.

Соціальна спрямованість трудового права України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
223 2209
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціальна спрямованість трудового права України

Проблема формування соціального права в Україні є новою і практично не
дослідженою. У наукових працях Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої,
П.М. Рабіновича, О. Банчука, О. Панасюка, О.І. Процевського,
О.В. Бермічевої, І.В. Яковюка, П.Д. Пилипенка, В.В. Жернакова,
О.В. Скрипнюка було зроблено спробу окреслити сферу та предмет
соціального права та сформувати його визначення. Серед російських вчених
цю тему досліджують Ю.А. Тіхоміров, М.І. Лепіхов та ін.

Розвиток соціальної сфери розпочався у зв’язку з необхідністю охорони
інтересів найманих працівників та формуванням внаслідок цього трудового
права, яке утворилося, в результаті швидкого росту промисловості, що
заснована на застосуванні найманої праці і досить активного втручання
держави в регулювання трудових відносин. Трудове право з самого початку
стало поєднувати в собі приватні та публічні інтереси. Довший час
науковці не могли визначитися із правовою природою трудового права,
наголошуючи на його подвійній спрямованості.

Механізм правового регулювання праці ґрунтується в основному на
приватноправових засадах. Трудовий, як і колективний, договір є
результатом взаємодії самостійних суб’єктів, воля яких не обмежена ні
волею контрагента, ні волею будь-якої третьої сторони. Вони є юридичною
формою, яка закріплює узгодження волевиявлень, взаємний компроміс
сторін, рівність яких презюмується.

Водночас методи правового регулювання, характерні для публічного права,
також широко використовуються при забезпеченні трудових відносин. Варто
погодитися з Є.Б. Хохловим, який вважає, що публічно-правовий аспект
трудового права проявляється не в законодавчій діяльності держави, а в
її діяльності і діяльності її агентів, що здійснюється в рамках
конкретних відносин. Можна назвати численні акти прямого й
опосередкованого впливу держави на ринок праці, діяльність держави по
нагляду за охороною праці, також юрисдикційну діяльність держави,
зазначає автор, можна передбачити, що участь органів держави в
колективних переговорах і в якості сторони у колективних угодах надає
цим угодам властивості публічно-правового акту [1, c. 64].

Публічний інтерес, на думку Н.Б. Болотіної, це визнаний державою і
забезпечений правом інтерес соціальної спільності. Публічність у
трудовому праві, вважає автор, полягає в особливій ролі держави, яка на
законодавчому рівні встановлює мінімальні загальнообов’язкові соціальні
стандарти у сфері праці; норми підвищеного соціального захисту для
окремих категорій працівників (пільги для неповнолітніх, осіб зі
зниженою працездатністю, у зв’язку з материнством); є гарантом отримання
соціальних прав людини у сфері праці, передбачених міжнародно-правовими
актами, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України; а
також у наявності й функціонуванні державних підприємств, установ,
організацій, котрі діють як роботодавці і забезпечують робочі місця; в
обов’язку держави здійснювати діяльність щодо бронювання і створення
робочих місць та фінансування програм стосовно зайнятості й професійного
навчання населення [2, c. 15].

З розвитком демократичних засад та визнанням людини найвищою соціальною
цінністю дедалі більше галузей права починають поєднувати в собі
приватні та публічні засади. Сьогодні до таких змішаних галузей можна
віднести поряд з трудовим екологічне, житлове, освітянське, медичне
право, право соціального забезпечення. Ці галузі, вважає Р.З. Лівшиць, є
типовими для соціального блоку, а економічні та соціальні засади тут
протистоять між собою як платність та безоплатність. Платні засади
економні та зручні для держави. Безоплатні – обтяжливі для неї, але
необхідні для незабезпечених та соціально незахищених верств населення
[3, c. 139].

Цілком закономірно, що у сучасний період поряд з приватним і публічним
правом з’являється нова правова спільність – соціальне право.

Поява цього, як пише Ю.А. Тіхоміров, „третього партнера” у системі права
є цілком закономірним і об’єктивним явищем. Адже „соціальне” стає
„публічним” через те, що світове співтовариство, суспільство і держава
беруть на себе зобов’язання гарантувати громадянам реалізацію стандартів
їх особистих прав на освіту, здоров’я, безпечне для життя і здоров’я
довкілля тощо, маючи на меті добровільну згоду громадян скористатися
цими гарантіями без втручання в особисту сферу [4, c. 26].

