Реферат на тему:
Зміни до конституції України 1996 року: поступ чи криза
конституціоналізму
Сьогодні в Україні важко найти політико-правову проблематику, якій би
приділялось скільки багато уваги, як питанням реформування системи
органів публічної влади. Останні п’ять-шість років тема т.з.
«конституційної реформи», а разом з нею і питання внесення певних змін
до чинного Основного Закону стали предметом жвавого обговорення не
тільки в «коридорах влади» (зокрема в парламенті, чи апараті глави
держави), а й серед політиків, діячів культури, широких верств
населення. Ця проблематика, в тій чи іншій мірі, найшла своє висвітлення
і в низці робіт сучасних українських вчених-правознавців, зокрема
Ю.П. Битяка, Ю.М.Грошевого, Л.Т. Кривенко, М.П. Орзіха, В.Ф. Погорілка,
Ю.М. Тодики, М.В. Цвіка, В.М. Шаповала [1, с. 303-323; 2; 3;
4, с. 490-601; 5, с. 22-73, 160-232]. При цьому, окремо варто зазначити,
що безпосередньо самі питання зміни конституції держави взагалі як
такої, незалежно від часових чи просторових рамок поставленої проблеми,
– зажди були в епіцентрі науки державного (конституційного) права. Про
це свідчить, з одного боку чимала наукова спадщина в цій сфері
зарубіжних та вітчизняних вчених, які фактично стояли біля витоків
сучасного європейського конституціоналізму (Жан Есмен, Георг Єллінек,
Станіслав Дністрянський, Леон Дюгі, Ганс Кельзен, Ніколай Коркунов,
Моріс Оріу, Микола Палієнко), з іншого ж – ціла низка робіт сучасних
зарубіжних конституціоналістів, як то Мірослава Граната, Жан-Поля Жакке,
Веслава Кшидло, Андрєя Медушевского, Талії Хабрієвої, Андраша Шайо та
інших [6; 7, с. 107-120; 8, с. 33-39, 454-463; 9, с. 95-104; 10;
11, с. 45-56]. При цьому, вчених завжди хвилювало питання логіки самого
конституційного процесу. Вони старалися дати відповідь на запитання: «Чи
дійcно конституціоналізм розвивається у відповідності із жорсткими
законами, чи фактично залишається у світі хаосу та непередбачуваності,
випадкової зміни під впливом суперечливих тенденцій [10, c. 7]?» Адже,
якщо прийняття суспільством раціональної моделі конституціоналізму є
позитивним фактором в його розвитку, то чим можна пояснити повернення в
окремих випадках назад (аж до тоталітарних форм правління). Як поєднати,
з одного боку потребу максимального забезпечення стабільності
(незмінності) основного закону держави, а з іншого – його логічний
розвиток в світлі суспільного поступу? Коли ж з рештою дійсно настає
«момент перегляду конституції» і що може бути «його предметом»
[8, c. 111-113]? Все це разом, а також розуміння реальності тих загроз
для національної державності українського народу, які потенційно можуть
ховатися у передчасних (не до кінця непродуманих, не достатньо
обгрунтованих і т. д.) змінах Конституції України 1996 року, надають
задекларованій вище проблемі надзвичайно актуального значення.
Прийнята 28 червня 1996 року Конституція Україну проголосила нашу
державу суверенною, демократичною, соціальною та правовою (ст. 1), а
людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку
визнала найвищою соціальною цінністю в Україні (ч. 1, ст. 2). При цьому,
носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі було названо
український народ, який здійснює владу безпосередньо та через органи
державної влади і органи місцевого самоврядування (ч. 1, ст. 5), визнано
дію в Україні принципу верховенства права, а найвищу юридичну силу
надано безпосередньо самій Конституції України (ст. 8). Окремо
зазначалось, що в Україні визнається і гарантується місцеве
самоврядування (ст. 7), а державна влада здійснюється на засадах її
поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1, ст. 6) [12]. Саму ж
систему організації державної влади за Конституцією 1996 року, звичайно
з певною мірою умовності, було названо близькою до т.з. змішаної моделі
президентсько-парламентської республіки (принаймні, так неодноразово
стверджувалось в Україні як на офіційному [13], так і на науковому
рівнях [1, с. 303].
