.

Основні елементи сучасної теорії суверенітету державної влади (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
373 8482
Скачать документ

Реферат на тему:

Основні елементи сучасної теорії суверенітету державної влади

В умовах розширення міждержавного спілкування, визнання пріоритету
загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, особливої ваги
набуває проблема реалізації суверенітету державної влади. Вже від
початку ХХ ст. дослідники, характеризуючи державу, стверджують, що
суверенітет як безмежність, безконтрольність, пов’язаність держави
тільки її власною волею втрачає свій зміст. Учені наголошують на
необхідності вирішення проблеми меж суверенітету державної влади
відносно індивіда, на потребі врахувати той факт, що в сучасних умовах
суверенітет держави може означати лише юридичну незалежність державної
влади, але не фактичну, що він не абсолютний, а відносний, що
необмеженість як ознака суверенітету є тільки формальною свободою
встановлювати своє право і що, публічна влада незалежна ззовні (в межах
дотримання суверенних прав інших держав, а також загальновизнаних норм
міжнародного права).

Відтак, мета цього дослідження – виявити елементи, які є складовими
теорії суверенітету державної влади. Обрана мета містить такі
завданнями: сформулювати визначення якісну державної влади; дослідити
ознаки державної влади і зокрема суверенітет як її визначальну якісну
ознаку; проаналізувати ознаки суверенітету та головні аспекти їхньої
реалізації у сучасних умовах.

Характеризуючи державну владу як один із видів соціальної влади, сучасні
дослідники виділяють такі її головні ознаки: зміст влади (суб’єкти
влади, владні відносини між ними, методи реалізації влади); структурні
ознаки державної влади (апарат примусу, апарат управління, засоби
примусу); функціональні ознаки державної влади (сила, воля, право).

Владні відносини – це відносини панування – підпорядкування (керівництво
– підпорядкування, управління – підпорядкування), які передбачають
встановлення взаємних прав і обов’язків між суб’єктами влади. Суб’єктами
влади, з одного боку, є особа (група осіб), волі якої підпорядковані
підвладні особи, тобто ті, які перебувають під впливом пануючого, і є
другою стороною у владних відносинах. Пануючий (орган державної влади,
який виступає від імені держави) вимагає і здатний досягти виконання
певних дій (чи утримання від них) підвладними чи підлеглими. Вимога
пануючого підкріплена силою примусу.

Однією із сторін державно-владних відносин завжди виступає особливий
суб’єкт – держава, чи орган, який її представляє, або службова особа.
Іншим суб’єктом може бути партія, громадянин, іноземець – тобто
будь-хто, на кого поширюється державна влада.

Щодо суб’єкта державної влади виділяють “первинну владу” (народу) та
“вторинну”, тобто похідну владу органів держави. З огляду на це,
розглядаючи суб’єкти державної влади, розрізнятимемо джерело та носія
державної влади. Джерелом влади є народ, який живе на території держави
і може здійснювати державну владу як безпосередньо, так і через органи
державної влади. А носієм державної влади є органи державної влади,
уповноважені здійснювати державну волю народу.

Іншим боком владних відносин є особи, на яких поширюється воля
пануючого. Особливістю суб’єктів владних відносин такого виду влади, як
державна, є те, що волі окремих осіб, об’єднаних у державу, творять
спільну загальну волю, яка, ставши державною, уповноважена управляти
цими людьми. Загальна воля, виражена в юридичних нормах, набуває
загальнообов’язковості.

Владні відносини завжди мають вольовий характер, оскільки влада означає
нав’язування чужої волі і передбачає підпорядкування з іншої сторони. З
метою реалізації своєї волі та гарантування владного характеру відносин
носій влади використовує різні засоби і методи, у тому числі й примус.
Примус необхідний для управління спільною діяльністю людей в будь-якому
колективі і визнається ними, оскільки кожне об’єднання передбачає певні
обмеження для його учасників. Проте лише державна влада має монополію на
легальне використання примусу від імені всього суспільства на всій
території держави, що закріплюється у правових нормах. Саме в існуванні
встановлених державою та схвалених суспільством правових норм, що
виражають інтереси всього суспільства, і полягає сила державної влади,
яка дає їй право панувати над людьми.

