вимір права”, „гуманістична природа права”).

Як бачимо, позиції О. Бандури, В. Бігуна, авторів навчального посібника
з філософії права за загальною редакцією О. Данільяна, так чи інакше,
констатують наявність у правовій антропології (чи – за нашою
термінологією – в антропології права) філософської та юридичної
(етно-правової) складових, існування яких зумовлене тим, що „людина і
право виступають як сторони, наділені взаємними креативними
властивостями: людина творить правову реальність, а право бере участь у
створенні істинно людських форм існування, що відповідають критеріям
цивілізованості. У результаті спільних зусиль – зазначає В. Бачинін, –
створюється єдина соціально-правова антропосфера, скріплена
символічними, нормативними, ціннісними, смисловими зв’язками у цілісний
світ людського буття” [2, с 290]. Таким чином, на наш погляд,
антропологія права є міждисциплінарним науковим напрямом, який охоплює
самостійну галузеву юридичну дисципліну – юридичну (етно-правову)
антропологію – та структурну частину (розділ) філософії права –
філософсько-правову антропологію.

A

Ae

????????????¤?$??????ання теоретичного й прикладного) вимірів і
виділення у структурі філософії права антропологічної складової. До того
ж, деякі вчені ототожнюють антропологію права винятково з її
філософською складовою, розглядаючи право як універсальну „мову
усуспільнення” та відносячи до предмета антропології права основні права
людини – ті, що спочатку називалися „Божим правом”, потім – природним
правом, сьогодні – „правами людини” [1, с. 30]. До речі, розгляд
антропології права в якості науки, що досліджує такі характеристики
людської природи, які дозволяють людині продукувати право, та вивчає
філософські риси такого права, що визначають його як „гуманне”,
характерний для правової науки Німеччини, котра розмежовує антропологію
права з етнологією права [24, p. 55] – юридичною антропологією за нашою
термінологією.

Проте, прихильники ототожнення антропології права з її філософською
складовою, вказуючи, що антропологія права є вченням про людину як
істоту, створену правопорядком [1, с. 30], й включаючи у поле досліджень
цієї антропології частину питань, котрі змістовно лежать в юридичному її
вимірі (наприклад, проблеми правового плюралізму, залежності людини від
соціальних структур) [19, с. 30, 32], привносять у методологію
філософської складової антропології права позитивістські підходи та
частково охоплюють проблематику юридичної антропології.

Спостерігається і протилежна тенденція: інша група вчених ототожнює
антропологію права (А. Іванов, П. Баранов, В. Верещагін, А. Ковлер,
В. Курбатов, А. Овчинніков) або, за іншою термінологією, правову
антропологію (В. Бочаров, М. Дамірлі, В. Тишков) винятково з юридичною
складовою останньої – юридичною антропологією
[8; 10, с. 51-52; 12, с. 19; 13, с. 20-36; 18, с. 6; 21, с. 737], хоча
дехто з них в її рамках досліджує, крім класичної
юридико-антропологічної проблематики, співвідношення понять „людина”,
„індивід”, „особистість” (відносячи антропологію права з двома її
вимірами до структури філософії права) [21, с. 740-746], а також
розглядає деякі проблеми класифікації прав людини, міжнародних
стандартів останніх, міжнародного гуманітарного права, біоетики
[13, с. 375-410, 425-462], які є предметом вивчення окремих розділів
філософії (філософської антропології), загальної теорії права,
міжнародного публічного права тощо.

Варто згадати, що у країнах англосаксонської правової системи
філософсько-антропологічні проблеми людської природи є віднесені до
„відання” філософії права, не будучи виділеними в окремий її розділ.
Емпіричний матеріал накопичується у рамках юридичної етнографії,
юристи-етнологи інтерпретують емпіричні факти щодо екології та культури
конкретних етнічних груп, а юристи-антропологи порівнюють всі отримані
дані й узагальнюють їх у судження відносно природи, розвитку та значення
права [24, р. 55].

Все вищезазначене, звичайно, утруднює систематизацію антропологічних
знань в Україні, створює перешкоди у розумінні предмета й методології
вітчизняної антропології права.

Зазначимо, що відносно чітке розмежування „сфер впливу” антропології
права та філософії права стосовно проблематики „людина – право” є
можливим, на нашу думку, за декількох умов: по-перше, віднесення до
структури філософії права антропологічної складової, методологічною
основою якої є висновки філософської антропології як одного з різновидів
антропології, проте такого, що не охоплює всі можливі антропологічні
науки та дисципліни, а має більш-менш визначені межі
філософсько-антропологічного розмислу (детальніше про поняття
антропологічної складової філософії права мова йтиме у статті ІІІ);
по-друге, „винесення” за рамки досліджень антропології права її
філософського виміру в якості антропологічної складової філософії права
та залишення в антропології права тільки виміру юридичного – дослідження
права як елемента культури відповідного суспільства; по-третє, визнання
за антропологією права (її юридичним виміром) статусу окремої юридичної
науки, котра не є частиною філософії права, маючи свій предмет і
методологію, засновану, передусім, на етнолого-антропологічному
дослідницькому підході; по-четверте, уникнення термінологічного
дублювання назв антропологічної складової філософії права та окремої
юридичної науки антропологічного спрямування (першу пропонується назвати
„філософсько-правовою антропологією”, а другу – „юридичною
антропологією” чи, запозичивши термін з відповідних англо-американських
досліджень, „юридичною етнологією” („legal ethnology”) або „етнологією
права” („ethnology of law”), як, до речі, вже зробили деякі вчені
[7, с. 15; 11, с. 77]).

