.

Діяльність прокурора по доказуванню в стадії дізнання та досудового слідства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
385 5200
Скачать документ

Реферат на тему:

Діяльність прокурора по доказуванню в стадії дізнання та досудового
слідства

В основу реалізації завдань, які стоять перед стадією дізнання та
досудового слідства покладено кримінально-процесуальне доказування. На
цій стадії проводиться розгорнуте кримінально-процесуальне доказування,
в якому найбільш повно реалізуються всі його елементи, використовуються
всі слідчі дії, застосовуються науково-технічні засоби для збирання,
закріплення, перевірки і оцінки доказів та їхніх джерел. Крім того,
деякі слідчі та інші процесуальні дії по збиранню доказів виконують лише
або переважно на цій стадії (обшук, виїмка, контроль і запис
переговорів, затримання особи в якості підозрюваного та ін.).

Попереднє розслідування загалом потрібно розглядати як складний інститут
кримінально-процесуального права, який об’єднує всі ті юридичні норми,
які регламентують процесуальні умови, форми і засоби розкриття злочину,
притягнення до кримінальної відповідальності винного у скоєнні злочину і
створення необхідних передумов для скерування справи до суду [1, с. 30].

О. Десятков вважає, що в основу роботи оперативних та слідчих органів у
цій стадії процесу має бути покладений постулат про те, що діяльність із
виявлення, розкриття та розслідування злочинів – єдина й неподільна і
цей процес неможливий без участі прокурора як координатора та гаранта
законності [2, с. 86]. З такою думкою важко не погодитись, однак, згідно
з Кримінально-процесуальним кодексом України, правом участі у
доказуванні в стадії дізнання та досудового слідства володіють не лише
державні органи й особи, які ведуть процес, але й підозрюваний,
обвинувачений, його захисник і законний представник, а також потерпілий,
цивільний позивач, цивільний відповідач і їхні представники [3].

Проте, основне навантаження по встановленню обставин, що мають значення
для справи в цілях досягнення істини, звичайно несе слідчий або особа,
яка проводить дізнання. На них покладається основний тягар збирання
доказів, і в цьому розумінні їх положення відрізняється від положення
прокурора і суду, які оперують головно вже наперед зібраними доказами.

Під органом дізнання в юридичній літературі розуміють установу або
посадову особу, на яку законом покладений обов’язок (надане право)
провадити спрямовану на забезпечення розслідування
кримінально-процесуальну та іншу діяльність в зв’язку з наявністю у неї
інформації щодо можливості скоєння злочину [4, с. 54]. Досудове слідство
визначається як основна форма досудового (попереднього) розслідування,
тобто врегульована нормами кримінально-процесуального закону діяльність
слідчого, спрямована на перевірку, здобуття, аналіз та оцінку доказів з
метою всебічного, повного і об’єктивного визначення події злочину, його
розкриття, викриття конкретних винних осіб з тією метою, щоб кожен, хто
вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності й жоден невинуватий
не був покараний [5, с. 76].

Відповідно до статті 103 КПК України, на органи дізнання покладається
вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак
злочину і осіб, що його вчинили. Варто зазначити, що перелік органів,
які визначені в статті 101 КПК України як органи дізнання, майже
збігається із переліком оперативних підрозділів, що здійснюють
оперативно-розшукову діяльність, визначеним статтею 5 Закону України
“Про оперативно-розшукову діяльність” [6]. При цьому слушно зазначає
І. Козьяков, що на прокуратуру покладається виявлення й усунення
порушень законів під час здійснення оперативно-розшукової діяльності
[7, с. 65]. Фактично прокуратура – єдиний орган, уповноважений законом
вести нагляд за точним виконанням законодавства органами внутрішніх
справ, Служби безпеки, митної служби, інших державних контролюючих
систем [8, с. 54]. М. Курочка наголошує, що прокурорський нагляд повинен
охоплювати значно більший спектр діяльності оперативних підрозділів, ніж
регламентований кримінально-процесуальним законодавством України
[9, с. 56].

