.

Визначення розміру матеріальної шкоди, заподіяної злочином, що підлягає відшкодуванню у кримінальному судочинстві (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
313 7683
Скачать документ

Реферат на тему:

Визначення розміру матеріальної шкоди, заподіяної злочином, що підлягає
відшкодуванню у кримінальному судочинстві

Сьогодні у науковій літературі більшою мірою увага акцентується на
проблемах визначення розміру моральної шкоди, заподіяної злочином, що
підлягає компенсації у кримінальному судочинстві. Що торкається
визначення розміру шкоди матеріальної, то цьому питанню уваги
приділяється менше. І на перший погляд може навіть видатися, що
актуальних питань, пов’язаних з обрахунком заподіяної
суспільно-небезпечним діянням матеріальної шкоди та, відповідно,
визначенням розміру її відшкодування у результаті пред’явлення
цивільного позову у кримінальному процесі, не має. У деяких ситуаціях це
справді так. Проте існує ціла низка обставин, за яких визначення обсягу
матеріальної шкоди, яка підлягає відшкодуванню, насправді є не легким
завданням та викликає на практиці певні труднощі. Окремі аспекти
відшкодування матеріальної шкоди у кримінальному судочинстві, зокрема,
визначення її розміру, розглядалися у роботах таких науковців, як
М.І. Гошовський, П.П. Гурєєв, З.З. Зінатуллін, О.П. Кучинська,
А.Г. Мазалов, В.Т. Нор, В.Я. Понарін, В.С. Шадрін та ін. І хоча шляхи
розв’язання значної кількості проблем як теоретичного, так і практичного
плану у цій сфері було окреслено в працях перелічених та ряду інших
вчених, деякі з них все ж залишаються не достатньо дослідженими і по
даний час. Це обумовлено насамперед тим, що переважна більшість робіт,
які торкаються питань відшкодування матеріальної шкоди у кримінальному
процесі та визначення її розміру ґрунтується на основі Цивільного
кодексу 1963 р., який втратив чинність, та інших нормах цивільного
права, які останнім часом зазнали суттєвих змін. Прийняття нового
Цивільного кодексу (далі – ЦК), а також інші новели цивільного
законодавства та існуюче коло дискусійних питань у літературі в цій
площині потребує нового наукового осмислення окремих аспектів
відшкодування матеріальної шкоди у кримінальному провадженні, що й
ставить своїм завданням дана стаття.

Між розміром заподіяної матеріальної шкоди і обсягом суми, що стягується
з винного та необхідна для її відшкодування, існує прямо пропорційна
залежність. Постановляючи обвинувальний вирок, суд залежно від
доведеності підстав і розміру цивільного позову задовольняє його
повністю або частково чи відмовляє в ньому (ч. 1 ст. 328 КПК).