Загалом Конституція України 1996 року на момент свого прийняття отримала
явно позитивну оцінку як в українському суспільстві, так і на
міжнародно-правовому рівні [14]. При цьому цілком зрозумілим було те, що
прийнята Конституція України як і будь-який інший документ подібного
роду, не могла бути бездоганною. З самого початку вона містила в собі
явні та приховані суперечності, не узгоджуваності, певні пробіли і т.д.
І це не дивно, особливо з огляду на політичну ситуацію, в якій зрештою і
відбувалось її прийняття. Адже, не секрет, що на етапі кінцевого
затвердження парламентом тексту Конституції України (в ніч з 27 на 28
червня 1996 р.), окремі його частини були предметом «торгу» між різними
політичними силами. В цьому плані чинний Основний Закон України чи не
найбільше відповідає одній з уставлених в теорії конституціоналізму тез
про те, що конституція держави дуже часто стає відображенням політичних
домовленостей на час її прийняття (свого роду віддзеркаленням
«політичного компромісу» в середині країни) .
В той же самий час, усі суб’єкти політичного життя в країні прекрасно
розуміли, що для належної реалізації прийнятої Конституції України
необхідно було виконати цілу низку відповідних заходів. А саме.
По-перше, реалізувати «Перехідні положення» Конституції (розділ ХV);
по-друге, негайно привести національне законодавство у відповідність до
Конституції України; по-третє, підготувати і прийняти цілу групу нових
законів. В останньому випадку йшлося як про закони, прийняття яких
безпосередньо було передбачено у тексті самої Конституції (про державні
символи, про міста Київ та Севастополь), так і про ті, без яких фактично
було неможлива належна реалізація цілої низки конституційних положень з
огляду, насамперед, на необхідність виконання засадничого положення
ст. 1 Конституції України (утвердження України як демократичної,
правової та соціальної держави). В цій групі законів першочергове місце
відводилось законам «Про Кабінет Міністрів України», «Про органи
виконавчої влади», «Про Президента України», «Про регламент Верховної
Ради України», «Про територіальний устрій» тощо. Крім того, важливим
фактором у становленні нової конституційно-правової системи України,
мала стати перевірка (випробування) Конституції України часом. Необхідно
було дати можливість останній «запрацювати» хоча б два повних цикли,
передбачених конституційними строками (каденціями) для центральних
суб’єктів ново створеної конституційно-правової системи держави. На наш
погляд, останнє мало б тривати не менше десяти років, оскільки саме цим
терміном було б охоплено дві повних каденції глави держави, дві каденції
парламенту, одна Конституційного Суду України і т.д.
Однак, вище згадані закони, так і не були прийняті. Так само, як і
залишилися незмінними ряд прийнятих до червня 1996 року законів, окремі
положення яких явно не відповідали приписам Конституції України (закони
про всеукраїнський та місцеві референдуми, про свободу совісті та
релігійні організації, про мови тощо). В той же самий час, замість
дотримання «букви і духу» нової Конституції, організації роботи по
підготовці та прийняттю необхідних законів, приведенню у відповідність
чинного законодавства Основному Закону, в державі дуже скоро заговорили
про потребу внесення змін та доповнень до Основного Закону. Першою
серйозною спробою внести зміни до чинного Основного Закону, яка була
зроблена вже на третьому році існування Конституції України 1996 року,
стала поява Указу Президента України «Про проголошення всеукраїнського
референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 року. Цим
документом передбачалось винесення на всенародне голосування цілої низки
пропозицій щодо змін до Конституції України за якими: 1) висловлена на
всеукраїнському референдумі недовіра Верховній Раді України, ставала
підставою достроково розпуску парламенту; 2) підставами дострокового
розпуску парламенту додатково до існуючих вже в конституції ставали:
а) неможливість Верховної Ради України протягом одного місяця сформувати
постійно діючу парламентську більшість; б) не затвердження протягом
трьох місяців підготовленого Урядом Державного бюджету;
3) ліквідовувалась недоторканості народних депутатів України;
4) зменшувався конституційний склад Верховної Ради України з 450 до 300
народних депутатів; 5) переходилось до формування двопалатного
парламенту; 6) прийняття Конституції України мало б проводитись
всеукраїнським референдумом [15].