З іншого боку О.В. Горбачов стверджує, що оперативно-розшукова
діяльність не є складовою частиною кримінально-процесуального
доказування, проте докази, одержані за допомогою оперативно-розшукових
заходів, підлягають неупередженій оцінці на рівні з усіма іншими
доказами в кримінальній справі [10, с. 64] С.М. Сівочек відстоює погляд
згідно з яким матеріали, одержані в результаті проведення
оперативно-розшукової діяльності, можуть використовуватись в доказуванні
у кримінальних справах лише у випадку, коли відоме джерело та спосіб їх
одержання [11, с. 5]. З огляду на вищезазначене та певну невизначеність
щодо участі органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність у
кримінальному процесі (в діючому КПК України про це нічого не зазначено)
й відповідну теоретичну неузгодженість із визначенням поняття органів
дізнання, гадаємо в новому КПК України можна передбачити, що органи, які
здійснюють оперативно-розшукову діяльність в кримінальному процесі
виступають органами дізнання, за діяльністю яких прокурор веде нагляд в
досудових стадіях кримінального процесу.

До особливостей доказування, яке чинять в стадії дізнання та досудового
слідства, можна також віднести те, що, збираючи докази, слідчий і особа,
яка проводить дізнання, сприймають їх особисто, а прокурор досліджує
переважно лише докази, які вже опрацьовані органами дізнання та
досудового слідства. Доказова діяльність цих органів здійснюється під
наглядом прокурора, що тим не менше не позбавляє їх самостійності у
прийнятті головних рішень.

Можна погодитись із думкою вчених, які вважають, що повноваження
прокурора щодо процесу доказування в стадії попереднього розслідування
виражаються на сам в тому, що він слідкує за точним дотриманням органами
дізнання і слідства всіх вимог закону, що регламентують доказування
[12, с. 530]. Це підтверджується і характером повноважень прокурора,
наданих йому в цій стадії (ст. 227 КПК України).

Отже, прокурор в даній стадії не обвинувач, а орган, що наглядає за
виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, який повинен
перевірити, чи встановлені обставини, що підлягають доказуванню, а у
випадку, якщо це не зроблено, вжити заходів для встановлення їх слідчим
і органом дізнання. Інакше виглядає на те, ніби слідчий всього на всього
виконавець рішень прокурора, що далеко не так.

Якщо ми заперечуємо керівні обов’язки прокурора в цій стадії, то це
означає що ми заперечуємо і керівництво ним здійснюваного тут
доказування. В доказуванні, яке проводиться під час дізнання та
досудового слідства прокурор лише бере участь, виконуючи функцію
нагляду. Як зазначає М. Мичко нагляд здійснюється прокурором в
конкретній кримінальній справі з моменту її порушення і до закінчення
розслідування [13, с. 54]. І саме як орган нагляду за виконанням закону
в розгляненій стадії прокурор має достатньо повноважень, які дають змогу
йому брати участь або впливати на процес збирання доказів та їх
перевірку. Всі повноваження прокурора, що становлять виконувані ним
функції, так чи інакше пов’язані з доказуванням.

