Реферат на тему:
Біоетичне законодавство України: перспективи становлення та розвитку
Правове регулювання взаємовідносин людини і суспільства у державі в усі
часи не оминало сфери охорони здоров’я, зокрема і надання медичної
допомоги. В умовах формування правової соціальної держави реалізація
політики держави, що спрямована на охорону здоров’я населення і
реформування охорони здоров’я, можлива лише шляхом прийняття належної
нормативно-правової бази. Звертаємо увагу на суттєву прогалину у
законодавстві про охорону здоров’я, а саме – відсутність належного
правового забезпечення біоетики в Україні. Норми медичної етики та
медичної деонтології знайшли лише незначне відображення у вітчизняній
нормативно-правовій базі.
Джерельною базою для дослідження були праці як правників, що вивчали
питання права й біоетики (Н. Попової, А. Савицької, С. Стеценка), так і
медиків, які аналізували проблеми медичної етики та деонтології, зокрема
праці Л. Бедріна, А. Загрядської, М. Петрова, В. Попова, П. Ширінського
та філософів – С. Вєковшиніної, О. Іванюшкіна, В. Кулініченка,
І. Сілуянової, Г. Терешкевич.
Метою статті є аналіз українського біоетичного законодавства і
міжнародно-правових стандартів у цій сфері, що слугуватиме виявленню
певних закономірностей та особливостей етико-правового забезпечення
охорони здоров’я, а також прогалин у цій галузі і шляхів їх усунення.
Особливу увагу відведено правовим основам біоетики, що дає змогу
визначити роль правових та етичних норм у регулюванні відносин між
суб’єктами медичного права, зокрема між лікарем і пацієнтом.
Концепція біоетики сформувалась близько 30-ти років тому у США. У цій
науці зіштовхнулись інтереси юристів та медиків, політиків і філософів,
економістів й соціологів. Таку увагу до біоетики можна пояснити
розвитком науки та прогресом медицини, що зумовили низку правових,
морально-етичних і соціальних проблем. Це, наприклад, питання, пов’язані
із забезпеченням прав на життя і здоров’я, що є природними, невід’ємними
й невідчужуваними та гарантують фізичне існування людини. Насамперед, це
проблеми, що стосуються евтаназії, трансплантації органів і тканин,
клонування, донорства крові та її компонентів, абортів, стерилізації,
корекції статі, медико-біологічних експериментів, штучного запліднення
тощо.
У науковій літературі відшукуємо різноманітні підходи до визначення
поняття біоетики. Зокрема, під біоетикою І. Сілуянова розуміє спосіб
осмислення важливих ситуацій, що стосуються здоров’я і хвороби, життя та
смерті людини, і пошук гідних моральних шляхів виходу з них в умовах
співіснування альтернативних можливих рішень [1, с. 45]. Згідно з
визначенням, запропонованим в Енциклопедії з біоетики (1978), біоетика –
це така сфера дослідження, яка, використовуючи методології різних наук,
має своїм предметом систематичний аналіз людської поведінки у сфері наук
про життя і здоров’я у тій мірі, у якій ця поведінка розглядається крізь
призму моральних цінностей і принципів [2, с. 7]. Ван Ранселер Поттер
біоетику називає наукою виживання, яка повинна бути не просто наукою, а
новою мудрістю, яка б об’єднала два найважливіші і вкрай необхідні
елементи – біологічні знання і загальнолюдські цінності [3, с. 9].
Біоетика – це спроба “подивитись на себе збоку”, зроблена біологами і
медиками, що налякані можливостями і наслідками своїх нових технологій
[4, с. 5]. Нерідко термін “біоетика” вживається як тотожний до термінів
“сучасна медична етика” і “біомедична етика” [5, с. 43], а іноді медична
біоетика розглядається як один з основних напрямів біоетики [2, с. 7].
