Реферат на тему:
Утворення контрольно-наглядових органів російської імперії та поширення
їхньої діяльності на території України
Організація вищих контрольно-наглядових органів Російської імперії на
початку 18 століття та поширення їхньої юрисдикції на українські землі є
однією з найважливіших складових драматичного, суперечливого і
трагічного розвитку державності української нації.
Предметом дослідження у запропонованій статті є утворення
контрольно-наглядових органів Російської імперії та поширення їхньої
діяльності на територію України.
Реформи Петра І у вищому управлінні Російської імперії XVIII ст.
почалися з утворення спеціальної системи органів, які були покликані
контролювати діяльність державного апарату, як центрального так і
місцевого. Утворення дієвого контролю було необхідне для того, щоб
забезпечити чітку та якісну роботу державних органів все більш
зростаючого чиновницького апарату. Ще в 1700 р. в Росії був виданий указ
про взяття і віддання під суд воєвод за протиправні проступки і
самовладдя [1]. Однак цей указ не визначав поняття злочинних дій
посадових осіб, в ньому навіть не згадувалося про процедуру суду над
винними адміністраторами.
З утворенням Сенату, в 1711 р. окремі галузі управління (вища судова, та
виконавча влада, законодавча ініціатива та інше поєднались в його руках.
Указом від 2 березня 1711 р. на першому місці серед обов’язків Сенату
була поставлена вимога про те, “щоб суд був нелицемірний, і нечесних
суддів карати позбавленням честі і всього майна”[2, с. 28].
В п. 6. указу було вказано “утворити фіскалів у всіх справах”, тобто
встановити цілу сітку представників нагляду, які б давали можливість
Сенату слідкувати за законністю на всій території Російської держави.
Цим же указом було запроваджено посаду обер-фіскала який очолював цей
таємний контрольно-наглядовий орган” [3].
В розпорядженні обер-фіскала були місцеві фіскали, які мали такі ж
права, як і їхній керівник, який в свою чергу був основним засобом
контролю зі сторони Сенату.
Не дивлячись на надзвичайні права, які були надані фіскалам, а також на
подальше підвищення їх в чиновницьких рангах, система нагляду залишалася
незадовільною. Суть фіскальної посади полягала в таємному нагляді про
незаконні дії посадових осіб. Проводячи свою діяльність таємно, фіскал
не міг бути присутнім в урядових установах, самостійно наглядати за
їхньою діяльністю, оглядати їх діловодство.
Посадові особи не відчували над собою прямого нагляду, а зловживання їх
виявлялися таємно.
Однак безпосередній нагляд потрібен був всюди, не виключаючи самого
Сенату. Щоб здійснювати контроль за діяльністю Сенату Петро І призначив
ще в 1715 р. сенатського генерал-ревізора і наглядача указів. Цей
генерал-ревізор проіснував недовго, а обов’язки його були покладені на
обер-секретаря Сенату, який також не виправдав покладених на нього
сподівань.
З 21 січня 1721 р. функції контролю над Сенатом тимчасово здійснювали
штабс-офіцери гвардії до призначення на цю посаду державного фіскала.
Замість цього імператорським указом в січні 1722 р. була введена в Сенат
посада генерал-прокурора з обер-прокурором і прокурори в колегіях і
надвірних судах.
Прокуратура почала здійснювати не таємний а відкритий нагляд за всіма
адміністративно-судовими органами. Разом з тим, вона становила
нерозривне ціле, кінцева ланка якого знаходилася в руках
генерал-прокурора. За допомогою прокурорських доповідей, керівник
прокуратури міг своєчасно повідомляти Сенат про виявлені зловживання
посадових осіб та органів. Нагляд встановлювався системний, причому
сфера дії прокуратури поширювалась в тому числі і на Сенат.
Генерал-прокурор у випадку виявлення порушень в Сенаті зобов’язаний був
безпосередньо повідомити імператору. Фіскалітет разом з його органами
також були поставлені в підпорядкування прокуратурі і в деяких
відношеннях доповнювали її діяльність [4, с. 45].