Переважно прокурор бере участь у доказуванні опосередковано, порівняно
із діяльністю слідчого, який особисто займається збиранням і перевіркою
доказів. Однак, це не виключає безпосередньої участі прокурора у
доказуванні під час участі у слідчих діях, що проводяться органами
дізнання і досудового слідства, особистому здійсненні прокурором окремих
слідчих дій або розслідування в повному обсязі. Зокрема деякі науковці
вважають, що у разі особистого провадження розслідування по справі в
повному обсязі або особистого провадження окремих слідчих дій, прокурор
фактично бере на себе всі функції слідчого і діє відповідно до правил,
встановлених кримінально-процесуальним законом для слідчого
[14, с. 37-38]. Інші вчені переконані, що провадження прокурором окремих
слідчих дій по кримінальних справах не потребує прийняття ним справи до
свого провадження і не перетворює його в орган попереднього
розслідування [15, с. 11]. На їхню думку, участь прокурора в слідчих
діях – це елемент безперервності наглядового процесу, засіб своєчасного
виявлення і попередження порушень закону, а також захист прав та
інтересів учасників процесу та інших громадян [15, с. 10]. Можна цілком
погодитись із поглядом, що поєднуючи здійснення нагляду з активною
участю в самому розслідуванні, прокурор має реальну можливість для
своєчасного попередження порушень закону в діяльності органів дізнання
та досудового слідства [15, с. 7].

Коли прокурор бере участь у доказуванні безпосередньо для реалізації
законоохоронної функції в кримінальному процесі, керуючись законом, він
повинен використовувати, зазначає Ю.А. Грішин, визнані в теорії і
вироблені практикою способи і заходи, не пов’язані з керівництвом
слідством [16, с. 86]. В.Г. Даєв та М.Н. Маршунов висловлюють
застереження, що право прокурора скасовувати постанови слідчих органів,
які суперечать закону, не слід вважати ознакою “керівництва” цими
органами [17, с. 93]. Г.К. Кожевніков вважає, що якщо співвідносити
поняття “процесуальне керівництво прокурором попереднім розслідуванням”
і “нагляд прокурора за дотриманням законів під час провадження
попереднього розслідування”, то процесуальне керівництво попереднім
розслідуванням правомірно розглядати як один із засобів реалізації
прокурором його функції нагляду за дотриманням законів органами дізнання
і досудового слідства [18, с. 17].

В юридичних джерелах трапляються думки, що прокурор контролює проведення
дізнання та досудового слідства [19, с. 72]. Проте, вважає, що наглядова
функція охоплює здійснення контролю за діяльністю відповідних органів.

Беручи участь у доказуванні в стадії дізнання та досудового слідства,
прокурор також повинен з’ясувати, чи є у розпорядженні органу дізнання,
слідчого та чи встановлені у визначеному законом порядку дані, свідчать
про наявність ознак злочину, вчиненого підозрюваним чи обвинуваченим.
Такими даними можуть бути документи, які складені за результатами
оперативно-розшукової діяльності, протоколи слідчих дій, висновки
експертиз тощо [20, с. 45]. Однак, прокурорський нагляд за законністю в
цій стадії, як слушно зауважив Н.В. Жогін, не має суперечити принципові
оцінки доказів за внутрішнім переконанням слідчого, оскільки слідчий –
самостійний суб’єкт кримінально-процесуальної діяльності, який приймає
рішення по справі від свого імені і несе за них особисту
відповідальність [21, с. 78].

Здійснюючи нагляд за слідством у визначених законом процесуальних
формах, прокурор повинен сприяти підняттю авторитету слідчого, виявленню
ним ініціативи, підвищенню його професійної майстерності, принциповості
та уникати зайвої опіки над ним [21, с. 80]. Крім того, ми погоджуємось
із Н.В. Жогіним, який стверджує, що недолік чи прогалина в роботі
слідчого повинні бути виявлені прокурором ще тоді, коли вони не зможуть
серйозно вплинути на результат розслідування [21, с. 206].

Хоч слідчий і за власною ініціативою повинен звертатись до прокурора, що
разу, коли орган дізнання несвоєчасно або неякісно виконує його
доручення і вказівки або коли органами дізнання допущені порушення
законних прав та інтересів громадян в процесі виконання його завдань.
Відповідно, працівники органу дізнання, вважаючи, що отримані ними від
слідчого доручення і вказівки не базуються на законі, також мають право
звернутися до прокурора з пропозицією про їх скасування чи зміну. Надані
прокурору законом повноваження дають йому змогу рішуче покласти край
будь-яким порушенням законності незалежно від того, хто є порушником
[22, с. 134-135].