Юридичні норми, які регулюють та охороняють суспільні відносини і є
засобом організації державної влади й засобом легалізації її примусової
діяльності, також повинні бути правовими, тобто відповідати
загальнолюдським цінностям, зафіксованим у конституціях сучасних
демократичних держав.

Тільки в процесі функціонування державної влади, коли починають діяти її
засоби і застосовуються певні методи, реалізовується сила, воля, право
державної влади. Практично ж державну владу здійснюють від імені держави
відповідні органи та службові особи.

Виділення і відокремлення від суспільства апарату управління та апарату
примусу стало тим актом, що зробив державну владу єдиною публічною
владою, надав їй верховного характеру. Проте впорядкуванням суспільних
відносин займається не лише держава в особі державних органів, а й інші
структурні складові політичної системи суспільства. Тому, крім державної
влади, виділяють ще й політичну владу, суб’єктом якої є держава,
політичні партії та інші елементи політичної системи. Однак тільки
держава є суб’єктом державної влади, яка своєю чергою, займаючи верховне
становище, усуває можливість існування поряд з нею іншої публічної
влади.

Аналізуючи зміст, структурні та функціональні ознаки державної влади,
можна сформулювати поняття державної влади. Однак, визначаючи його,
дослідники часто керуються із окремими ознаками та проявами державної
влади, не надаючи належного значення не менш важливим іншим.

Зокрема, професор Б.В. Щетінін зупиняється на структурних ознаках
державної влади [14, с. 40], виділення яких, на нашу думку, дає змогу
розмежувати державну владу і владу додержавної організації, проте не
відображає суті державної влади, її верховного становища. Трапляються
також визначення державної влади як “здатності підпорядковувати
поведінку і діяльність людей” [12, с. 25] чи як “форми керівництва”
[2, с. 71].

Вважаємо, що наведені формулювання могли б визначати владу загалом, а не
державну владу. Адже, формулюючи визначення, головну увагу слід
приділяти найсуттєвішим ознакам поняття, які відокремлюють, виділяють
його серед інших подібних. Зокрема якщо влада не є суверенною, то це не
державна влада. Своєю чергою, поняття суверенітету розкривається через
відповідні його ознаки.

З огляду на це можна стверджувати, що визначення, дане у підручнику
“Загальна теорія держави і права” (за ред. професора В.В. Копєйчикова),
найповніше розкриває суть державної влади, яка постає як влада, що
“здійснюється тільки державою, характеризується можливістю примусу,
суверенністю, універсальністю і здатністю владнопримусового впливу на
всіх людей та їх організації, забезпеченого державно-правовими методами”
[3, с. 35].

Отже, державна влада, уособлюючи волю народу, функціонує з метою
вирішення спільних справ за допомогою спеціального державного механізму
–апарату управління та апарату примусу – єдина легально застосовує
примус та інші, властиві тільки державі засоби і методи у певних
процедурних формах.

Керуючись змістом, структурними та функціональними ознаками державної
влади, враховуючи її місце в політичній системі суспільства, спробуємо
дати визначення поняття державної влади як єдиної публічної влади, що є
суверенною характер і регулює суспільні відносини на підставі юридичних
норм, застосовуючи тільки їй властиві державно-владні методи, а в разі
потреби – і державний примус.

Отже, суверенітет є якісною ознакою державної влади. Завдяки цій
властивості влада у державі виступає як верховна, єдина, незалежна,
тобто державна влада.

Природа самого терміна “суверенітет” свідчить про його верховенство.
Проте зазначимо, що загальноприйнятого визначення суверенітету наукою не
створено. Зокрема, польський учений-міжнародник Ц. Березовський
стверджує, що суверенітет – це своєрідний вид влади, він є найвищою
владою, тобто такою владою, яка ні від кого не залежить і не є похідною
[16, с. 10-11].

Як видається, буде помилкою визначати суверенітет як владу. Це –
властивість, яка може бути притаманна державі, народу, нації, цей термін
завжди виступає у зв’язку з іншим поняттям, яке і характеризує.

Тому ми погоджуємося з думкою дослідників, які стверджують, що
суверенітет – це не сама влада, а особлива властивість влади держави і
відображає вона верховне її становище в системі політичної організації
суспільства, верховенство і незалежність всередині країни так у
зовнішньополітичній сфері [3, 7, 9].