Однак, такі дії тодішнього Президента України Л. Кучми викликали в
українському політикумі далеко неоднозначну реакцію і як наслідок, до
Конституційного Суду України було подано конституційне подання 103 та
108 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України
(конституційності) вищеназваного цього Указу Президента України. 27
березня 2000 року Конституційний Суд України визнав такими що не
відповідають Конституції України (т. б. є не конституційними) два із
шести винесених на референдум питань, а саме – питання про те, що
висловлена на всеукраїнському референдумі недовіра Верховній Раді
України є підставою для дострокового розпуску парламенту та питання про
можливість прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі
[16]. Відповідно, чотири інші питання стали предметом всеукраїнського
референдуму, який відбувся 16 квітня 2000 року і на якому всі поставлені
питання отримали явну підтримку у громадян України. Однак, проведення
квітневого 2000 року всеукраїнського референдуму не відповідало
встановленій конституційній процедурі внесення змін до Основного Закону
держави (Розділ ХІІІ Конституції України). Саме через це, його
результати з самого початку були приречені мати виключно
інформаційно-дорадчий характер і відповідно, не могли бути реалізованими
в практиці.
Питання про внесення змін до Конституції України в черговий раз серйозно
загострилось на початку 2003 року. Вже тоді, враховуючи результати
парламентських виборів 2002 року, стало очевидною можливість перемоги на
наступних президентських виборах кандидата від опозиції. За таких умов,
внесені зміни до Конституції певного (тенденційного) спрямування з
одного боку могли суттєво послабити владні повноваження новообраного (в
той же самий час – небажаного для представників правлячого режиму)
Президента України, з іншого боку – допомогти останнім (особливо його
олігархічній складовій) хоча б частково зберегти свій вплив на політичне
життя країни через інститути парламентської республіки. Саме за таких
умов появляється проект Закону „Про внесення змін до Конституції
України”, винесений в березні 2003 року Указом Президента України
Л. Кучми на всенародне обговорення [17]. Згодом появляються інші подібні
проекти, по них приймаються відповідні Рішення Конституційного Суду
України[18; 19; 20; 21], робляться спроби проведення їх через парламент
і т. д. Все це приводить до не бувалого політичного напруження в
українському суспільстві, яке фактично стає „заручником” безперервного
процесу внесення змін до конституції, а сам цей процес дуже скоро
перетворюється на дієвий чинник механізму політичного тиску. Як наслідок
всього цього, 8 грудня 2004 року в пік політичного протистояння між
правлячим режимом та опозицією (період між «другим» та «третім» турами
голосування на виборах Президента України) Верховна Рада України в
режимі не передбаченого жодними нормативними документами т. з.
„пакетного голосування” приймає Закон України „Про внесення змін до
Конституції України” [22]. Ці зміни набули чинності з 1 січня 2006 року
.
Конституційним змінам було піддано цілу низку положень розділів ІV
(„Верховна Рада України”), V („Президент України”), VІ („Кабінет
Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”) та частково VІІ
(„Прокуратура”) і ІХ („Місцеве самоврядування”) Основного Закону
держави. З формально-юридичного погляду, внесені зміни можна розділити
на декілька блоків. По-перше, це зміна порядку формування Уряду та
суттєве збільшення обсягу його повноважень. По-друге, це зміна в
організації діяльності парламенту, уточнення статусу парламентаріїв та
законотворчої процедури. По-третє, це зміни в статусі прокуратури та
органів місцевого самоврядування. Однак насправді йшлося про спробу
кардинального перерозподілу владних повноважень у трикутнику „парламент
– президент – уряд”. Так, якщо за положеннями Основного Закону держави
взірця 1996 року Президент України призначав Прем’єр-міністра за згодою
парламенту, а інших членів Уряду – за поданням останнього, то з
набранням законної сили внесених змін до Конституції України,
повноваження та можливості глави держави в процесі формування Уряду
кардинально зменшуються. Прем’єр-міністра України призначатиме парламент
за поданням Президента України. При цьому кандидатура Прем’єр-міністра
України вноситься Президентом України за пропозицією коаліції
депутатських фракцій у парламенті. Міністра оборони та Міністра
закордонних справ призначатиме парламент за поданням Президента України.