Біомедична етика, на думку В. Альбицького та М. Амбросімова, виступає у
чотирьох іпостасіях: по-перше, вона комплексна (міжсекторальна, суміжна)
сфера знань, що спрямовані на вирішення соціальних, етичних і правових
проблем, які виникають по мірі розвитку біології і медицини; по-друге,
біоетика – це сучасна етика медичного працівника; по-третє, вона
сучасний громадський інститут, що здійснює контроль суспільства за
діяльністю медиків, за метою і результатами наукових розробок; і,
врешті-решт, біоетика – методичний інструмент вирішення важких моральних
колізій (дилем) [6, с. 277]. За визначенням С. Стеценка, біоетика – це
міждисциплінарна наука, що займається вивченням морально-етичних,
соціальних і юридичних проблем медичної діяльності в контексті захисту
прав людини [7, с. 72].
Узагальнивши наведені та багато інших підходів, наявних у науковій
літературі, до визначення поняття “біоетика” та її змісту, розглядаємо
аналізовану категорію, по-перше, як сукупність правових,
морально-етичних та соціальних проблем, що виникають у сфері охорони
здоров’я у процесі збереження, зміцнення, розвитку та, у разі порушення,
відновлення здоров’я, а також профілактики хвороб. Суб’єктами суспільних
відносин в галузі охорони здоров’я у цьому випадку виступають медичні та
фармацевтичні працівники, пацієнти і їх законні представники, працівники
соціальних служб тощо. У даному аспекті розглядаються питання, що
виникають у повсякденній діяльності зазначених суб’єктів, зокрема,
дотримання прав пацієнта, захист його від ненадання чи неналежного
надання медичної допомоги. Відповіді на поставлені питання дає біоетика,
яка є регулятором і ціннісним орієнтиром теоретичної та практичної
діяльності у медицині. По-друге, як норми, правила, що встановлюють межі
допустимого втручання у життя, здоров’я і смерть людини. Сучасна
медицина дає змогу маніпулювати людським життям від часу зародження
(штучне запліднення, застосування контрацепцій, аборт, стерилізація
тощо), визначати і змінювати його якісні параметри (клонування,
трансплантація, транссексуальна хірургія та інше), а також на останній
стадії його існування (реанімація, евтаназія інше). Суб’єктами відносин
стають дослідники, медичні працівники, пацієнти тощо. У цьому аспекті
перед біоетикою постає завдання дати відповідь на питання чи певна
визначена ситуація з клінічної та експериментальної діяльності медичного
працівника не суперечить усталеним моральним цінностям і принципам та
правовим нормам.
Норми біоетики закріплені у більшості міжнародно-правових актів у сфері
охорони здоров’я, зокрема, у Міжнародній клятві лікарів від 1948 р.,
Міжнародному кодексі медичної етики від 1949 р., Дванадцяти принципах
надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я від
1963 р. (доповн. 1983 р.), Кодексі медичної деонтології Франції від
1995 р., Лісабонській декларації прав пацієнтів від 1981 року,
Декларації про політику у сфері забезпечення прав пацієнтів у Європі від
1994 р. тощо. Зазначені міжнародно-правові стандарти у сфері охорони
здоров’я закладають ті підвалини на основі яких необхідно вдосконалювати
вітчизняне біоетичне законодавство з урахуванням наших традицій та
реалій.