Суверенітет насправді є характерною властивістю державної влади. Проте
важливо зазначити, що це поняття характеризує не лише державну владу.

Зокрема, сучасна правова наука називає три суб’єкти суверенітету:
держава, народ, нація. Щоправда, деякі вчені формулюють цю ж думку дещо
інакше. Наприклад, відомий дослідник проблеми державного суверенітету
професор В.С. Шевцов зазначає, що державний суверенітет має єдиного
суб’єкта, нероздільно представленого державою і державною владою
[13, с. 7]. Узагальнюючи наведені вище позиції, теоретик державного
права Б.В. Щетінін справедливо зазначає: 1) носієм народного
суверенітету є народ; 2) носієм національного суверенітету є нація;
3) носієм державного суверенітету є державні органи [14, с. 12-13]. З
огляду на це цим дуже важливо розрізняти носія суверенітету в аспекті
політичної форми, яким є народ, та носія в аспекті юридичної форми, яким
є державна влада, “політичний суверенітет” та “юридичний суверенітет”

Тому у конституціях багатьох держав закріплено таку ідею: “джерелом
політичної влади є народ, його волевиявлення та суверенітет”. У
Конституції України вона відображена положеннями ст. 5: “Носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює
владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні
належить виключно народові…” [5].

Поняття “суверенітет народу” означає, що вся влада в країні належить
народові, тобто громадянам усіх національностей, які проживають на
території певної країни і являють собою єдине джерело державної влади.
Тому суверенітет народу іноді визначають як його верховенство у
визначенні економічної, соціальної, політичної системи держави, інших
кардинальних питань організації свого життя. Народ бере участь в
управлінні державою. Він, реалізовуючи свою установчу владу, визначає і
вдосконалює конституційний лад держави; через вибори делегує виконання
владних повноважень державі, органам державної влади; здійснює владу за
допомогою різних форм безпосередньої демократії. За посередництвом
виборів народ, через волевиявлення делегує своїм представникам право
здійснювати владу від імені народу. Відтак у теорії конституційного
права з’являється вже згадане поняття “первинної” влади як влади народу
і “вторинної”, тобто похідної – влади органів держави.

Держава, втілюючи суверенітет народу, стає суверенною. Державна влада,
уповноважена народом, який є сувереном, стає носієм суверенітету в
юридичному розумінні. Народ, залишаючись джерелом і носієм суверенітету
в політичному розумінні, має змогу виявити свою суверенну волю,
вирішуючи кардинальні питання свого державного життя.

Влада держави, ґрунтуючись на суверенітеті народу та суверенітеті нації,
має суверенного характер. Відтак суверенітет державної влади – така
якісна ознака, що визначає її як єдину верховну силу, яка легально
реалізовує державну волю народу, виконуючи завдання і функції держави як
політичної організації народу. Суверенітет передбачає, що в певному,
організованому в державу суспільстві публічна влада, яка виступає від
імені народу, об’єднує в собі такі ознаки: єдність, неподільність,
верховенство, самостійність, незалежність, необмеженість, повновладдя та
ін.

Перелічені ознаки суверенітету виділяють майже всі дослідники цієї
проблеми, однак тлумачать кожну з них по-різному. Іноді одну ознаку
розкривають з допомогою кількох інших. Проте насамперед зазначимо, що
суверенітет – поняття єдине і виділення його окремих ознак є умовним.

Суверенітет як ознака державної влади передусім забезпечується повнотою
суверенних прав. Оскільки суверенітет ззовні виявляється у вигляді
суверенних прав, мислителі раннього середньовіччя визначали це поняття
як суму суверенних прав. Тому теза-заперечення болгарського вченого
Д. Георгієва спрямована проти ідентифікації суверенітету із суверенними
правами. Він стверджує, що суверенітет є їх основою і означає здатність
суверена самостійно визначати обсяг цих прав [29].

h*A

h*A

h*A

h*A

h*A

h*A

h*A

h*A

h*A

h*A

???????¤?$????

??

???????¤?$????

h*A

h*A

h*A

h*A

h*A

h*A

h*A

h*A

:підтримання порядку на власній території, право ведення зовнішніх
зносин, право виступати на міжнародній арені від свого імені.