В той же самий час, інших членів Уряду парламент призначатиме за
поданням уже безпосередньо керівника Уряду (т. б. – без будь-якої участі
глави держави). На відміну від попередніх положень Конституції України,
за якими Уряд був відповідальним перед Президентом України і підзвітним
парламенту, Кабінет Міністрів України надалі буде відповідальним перед
Президентом України і парламентом, однак при цьому підконтрольним і
підзвітним тільки парламенту. Уряд складатиме свої повноваження перед
новообраною Верховною Радою України, а Президент України зможе надалі
тільки зупиняти дію актів Уряду з мотивів невідповідності Конституції з
одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх
конституційності.
Все це є тісно переплетеним із запровадженням нового порядку формування
самого парламенту. На зміну змішаній можаритарно-пропорційній системі,
за якою половина складу парламенту обиралася по можаритарних
одномандатних виборчих округах а інша за списками політичних партій, – з
2006 року вводиться виключно пропорційна система виборів. Народні
депутати України будуть обиратися на основі загального, рівного і
прямого виборчого права шляхом таємного голосування на засадах
пропорційної системи з обранням в багатомандатному загальнодержавному
виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від
політичних партій (виборчих блоків політичних партій) [23]. Як наслідок,
законодавцем вводиться також і нова (додаткова) підстава дострокового
припинення повноважень парламентаріїв – не входження народного депутата
України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних
партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії, або
виходу народного депутата із складу такої фракції. Крім того, внесені до
Конституції зміни вимагають у категоричній формі створення у місячний
строк в парламенті „/…/ на основі узгодження політичних позицій /…./
коаліції депутатських фракцій, до складу якої повинні увійти більшість
народних депутатів України від конституційного складу” парламенту [22].
Не виконання останнього від тепер вважається однією з підстав
дострокового припинення повноважень парламенту.
????м поверненням їх на повторний розгляд до парламенту. Крім того, з
тексту Основного Закону вилучено положення про те, що порядок роботи
Верховної Ради України окрім Конституції України, встановлюється також і
законом про регламент Верховної Ради України, що фактично означає
зведення рівня «Регламенту Верховної Ради України» до рівня підзаконних
нормативно-правових актів.
Змінам було піддано і низку встановлених раніше часових рамок окремих
конституційних каденцій (строків повноважень). Зокрема, повноваження
парламенту збільшено з чотирьох до п’яти років. Теж саме стосується і
строку обрання депутатів місцевих рад, які починаючи з 2006 року
обиратимуться терміном на 5 років. Крім того, внесеними змінами до
конституції зроблено спробу повернути органам прокуратури втрачене
раніше право т. з. «загального нагляду», закладено підґрунтя
реорганізації статусу органів виконавчої влади на місцях, системи
місцевого самоврядування і т. д. Загалом, у грудні 2004 року фактичних
змін зазнала майже одна шоста всього тексту чинної Конституції України,
що в кінцевому варіанті привело до значного розбалансування системи
організації публічної влади в Україні та поклало початок переходу (на
думку ініціаторів конституційних змін), від
«президентсько-парламентської» до «парламентсько-президентської» форми
правління. Зрозуміло, що такі серйозні зміни в конституційно-правовій
системі держави, які були проведені, з одного боку без належного
наукового аналізу та широкого обговорення у суспільстві, а з іншого – в
абсолютно не передбачений законом спосіб (через т. з. «пакетне
голосування»), не можуть сьогодні не викликати аргументованого
занепокоєння.