Біоетичне законодавство України характеризується надмірною
розпорошеністю, численними прогалинами та невідповідністю у повному
обсязі до міжнародних стандартів й потреб сьогодення. Біоетичні норми
містяться, зокрема, у ст. 78 Основ законодавства України про охорону
здоров’я, де закріплено професійні обов’язки медичних і фармацевтичних
працівників, а саме дотримуватись вимог професійної етики і деонтології,
зберігати лікарську таємницю, постійно підвищувати рівень професійних
знань та майстерності, надавати консультативну допомогу своїм колегам та
інші обов’язки. Крім цього, у ст. 40 Основ передбачено деонтологічний
принцип – лікарська таємниця, у ст. 39 цього акта визначено обов’язок
надання медичної інформації і вказано випадки обмеження доступу до неї в
інтересах хворого, у ст. 52 Основ закріплено заборону здійснення
евтаназії та інші принципи. Також звертаємо увагу на ст. 76 Основ
законодавства про охорону здоров’я – “Присяга лікаря” та Клятву лікаря,
що затверджена Указом Президента 15 червня 1992 р. Цю клятву повинні
давати усі випускники вищих навчальних закладів України. Аналіз цього
документа дає змогу зробити висновок, що цей акт містить усі важливі
норми медичної етики і деонтологічні принципи, враховує міжнародний
досвід та етичні норми клятви Гіппократа.
Прийняті в Україні закони про трансплантацію, клонування, донорство
крові, психіатричну допомогу, лікарські засоби містять сучасні
деонтологічні вимоги до відповідних видів професійної діяльності. Хочемо
підкреслити певний поступ законотворців у регулюванні прав пацієнтів,
оскільки в Україні вже розроблено два законопроекти про права пацієнтів,
останній з яких зареєстровано 21 лютого 2005 р. Хоча потрібно зазначити,
що вони потребують суттєвих доопрацювань, зокрема приведення у
відповідність до міжнародно-правових стандартів та чинного вітчизняного
законодавства. Водночас, на сьогодні, у нашій державі спостерігається
відсутність уніфікації та систематизації законодавства у цьому напрямі,
прийняття лише незначної кількості нормативно-правових актів, що містять
деонтологічні норми, які слугують для забезпечення належного надання
медичної допомоги та регулювання проблеми взаємовідносин суб’єктів
медичних правовідносин.
Ще одним недоліком у сфері регулювання охорони здоров’я, на нашу думку,
є надмірна відомча нормотворчість. Тому вважаємо, що на виконання вимог
п. 1 ст. 92 Конституції України (“права і свободи людини і громадянина,
гарантії цих прав і свобод: основні обов’язки громадянина визначаються
виключно законами України”) та п. 6 цієї ж статті (охорона здоров’я
визначається виключно законами України) потрібно розробити і прийняти
закони у цій сфері охорони здоров’я.
Кількість нормативних актів, які детально регламентують взаємовідносини
пацієнтів, з одного боку, і медичних працівників і закладів, з іншого,
під час надання медичної допомоги, в Україні поступово збільшується. Як
наголошувала А. Савицька, ці відносини багатогранні, і тому всі їхні
параметри неможливо виміряти і оцінити лише за допомогою права. Правовій
оцінці підлягають не усі сторони відносин, а лише ті, котрі є
найважливішими для суспільства і держави, із урахуванням тієї
обов’язкової умови, що вони підпадають під правову регламентацію.
Полісистемні властивості соціальних відносин потребують різних вимірів
та оцінок: правових, моральних, розгляду громадських організацій і
трудових колективів [8, с. 9]. На думку В. Попова та Н. Попової, є всі
підстави підкреслити те положення, що лікар, котрий зробив своїм
особистим законом клятву Гіппократа, ніколи не порушить жодного
положення закону, що стосується дотримання і забезпечення прав пацієнта
[9, с. 15-16]. Але багато вчених, зокрема, О. Іванюшкін, Б. Юдін,
Р.В. Вітч, Т. Бошам, визначають, що медична етика, яка ґрунтується на
традиціях етики Гіппократа, сьогодні не відповідає
духовно-інтелектуальним, політичним та економічним особливостям і
запитам розвитку сучасного суспільства. З приводу деяких
морально-етичних питань виник конфлікт між духом і буквою “Клятви
Гіппократа” та помітним є її вузьке бачення, наприклад, здоров’я людини
лише як психофізичної цілісності, відсутність визначення права пацієнта
на інформовану згоду, професійний корпоративний характер, патерналізм
тощо.
