.

Диспозитивність у визначенні порядку та способів відшкодування завданої злочином шкоди при звільненні від кримінальної відповідальності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
176 3093
Скачать документ

Реферат на тему:

Диспозитивність у визначенні порядку та способів відшкодування завданої
злочином шкоди при звільненні від кримінальної відповідальності

Каральний підхід до вирішення проблем злочинності не завжди ефективний.
Останнім часом деякі науковці дедалі частіше говорять про “кризу
покарання”, про необхідність ширшого застосування так званого
“відновлюваного правосуддя”, суттю якого є не лише примирення
правопорушника і жертви, але і компенсація заподіяних злочином
негативних наслідків.

Диспозитивність як можливість вільного розпорядження правами, що
впливають на хід процесу, яскраво проявляє свою дію в праві сторін
визначати, як спричинені збитки будуть відшкодовані, а шкода – усунута.
Ці питання частково досліджували в своїх працях Х.Д. Алікперов,
В.В. Воронін, Х. Зер, С.А. Касаткіна, С.І. Катькало, А.В. Ленський,
В.З. Лукашевич, Л.Н. Лянго, В.Т. Нор, Т.П. Підюкова, О.І. Рогова,
О.А. Седаш, А.В. Сумачов, В.В. Ценеєва, Ю.К. Якимович та ін.

Проте деякі проблеми, що існують в зазначеній сфері (зокрема, щодо
допустимості домовленостей сторін про відстрочку відшкодування збитків
(усунення шкоди), про можливість компенсації упущеної вигоди, про долю
цивільно-правових відносин у разі відмови потерпілого від права вимагати
виконання винним деліктного зобов’язання, про ймовірні способи
відшкодування заподіяних злочином збитків чи усунення спричиненої шкоди
тощо) вчені або взагалі не трактуються, або ж їх вирішення є сумнівним.

З огляду на вищезазначене, існує потреба звернути більшу увагу на ці
проблеми, які проаналізовано у цій статі.

Однією з умов звільнення винного від кримінальної відповідальності у
зв’язку з його примиренням із потерпілим відповідно до ст. 46 КК України
є відшкодування завданих ним збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди має
відбуватися на засаді диспозитивності. Потерпілий, чиї суб’єктивні права
порушені, повинен сам розпоряджатися ними на власний розсуд, в тому
числі він може навіть звільнити винного від деліктного зобов’язання.
Наявність такого права можна пояснити тим, що заподіяна злочином
моральна, фізична чи майнова шкода формує не тільки кримінально-правові,
а й цивільно-правові відносини. У них винний є боржником (який
зобов’язаний спричинені ним збитки відшкодувати, а шкоду – усунути),
потерпілий натомість кредитором, якому належить право вимагати виконання
такого обов’язку.

Особа, чиї суб’єктивні права порушені, має право розпоряджатися ними на
власний розсуд. Тому потерпілий (кредитор) може повністю чи частково
звільнити боржника (особу, яка вчинила злочин) від обов’язків, що
покладені на нього.

Дія принципу диспозитивності при застосуванні інституту звільнення від
кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з
потерпілим виявляється і в тому, що сторонам в такому разі надано право
самостійно визначати і можливі способи відшкодування збитків чи усунення
заподіяної злочином шкоди. Зміст домовленостей сторін з цього приводу
може бути найрізноманітнішим, однак він, звичайно, залежить від того,
яку ж все-таки шкоду було завдано потерпілому. Моральна шкода може бути
усунута кількома способами: по-перше, через вчинення дій, які спрямовані
на примирення з потерпілим. Найпростіший приклад – це вибачення винного
(в тому числі й публічне), яке прийняв потерпілий. В цьому випадку, як
зазначає Головко Л.В., “поняття “усунення шкоди” поглинається поняттям
“примирення”, тобто, вони зливаються настільки, що юридично їх не можна
відрізнити” [5, с. 463]. Моральну шкоду також можна усунути,
спростувавши неправдиві відомості про особу (зокрема, і у ЗМІ). Крім
того, її можна також компенсувати і в матеріальній (найчастіше у
грошовій) формі.