Р.Д. Рахунов заперечує необхідність проведення прокурором попереднього
розслідування в повному обсязі, оскільки, на його думку, таке
повноваження не входить в його наглядову функцію [23, с. 154]. Напевно з
точки зору змісту функції нагляду такий погляд можна визнати правильним.
Але доцільність надання прокурору можливості особисто вести
розслідування також не викликає сумнівів, оскільки в практичній
діяльності імовірні ситуації (особливо в деяких районних прокуратурах,
де всього один слідчий), коли прокурору доводиться самому розслідувати
справу. Є випадки, коли при очевидній складності майбутнього
розслідування прокурор також може розпочати проведення. На гострій
потребі в кількісному забезпеченні органів прокуратури професійними
кадрами наголошується в літературі досить часто [24, с. 9], однак
проблема і надалі залишається актуальною.

Проте виконання прокурором розслідування в повному обсязі не повинно
стати нормою, оскільки прокурор виконувати функції, обов’язки органів
дізнання та досудового слідства.

В проекті Кримінально-процесуального кодексу України передбачено, що
прокуратура крім функції нагляду здійснює і кримінальне переслідування
[25]. В юридичних джерелах трапляються різні погляди щодо здійснення
прокурором кримінального переслідування в стадії дізнання та досудового
слідства. Одні доводять, що і досудове слідство, і нагляд прокурора за
додержанням вимог закону органами, які провадять оперативно-розшукову
діяльність, дізнання та досудове слідство є за своєю суттю складовими
основної функції прокуратури – здійснення кримінального переслідування
[26, с. 58-59]. Інші обґрунтовують висновок, що функція кримінального
переслідування на досудовому слідстві не сумісна з наглядовою функцією і
має тимчасовий характер [27, с. 4], або, що між прокурором і слідчим
повинен діяти принцип розподілу функцій переслідування і розслідування
[28, с. 54].

До най актуальніших питань опосередкованої участі прокурора в
доказуванні можна віднести можливість прокурора ознайомлюватися з
матеріалами справи, а також подання ним вказівок органам слідства і
дізнання під час розслідування кримінальних справ.

 

O органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні
справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід
дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини;
скасовувати незаконні і необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які
провадять дізнання; давати письмові вказівки про розслідування злочинів,
про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію
злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили
злочини. Зазначені повноваження прокурора є важливою гарантією
досягнення завдань кримінального судочинства і доказування в стадії
дізнання та досудового слідства.

У статті 1141 КПК України закріплено також право начальника слідчого
відділу перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про
провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про
кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про скерування справи, про
окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому,
доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у
провадженні досудового слідства та особисто провадити його, користуючись
повноваженнями слідчого. Оскарження цих вказівок прокурором не припиняє
їхнього виконання, за винятком випадків, передбачених частиною другою
ст. 114 КПК України.

Однак, треба зазначити, що повноваження прокурора щодо слідчого значно
ширші від повноважень начальника слідчого відділу. Крім того, вказівки
прокурора обов’язкові не лише для слідчого, а й для начальник, і
оскарження не зупиняє їх виконання [29, с. 113].

Зокрема 79 % опитаних працівників прокуратури стверджують, що прокурор
часто дає вказівки слідчому, дізнавачу про збір, перевірку доказів і про
прийняття на їх підставі рішень. Решта 21 % вважають такі вказівки
прокурора не частим. Однак в процесі вивчення кримінальних справ було
виявлено всього 17 вказівок прокурора. Причиною цього слугує та
обставина, що вказівки прокурора не завжди даються у письмовій формі,
оскільки чомусь вимога давати вказівки в кримінальних справах слідчим у
такій формі передбачена лише стосовно начальника слідчого відділу (ч. 3
ст. 1141 КПК України). Вважаємо, що така вимога повинна бути передбачена
в КПК України і стосовно вказівок прокурора. Н.В. Жогін, вважає за
потрібне, щоб всі письмові вказівки прокурора долучали до кримінальної
справи [21, с. 80], з чим ми цілком погоджуємось. На його думку, за
таких обставин, з матеріалів справи, з одного боку, буде видно, чи є
вказівки прокурора обґрунтованими і доцільними, а з іншого – чи
достатньо серйозно поставився слідчий до виконання цих вказівок та чи в
повній мірі він їх виконав [21, с. 81].