Одним з завдань цивільного позову у кримінальному судочинстві є
відновлення порушених злочином майнових та особистих немайнових
інтересів потерпілих. Тому з економічної точки зору розмір шкоди, яка
відшкодовується, фактично повинен бути адекватним розміру матеріальної
шкоди, заподіяної злочином. Іншими словами, відшкодувати потерпілому
повинні таку суму грошей, щоб він міг придбати на момент виконання
рішення про таке відшкодування, аналогічне майно до того, яке вибуло з
його володіння внаслідок вчинення злочину чи відновити його, якщо воно
було втрачено чи пошкоджено через вчинення злочину. Від моменту вчинення
злочину та заподіяння ним шкоди до моменту, коли визначається у судовому
рішенні розмір такого відшкодування проходить більший чи менший проміжок
часу. Оскільки за цей період в економіці державі можуть відбутися зміни
то, відповідно, кількісно розмір такого відшкодування відрізнятиметься
від розміру заподіяної шкоди. Стосовно вирішення цих питань цілком
виправдану позицію займає Пленум Верховного Суду України. Відповідно до
його постанови від 25 грудня 1992 р. № 12 з наступними змінами та
доповненнями «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти
приватної власності», вирішуючи питання про кваліфікацію дій винної
особи за ознакою заподіяння потерпілому значної шкоди, судам належить
виходити із вартості викраденого на час вчинення злочину, його кількості
і значущості для потерпілого, а також із матеріального становища
останнього, наявності у нього утриманців тощо. Критерії, що не мають
матеріального змісту (дефіцитність викраденої речі, престижність
володіння нею тощо), при цьому враховуватися не повинні. Розмір
заподіяних потерпілому збитків належить визначати, виходячи з вартості
майна на момент вчинення злочину за роздрібними (закупівельними) цінами.
Це стосується і тих випадків, коли вилучені у потерпілого предмети були
створені ним у результаті трудової діяльності. За відсутності цін на
майно його вартість може бути визначена шляхом проведення експертизи.
Якщо потерпілий придбав майно за ринковими чи комісійними цінами,
вартість повинна визначатися виходячи із цін на час вчинення злочину.
Коли відшкодування в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються у
повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості майна (тобто за
цінами, які дають можливість вільно придбати майно того ж роду і якості
на час розгляду справи), а також неодержані доходи (курсив авторський)
[1, с. 98-99, 101]. Такі ж позиції викладені і в абз. 2 п. 9 постанови
Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 з
наступними змінами та доповненнями «Про практику розгляду судами
цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» [2, с. 97], а також
у постанові від 31 березня 1989 р. № 3 з наступними змінами та
доповненнями «Про практику застосування судами України законодавства про
відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення
безпідставно нажитого майна», в п. 11, 12 якої зокрема зазначається, що
при визначенні розміру шкоди суд має виходити з цін на майно, що діють у
даній місцевості на час розгляду справи, і застосовувати встановлені
нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти,
індекси, податок на добавлену вартість, акцизний збір тощо. На
підприємствах громадського харчування (на виробництві і в буфетах) та в
комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або нестачею
продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими для продажу
(реалізації) цієї продукції і товарів. Розмір шкоди, заподіяної
робітниками та службовцями знищенням або псуванням державного і
громадського майна внаслідок необережних дій (бездіяльності),
визначається за фактичними втратами на підставі даних бухгалтерського
обліку виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних
цінностей за вирахуванням зносу за встановленими нормами. При визначенні
розміру шкоди необхідно застосовувати ціни (роздрібні, оптові,
закупівельні, ціни реалізації та ін.) і відповідні коефіцієнти
(поправочні, кратності), чинні на момент прийняття рішення про
відшкодування шкоди (курсив авторський) [3, с. 279-280]. Аналогічна
норма міститься і в ст. 1192 ЦК, відповідно до якої розмір збитків, що
підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до
реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або
виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Отож, з наведеного можна зробити цілком правильний висновок, що питання
про розмір заподіяної шкоди повинно вирішуватися, виходячи з вартості
майна, яка була для нього встановлена на момент вчинення злочину. А
розмір матеріальної шкоди, яка підлягає відшкодуванню, повинен
обчислюватися, виходячи з цін на аналогічне майно, що діють на момент
розгляду кримінальної справи по суті у суді.

Тривалий час одним з дискусійних у теорії кримінального процесу було
питання щодо можливості чи неможливості відшкодування не лише заподіяної
злочином прямої позитивної шкоди у майні, але й неодержаних доходів. І
хоча на сьогодні діє ряд нових нормативних актів, у тому числі і
законів, які регулюють відносини цивільно-правового характеру, таке
питання все ж не втрачає актуальності. І обумовлено це, насамперед тим,
що у них прямо не зазначено про відшкодування доходів, які потерпілий не
одержав внаслідок вчинення злочину. У літературі ж одна група науковців
заперечує можливість відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди)
у кримінальному процесі у тому числі і засобами цивільного позову
[4, с. 6; 5, с. 15-16; 6, с. 13; 7, с. 38], інша вважає не лише можливе,
але й необхідне їх відшкодування [8, с. 13-14; 9, с. 25-30;
10, с. 40, 44-45; 11, с. 54-55; 12, с. 193-194]. Не вдаючись у детальне
обговорення наведених аргументів за і проти, вважаємо за необхідне
приєднатися до останньої позиції. При цьому, як видається, необхідно
керуватися наступними міркуваннями.