Загладжування фізичної шкоди переважно виражається у відшкодуванні
потерпілому матеріальних витрат на лікування, відновлення здоров’я.
Проте це не означає, що таке загладжування допускається тільки в
майновій формі. Протилежна ситуація можлива, наприклад, у випадку
вчинення злочину спеціалістом відповідного профілю в галузі медицини,
який має ліцензію на провадження такої діяльності (за наявності
домовленості сторін, що таку шкоду усуне саме він).

Усунення майнової шкоди чи відшкодування спричинених збитків можливе
через грошову компенсацію втрат; повернення потерпілому замість
викраденого, пошкодженого чи знищеного майна аналогічної або рівноцінної
(а можливо, і більш цінної) речі; ремонту і відновлення понищеного майна
тощо. Допустимими є і нетрадиційні способи усунення шкоди (відшкодування
збитків). Так, деякі процесуалісти говорять про можливість надання
потерпілому майна (наприклад, квартири, автомобіля) в безоплатне
користування на певний строк; про надання безоплатних послуг, які не
обов’язково пов’язані з відновленням чи виправленням майна, знищеного чи
пошкодженого в результаті злочину [17, с. 80; 5, с. 492; 6, с. 47].

Одним з положень, що розкриває зміст принципу диспозитивності, є правило
про те, що під час провадження кримінальної справи учасники мають право
вільно, в межах, встановлених кримінально-процесуальним законом,
визначати способи захисту своїх прав і свобод, порушених злочином, а
також способи реалізації прав, передбачених процесуальним законом
[16, с. 39].

Положенням, що також розкриває зміст засади диспозитивноті, є те, що
стосується не тільки зацікавлених суб’єктів кримінального процесу, але і
посадових осіб державних органів, які його ведуть.

Серед них, зокрема, слід виділити встановлений кримінально-процесуальним
законом обов’язок судді, прокурора, слідчого і особи, яка проводить
дізнання, роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їхні права.
Адже для того, щоб мати свободу вільно розпоряджатися своїми правами,
суб’єкти кримінального процесу повинні їх знати. Причому законодавець
зобов’язує роз’яснити права, а не оголосити їх [16, с. 45].

Таке роз’яснення, на нашу думку, означає ознайомлення не тільки з
правами, але й з наслідками їх можливої реалізації. Адже усвідомлення
учасником процесу того, що у випадку здійснення права будуть досягнуті
бажані для нього результати, якраз і спонукатиме його до максимального
використання наданих законом можливостей; якщо ж майбутні наслідки
будуть несприятливими, то, навпаки, це буде стримуючим чинником. Тому, в
цьому випадку потрібно пояснити потерпілому, якими будуть
цивільно-правові відносини у разі його відмови від відшкодування збитків
або усунення шкоди, заподіяної злочином. Зокрема, чи може він уже після
закриття кримінальної справи вимагати від боржника (обвинуваченого)
виконання його обов’язку, в тому числі шляхом судового захисту своїх
прав, але вже в порядку цивільного судочинства?

В юридичній літературі з цього приводу існують два погляди. За одним із
них, такої можливості потерпілий не має [19, с. 255; 20, с. 165]. Інший
погляд полягає в тому, що у випадку, коли перед закриттям кримінальної
справи обвинувачений повністю відшкодує шкоду, то, відповідно,
припиняються всі цивільно-правові відносини між учасниками конфлікту. У
разі ж відмови кредитора (потерпілого) від свого права, цивільні
правовідносини можуть розвиватися і після завершення кримінального
судочинства [5, с. 470-471; 17, с. 87, 172].