Трагічні уроки Нюрнберга, переорієнтація медичної етики,
науково-технічний прогрес свідчать про необхідність етико-нормативного
регулювання діяльності вчених як теоретиків, так і практиків, що не може
здійснюватись виключно професійними товариствами, чи обмежуватись
законами і правовими нормами лише окремих держав, а потребує створення
міжнародних норм і правил, що регламентують проведення біомедичних
досліджень і медичну практику загалом. Але, на жаль, не всі медики
усвідомлюють необхідність чіткої юридичної регламентації діяльності
лікаря. Відомий хірург академік М. Амосов вважав, що потрібно довіряти
совісті лікаря, оскільки жодні юридичні закони не можуть її замінити. З
цього погляду робимо висновок, що протиставляються тісно пов’язані один
з одним морально-етичний і правовий бік діяльності лікаря. Професор
юридичного факультету Петербурзького університету М. Шаргородський,
коментуючи зазначену заяву, вказав, що, звичайно, жодні юридичні закони
не можуть замінити совісті лікаря, але і совість не може замінити
юридичних законів з тієї простої причини, що совість є не у всіх
[9, с. 16]. Ще одним прикладом є слова вченого-хірурга єпископа
Сімферопольського Войно-Ясинецького, котрого заслали за віру на Соловки,
а під час війни повернули для організації військово-польової хірургії.
Якось Й.В. Сталін його запитав: “Ти так багато зробив операцій, різав
людських тіл, а душу ти там бачив?”. На що відомий хірург відповів: “Я
там совісті також не бачив, але у декого вона є…” [10, с. 6].
Тому юридичні закони мають бути перешкодою для тих медичних працівників,
совість котрих мовчить. У регулюванні відносин з приводу надання
медичної допомоги не можна говорити про переваги моральних чи юридичних
норм, їх протиставлення, а про гармонійне поєднання морально-етичних і
правових норм, що є фундаментом і гарантією плідної діяльності лікаря та
ефективної і надійної співпраці з пацієнтом.
Ae
???????????$???????¤?$????-?я”, проект Федерального закону “Про
евтаназію і умови її застосування”, проект Федерального закону “Про
репродуктивні права громадян і гарантії їх здійснення”, проект
Федерального закону “Про правові основи біоетики і гарантії її
забезпечення”. Крім цього у Росії прийнято Етичний кодекс російського
лікаря від 1994 р. та Етичний кодекс медичної сестри Росії від 1996 р.
Цікавим видається законопроект “Про правові основи біоетики і гарантії
її забезпечення”, у якому запропоновано визначення поняття біоетики, під
яким розуміють звід принципів і норм, що діють на основі традиційних
духовних цінностей у сфері здоров’я та охорони здоров’я і регулюють у
цій сфері взаємовідносини держави з суспільством, сім’єю й особою, а
також взаємовідносини медичного працівника і пацієнта у зв’язку з
медичним втручанням.
З огляду на незахищеність пацієнтів, на небезпечні ситуації, що
супроводжують діяльність медичних і фармацевтичних працівників, на
потреби охорони здоров’я та медицини, незважаючи на позитивні тенденції,
що простежуються у законотворчій діяльності, бачимо нагальну потребу у
вирішенні цих проблем саме через створення належної правової бази, у
тому числі з біоетики, яка б відповідала міжнародно-правовим стандартам
у сфері охорони здоров’я і стала надійним підґрунтям для усіх подальших
реформ в цієї сфери. У зв’язку з цим пропонуємо розробити і прийняти в
Україні Закон “Про біоетику та юридичні гарантії її забезпечення в
Україні”. Доречним було б, щоб цей закон закріпив належний понятійний
апарат, відповідно до міжнародно-правових стандартів у сфері охорони
здоров’я, враховуючи вітчизняні наукові та законодавчі напрацювання,
принципи біоетики, біоетичні особливості державної політики у сфері
охорони здоров’я. Крім цього, потрібно визначити гарантії етики з
питань, що виникають, по-перше, через медичне втручання, зокрема
визначити умови його правомірності, правовий режим надання медичної
інформації та збереження медичної таємниці, біоетичні проблеми
переливання крові, трансплантації, онкології, психіатрії, хірургії тощо.