Однією з перших в цьому плані, виступає ситуація пов’язана із переходом
до пропорційної системи виборів, оскільки в реаліях сьогоднішньої
України це може, як на наш погляд, привести до явного обмеження прав і
свобод людини з огляду на її політичні переконання чи відсутність таких
взагалі. Так, положеннями чинного Основного Закону держави чітко
передбачено, що громадяни України «/…/ мають рівні конституційні права і
свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень
за ознаками раси, кольору шкіри, політичних (підкреслення моє – П.С.),
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими
ознаками» (ч. 1, ст. 24) і відповідно вони «/…/ мають право вільно
обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування» (ч. 1, ст. 38) [12]. В той же самий час, згідно з
частиною першою статті 10 Закону України «Про внесення змін до Закону
України «Про вибори народних депутатів України» «/…/ право висування
кандидатів у депутати належить громадянам України, які мають право
голосу. Це право реалізується ними через партії (блоки) у порядку,
встановленому цим Законом» [23]. Отже, якщо громадянин не є членом
партії, то його шанси взяти участь у процесі висування, а тим більше
бути безпосередньо висунутим кандидатом у народні депутати України, є
явно меншими, ніж у іншого громадянина – члена політичної партії. Іншими
словами, «на лице» явне порушення конституційного принципу рівності в
частині «пасивного виборчого права» (права бути обраним). З іншого ж
боку, перехід на пропорційну систему виборів у варіанті т. з. «закритих
виборчих списків», несе в собі частково також і приховані небезпеки
пов’язані із реалізацією уже другої складової частини суб’єктивного
виборчого права громадян – права обирати (т. б. активного виборчого
права). Оскільки «право обирати» з засади речі передбачає саму
можливість вибору, то у випадках запропонованих політичними партіями та
блоками своїх «Списків», український виборець може або погодитись із
всім переліком осіб повністю, або не підтримати цей список взагалі.
Ситуація виглядала б значно краще, коли б в нашій державі було
запроваджено вибори з преференціями (т. б. можливістю виборцям самим
визначати місце кандидата у виборчому списку). В той же самий час, як би
в Україні паралельно з переходом на пропорційну систему парламентських
виборів (що в цілому є позитивним явищем в процесі розвитку сучасних
демократичних держав), було запроваджено двопалатну структуру
парламенту, – фактор ризику щодо можливих обмежень виборчого права
рядового громадянина через їхнє не членство в політичній паріях можна
було б звести до мінімуму. Адже, при двох палатній структурі парламенту
традиційно «нижня» палат могла б обиратись за пропорційною системою, а
«верхня» – за можаритарною.
Перехід на пропорційну систему виборів тягне за собою цілу низку змін в
організації діяльності самого парламенту. Законодавцем вводиться нова
(додаткова) підстава дострокового припинення повноважень парламентаріїв
– не входження народного депутата України, обраного від політичної
партії до складу депутатської фракції цієї політичної партії, або виходу
народного депутата із складу такої фракції. За таких умов, народний
депутат як політична одиниця певним чином втрачає зміст свого існування,
оскільки межі його «політичної свободи» будуть суттєво обмежені (якщо –
не подавлені) позицією фракції. Народному депутату України прийдеться
говорити та голосувати так як «скаже» фракція і поза фракцією його
повноцінне парламентське існування робиться фактично не доцільним. Тому,
відоме сьогодні в Україні висловлювання про можливість перетворення в
результаті таких змін парламенту у „приватний клуб” декількох власників
депутатських фракцій [24], стає більш ніж реальним.
Певні застереження викликають також і положення щодо зміни строків
повноважень парламенту та повноважень місцевих рад. Починаючи з 2006
року на однаковий термін (5 років) будуть обиратися глава держави,
депутати парламенту та депутати місцевих (до сільської включно) рад. Не
співпадіння термінів повноважень, наприклад того ж парламенту та глави
держави, з певною мірою умовності, теоретично можна було вважати однією
з „механічних” перешкод (гарантією) не допущення ситуації безвладдя в
державі (наступають парламентські вибори – є глава держави, обирається
президент – повноцінно функціонує парламент). Якщо в цих органів
державної влади різні терміни каденцій, ймовірність співпадіння
одночасних виборів є не значною. Тепер можливість такої ймовірності в
Україні явно зростає. В цьому контексті, важко також пояснити і логіку
законодавця щодо збільшення строку повноважень депутатів місцевих рад.
По-перше, тепер місцеві вибори будуть напевно «прив’язані» до
парламентських, де інтерес до останніх явно домінуватиме. По-друге,
збільшення строку каденції для місцевих депутатів явно не сприятиме
процесу наближення останніх до своїх виборців.