На перший погляд видається, що оскільки наведені варіанти є
взаємовиключними, то правильним і таким, що може бути застосований на
практиці, є лише один з них. Проте це не так. Головко Л.В. звертає увагу
на те, що в такій ситуації обов’язково треба з’ясувати, що ж відбулося:
власне прощення боргу чи проста відмова від здійснення права, оскільки
це два різні правові інститути [5, с. 470].

Прощення боргу – це одностороння угода, яка припиняє зобов’язання, тобто
позбавляє кредитора права вимагати надалі (в тому числі і в порядку
цивільного судочинства) виконання боржником його зобов’язань.

Одно час зумовлена свободою розпорядження цивільними правами відмова від
їхнього здійснення (на певному етапі) не припиняє зобов’язання. Тобто
відмова від реалізації права вимагати виконання деліктного зобов’язання
угодою не є, отже, в цьому випадку не відбувається зміна чи припинення
цивільних правовідносин. Тому потерпілий має право просто не наполягати
на виконанні зобов’язань боржником, відмовляючись від пред’явлення
вимоги про відшкодування збитків або усунення шкоди, але зберігаючи при
цьому можливість її заявлення в порядку цивільного судочинства (в межах
трирічного строку загальної позовної давності (ст. 257 ЦК України), крім
випадку, коли позовна давність, встановлена законом, не збільшена за
домовленістю сторін (ст. 259 ЦК України)) [23].

Такий спосіб вирішення ситуації доцільно використовувати тоді, коли
винний під час провадження у кримінальній справі з певних причин не може
виконати відповідної умови кримінального закону і, як наслідок, бути
звільненим від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК
України (звісно, за наявності інших умов, передбачених цією статтею), а
потерпілий з певних мотивів (наприклад, через жаль до винного чи з метою
збереження з ним дружніх стосунків тощо) бажає, щоб винний був негайно
звільнений від кримінальної відповідальності, але в той же час прагне й
того, щоб заподіяні йому збитки були відшкодовані, а спричинена шкода
усунута в майбутньому.

В аналізованій ситуації, враховуючи волевиявлення потерпілого, нема
перепон для застосування інститутів звільнення від кримінальної
відповідальності і закриття кримінальної справи. Уразі закриття
кримінальної справи потрібно обов’язково зазначити цивілістичні підстави
того, чому шкода не була реально загладжена [5, с. 471]. При цьому слід
послатися на конкретну норму Цивільного кодексу, вказавши, чи йдеться
про застосування ст. 12 ЦК України (“Здійснення цивільних прав”), чи
ст. 605 ЦК України (“Припинення зобов’язання прощенням боргу”). У
першому випадку потерпілий може в подальшому пред’явити позов в порядку
цивільного судочинства, а у другому – він таке право втрачає.

Зазначимо, що інститути прощення боргу та відмови від права на
відшкодування збитків або усунення заподіяної злочином шкоди можуть
застосовуватися як окремо один від одного, так і разом, одночасно (у
випадку, коли певну частину завданих збитків чи шкоди потерпілий прощає,
а від компенсації решти він відмовляється тільки на час розгляду
справи).

Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК
України можливе не тільки у разі відшкодування завданих злочином збитків
(або усунення заподіяної шкоди), але за умови примирення сторін.

Деякі науковці заперечують можливість того, що примирення може бути
такою домовленістю, відповідно до якої потерпілий отримує матеріальну
винагороду [11, с. 40]. Що правда, вони ведуть мову не про примирення
винного з потерпілим як одну з умов звільнення від кримінальної
відповідальності за ст. 46 КК України, а про примирення сторін у справах
приватного обвинувачення, проте це суті справи не змінює. Однак оскільки
такі випадки все ж таки траплялися, ці вчені вважали правильними дії тих
суддів, які не вносили до протоколу судового засідання відповідні умови
примирення. Така практика (коли, по-суті, визнавалося, що мотиви
примирення можуть бути меркантильними, і, водночас це ніяк процесуально
не фіксувалося) є неприйнятною. В юридичній літературі справедливо
зазначається, що “потрібно враховувати приватні інтереси конкретної
особи, для якої матеріальне задоволення може бути більш значним і
цінним, ніж її внутрішній стан прощення образи” [10, с. 126-127]. Тому
розділяємо думку тих, хто припускає, що матеріальна компенсація може
бути однією з умов примирення сторін [10, с. 126-127; 21, с. 25;
15, с. 21; 17, с. 80-85; 9, с. 188, 333].