Таким чином Сенат отримав можливість контролювати урядові установи
подвійним контролем через прокурорів і фіскалів.
З вступом на престол Катерини І із утворенням Верховної Таємної Ради
положення фіскалітету і прокуратури дещо змінилось.
В перші місяці свого царювання Катерина І підтвердила право на існування
фіскалітету. Указом від 23 липня 1725 р. Катерина І заборонила
прокурорам збирати доноси від приватних осіб, надавши це право виключно
фіскалам. Однак, підсилюючи роль фіскалів з точки зору права, вищий уряд
разом з тим фактично послаблював їх значення. Однак не дивлячись на таке
відношення до фіскалів збоку Таємної Ради, вони (фіскали) користувалися
своїми правами, і продовжували свою роботу.
Як вказує проф. М.А. Філіпов, вже після віддання під суд генерал-фіскала
А. Микитина доноси (доклади) фіскалів в Сенат стають рідкістю.
Відсторонивши від посади генерал-фіскала Верховна Таємна Рада не
поспішала призначити на цю посаду іншу людину [5, с. 45].
В указі від 15 травня 1730 р. фіскальна канцелярія називалася вже
“колишньою”. Її справи, книги, грошові суми і канцелярські прилади
розприділялися між іншими структурами.
Прокуратуру під час правління Верховної Таємної Ради спіткала така ж
доля як і фіскалітет. Спочатку при правлінні Катерини І прокуратура
отримала підтвердження своїх прав. В указі імператриці “Про посади
Сенату” від 7 березня 1726 р. говорилося що Сенат складається “із
знатних і повірених персон” і крім них із генерал і обер-прокурорів.
В п.п. 1, 3 і 8 цього указу детально регламентувалися обов’язки згаданих
чинів. По-перше “в дирекції генерал-прокурора і обер-прокурора” повинна
знаходитися сенатська канцелярія. По-друге через посередництво генерал і
обер-прокурора вносилися в Сенат всі справи із штадських колегій (із
всіх крім трьох перших). По-третє генерал або обер-прокурор повинні були
бути присутні на засіданнях Сенату, наглядати за правильністю дебатів, у
випадку виявлення порушень доповідати Таємній Верховній Раді.
Однак з утворенням Верховної Таємної Ради генерал-прокурор
П.І. Ягужинський перестав виконувати свої обов’язки, а потім отримав
інше призначення, а його місце залишалося вакантним. Генерал-прокурора в
Сенаті замінив обер-прокурор. Сенатський обер-прокурор не міг
здійснювати такого нагляду, який здійснював генерал-прокурор.
Деякий час в руках обер-прокурора залишалася можливість здійснювати
через підпорядкованих прокурорів місцевий нагляд, однак згодом прокурори
колегій канцелярій один за одним були переведені на інші посади, а їхні
місця залишалися вакантними, внаслідок чого прокурорський нагляду був
доведений до упадку.
З вступом в 1763 р. на царський престол Катерини ІІ відновили свою
діяльність і органи прокуратури.
В лютому 1864 р. іменним указом Катерини ІІ було призначено князя
М. В’яземського на посаду генерал-прокурора. Перед вступом до виконання
своїх обов’язків новий генерал-прокурор отримав від імператриці секретну
настанову, в якій були викладені погляди Катерини ІІ на реформований нею
Сенат і на значення генерал-прокурорської посади.
З поділом Сенату на департаменти Катерина ІІ вступала у відносини з ним
майже виключно через генерал-прокурора. Таким чином відтепер
генерал-прокурор набув особливого значення у справах вищого управління.
Відновлює свою діяльність за часів правління Катерини ІІ і низова ланка
прокуратури.
Так, маніфестом від 15 грудня 1763 р. були засновані посади прокурорів у
провінційних канцеляріях, та в новоутворених департаментах колегії (лише
в трьох).