Соціальне право почало формуватися, як уже зазначалося, з кінця XIX ст.
з утворення робітничого права, а згодом і трудового права. Проте
О. Банчук вважає, що ця теорія виникла ще в кінці XІV ст. і досягла піку
свого розвитку в період з кінця XIX – початку XX ст. Він досліджує
погляди українських вчених М.М. Шпилевського та Є.В. Спекторського, які
зробили вагомий внесок у розвиток цієї теорії. М.М. Шпилевський,
наприклад, під соціальним правом розумів поліцейське право, а критерієм
розмежування публічного і приватного називав „суттєві елементи
співжиття”. Тобто для автора критеріями були не певні відносини, а
об’єкти як складові частини суспільних відносин. Такими „суттєвими
елементами співжиття” у М. Шпилевського є влада, майно, особа. Тому
державне право, у розумінні автора, є правом на владу; цивільне право –
правом на майно, а соціальне право – правом на розвиток і охорону
особистості. Ще один український науковець Є.В. Спекторський, який
займався проблематикою соціального права у 1916–1917 рр., називав
соціальним правом систему, яка увібрала в себе певні норми публічного і
приватного права, що стосуються становища окремої особи, принципам якої
має підпорядковуватися як система публічного, так і система приватного
права. Соціальне право вчений ставив на перше місце в системі права, а
публічне і приватне, на його думку, повинні підпорядковуватися
соціальному праву, його нормам і принципам [5, c. 119].

З наведеного можна зробити висновок, що концепція існування соціального
права не є безпідставною і протягом всього історичного розвитку вона
формувалася та утверджувалася в теорії права.

Для того, щоб з’ясувати, що ж таке соціальне право, необхідно
визначитись із самим терміном „соціальний”.

За тлумачним словником з української мови „соціальний” (від лат.
socialis) означає суспільний, пов’язаний з життям і відносинами
(стосунками) людей у суспільстві [6, c. 306]. Відомий теоретик
соціальної справедливості Ф.А. Хайєк вважав, що первинний зміст терміна
„соціальний” стосується або характеризує структуру та функціонування
суспільства і є аналогічним до таких словосполучень, як „національний”,
”племінний” або „організаційний” [7, c. 114]. Натомість свого часу
Л. Дюгі неоднозначність терміна „соціальний” пояснював тим, що немає
будь-якого іншого слова, яке б підкреслювало та відбивало особливості
юридичної системи, заснованої на ідеї суспільного правила, з яким
пов’язується поведінка окремого індивіда. Він наголошував, що йдеться
про правило, засноване на суспільній природі людини [8, c. 12].

Сприймаючи розуміння соціальності як комплексного поняття, яке об’єднує
в собі багато аспектів, можна погодитися з О.І. Процевським, який
зазначає, що Україна висунула як мету й ідеал соціальної держави
соціальну справедливість, право на свободу, особисту недоторканість,
рівність усіх людей у своїй гідності та правах [9, c. 85]. З метою
забезпечення цих принципів Конституція України визнала людину, її життя
і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою
соціальною цінністю (ст. 3), закріпивши на найвищому рівні головні
засади соціального права.

З розвитком громадянського суспільства соціальна функція держави, яка ще
донедавна була майже невидимою, виступає на передній план і стає
пріоритетною. В Українській державі вона пройшла довгий і непростий шлях
– від майже абсолютного заперечення її існування за радянського періоду,
до законодавчого закріплення як пріоритетного напряму діяльності держави
в ст. 1 Конституції України.

Досліджуючи соціальну функцію нашої держави, О.В. Бермічева називає її
основним напрямом діяльності держави, який слугує забезпеченню
соціального захисту, соціального забезпечення, охорони здоров’я та
нормальні умови життя для всього населення і (передусім для тих
категорій громадян, які через різні обставини та об’єктивні умови не
можуть повноцінно працювати), а також пов’язаний з виділенням необхідних
коштів на освіту, відпочинок, будівництво доріг, житла, роботу
транспорту і зв’язку тощо [10, c. 9]. Погоджуючись із таким визначенням,
варто зауважити, що ця функція заснована на соціальних правах людей,
котрі є об’єктивними, життєво необхідними правами на сучасному етапі
розвитку суспільства. І хоча вичерпного переліку цих прав немає,
хочеться зауважити, що його і не може бути, оскільки усвідомлення своїх
соціальних прав залежить від рівня розвитку громадянського суспільства,
стану його духовності, а тому перелік таких прав постійно розширюється.

h

h

h

h

h

??±?основі цих прав та для їхнього забезпечення і виокремилося соціальне
право у послідовності, поданій Н.Б. Болотіною: соціальні права людини –
соціальна держава – соціальна сфера – соціальна функція – соціальна
політика – соціальне право [12, c. 26].