З огляду на вищезазначене викає запитання: а чи є необхідність,
аналізуючи ст. 46 КК України, з’ясовувати, чи можливо, щоб відшкодування
збитків (або усунення шкоди) було такою домовленістю, у разі дотримання
якої примирення б вважалося досягнутим, адже зазначена стаття згадує і
примирення винного з потерпілим, і відшкодування завданих збитків або
усунення заподіяної шкоди як окремі, самостійні умови звільнення від
кримінальної відповідальності?

Така необхідність, як видається. Адже завжди, коли у Кримінальному
кодексі йдеться про відшкодування збитків (усунення шкоди), то мають на
увазі пряму дійсну шкоду. Однак цілком можливо, що злочином заподіяна ще
й упущена вигода, яку потерпілий хоче відшкодувати. Звісно, він може це
зробити, пред’явивши позов в порядку цивільного судочинства. Однак,
цивільно-процесуальний спосіб захисту прав є не найкращим варіантом
подолання негативних наслідків злочину. А ситуація, коли для того, аби
повністю отримати відшкодування збитків чи компенсацію шкоди, завданих
злочином, потерпілому потрібно ще й пред’явити цивільний позов у
кримінальній справі, є, звичайно, не зовсім зручною для нього. З огляду
на вищезазначене, цілком допустимою видається така домовленість сторін,
за якої примирення буде досягнуте тоді, коли винний компенсує
потерпілому також і неотримані прибутки.

F ue

???????¤?$????C?63; 1, с. 12-13; 14, с. 167; 17, с. 87; 12, с. 159;
2, с. 141; 22, с. 9, 191]. Адже інше вирішення питання може призвести до
того, що далеко не всі обвинувачені і підозрювані будуть поставлені в
однакові умови: одні здатні легко відшкодувати шкоду одразу і не
понести, відповідно, кримінальної відповідальності, інші ж, маючи досить
скромні прибутки, незважаючи на свою готовність до гнучкішої форми
відшкодування шкоди, опиняться на лаві підсудних [5, с. 488].

Крім того, одномоментне усунення шкоди чи відшкодування збитків може
бути неможливим не лише через матеріальне становище винного, але й з
інших причин, наприклад, у тому разі, коли для усунення шкоди,
заподіяної здоров’ю, потрібно провести низку операцій, між якими за
медичними критеріями повинен бути певний проміжок або, наприклад, у
випадку, коли потрібен тривалий час для розблокування, відновлення
зміненої (знищеної) інформації, яка обробляється в комп’ютерах тощо.

Якими ж можуть бути шляхи вирішення такої ситуації ?

В юридичній літературі зазначено, що, враховуючи необхідність реального
загладжування спричиненої шкоди, тут може бути використаний інститут
призупинення провадження по справі [4, с. 202]. Однак така пропозиція
була піддана критиці як неперспективна, оскільки призупинення
кримінальної справи (тобто збільшення строків провадження по ній) не
відповідає вимогам елементарної процесуальної економії [5, с. 507].

Таке вирішення проблеми суперечитиме § 1 ст. 6 Конвенції про захист прав
і основних свобод людини, яка гарантує “при … встановленні
обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення право на
справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку” [13].