В грудні 1765 р. вийшов сенатський указ який визначав права і обов’язки
чиновників і суддів, в якому особливу увагу було звернено на обов’язки
прокурорів.
В червні 1767 р. прокурорський нагляд поширився на всі департаменти
колегії, але так як прокурори у всіх департаментах водночас не могли
бути присутніми, то по справах контролю помічниками у них були
департаментські секретарі, які складали короткі записи про те, які
справи слухалися і які по них винесені вироки. Ці записи вони передавали
прокурорам, причому останні могли вимагати звіту від секретарів, через
що колегії та інші канцелярії поступили безпосередньо в підпорядкування
прокурорам.
В Україні органи прокуратури Російської імперії розпочали свою
діяльність у 80-х рр. XVIII ст. коли було скасовано полково-сотенний
адміністративно-територіальний устрій та введено губернський поділ
відповідно до російського “Уложення про губернії 1775 р.”
Глава XXVII “Уложення про губернії” (надалі „Уложення”) визначала
завдання, права та обов’язки прокурорських працівників.
Згідно “Уложення” в Україні були введені посади губернського прокурора,
губернських стряпчих, прокурорів при верхніх земських судах, губернських
магістратах і верхній розправі. В повіті органом нагляду стає повітовий
стряпчий.
Губернські прокурори і губернські стряпчі наглядали за збереженням
встановленого порядку. Вони зберігали цілісність влади, викорінювали
хабарництво, а також наглядали за тим, „щоб з людей незаконних податків
і зборів ніхто не збирав” [6, с. 79].
Серед основних завдань губернського прокурора можна виділити нагляд за
застосуванням в губернії нових законів і указів.
Після видання закону чи указу вони поступали в губернію де записувалися
в спеціальну книгу законів і указів. Перед записом в книгу губернське
правління і палати заслуховували губернського прокурора, який і
представляв нововиданий закон чи указ. В своїй доповіді губернський
прокурор роз’яснював суть та зміни нововиданих законів чи указів, а
також роз’яснював з якими законами та указами він схожий.
При виявленні порушень законів губернський прокурор зобов’язаний був
повідомити губернське правління і генерал-прокурора, а також вжити
заходів щоб усунути це порушення.
“Уложення” встановлювало 10 видів порушень про які губернський прокурор
зобов’язаний був доповісти генерал-губернатору:
про неналежне виконання в судових установах законів, указів;
Iпро непослух державних службовців;
про халатність посадових осіб при виконанні службових обов’язків;
про несвоєчасне виконання завдань;
про тяганину при виконанні завдань;
про порушення правил благочинних, при виявлені проступків чи злочинів;
про виявлені факти незаконної торгівельної діяльності;
про порушення громадського порядку;
про порушення присяги;
про казенні збитки.
Крім того, губернський прокурор наглядав, щоб одні органи влади не
присвоювали повноважень інших органів; розв’язував такі спори, даючи
свій висновок. Якщо в суді слухалася справа де були приватні і державні
інтереси, або приватні, але стосувалися казенного інтересу, то про такий
факт повідомлялося губернського прокурора, і він давав свій висновок.
При губернському прокурорі знаходилися два стряпчих: губернський
стряпчий кримінальних справ та губернський стряпчий казенних справ.
Губернському прокурору були підзвітні нижчестоящі прокурори і стряпчі,
які інформували його про свою діяльність доповідними записками.
При виявленні порушень чи зловживань посадових осіб губернський прокурор
доповідав не тільки генерал-губернатору, але і генерал-прокурору.
Важливим завданням губернського прокурора був нагляд за особами, які
знаходилися під вартою. Не рідше ніж раз на тиждень в п’ятницю після
обіду він зобов’язаний був перевіряти умови утримання заарештованих під
вартою.
Компетенція губернського стряпчого казенних справ і губернського
стряпчого кримінальних справ визначалась § 406 “Уложення”.