По-друге, визначити проблеми, пов’язані з біомедичними дослідами, а
саме: генетичні тести, заборона дослідів з ембріонами людини, захист
осіб, що є об’єктом експерименту, фармакологічні дослідження, клонування
та ін. Також потрібно передбачити відповідальність за порушення закону
відповідно до чинного законодавства тощо. Біоетичні питання
визначатимуться й іншими законами (чинними або тими, що повинні бути
прийняті) та підзаконними актами.
На нашу думку, було б доречним розробити і прийняти Етичний кодекс
лікаря України, який має містити деонтологічні норми. Вперше поняття
„деонтологія” з’явилось у XVII ст. Цей термін походить від двох грецьких
слів: „деон” – з грецької означає належне, а „логос” – вчення.
Деонтологія – це наука про професійні обов’язки, основоположником якої
був І. Бентам. Він зазначав, що це вчення про обов’язки і врахування
наслідків їх здійснення людиною. У кожній дії важливий результат, тобто
користь, яку вона приносить. Початок користі є, за І. Бентамом, основою
деонтології. Нормативним засобом досягнення користі слугує єдність права
і моральності, їхня взаємодія у процесі функціонування. Головний зміст
поєднання права і моральності він вбачав у тому, щоб об’єднати мету
моралі, котра має на увазі одну людину, з метою закону, який стосується
всього суспільства. Для цього і потрібна об’єднана нормативність права і
моралі, яка б вказувала людині на її конкретні соціальні обов’язки
[8, с. 16-18]. Деонтологія дала поштовх до розвитку наукової нормативної
дисципліни – медичної деонтології, основи якої заклав М. Петров. На його
думку, медична деонтологія – це вчення про принципи поведінки медичного
персоналу не для досягнення індивідуального благополуччя і
загальновизнаної шани окремих лікарів та їхніх працівників, але для
максимального підвищення суми суспільної користі й усунення шкідливих
наслідків неповноцінної медичної роботи [11, с. 6]. Медична деонтологія
вміщує нормативні імперативи про професійне зобов’язання медичних
працівників. Правові й моральні норми складають реальність медичної
деонтології. Саме у зв’язку з її реальним нормативним змістом для
медичних працівників виникають певні права й обов’язки, що формують
уявлення про обов’язок. У деонтології істинного значення набувають
нормативні форми обов’язку, його правове закріплення [8, с. 16]. Жодна з
професій не несе такого морального навантаження, недбале,
безвідповідальне ставлення медика до своїх професійних обов’язків може
призвести і до фатальних наслідків. Недаремно знаменитий угорський лікар
Земмельвейс на запитання викладача юридичного факультету, чому у нього
такі високі вимоги до студентів-медиків і чи не може він їх пом’якшити,
лікар відповів, що у жодному разі, оскільки при поганому адвокаті клієнт
ризикує втратити гроші чи свободу, але якщо буде поганим лікар, пацієнт
може втратити життя [12, с. 111-112]. Структурно Етичний кодекс лікаря
України може виглядати так:
Розділ І. Загальні положення, у якому були б закріплені етичні основи
професійної діяльності лікарів, принципи надання медичної допомоги,
моральні орієнтири і завдання професійної лікарської діяльності;
Розділ ІІ. Загальні обов’язки лікарів, де можна було б закріпити
загальні обов’язки лікарів у суспільстві, головну мету і умови
лікарської діяльності;
Розділ ІІІ. Спеціальні обов’язки лікарів, у якому окремими підрозділами
можна визначити:
3.1. Лікар і пацієнт, де доречно висвітлити права пацієнтів, їх
реалізацію через обов’язки лікарів.