В науці кримінального процесу панує усталена думка, що вказівки
прокурора можуть бути дані: будь-якому слідчому і органу дізнання; з
будь-якої справи; в будь-який момент провадження розслідування; стосовно
будь-якої процесуальної або слідчої дії [30, с. 179]. Вказівки прокурора
можуть носити різний характер. В.М. Савицький пропонує їх класифікувати
залежно від того, чи стосуються вони найважливіших моментів
розслідування, в яких вирішальну роль відіграє внутрішнє переконання
слідчого, чи мають допоміжний, приватний характер [30, с. 181]. Загалом
вказівки, які становлять обидві групи, безпосередньо пов’язані з
доказуванням.

Потрібно додати, що крім втручання прокурора в процес розслідування за
наявності скарг, які надходять від зацікавлених осіб на незаконні дії
органів дізнання та досудового слідства в порядку, визначеному
статтями 110 та 234 КПК України, важливою умовою для можливого
прокурорського втручання в розслідування кримінальної справи, в
доказування, здійснюване слідчим, слугує перевірка прокурором постанови
про притягнення як обвинуваченого, оскільки притягнення особи в якості
обвинуваченого є важливим моментом попереднього розслідування
[31, с. 74]. Саме в цьому рішенні органів слідства вперше вирішуються
основні питання, які підлягають доказуванню, зазначені в ст. 64 КПК
України. Винесення постанови про притягнення як обвинуваченого можливе
за наявності достатніх доказів, які дають підстави для пред’явлення
обвинувачення в скоєнні злочину (ст. 131 КПК України). На цей момент
повинна бути встановлена лише частина, але досить суттєва, предмету
доказування – подія злочину і винність особи у скоєнні злочину
[32, с. 56].

Діючим КПК України передбачено, що копія постанови про притягнення як
обвинуваченого негайно надсилається прокуророві (ч. 3 ст. 132 КПК
України). Це, однак, не виключає можливості її перевірки і при розгляді
скарги на незаконне притягнення в якості обвинуваченого або при
перевірці всієї кримінальної справи, коли прокурор затверджує
обвинувальний висновок.

Перевіряючи законність притягнення в якості обвинуваченого, прокурор,
насамперед, обмежується вивченням постанови і переважно лише у разі
виникнення у нього сумнівів в законності й обґрунтованості пред’явленого
обвинувачення він становить вимогу для перевірки кримінальної справи.

Другим, мабуть, най важливішим і складним ключовим моментом участі
прокурора в доказуванні є завершальний етап стадії дізнання та
досудового слідства, коли до нього надходять матеріали кримінальної
справи для затвердження обвинувального висновку. Тут усі рішення
прокурор приймає самостійно. Для цього він повинен вирішити низку
питань, зазначених у ст. 228 КПК України.

Перелік таких питань дає змогу прокурору безпосередньо, на основі
вивчення матеріалів кримінальної справи, проходити весь той шлях, який
пройшов слідчий, а встановлюючи обставини предмет доказування. Н.В.
Жогін звертає увагу, що кожне положення обвинувального висновку, кожна
обґрунтована думка слідчого має бути підкріплена посиланням на конкретні
докази [21, с. 189].