Незмінною, однак, залишається вимога про здатність держави самій
визначати обсяг цих прав (повновладдя). Держава, яка переважно покладає
безпосереднє виконання цих прав на власні органи влади, володіючи
повновладдям, може передати здійснення суверенних прав іншим суб’єктам
права, не втрачаючи самих прав і не втрачаючи суверенітету. Тому,
зазначає Д. Георгієв, “їх безпосереднє здійснення може бути повернуте
державі, якій вони належать” [1, с. 45]. Саме здатність публічної влади
анулювати будь-який прояв іншої суспільної влади вважають визначальною
характеристикою такої ознаки суверенітету, як верховенство.

Верховенство державної влади означає повну і виключну єдину публічну
владу на державній території, яка уповноважена діяти від імені народу.
Верховенство державної влади, закріплене у конституції та інших правових
актах держави, дістає своє вираження у територіальному верховенстві і
здійснюється в межах території держави.

Єдність та неподільність – інші ознаки суверенітету. Теоретик державного
права Б.В. Щетінін, обґрунтовуючи єдність державної влади належністю її
народові, виключає її поділ. Таке розуміння єдності дає підставу ученому
у праці “Проблеми теорії радянського державного права” критично оцінити
принцип розподілу влади [14, с. 62]. Переважно з ідеологічних міркувань
висловлювалися думки про те, що згаданий принцип руйнує таку властивість
суверенної державної влади, як її єдність.

Схожі ідеї висловлюють і деякі сучасні українські дослідники, котрі,
спираючись на названі вище аргументи, вважають принцип розподілу влади
посяганням на принцип народного суверенітету та верховенства парламенту
[6].

Зрозуміло, що, говорячи про розподіл влади, мають на увазі розподіл
компетенції між органами єдиної державної влади, який не порушує
суверенітету держаної влади. Три гілки єдиної державної влади –
законодавча, виконавча і судова, реалізовуючи свої повноваження, діючи в
одному напрямі спільною метою, становлять триєдність, цілісність.

Соціальною основою єдності державної влади є походження її від народу,
що і надає їх суверенного характеру. Як самостійною, суверенна державна
влада уповноважена встановлювати єдиний правопорядок, здійснювати
авторитетний, а в разі необхідності із застосуванням сили вплив на всі
сторони життя суспільства. Державна влада встановлює загальнообов’язкові
правила поведінки, самостійно виконує внутрішні і зовнішні функції
держави у різних сферах, зокрема в економічній, політичній, правовій. На
цій підставі іноді роблять висновок про існування таких видів
суверенітету, як економічний, політичний та правовий [8, с. 11]. На нашу
думку, самостійність державної влади у названих сферах може бути
підставою для визначення аспектів прояву суверенітету державної влади,
проте не є критерієм для виділення окремих видів суверенітету.

На особливу увагу заслуговує така ознака, як незалежність, яка в
сучасних умовах може означати тільки юридичну непідпорядкованість
будь-якій владі. Незалежність вважають ознакою, що характеризує
зовнішній прояв державного суверенітету та існує в межах дотримання норм
міжнародного права і незалежності інших держав.

Крім загальноприйнятих вищеназваних ознак суверенітету деякі дослідники
ще називають універсальність. Окремою ознакою також вважають
невідчужуваність суверенних прав, тобто неможливість їхньої втрати
навіть за умови, коли здійснення їх передане іншим суб’єктам права. На
нашу думку, ознаки універсальності і невідчужуваності суверенних прав
охоплюються поняттям верховенства і тому немає потреби їх виділяти
окремо.

Необмеженість як ознака суверенітету означає формальну свободу
встановлювати своє право і полягає у можливості чинити на власний
розсуд, не підпорядковуючись жодній владі, однак у рамках права. Відтак
є дві думки щодо такої ознаки суверенітету, як необмеженість:
1) державна влада обмежена, бо, видаючи правові норми, сама ж
зобов’язана їх дотримуватися; 2) не варто говорити про обмеження чи
самообмеження державної влади, оскільки вона сама визначає закони і
порядок їх встановлення.