3.2. Лікар і права законних представників та родичів.
3.3. Співпраця і взаємовідносини з колегами та іншими працівниками у
сфері охорони здоров’я.
Розділ ІV. Відповідальність за порушення норм Етичного кодексу лікаря
України.
Розділ V. Заключні положення, у якому зазначити межі дії кодексу,
порядок перегляду і тлумачення норм кодексу.
На нашу думку, цей кодекс повинен бути затверджений Указом Президента
України, на зразок Клятви лікаря України, і відповідно має стати
підзаконним нормативно-правовим актом. В Україні вже розроблено
авторський проект Етичного кодексу українського лікаря, що був
запропонований на 1-му Національному конгресі з біоетики [13]. Цей
кодекс запропоновано затвердити Асоціацією лікарів і зробити зведенням
моральних норм, за порушення яких передбачається застосовувати засоби
громадського впливу. Не можемо погодитись, що акт, який містить
деонтологічні норми, буде лише зводом моральних норм, з моральною
відповідальністю і «покаранням» у вигляді зауваження, виключення з
асоціації лікарів тощо. На жаль, такі «судді» як власна совість, медична
спільнота, не є адекватними та ефективними сьогодні, коли простежується
перманентна економічна криза, дегуманізація і деморалізація суспільства,
а також «кругова порука» і професійна солідарність серед лікарів, щоб не
допустити підриву авторитету цієї професії. Такий документ не стане
надійним «стимулом» для більшості лікарів належно виконувати свої
обов’язки, і тому вважаємо, що лише поєднання моральних і правових норм
із закріпленням юридичної відповідальності буде належною гарантією для
реалізації права людини на охорону здоров’я. Проте вважаємо, що
спеціалізовані асоціації можуть розробляти і приймати власні статути,
положення, з урахуванням особливостей медичної діяльності (психіатрія,
стоматологія, інфекційні захворювання), як моральні кодекси, і тим самим
підвищити моральну відповідальність за виконання професійних обов’язків.
Також хочемо акцентувати на проблемі правової регламентації професійної
діяльності медичних сестер та іншого середнього медичного персоналу, а
також діяльності медичних сестер з вищою освітою. Однією з головних тем
12-го Всесвітнього конгресу з медичного права була тема „Сестринське
право і етика”. Питання сестринського забезпечення, правові та етичні
проблеми менеджменту медичних сестер, базові аспекти сестринської етики
на сучасному етапі були темами для обговорення на 14-му Всесвітньому
конгресі з медичного права. Ці питання в Україні є поза увагою науковців
і законодавців та практично не врегульовані у нашій державі. Необхідно
провести реформу сестринської справи, у процесі якої доцільно було б
визначити правовий статус медичних сестер з вищою освітою, межі їхньої
компетенції, сприяти розвитку науково-дослідницької діяльності медичних
сестер, а також, що дуже важливо, закріпити деонтологічні норми
професійної діяльності медичних сестер. Звертаючи увагу на міжнародні
акти з біоетики, зокрема, на Кодекс професійної етики медичних сестер
Міжнародної ради медичних сестер, Моральний кодекс медсестер,
розроблений Американською асоціацією медсестер, Етичний кодекс медичної
сестри Росії, сестринську Клятву Флоренс Найтингейл, пропонуємо
розробити Кодекс етики медичних сестер України, який би став моральним
ядром та основою незалежності сестринської професії і важливим етапом
реформи сестринської справи в Україні. Цей Кодекс потрібно розробити
відповідно до біоетичних принципів, а точкою відліку стануть права
пацієнта, гарантії реалізації, охорони і захисту цих прав у сучасному
суспільстві. На нашу думку, це також має бути підзаконним актом.