Багато запитань виникають у зв’язку із запровадженням в
конституційно-правовий обіг такої категорії як «коаліція депутатських
фракцій». До складу останньої за задумом авторів конституційних змін
повинна увійти більшість народних депутатів України від конституційного
складу. І саме це утворення фактично визначатиме кандидатуру на посаду
Прем’єр-міністра України. Однак, конституційними змінами не визначено,
наприклад, що вважається моментом створення «коаліції депутатських
фракцій». Не має відповіді і на запитання: «А що буде з урядом взагалі,
його головою чи окремими міністрами зокрема, якщо зразу ж після
сформування Кабінету Міністрів України ця «коаліція депутатських
фракцій» перестане існувати як така?». Як бути в ситуації, коли
Президент України відмовиться з якихось причин (наприклад
морально-етичного плану) внести на розгляд парламенту запропоновану
«коаліцією депутатських фракцій» кандидатуру Прем’єр-міністра? І таких
запитань саме до цієї частини Закону про внесення змін до Конституції
України можна поставити більш ніж достатньо.
Комплексний аналіз грудневих 2004 року змін до Конституції України дає
можливість говорити також і про те, що з першого січня 2006 року
змінюється внутрішній характер нашої держави як „республіки”. З
президентсько-парламентської республіки, шляхом не передбаченого
законодавством т. з. «пакетного» голосування в парламенті, Україна
перетворюється в одну із модифікованих форм парламентської республіки.
Іншими словами, фактично відбувається те, що в конституційному праві
прийнято називати зміною „засад конституційного ладу». Однак в цьому
випадку не можна не згадати частину третю статті 5 Конституції України,
яка прямо говорить: «Право визначати і змінювати конституційний лад в
Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою,
її органами або посадовими особами» [12]. Очевидно, що ні грудні 2004
року, ні перед тим ніхто в українського народу не запитував чи хоче він
змінювати конституційний лад в державі.
Внесені зміни до Конституції України суттєво зміцнюють позиції
прокуратури. Йдеться фактично про повернення прокуратурі права т. з.
загального нагляду, яке було свого роду „родзинкою” радянської
прокуратури. Аргументованість, з рештою елементарна доцільність, саме
такої зміни Основного Закону досить важко пояснюється, насамперед якщо
виходити з позицій проголошених раніше курсів на проведення судової та
адміністративної реформ.
Не принижуючи жодним чином ряду позитивних моментів Закону про внесення
змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року (зокрема в частині
удосконалення законотворчої процедури), як на наш погляд, серйозне
занепокоєння сьогодні має викликати та реальна загроза базовим цінностям
парламентаризму загалом, конституційним принципам розподілу влади та
верховенства права зокрема, – яка потенційно, як на наш погляд,
ховається у багатьох положеннях вище згаданого Закону. Маємо сьогодні
приклад явної кризи, а не поступу сучасного українського
конституціоналізму. Тому, якщо сьогодні не зупинити запущений у грудні
2004 року «маховик» т. з. конституційної реформи, оновлена таким чином
чинна Конституція України, як резонно для таких випадків підмітив ще на
початку 20-тих років минулого століття відомий українським правознавець
Сергій Павлович Шелухін, може просто перетворитись в «/…/ державний
делітанський експеримент для насильства над життям, волею і бажанням
народу» [12].
З огляду на вище викладене, висловлена Президентом України В. Ющенком
пропозиція створити найближчим часом з представників політичних сил,
громадськості, неурядових організацій, органів місцевого самоврядування,
науковців, експертів Конституційну комісію яка б виробила проект нової
редакції Конституції України, винести підготовлений проект нової
редакції Конституції на всеукраїнський референдум, а також розробити та
прийняти низку необхідних законодавчих актів (закони про Кабінет
Міністрів України, Президента України, Регламент Верховної Ради України
та інші) [26], – видається логічною та правильною, насамперед з позицій
легітимності проведення політичних реформ в Україні. Крім того, саме в
такий спосіб, як на наш погляд, можна якомого швидше подолати існуючу в
державі конституційну кризу.
Література
Конституційно-правові засади становлення української державності /
В.Я Тацій, Ю.М. Тодика, О.Г. Данилян та ін.; За ред. акад. НАН України
В.Я. Тація, акад. АПрН України Ю.М. Тодики. – Х.: Право, 2003. – 328 с.