Правотворчість та забезпечення виконання правових норм є засобом
реалізації державного суверенітету. Водночас державна влада має бути
визначена законом і пов’язана нормами закону, до того ж, володіючи
суверенітетом, державна влада й справді самостійно встановлює у правових
нормах межі свого втручання у життя суспільства і особи. Але важливо
пам’ятати, що державний суверенітет ґрунтується на суверенітеті народу,
а це означає, що саме народ визначає головні засади, на яких
ґрунтуватиметься діяльність державної влади і які залишаються незмінними
без його волевиявлення.

Вважається, що у правовій державі право є пануючою силою, в тому числі і
над державою. Проте, за словами професора В.Г. Сокуренка “важливою
умовою правової держави є не лише панування права, а й його залежність
від моралі народу, регулятивна єдність з її вимогами” [11, с. 21].

Отже, суверенна державна влада функціонує в межах вимог верховенства
права, що передусім означає пов’язаність державної влади правом. Саме
верховенство права є однією з головних ознак правової держави, у якій
діють виключно правові принципи організації та функціонування державної
влади, панує не особа чи група осіб, не воля, а правовий закон.

Варто згадати, що ще на початку ХХ ст. український правник
Б.О. Кістяківський писав: “В сучасній правовій державі панують не особи,
а загальні правила чи правові норми” [4, с. 119].

Польський теоретик М. Боруцька-Арктова зазначає, що обмеження правового
регулювання закладені в нормах, які стоять над законодавцем (або є
незалежними від нього), безумовно його пов’язують та є незмінними.
Зазначені межі втручання держави у сферу свободи особи визначаються не
лише ціннісними (аксіологічними) основами правових норм, але й
нормативними системами. Зокрема, самообмеження діяльності державної
влади випливають з норм конституції та міжнародного права
[17, с. 49-54].

Належить погодитися з дослідниками, які вважають, що державний
суверенітет, який не може бути абсолютним, обмежений суверенітетом
народу – саме йому й належить право визначати економічну, політичну,
соціальну та правову системи країни. Водночас народ, делегувавши частину
повноважень (або навіть увесь обсяг повноважень), не втрачає
суверенітету.

Суверенна державна влада реалізується з дотриманням принципових положень
про те, що: 1) державна влада діє в межах визначених законом
повноважень; 2) органи державної влади функціонують з метою забезпечення
прав, свобод та інтересів людини; 3) суверенітет народу як основа
суверенітету державної влади встановлює межі реалізації суверенітету
державної влади; 4) зовнішньополітична діяльність держави здійснюється
за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, видається
за можливе виділити перелічені вище цінності в окрему підгрупу
установчих обмежень. Вони входять до складу нормативних обмежень, тому
що закріплені відповідними нормами законодавства і стосуються
безпосереднього носія державної влади.

Існує також група організаційних обмежень, які поділяють на:
організаційно-функціональні та організаційно-структурні. У першому
випадку йдеться про розподіл єдиної державної влади по горизонталі на
три гілки: законодавчу, виконавчу і судову; у другому – по вертикалі між
державними і місцевими органами влади. Обидві підгрупи організаційних
обмежень, які означають дотримання вимог про деконцентрацію та
децентралізацію державної влади, мають на меті не допустити свавілля та
узурпації державної влади, забезпечити ефективність її реалізації.

Крім обмежень у внутрішній сфері, зрозуміло, існують обмеження й у
зовнішній сфері діяльності державної влади.

Як член міжнародної спільноти держава зазнає певних обмежень, вона
зобов’язана зважати на суверенітет, інтереси інших держав. Тому, як уже
зазначалося, у сучасних умовах міжнародного співробітництва можна
говорити про правову незалежність державної влади, але не фактичну.
По-перше, кожна держава зазнає певних, однакових для всіх обов’язкових
обмежень, зафіксованих загальновизнаними принципами і нормами
міжнародного права. По-друге, держави, укладаючи між собою договори,
також йдуть на певні обмеження. Суверенітет держави, яка здійснює свою
діяльність у зовнішньополітичній сфері за загальновизнаними принципами і
нормами міжнародного права, не зазнає через це порушень. Порушенням
суверенітету було б втручання у справи, які належать до власної
компетенції держави.