Існує декілька способів проведення прокурором перевірки: коли перевірка
починається з вивчення обвинувального висновку і коли перевірка
починається з розгляду матеріалів порушення кримінальної справи.
Найбільш правильним, на наш погляд, є метод, коли перевірка починається
з розгляду матеріалів порушення кримінальної справи. У цьому випадку
прокурор не обмежений доводами і рамками обвинувального висновку. Він
вільно формує своє внутрішнє переконання, вивчаючи матеріали справи.

Висновок, до якого прийде прокурор, дасть змогу йому об’єктивно прийняти
одне з рішень, передбачених ст. 229 КПК України, а саме: затвердити або
скласти новий обвинувальний висновок; повернути справу органові дізнання
або слідчому своїми письмовими вказівками для провадження додаткового
розслідування; закрити справу, склавши про це постанову з додержанням
вимог ст. 214 КПК України.

Головне місце у зазначений діяльності прокурора займає оцінка доказів,
яка складається із окремих елементів. Кожний доказ оцінюють з погляду
відносності, допустимості і достовірності, а всі зібрані докази разом –
з погляду достатності для визнання доведеними всіх обставин, що
розслідуються.

Можна погодитись із вченими, які вважають, що в обвинувальному висновку
підводяться підсумки кримінально-процесуального доказування всієї
сукупності обставин, що входять в предмет доказування по справі
[33, с. 97], і що коли прокурор затверджує обвинувальний висновок, самим
порушує проти винної особи державне обвинувачення, яке є підставою
скерування справи до суду і предметом судового розгляду [34, с. 16].
Наказом Генерального прокурора України № 4/1 гн від 20 квітня 2004 р.
“Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами,
які проводять дізнання та досудове слідство” передбачено, що прокурори
при затвердженні обвинувального висновку повинні ретельно вивчати:
відповідність висновків органів досудового слідства до фактичних
обставин справи; додержання кримінально-процесуальних норм під час
виконання слідчих дій; відповідність складених під час слідства
документів до вимог КПК України (п. 8 ч. 1 Наказу) [35].

З огляду на вище зазначене, хочемо висловити свої міркування з приводу
вдосконалення кримінального процесу в розгляненій стадії. Як бачимо, з
аналізу юридичної літератури, з аналізу кримінально-процесуального
законодавства України і прокурорської практики, існують різні підходи до
вирішення проблемних питань. З одного боку тривають суперечки про
доцільність виконання прокуратурою функції досудового слідства,
висловлюються думки про негайне усунення прокуратури від виконання
повноважень з провадження досудового слідства [36, с. 53], з іншого –
звертаєють увагу на проблеми впровадження поняття дослідчого
кримінального процесу [37, с. 4-5]. Хоч ми думаємо, що обидві пропозиції
можуть призвести лише до негативних наслідків.

Вважаємо одним з варіантів вирішення поставлених питань запровадження в
новому КПК України положення про це, що право порушення публічного
обвинувачення належить виключно прокуратурі, тобто лише прокурори різних
рівнів мають право порушувати кримінальні справи, а органи дізнання та
досудового слідства виконують весь обсяг роботи пов’язаний з підготовкою
матеріалів справи, оскільки покладений ст. 4 КПК України обов’язок
порушувати кримінальну справу на суд, слідчого та орган дізнання є
недоцільним. Така практика зумовлює існування не єдиного структурованого
і логічно-виваженого кримінального процесу, а різних процесів з різною
тривалістю в часі, адже вони починаються на різних етапах, залежно від
того, хто порушує справу – суд, прокурор, слідчий чи орган дізнання. Це
дисбалансує діяльність суб’єктів кримінального процесу, який
відображається на кримінальному процесі в цілому і заважає вирішенню
кримінальної справи. Важко простежити законність порушення кримінальної
справи чотирма різними суб’єктами кримінального процесу.

Вважаємо за доцільне зазначити в КПК України, що прокурор, здійснюючи
нагляд за діяльністю органів досудового слідства та дізнання, одночасно
керує їх процесуальною діяльністю. Відповідно органи, які провадять
оперативно-розшукову діяльність в кримінальному процесі є органами
дізнання, за діяльністю яких прокурор здійснює нагляд в досудових
стадіях кримінального процесу.