Реформа сестринської справи спрямована не лише на професійну автономію,
а й на створення нової окремої самостійної науки. Автономія сестринської
професії та набуття нею наукового суверенітету означає її
самодостатність. Як підкреслює О. Іванюшкін, сестринська справа
остаточно звільняється від комплексу неповноцінності „професій середньої
ланки” – між найпрестижнішою лікарською професією і професійною групою
санітарок, що майже зовсім не потребує професійної підготовки
[5, с. 118]. Сестринська справа у нашій державі повинна відвоювати своє
право на автономію, самостійність поряд з іншими медичними професіями і
відповідати та примножувати гуманістичний потенціал медицини й охорони
здоров’я загалом. Пропонуємо розробити текст присяги для медичних сестер
та затвердити його Указом Президента України.
Крім цього, біоетичні норми потрібно закріпити у Медичному кодексі
України, необхідність прийняття якого простежується на всіх етапах
реформування охорони здоров’я, у процесі розвитку науки і прогресу
медицини. У Загальній частині Медичного кодексу слід було б закріпити
принципи біоетики та кваліфікаційно-ділові і морально-етичні вимоги до
медичних і фармацевтичних працівників, та передбачити норму, яка б
визначила юридичну природу присяги лікаря й присяги медичної сестри
України.
Отже, як бачимо, біоетичні проблеми є надзвичайно різноманітними й
багатогранними, але для юридичної науки особливу вагу та значення мають
саме ті аспекти біоетики, що стосуються охорони і захисту прав людини.
Розглядаючи це питання з погляду теорії права, можемо запропонувати таке
визначення: біоетика – це комплексна наука, що досліджує і вирішує
правові, морально-етичні, соціально-економічні та філософські проблеми,
які виникають у сфері охорони здоров’я, зокрема надання медичної
допомоги, в аспекті охорони та захисту прав суб’єктів медичних
правовідносин.
Сподіваємось, що наукова спільнота як юридична, так і медична, із
залученням фахівців інших сфер життєдіяльності, зможе у найближчому
майбутньому створити належну нормативно-правову базу у сфері охорони
здоров’я, у тому числі біоетичну, акцентуючи увагу саме на законах,
керуючись вимогами Конституції України, яка б працювала на благо людей.
Література
Силуянова И.В. Биоэтика в России: ценности и законы. – М.: «Грань»,
2001. – 192 с.
Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика: начала и основания
(Философско-методологический анализ). – К.: Сфера, 2002. – 152 с.
Поттер Ван Ранслер. Биоэтика: мост в будущее / Под ред.
С.В. Вековшининой, В.Л. Кулиниченко. – Киев: 2002. – 216 с.
Требования биоэтики: Медицина между надеждой и опасениями: Сб. ст. /Под
ред. Ф. Бриссе-Виньо, при уч. Б. Ажшенбом – Бофти: Пер. с фр. – К.:
Сфера, 1999. – 248 с.
Иванюшкин А.Я. Этика сестринского дела – М.: ГРАНТЪ, 2003. – 168 с.
Альбицкий В., Амбросимова М. Биомедицинская этика: вчера, сегодня,
завтра. Актуальные проблемы правового регулирования медицинской
деятельности: Материалы 1-й Всероссийской научно-практической
конференции. Москва, 16 мая 2003 года // Под общ. Ред. д.ю.н.
С.Г. Стеценко. М.: Издательская группа «Юрист», 2003. – 344 с.
Стеценко С.Г. Медицинское право: Учеб. – СПб.: Изд-во „Юридический центр
Пресс”, 2004. – 572 с.
Савицкая А.Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачеванием.
– Львов.: Издательское объединение «Вища школа», 1982. – 195 с.
Попов В.Л., Попова Н.П. Правовые основы медицинской деятельности:
Справочно-информационное пособие. Издание 2-е, доработанное и
дополненное. – СПб.: Изд-во Деан», 1999. – 256 с.
Москва Г.І. І медицину – на операційний стіл // Високий Замок, 12 квітня
2002 р.
Петров Н.Н. Вопросы хирургической деонтологии. – М., 1956. – 189 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