Влучним є погляд польського вченого-міжнародника Л. Антоновича на те, що
за умов вільного волевиявлення допускаються будь-які обмеження – аж до
самоліквідації держави та об’єднання з іншою державою чи державами.
Дослідник підкреслює, що тільки з добровільно укладених угод виникають
обмеження суверенітету держави. В інших випадках йдеться про його
порушення [15, с. 35].

Отже державна влада не абсолютна і зазнає обмежень як у внутрішній, так
і в зовнішній сферах. Проте обмеження слід відрізняти від порушень
суверенітету, які є недопустимими.

Керуючись викладеного вище, державна влада – єдина публічна влада, що
має суверенний характер і регулює суспільні відносини на підставі
юридичних норм, застосовуючи тільки їй властиві державно-владні методи,
а в разі потреби і державний примус.

Якісною ознакою державної влади є суверенітет, що визначає її як єдину
верховну силу, яка легально реалізовує завдання функції держави як
політичної організації народу. Поняття суверенітету державної влади
розкривається через повноту суверенних прав, верховенство, єдність та
неподільність, самостійність, незалежність і необмеженість державної
влади.

Відтак теорія державного суверенітету є вченням про властивості
державної влади, принципи її організації, та функціонування як
верховної, незалежної, самостійної, єдиної і неподільної. Елементами
теорії суверенітету є вчення про носія і джерело суверенітету, про дві
сторони державного суверенітету – внутрішню і зовнішню, про економічний,
політичний і правовий аспекти суверенітету, класифікація суверенітету на
суверенітет державної влади, суверенітет народу, суверенітет нації.

Певної трансформації у сучасних умовах зазнала така ознака суверенної
державної влади, як необмеженість. Свої функції державна влада реалізує
в межах нормативних (в тому числі, установчих), організаційних
(організаційно-структурних, організаційно-функціональних) обмежень,
ґрунтуючись на принципах верховенства права та розподілу влади.

Література

Георгиев Д. Суверенитетъ в съвременното международно право и
сътрудничеството между държавите. – София: Изд-во на Бълг. Акад. на
науките, 1990.

Григорян Л.А. Курс советского государственного права. – М.: Юрид. лит.,
1972.

Загальна теорія держави і права / За ред. Ак. академії. АПрН України,
доктора юрид. наук, проф В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком, 1997.

Кистяковский Б.А. Сущность государственной власти. – Ярославль, 1913.

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.
– Ст. 141.

Кривенко Л. Тріада влади. Перша серед рівних // Віче. – 1994. – № 7. –
С. 17-32

Кузьмин Э.Л. Мировое государство: иллюзии или реальность? Критика
буржуазных концепций суверенитета. – М.: Междунар. отношения, 1969.

Маликов М.К. Проблемы реализации суверенитета республики Башкортостан
(1557-1998). Очерки. Документы. Нормативные акты. Хроника. В 3-х т. –
Стерлитамак.: Изд-во Башкиского ун-та, 1999. – Т. 1.

Оборотов Ю.Н. Современное государство: основы теории. – Одесса:
Астроприн, 1998.

Скрипнюк О. Теоретико-методологічні засади формування та розвитку
громадянського суспільства і правової держави в Україні. – К.: Хрещатик,
1995.

Сокуренко В.Г. Право. Мораль. Культура // Правознавство / За ред.
М. Настюка. – Львів: Світ, 1994. – С. 61-68

Тихомиров Ю.А. Власть и управление в социалистическом обществе. – М.:
Юрид. лит., 1968.

Шевцов В.С. Государственный суверенитет (вопросы теории). – М.: Наука, –
1979.

Щетинин Б.В. Проблемы теории советского государственного права. – М.:
Юрид. лит. 1974.

Antonowicz L. Poj?cie suwerenno??i w prawie mi?dzynarodowym (szkiс
teoretyczny) // Problemy teorii i filozofii prawa. – Lublin: Uniwersytet
Marii Curie-Sklodowskiej, 1985.

Berezowski C. Zagadnienia zwierzchnictwa terytorialnego. – Warszawa:
Panstwowe wydawnictwo naukowe, 1957.

Borucka-Arktowa M. Problemy granic prawa // Problemy teorii i filozofii
prawa. – Lublin: Uniwersytet Marii Curie-Sklodowskiej, 1985.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020