На жаль, у Конвенції не визначено, у якому випадку тривалість розгляду
справ у судах загальної юрисдикції визнається такою, що перевищує
“розумний строк”, тобто є надмірною. Український законодавець також не
передбачає, протягом якого максимально можливого часу з моменту
надходження справи до суду за нею має бути постановлений вирок. Для
з’ясування цього питання слід звернутися до практики Європейського суду
з прав людини. Розглядаючи скарги на недотримання ст. 6 згадуваної уже
Конвенції (зокрема, в справі “Кудла проти Польщі”), він ствердив, що
право на судовий розгляд упродовж розумного строку буде порушене у разі,
коли провадження у ній тривало довше, ніж це потрібно для встановлення
всіх юридичних та фактичних обставин справи. До речі, 17 червня 2004 р.
Польща прийняла закон “Про порушення права сторони необґрунтованою
затримкою судового розгляду”, де закріплено таке саме положення
[7, с. 8].

Отже, якщо у справі з’ясовані всі обставини, які необхідні для її
вирішення, то постановлення вироку не повинно відкладатися. У
протилежному випадку це слід тлумачити як порушення права сторін на
розумний строк судового розгляду (оскільки винесення вироку є його
кінцевим моментом). Відповідно, відстрочка постановлення вироку
автоматично впливає на надмірну тривалість провадження по справі.

Тому, звісно, зазначене розв’язання проблеми не може бути застосоване на
практиці (як таке, що опосередковано суперечить нормам міжнародного
права).

Крім того, аналізуючи цю проблему, виникає запитання: а чи слід розуміти
вжитий законодавцем у ст. 46 КК України минулий час (“відшкодувала
завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду”) буквально, чи можливе
якесь інше тлумачення цієї норми? Підходити до цього питання формально,
спираючись лише на граматичний спосіб тлумачення закону, є неправильно.
Набуття потерпілим як кредитором юридично закріпленого, в тому числі із
доказової точки зору, права вимоги до особи, яку звільняють від
кримінальної відповідальності, цілком можна розуміти як спосіб
відшкодування збитків чи усунення шкоди (за умови погодження на такий
спосіб потерпілого, який є вільним у здійсненні належних йому прав).

Тому деякі вчені зазначають, що в такому випадку не повинно виникати
жодних проблем, оскільки відшкодування збитків чи усунення завданої
шкоди можливе як до, так і після закриття кримінальної справи (у разі
надання достатніх гарантій виконання цих домовленостей в обумовлений
строк) [12, с. 159; 5, с. 487; 22, с. 9].

Що ж слід розуміти під наданням “достатніх гарантій” відшкодування шкоди
чи усунення збитків в обумовлений строк? Єдине, що може на момент
вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності
додатково “гарантувати” потерпілому відшкодування шкоди чи усунення
збитків – це укладення відповідної цивільно-правової угоди [5, с. 488].

Однак навіть після укладення сторонами такої угоди, в майбутньому можуть
з’являтися ще й інші питання, зокрема, у випадку ухилення обвинуваченого
від взятих на себе зобов’язань. Як у разі їхнього невиконання чи
неналежного виконання можна захистити права потерпілого? Нині у нього
існує єдина можливість – пред’явити позов в порядку цивільного
судочинства. “Однак, ідучи назустріч не лише власним інтересам, але і
інтересам обвинуваченого (підозрюваного), потерпілий позбавляється
можливості використати ті пільги і переваги, які йому дає розгляд
цивільного позову в кримінальній справі” [6, с. 51; 5, с. 502].

Варіантом вирішення ситуації, коли обвинувачений відмовляється
виконувати взяті на себе зобов’язання, є пропозиція про те, що
потерпілий в такому разі може звернутися за судовим захистом своїх прав
і наполягати на їх здійсненні в порядку виконавчого провадження
[17, с. 147].

Однак сьогодні цей шлях неможливий з урахуванням того, що немає
передбачених законом підстав, які дозволяють порушити виконавче
провадження. Адже серед рішень, що підлягають виконанню Державною
виконавчою службою (ст. 3 Закону України “Про виконавче провадження”),
згадувана домовленість сторін не згадується [8].