В п. 1 § 406 вказувалося, що губернський стряпчий казенних справ і
губернський стряпчий кримінальних справ є помічниками губернського
прокурора.
У випадку протиріччя між думками по спірних питаннях стряпчі повинні
радитись з прокурором, щоб виробити спільну думку. Якщо такої думки не
було досягнуто, то перевагу мала думка прокурора.
Серед обов’язків губернських стряпчих можна виділити наступні:
розгляд заяв і скарг, які стосувалися державної казни;
підтримання позовних вимог в суді по справах казни, а також по
кримінальних справах по яких обвинувачувалися посадові особи;
підтримання позовних вимог в суді по кримінальних справах де відсутній
позивач. Перед тим як підтримувати такі позовні вимоги губернський
стряпчий зобов’язаний надати губернському правлінню свої докази та
отримати дозвіл;
Крім цього, губернські стряпчі могли в межах своїх повноважень
витребовувати і отримувати від посадових осіб дані які стосувалися
казенного інтересу, або збитків в спорах про землю, про заборонені
податки, хабарі, справи про неповнолітніх, які знаходилися без опіки.
Коли губернський стряпчий в суді був позивачем то він мав право:
вимагати негайного виклику в суд відповідача;
помістити відповідача під варту, у випадку вчинення ним злочину;
пропонувати судовому слідчому по казенній справі проводити додаткові
слідчі дії;
переносити розгляд вирішеної справи із нижчих судів у вищі;
стежити за належним відношенням позивача і відповідача до суду.
По цивільних справах губернський стряпчий міг приймати участь в суді і
без згоди прокурора, однак він мав вислухати його висновок. В
кримінальних справах губернський прокурор письмово давав свій висновок
яким і повинен був керуватися стряпчий.
Губернському стряпчому заборонялося по справах казни давати будь-які
поради, бути повіреним в справах інших осіб і т.д.
Якщо губернський стряпчий кримінальних справ в проваджені якого
знаходилася справа вбачав вину відповідача, то він зобов’язаний був
надати суду свій висновок з цього приводу. Якщо суд виправдовував
відповідача, то стряпчий зобов’язаний представити відповідачу всі
матеріали на підставі яких він притягував його до відповідальності.
Губернські стряпчі та губернський прокурор під час постановки рішення по
цивільній чи вироку по кримінальній справі не мали права знаходитися в
приміщенні суду.
При здійсненні своїх повноважень губернські стряпчі могли заміняти один
одного. За незаконно пред’явлені позови вони зобов’язані були сплатити
всі збитки відповідачу, а також могли бути звільнені з посади, якщо було
доведено, що позов був пред’явлений завідомо необґрунтовано.
Повноваження та обов’язки прокурорів і стряпчих при Верхньому земському
суді, губернському магістраті і верхній розправі визначали ст.ст. 407,
408 “Уложення про губернії”.
Ст. 407 говорить про те: “що для здійснення правосуддя і для збереження
установленого порядку в судових місцях для захисту невинних у верхньому
земському суді, губернському магістраті, і у верхній розправі
запроваджуються посади прокурорів та стряпчих казенних і кримінальних
справ” [7, с. 82].
Якщо у вищезгаданих судах прокурори виявляли порушення законів чи
указів, то вони зобов’язані були повідомити про це керівника судової
установи, і доповісти губернському прокурору, щоб усунути виявлене
порушення. Взагалі, якщо порівнювати права та обов’язки прокурорів і
стряпчих при вищому земськім суді, губернському магістраті і вищій
розправі то вони аналогічні правам та обов’язкам губернського прокурора
та стряпчих, з однією відмінністю, що про всі події які відбуваються у
ввірених їм установах вони доповідали губернському прокурору, і діяли
централізовано під його керівництвом.
Як було згадано вище, функцію нагляду за законністю в повітах здійснював
повітовий стряпчий.
В межах своїх повноважень він наглядав за збереженням законності в
повіті. У випадку виявлення фактів порушення законів не дивлячись на
особи, він повинен був повідомити про це губернського прокурора, і за
його згодою подати позов в суд.