Кривенко Л. Конституційна модель Верховної Ради. Повернення до
майбутнього // Віче. – 2002. – № 10. – С. 17-23
Орзіх М.Ф. Конституционная реформа в Украине. – Одеса: Юридична
література, 2003. – 128 с.
Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики: Монография.
– Харьков: Факт, 2000. – 608 с.
Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм: Монографія. – К.: Юридична
фірма «Салком»; Хрінком Інтер, 2005. – 560 с.
Granat Miroslaw. S?dowa kontrola konstytucyjno?sci prawa w pa?stwach
Europy Srodkowej i Wschodniej. – Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 2003. –
235 s.
Polske prawo konstytucyjne / pod redakcj? Wieslawa Skrzydlo. – Lublin:
Verba, 2004. –464 s.
Жакке Ж.-П. Конституционное права и политические институты: Учеб.пособие
/ Пер. с франц. – М.: Юристъ, 2002. – 365 с
Хабриева Т.Я., Чиркин В.Е. Теория современной конституции. – М.: Норма,
2005. – 320 с.
Медушевский А.Н. Теория конституционных циклов. – М.: Издательский дом
ГУ ВШЭ, 2005. – 574 с.
Шайо Андраш. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма):
Пер. с венг. – М.: Юристь, 2001. – 292 с.
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 48 с.
Телевізійне звернення Президента України Леоніда Кучми з нагоди
підписання Указу про винесення на всенародне обговорення проекту Закону
України „Про внесення змін до Конституції України” // Урядовий кур’єр. –
2003. – 7 березня.
Висновок щодо проекту Конституції України Комісії «Демократія через
право» (Венеціанська комісія, Страсбург, 21 травня 1996 р.) – В кн.:
Конституція незалежної України. У 3 кн. / Під заг. ред. С. Головатого. –
Кн. ІІ, частина перша: Документи. Статті. – К.: «Право», 1997. –
С. 245-368.
Указ Президент України «Про проголошення всеукраїнського референдуму за
народною ініціативою» // Урядовий кур’єр. – 2000. – 16 січня.
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням
103 та 108 народних депутатів України щодо відповідності Конституції
України (конституційності) Указу Президента України «Про проголошення
всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» (справа про
всеукраїнський референдум за народною ініціативою). – В кн.:
Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997–2001 / Відповід.
редакт. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. –
С. 37-44.
Урядовий кур’єр. – 2003. – 7 березня.
Висновок Конституційного Суду України у справі про надання висновку щодо
відповідності проекту Закону України „Про внесення змін до Конституції
України”, направленого Головою Верховної Ради України, вимогам статей
157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 29,
59, 78 та інших Конституції України) // Вісник Конституційного Суду
України. – 2003. – № 5. – С. 21-43.
Висновок Конституційного Суду України у справі про надання висновку щодо
відповідності проекту Закону України „Про внесення змін до Конституції
України”, направленого Головою Верховної Ради України, вимогам статей
157 і 158 Конституції України ( справа про внесення змін до статей 76,
78, 81, 82 та інших Конституції України // Вісник Конституційного Суду
України. – 2003. – № 6. – С. 16-35.
Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної
Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту „Про
внесення змін до Конституції України” вимогам статей 157 і 158
Конституції України (справа про законопроект № 4105 з внесеними до нього
поправками) // Вісник Конституційного Суду України. – 2003. – № 6. –
С. 39-50.
Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної
Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту Закону
України „Про внесення змін до Конституції України” вимогам статей 157 і
158 Конституції України (справа про Законопроект № 4180 з внесеними до
нього поправками) // Вісник Конституційного Суду України. – 2004. – № 5.
– С. 5-29.
Закон України. Про внесення змін до Конституції України // Голос
України. – 2004. –8 грудня.
Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про вибори народних
депутатів України” // Урядовий кур’єр. – 2005. – 19 серпня.
Україну будує кожен з нас. Виступ Президента України Віктора Ющенка на
Майдані Незалежності 24 серпня 2005 року // Урядовий кур’єр. – 2005. –
26 серпня.
Шелухін С. В справі проектів про майбутній лад на Україні // Воля. –
Відень, 1921, – № 11-12.
Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році. Послання
Президента України до Верховної Ради України // Урядовий кур’єр. – 2006.
– 10 лютого.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