Як зазначає Л.В. Головко це не повинно бути проблемою, оскільки в
кримінально-процесуальне законодавство, можна внести корективи
закріпивши, що такі домовленості набували б, у разі затвердження їх
суддею, виконавчої сили (тобто, забезпечувався б примусом в межах
виконавчого провадження) в тому варіанті, який буде копією мирової угоди
в цивільному процесі [5, с. 507-511].

Проте якщо умовою звільнення від кримінальної відповідальності є
відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди, то, очевидно, що
воно може здійснюватися лише добровільно. В протилежному випадку нема
підстав застосовувати до обвинуваченого позитивні кримінально-правові
наслідки цього інституту.

Крім того, навіть якщо й припустити, що запропоноване вирішення проблеми
є правильним, то, зрозуміло, що воно все-одно не може бути застосоване в
усіх випадках, зокрема, тоді, коли сторони домовилися, що способом
загладжування моральної шкоди стане вибачення обвинуваченого. Звичайно,
це можна зробити без зволікань, і на основі вибачення, що відбулося,
прийняти відповідне процесуальне рішення. Проте потерпілий може
вимагати, щоб протилежна сторона принесла вибачення не віч-на-віч, а в
присутності тих, хто був свідком злочину. Можливо, що дехто з них
перебуває за межами України або взагалі їх місцезнаходження невідоме, і,
відповідно, виконати таку домовленість одразу складно.

У разі недотримання обвинуваченим цієї умови, не зрозуміло, як її може
виконати державний виконавець, адже вибачення (як спосіб усунення шкоди,
що тісно пов’язаний з особою винного) може бути принесене або ним
безпосередньо, або, принаймні, від його імені та за його ініціативою.

Примусове виконання зобов’язань є не найкращим виходом і з огляду на те,
що в цьому разі умови досягнутої домовленості не будуть виконані у
визначений термін. Водночас одним із аргументів на користь ширшого
застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності є не
тільки те, що він має певні позитивні наслідки для винного, а й те, що
таким чином будуть краще захищені права потерпілого, зокрема, він буде
швидко і вчасно отримувати компенсацію заподіяної йому шкоди.

Ще однією пропозицією щодо вирішення ситуації, коли винний відмовляється
виконувати зобов’язання щодо відшкодування шкоди чи усунення збитків є
положення про те, що в такому випадку потрібно відмінити вирок суду про
застосування до особи позитивних наслідків примирення винного з
потерпілим [3, с. 13].

Висловлена думка є неприйнятною з кількох міркувань. По-перше, не
зрозуміло, як суд може брати до уваги ймовірну подію (адже остаточне
загладжування шкоди чи усунення збитків повністю може відбутися лише в
майбутньому), тобто таку, про яку достеменно не відомо, чи відбудеться
вона взагалі і потім враховувати її при постановленні (ухваленні)
остаточного вироку. По-друге, не зрозуміло, хто повинен скасовувати
такий вирок. Адже суд, що його постановив, не має права його змінити.
Також відсутні і підстави для цього як при розгляді справи в
апеляційному порядку (п.п. 1-5 ч. 1 ст. 367 КПК України), так і судом
касаційної інстанції (ч. 1 ст. 398 КПК України). Немає підстав для
перегляду зазначеного вироку і в порядку виключного провадження (ч. 1
ст. 400 КПК України). По-третє, сподівання потерпілого про загладжування
завданої йому шкоди чи усунення збитків так і залишаться марними.

Тому слід передбачити такі заходи, які б попереджали неправомірну
поведінку обвинуваченого, яка виявлялася б у невиконанні чи неналежному
виконанні зобов’язань, передбачених примирювальним договором. Зокрема в
юридичній літературі пропонують увести положення про те, що якщо сторони
домовляються про поетапну форму відшкодування шкоди, відповідне рішення
суду може бути умовним аж до повного виконання боржником (обвинуваченим)
своїх зобов’язань чи прощення боргу кредитором (потерпілим) [5, с. 511].
При цьому, відновлення провадження можливе лише в межах строку давності
притягнення до кримінальної відповідальності за злочин [17, с. 169-170].