Виявивши порушення законів в судах чи в інших закладах та установах
стряпчий записував їх, і робив відповідне нагадування про усунення
порушень. При невиконанні вимог він притягував до відповідальності винну
особу у відповідності до закону: виносив догану, накладав пеню, або
подавав позов до суду.
Повітовий стряпчий в окрузі наглядав, щоб суди вчасно розпочинали судове
засідання, він вів реєстр вирішених справ, здійснював нагляд за
виконанням рішень, і був відповідальним перед намісницьким правлінням.
При виявленні порушень законів чи указів в повіті, чи їх невиконання
стряпчий зобов’язаний був доповісти губернському прокурору. Розгляд заяв
і скарг проводився за дорученням губернського прокурора, або з його
згоди. Одним із завдань повітового стряпчого був нагляд за особами які
були визнані судом як “зганьблені”, позбавлені честі, або до яких
застосовувалися торгівельні покарання. Такі люди не повинні були
знаходитися в багатолюдних місцях. Якщо стряпчий виявляв таких осіб, то
він мав право виводити їх з цих місць, і віддавати під варту на три дні.
Крім того, повітовий стряпчий наглядав за збереженням порядку в судових
засіданнях, за дотриманням від учасників поваги до суду. У випадку
виявлення таких фактів, він приносив скаргу, у відповідні місця.
При здійсненні своїх повноважень повітовий стряпчий наглядав, щоб при
накладенні пені вона дійсно була стягнута, оскільки йому від стягнутої
суми належала 1/3 частина. Він також мав право відвідувати судові місця
свого повіту і міста в будь-який час, однак, під час постановляння
вироку чи рішення він зобов’язаний був покинути приміщення зали суду.
“Уложення про губернії” встановлювало сувору відповідальність стряпчих
за неналежне виконання своїх обов’язків. Так, якщо повітовий стряпчий
знав про порушення і не доповів про це губернському прокурору і такий
факт був виявлений, то до нього могли застосовуватися такі покарання як
звільнення з посади, позбавлення чину або позбавлення честі.
За наслідками проведеного дослідження, на основі вивчення, аналізу
історіографії формування та розвитку контрольно-наглядових органів
Російської імперії на території України у XVIII ст. можна сформулювати
деякі висновки та науково практичні рекомендації.
Органи прокуратури Російської імперії в Україні розпочали свою
діяльність в другій половині XVIII ст. після скасування
полково-сотенного адміністративно-територіального устрою та введення
губернського поділу України.
Губернські прокурори та їх помічники, прокурори при вищих земських
судах, губернських магістратах, і вищій розправі, а також повітові
стряпчі здійснювали контрольно-репресивні функції спрямовані на
збереження самодержавної влади Російської імперії на українських землях.
Діяльність прокуратури, як і інших контрольно-наглядових органів в цей
період української державності не відзначалася відкритістю прозорістю та
гласністю практичних дій.
З утвердженням відновленої України приорітетним напрямком формування і
розвитку органів прокуратури має бути відкритість, підконтрольність
громадянському суспільству, гласність та законність практичних дій.
Література
Полное Собрание Законов Российской Империи. – Собр 1. Т. 5. – № 1760.
Грибовский В.М. Высший суд и надзор в России в первую половину
царствования Екатерины ІІ. С. Петербург. – 1907.
Полное Собране Законов Российской Империи. – Собр. 3. Т. 2. – № 4170.
Грибовский В.М. Высший суд и надзор в России в первую половину
царствования Екатерины ІІ. С. Петербург. – 1907.
Филлипов М.А. Взгляд на русское судоустройство и судопроизводство. –
СПб., 1859.
Козирев В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою південної
України (друга половина 18 перша половина 19 століття). – Запоріжжя,
2000.
Козирев В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою південної
України (друга половина 18 перша половина 19 століття). – Запоріжжя,
2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