Отже, модель діяльності прокурора по доказуванню в стадії дізнання та
досудового слідства могла б виглядати так: 1) прокуратура – єдиний
орган, наділений правом порушувати кримінальну справу; 2) відмовитись
від практики існування посади помічника прокурора, натомість збільшення
кількості прокурорів і їх заступників. Оскільки, за змістом (смисловим
навантаженням) поняття “помічник прокурора” сприймається як технічний
працівник, а не процесуальна фігура (за аналогією з судами).
3) запровадження замість посади прокурора району, міста, області в
структурі прокуратури ієрархії: Генеральний прокурор України, його
заступники, головні прокурори Автономної Республіки Крим, головні
прокурори областей, міст, районів та прирівняні до них та їхні
заступники; 4) прокурор наглядає за діяльністю органів досудового
слідства та дізнання, керуючи, контролюючи та координуючи їх
кримінально-процесуальну діяльність; 5) органи, що здійснюють
оперативно-розшукову діяльність є органами дізнання; 6) розслідувати
кримінальні справи мають лише слідчі спеціально створеного слідчого
органу, або галузеві слідчі правоохоронних органів; 7) слідчі повинні
бути наділені правом оскарження дій та рішень органу дізнання та
прокурора; 8) органи дізнання повинні мати право оскаржувати дії
слідчого та прокурора.

Якщо правильно визначити структуру та повноваження то з’являється
можливість забезпечити таку практику, коли кожну конкретну кримінальну
справу веде один прокурор чи його заступник – від порушення кримінальної
справи до підтримання державного обвинувачення в суді, виключивши
слідство в органах прокуратури.

Весь кримінальний процес має бути розписаний від початку до кінця. Не
можна різні органи чи різних посадових осіб наділяти ідентичними
повноваженнями. Кожний розділ, а не глава КПК України повинен
відповідати окремій стадії кримінального процесу. Своє чергою, в Законі
України “Про прокуратуру” не потрібно дублювати норми КПК України щодо
процесуального статусу прокурора в кримінальному процесі, а визначати
лише ті його функції, які не позв’язані з кримінальним судочинством,
зокрема що стосуються структури органів прокуратури, кадрових питань,
здійснення інших повноважень прокурором.

Література

Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском
уголовном процессе – М.: “Юрид. лит.”, 1965. – 367 с.

Десятков О. Прокурорський нагляд за законністю оперативно-розшукової
діяльності // Вісник прокуратури. – 2002. – № 4. – С. 85-87.

Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року із
змінами та доповненнями станом на 1 грудня 2004 року // Відомості
Верховної Ради Української РСР. – 1961. – № 2. – ст. 15.

Рыжаков А.П., Сергеев А.И. Субъекты уголовного процесса: Учебное
пособие. – Т., 1996. – 320 с.

Поліщук В. Реформування досудового слідства в органах прокуратури //
Вісник прокуратури. – 2003. – № 5. – С. 76-79.

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992
року із змінами та доповненнями станом на 1 грудня 2004 року //
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – С. 303.

Козьяков І. Прокурорський нагляд у сфері оперативно-розшукової
діяльності. Його функціональне призначення та межі // Вісник
прокуратури. – 2003. – № 1. – С. 63-69.

Шумський П. Завдання органів прокуратури, що випливають з положень нової
Конституції України // Право України. – 1997. – № 1. – С. 53-54.

Курочка М. Дотримання законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність // Вісник прокуратури. – 2003. – № 7. –
С. 52-56.

Горбачов О.В. Кримінально-процесуальне доказування та
оперативно-розшукова діяльність: Навч. Посіб. – Х.: Національна юридична
академія України ім. Ярослава Мудрого, 1996. – 68 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020