Зазначають, що потрібно внести доповнення до КПК про те, що закриття
кримінальної справи підлягає скасуванню за скаргою потерпілого у разі
ухилення обвинуваченого, підсудного від належного виконання обов’язків
по відшкодуванню шкоди, а також у разі вчинення цією особою нового
умисного злочину [17, с. 176].

Загалом погоджуючись з наведеними міркуваннями, вважаємо, що пропозиція
щодо скасування саме за скаргою потерпілого рішення суду про закриття
кримінальної справи з огляду на невиконання винним узятих на себе
зобов’язань, є навряд чи прийнятною з урахуванням того, що на
потерпілого може чинитися тиск з метою, щоби він не звертався з такими
скаргами до правоохоронних органів. Також потерпілий не завжди мати
можливість звернутися із зазначеною скаргою через свій фізичний стан –
хворобу, каліцтво, старість чи з будь-яких інших причин, що заслуговують
уваги.

Крім того, не варто забувати про те, що контроль за забезпеченням
публічного інтересу не можна покладати на приватну особу, якою є
потерпілий. Це повинні робити відповідні правоохоронні органи.

Водночас необхідно передбачити в КПК положення про те, що надавати
докази, які б свідчили про повне відшкодування збитків або усунення
заподіяної шкоди, повинен сам винний. На підтвердження виконання ним
зазначених дій, він міг би надати суду заяву потерпілого чи розписку, де
було б підтверджено цей факт або, наприклад, пред’явити квитанцію, яка б
засвідчувала переказ грошей на рахунок потерпілого тощо.

У випадку, коли потерпілий отримав компенсацію заподіяних злочином
негативних наслідків, але через недобросовісність відмовляється це
підтвердити, винний має право звернутися до суду з клопотанням у
сприянні щодо витребування такого доказу.

З огляду на те, що в чинному законодавстві чітко не визначено межі
свободи сторін у визначенні порядку, способів та інших умов
відшкодування заподіяних збитків та усунення спричиненої шкоди, на
практиці при застосуванні аналізованого інституту можуть виникати деякі
складнощі. Тому існує потреба законодавчого врегулювання цих питань.

Шляхами подальшого розвитку засади диспозитивності може бути закріплення
можливості сторін домовлятися про компенсацію негативних наслідків
злочину не лише самим винним, але й третіми особами; допустимості угоди
про визначення альтернативних способів відшкодування шкоди (усунення
збитків).

Література

Аликперов Х. Освобождение от уголовной ответственности в связи с
примирением с потерпевшим // Законность. – 1999. № 6. – С. 11-13

Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. –
К.: Атіка, 2004. – 296 с.

Воронин В.В. Становление, особенности и проблемы российского
судопроизводства по делам частного обвинения. Автореф. дисс канд. юрид.
наук. – Екатеринбург, 2001. – 25 с.

Воскобитова Л.Л. Правовое регулирование процедуры примирения в уголовном
судопроизводстве / Государство и право на рубеже веков. Криминология.
Уголовное право. Судебное право. – М., 2001. – 202 с.

Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве.
– СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2002. – 544 с.

Головко Л. Некоторые гражданско-правовые вопросы, возникающие в связи с
применением ст. 76 нового Уголовного Кодекса РФ // Российская юстиция. –
1998, № 4. – С. 15-16

Гребенюк І., Соловйов О. Розгляду справ – розумні строки // Урядовий
кур’єр. – 9 грудня 2004 року. – № 295 – С. 8

Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999р. № 606 //
Голос України. ” 2 червня 1999 р. ” № 98 (2100). – С. 4-8

Зер Х. Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и
наказание. – М.: МОО Центр “Судебно-правовая реформа”, 1998. – 354 с.

Касаткина С.А. Публичность и диспозитивность в российском уголовном
процессе. Дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2003. – 255 с.

Катькало С.И., Лукашевич В.З. Судопроизводство по делам частного
обвинения. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1972. – 208 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020