Аби кінцево упевнитись щодо об’єктивності існування соціального права,
потрібно визначити його місце в системі права України. Зважаючи на
історичний процес виокремлення цього права, його зміст та сферу
правового регулювання, видається недопустимим перенесення соціального
права (за аналогією з міжнародною системою права) у національну систему
права як галузі права, так, як окремо це пропонує зробити та ж
Н.Б. Болотіна [12, c. 24-28]. За нею услід І.В. Яковюк визначає
соціальне право як систему правових норм, за допомогою яких здійснюється
правове регулювання соціального захисту, наголошуючи, що воно є
самостійною галуззю права [13, c. 13].

Соціальне право не можна звужувати до галузі права, навіть якщо у деяких
європейських країнах така галузь існує. І якщо у міжнародному праві про
нього пишуть як про своєрідну галузь права, хочеться тим не менше
зазначити, що на цьому рівні соціальне право є декларацією принципів та
гарантій забезпечення здійснення соціально-економічних прав людини. Воно
передається як своєрідна модель, „конституція” для держав. На
національному рівні для виконання цих декларацій соціальне право
розгалужується, ускладнюється і за обсягом та наповненням ніяк не може
дорівнювати міжнародному соціальному праву. В українській системі права
соціальну спрямованість мають, як вже зазначалося, такі галузі, як
трудове право, право соціального забезпечення, освітянське, медичне,
житлове, екологічне право та деякі інші. Ці самостійні галузі права
виникли об’єктивно, разом з історично-доведеною потребою повно та
детально врегулювати суспільні відносини, що становлять їх предмет. І
зараз знову звужувати їхній обсяг до рамок підгалузей та інститутів
видається поверненням у минуле. Тому метою соціального права є
об’єднання зазначених галузей права у певну правову спільність на рівні
з приватним та публічним правом, як ще одна правова сфера в системі
права України. Такої ж думки, як вже зазначалося, дотримується
Ю.А. Тіхоміров [4, c. 26]. Підтримує його і П.Д. Пилипенко, який пише,
що соціальне право це не окрема галузь у системі права, а своєрідна
правова спільність, яка об’єднує в собі низку самостійних галузей права
для яких визначальним чинником є забезпечення соціального захисту
громадян, що внаслідок об’єктивних обставин потребують допомоги держави,
як основного соціального гаранта [14, c. 99].

Центральною галуззю соціального права треба вважати трудове право. На
переконання Н.Б. Болотіної, про особливу роль трудового права свідчить і
динаміка розвитку міжнародного соціального права. Право соціального
захисту на міжнародному рівні спочатку виникло як міжнародне робітниче
право, яке згодом отримало назву “міжнародного трудового права”
[12, c. 25].

Україна, визнавши себе соціальною державою, закріпила в Основному Законі
– Конституції України перелік соціальних прав людини і громадянина:
право громадян на працю, належні, безпечні й здорові умови праці, на
заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ст. 43), на соціальний
захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або
тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з
незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках,
передбачених законом (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на
достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48), право на
охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49) тощо.

Розвиток і деталізацію ці права і гарантії отримують у трудовому праві,
яке є стрижнем соціального права, його витоком і, звичайно ж, його
складовою. З’явившись наприкінці XIX ст. з потреби згладити гострі
соціальні конфлікти між роботодавцями, які з метою отримання прибутку
намагалися надмірно експлуатувати своїх працівників, встановлюючи при
цьому низькі зарплати, та найманими працівниками, трудове право і
сьогодні не втратило свого соціального значення. Як пише І.Я. Кисельов,
у наш час суспільство ще не зовсім здатне допустити суттєвого розширення
дії принципу свободи договору в трудових відносинах. Цьому перешкоджають
і відсутність історичного досвіду, і відсутність доброякісного ринку
праці, який ще належить „цивілізувати”, і традиції в суспільній
свідомості, яка пропонує активний патронат держави в соціальній сфері
суспільства, тому на період становлення ринкового господарювання в нашій
країні трудове право має містити в собі значний блок норм імперативного
характеру, які так чи інакше обмежують свободу ринкових відносин в
галузі праці [15, c. 238].

У цьому контексті варто погодитися з пропозицією Г.І. Чанишевої, яка
вважає, що серед галузевих функцій трудового права потрібно виділити
передусім соціальну функцію, яка традиційно пов’язується з охороною
здоров’я та безпеки на виробництві. При цьому соціальна функція,
стверджує дослідниця, не замикається лише на цьому, а пов’язується з
необхідністю більш повного визнання, дотримання та захисту прав людини у
сфері праці. Йдеться про закріплення і забезпечення не лише
індивідуальних, а й колективних трудових прав відповідно до міжнародних
трудових стандартів (актами ООН, МОП, Ради Європи, Європейського союзу).
Трудове право поряд із забезпеченням охорони праці має виконувати не
менш важливу місію – бути гарантом здійснення широкого комплексу
соціально-економічних прав і свобод, якими наділено людину – учасника
процесу праці. Ці права і свободи разом з політичними, громадянськими та
іншими визнані світовим товариством основою цивілізованості будь-якої
держави [16, c. 143].