Наголосимо тут на можливій неоднозначності співвідношення терміно-понять
„правова антропологія” і „юридична антропологія”. Якщо науковець,
досліджуючи антропологічні проблеми в юриспруденції, розмежовує правові
та юридичні явища (розглядаючи, наприклад, останні як винятково
результати „втручання” чи „волевиявлення” держави), то, відповідно, для
цілей його досліджень логічні обсяги терміно-понять „правова
антропологія” і „юридична антропологія” можуть не співпадати (зокрема,
правова антропологія може повністю охоплювати юридичну, але нею не
обмежуватися; або правова антропологія матиме лише окремі „точки дотику”
з антропологією юридичною). Так само відмінними можуть бути логічні
обсяги понять „юридична етнологія” й „етнологія права” (за аналогією з
поняттями „юридична антропологія” і „антропологія права”). До того ж, у
структурі етнології права, на наш погляд, можливим є виділення в якості
її частин юридичної етнографії та юридичної етнології.

Як зазначає Е.-Й. Лампе, юридична антропологія (складова антропології
права у нашому розумінні), на відміну від філософії права (у тому числі
філософсько-правової антропології), утримується від спокуси протиставити
правову необхідність правовій реальності, виводячи те, що має бути, з
того, що є, – з „природи речей”. Для цього юридична антропологія
відшуковує детермінанти, котрі ведуть її від природного „є” до
раціонального „має бути”, від основних потреб людини до її основних
прав. Тому юридична антропологія розглядає людину як „розумну тварину”,
чия раціональність не може дозволити їй забути її „тваринність”, як і не
може виникнути тільки як межа цієї „тваринності” [24, p. 62].

За інших (ніж ті, що були нами вказані вище) умов – умов розгляду
філософської антропології як всезагального вчення про людину та
залишення в антропології права філософської складової (котра має, як
було встановлено, дещо інший предмет, ніж складова юридична) – видається
за неможливе хоча б якось розмежувати предмети антропологічної складової
філософії права й антропології права. Більше того, у разі включення цієї
антропології (з обидвома її складовими) до структури філософії права
унеможливлюється розгляд антропології права як самостійної наукової
дисципліни, а предмет і методологія філософії права стають ще більш
розмитими, ніж вони є на сьогодні.

Таких висновків дозволяють дійти також проблемно-оглядовий і
практико-функціональний підходи до визначення антропології, що
розвивається в юриспруденції.

Актуалізація питання про предмет антропології права зумовлена такими
чинниками:

появою нових практичних вимог до процесів правотворчості та
правозастосування з урахуванням особливостей людської природи,
менталітету тощо. У негативній формі ці вимоги виступають, наприклад, як
фіксація фактів неефективності правового регулювання – як створення у
процесі правотворчості та правозастосування юридичних норм, які не
враховують багатьох особливостей природи людини, надто обмежують її
свободу, є складними для розуміння тощо;

вимогами нових концепцій і наукових поглядів, які впливають на „склад”
предмета юридично-антропологічного дослідження (зокрема, поглядів щодо
залежності від рівня правової культури форм правового взаємовпливу
індивіда та суспільства, деяких інноваційних підходів до пояснення
феномену свободи людини, інтерпретації правового нігілізму за допомогою
культурно-психологічних факторів) [16, с. 99];

потребою в теоретичному опрацюванні форм спротиву національної правової
культури проникненню у неї інших правових культур [14, с. 32].

У сучасних умовах інтерес до подібних досліджень викликаний також тим,
що традиції, норми звичаєвого права нерідко стають частиною правової
системи держави. Юридична антропологія дозволяє визнати правове
багатоманіття (різноманітність форм права) та подолати, як зазначає
Ю. Оборотов, „один з недоліків сучасного західного права, спрямованого
на одноманітність” [14, с. 26], котра досягається шляхом добровільної чи
примусової правової акультурації (наслідком якої може бути правова
декультурація соціуму, що поступився зовнішньому впливу). З огляду на
світові інтеграційні, міґраційні й інші процеси, Л. Удовика стверджує,
що правова акультурація у найближчому майбутньому здатна суттєво
вплинути на національні правові системи. Тому дослідження її змісту й
особливостей в рамках юридичної антропології дозволяє, зокрема,
врахувати своєрідність вказаних систем і передбачити можливі наслідки
акультураційної діяльності суспільств [20, с. 46-47], котра часом може
тяжіти до правового націоналізму у формі правової самоізоляції (охорони
своєї правової системи від акультураційного зовнішнього впливу інших
систем) чи правового екстремізму (намагання підпорядкувати своїй
правовій системі інші правові системи) [15, с. 51].

Література

Антропологія права // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис,
2002. – С. 30.

Бачинин В.А. Философия права: Конспект лекций. – Х.: Консум, 2002. –
368 с.

Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Словник. –
К.: Ін Юре, 2003. – 408 с.

Бігун В.С. Антропологія, аксіологія та соціологія права. До питання про
праворозуміння // Часопис Київського університету права. – 2005. – № 4.
– С. 23-32.

Бігун В.С. Людина в праві: аксіологічний підхід: Автореф. дис. … канд.
юрид. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України. –
К., 2004. – 20 с.

Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в
праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – № 1. –
С. 3-14.

Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в
праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – № 2. –
С. 15-20.

Бочаров В.В. Антропология права. Программа курса для студентов,
обучающихся

по специальности „Социальная антропология” на факультете социологии

Санкт-Петербургского государственного университета //
http://www.soc.pu.ru/inf/courses/350100/antrlaw.shtml.

Гірц К. Інтерпретація культур: Вибрані есе: Пер. з англ. – К.: Дух і
Літера, 2001. – 542 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020