Разом із встановленням та забезпеченням здійснення прав і гарантій
працівників варто не забувати про проблему співвідношення соціальної та
виробничої функцій. Виходячи з пріоритету прав і інтересів працівника
над інтересами виробництва, не можна не враховувати інтереси
роботодавця. Як зазначає П.Д. Пилипенко, трудове право, незважаючи на
його соціальну природу, не може не захищати інтересів іншої сторони у
трудових відносинах. Інакше воно або ж вступить у колізію з іншим
законодавством, насамперед з законодавством про власність і про
підприємництво, або ті ж самі власники-роботодавці змушені будуть
ігнорувати трудове законодавство і шукати інших правових шляхів для
використання робочої сили, поза тими, що передбачені цим законодавством
[17, c. 68-78]. О. Панасюк звертає увагу на обставини, що тенденція
захисту працівників має й зворотний бік. Великі зобов’язання держави
щодо підтримки працівника є нереальним, не виконуваним та відповідно
істотним негативним чинником усіх сфер суспільного життя. Він пише про
недостатність розгляду соціальності у захисному контексті, оскільки на
другий план відходить риса солідарності у трудових відносинах. Захист
необхідно розглядати із погляду на інтереси всіх учасників трудових
відносин: „самозахист” працівника, захист інтересів роботодавця, захист
інтересів держави (як інтересу суспільства) [17, с. 120].

Отже, трудове право є соціальним за своєю суттю, оскільки в системі
права України становить центральну галузь соціального права. Останнє є
відносно самостійною правовою спільністю, яка виокремилась наприкінці
минулого століття внаслідок посилення соціальної функції держав.
Соціальне право у системі права перебуває на перетині приватного і
публічного права, забезпечуючи взаємодію усіх правових норм та
інститутів з метою задоволення приватних, публічних і соціальних
інтересів у державно-організованому суспільстві.

Література

Хохлов Е.Б. Субъективное трудовое право в системе права. //
Правоведение. – 1996. – № 2. – С. 58-69.

Чанишева Г., Болотіна Н. Окремі теоретичні проблеми сучасного трудового
права України ( до постановки питання). // Право України – 1999. – № 9.
– С. 13-19.

Лившиц Р.З. Теория права: Учеб. – 2-е изд. – М.: Издательство БЕК, 2001.
– 224 с. – С. 139.

Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учеб. – М., Из-во БЕК, 1995. – С. 126.

Банчук О. Погляди українських представників теорії соціального права на
проблему розмежування публічного і приватного права. // Право України. –
2005. – № 2. – С. 118. – 120 с.

Новий тлумачний словник української мови. У 4-х т. – Т. 4. – К., 1999. –
С. 306.

Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода. Нове викладення широких
принципів справедливості та політичної економії: В 3-х т. Т. 2.: Міраж
соціальної справедливості. – К. – С. 114.

Дюги Л. Общие преобразования гражданського права. – М., 1919. – С. 72.

Процевський О. Про предмет трудового права України // Право України. –
2001. – № 12. – С.81-86.

Бермічева О.В. Соціальна функція держави в Україні: Автореф. дис. канд.
юрид. наук. – Харків. – 2002. – С. 15.

Рабінович П., Панкевич О. Соціальне право: деякі питання загальної
теорії. // Право України. – 2003. – № 1. – С. 105-109.

Болотіна Н. Соціальне право України: окремі теоретичні проблеми
формування та розвитку // Право України. – 2000. – № 12. – С. 24-28.

Яковюк І.В. Соціальна держава: питання теорії і шляхи її становлння.
Автореф. канд. дис.– Х.: 2000. – С. 15.

Пилипенко П.Д. Право соціального забезпечення у системі соціального
права // Право України. – 2004. – № 10. – С. 97-100.

Киселев И.Я. Трудовое право России. Историко-правовое исследование.
Учеб. пособ. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА
М), 2001. – С. 384.

Чанишева Г.І. Система функцій сучасного трудового права //Вісник
Одеського інституту внутрішніх справ. Науковий журнал. Щоквартальник. –
2000. – № 2. – С. 141-145.

Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права: Монографія. – Львів,
1999. – С. 68-78.

Панасюк О. Про соціальний аспект трудових відносин //Право України –
2004. – № 4. – С. 116-120.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020