Відповідно до ст. 22 ЦК збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо
договором або законом не передбачено відшкодування у меншому чи більшому
розмірі. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі
знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або
мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які б особа могла реально одержати за звичайних обставин,
якби її право не було порушене (упущена вигода). Якщо особа, яка
порушила право, одержала у зв’язку з цим доходи, то розмір упущеної
вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути
меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила це право. Частина
перша ст. 1166 ЦК встановлює аналогічне правило, яке полягає у тому, що
майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю
особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода,
завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному
обсязі особою, яка її завдала. Під час провадження та вирішення по суті
цивільного позову у кримінальному процесі підлягають застосуванню норми
матеріального цивільного права, а вони, як не важко побачити з цитованих
норм ЦК, встановлюють матеріальну відповідальність у повному обсязі. З
цього, відповідно, слідує, що положення цивільного права про
необхідність відшкодування шкоди у повному обсязі, тобто включення у неї
неодержаних доходів, повною мірою слід застосовувати і при вирішенні
цивільного позову у кримінальній справі. У протилежному випадку при
вирішенні цивільного позову буде порушена норма матеріального
(цивільного) права, яка підлягає безумовному та точному застосуванню
відповідного до свого прямого змісту у таких випадках.

Тривалий час одним із аргументів проти включення в обсяг відшкодування у
кримінальному процесі неодержаних доходів (упущеної вигоди) у літературі
слугувало те, що відповідні норми цивільного законодавства встановлюють
матеріальну відповідальність у повному обсязі лише у сфері договірних
відносин [6, с. 13; 7, с. 38]. Проте на сьогодні законодавець чітко й
однозначно вирішив це питання, позбавивши перспективи будь-якої дискусії
з даного питання. З наведених раніше норм однозначно вбачається, що мова
йде не лише про договірну відповідальність, а про майнову
відповідальність загалом, яка реалізується, в тому числі, і засобом
кримінального судочинства. Більше того, навіть до прийняття чинного ЦК,
який безпосередньо вирішує це питання, названий вище аргумент, поза
всяким сумнівом, не містив ґрунтовних підстав для заперечення можливості
відшкодування неодержаних доходів. Варто погодитися з думкою В.Т. Нора у
тому, що точка зору про недопустимість пред’явлення та задоволення
цивільних позовів у частині вимоги відшкодування неодержаних доходів
(упущеної вигоди) необґрунтована. Вона веде до заперечення можливості
реалізації у кримінальному процесі цивільно-правового принципу
відшкодування заподіяної матеріальної шкоди у повному обсязі. А це,
своєю чергою, ставить під сумнів узагалі доцільність існування інституту
цивільного позову у кримінальному судочинстві (з’єднаного процесу),
оскільки у такому випадку замість зручностей і вигод, пов’язаних з
економією часу, засобів і оперативністю у повному усуненні шкідливих
майнових наслідків злочину, він міг би тільки ускладнити це завдання.
Оскільки з’єднаний процес не в змозі був би забезпечити відшкодування
заподіяної злочином шкоди у повному обсязі, то особи, які зазнали
майнової шкоди або взагалі б ігнорували цей процес, віддаючи перевагу
цивільному, або замість одного процесу (з’єднаного) змушені були б
порушувати для відшкодування неодержаних доходів і цивільний процес.
Нарешті, важко було б зрозуміти логіку законодавця, якщо би він при
встановленні майнової відповідальності за шкоду, заподіяну деліктом, у
тому числі і крайнім його проявом – злочином, ставив правопорушника у
більш вигідне положення, зобов’язуючи його відшкодувати тільки ту
частину заподіяної шкоди, яку складає позитивна шкода у майні, порівняно
з відповідальністю у договірних зобов’язаннях, де невиконання або
неналежне виконання тягне відшкодування як позитивної шкоди, так і
неодержаних доходів [10, с. 44-45].

Обов’язковою умовою можливості відшкодування неодержаного доходу є
реальність його одержання. Тобто, у момент заподіяння злочином шкоди
потерпілому, підприємству, установі, організації останні повинні
створити всі умови для одержання прибутку (наприклад, розпочати випуск
продукції або надати послуги чи підготувати всі матеріальні та
організаційні умови для випуску продукції чи надання послуг). Крім того,
неодержані доходи повинні бути пов’язані з фактом вчинення злочину
причинно-наслідковим зв’язком [9, с. 32].

Позиція про включення неодержаних доходів в обсяг заподіяної
правопорушенням матеріальної шкоди не є абсолютно новою для нашого
законодавства. Ще у древньому Римі поняття майнової шкоди складалося з
двох елементів: 1) damnum emergens, позитивна шкода, тобто втрата того,
що вже входило у склад майна даної особи; 2) lucrum cessans, упущена
вигода, або інакше кажучи, не поступлення у майно даної особи тих
цінностей, які повинні були поступити при нормальному ході обставин
[13, с. 185].

На позиції відшкодування у кримінальному судочинстві неодержаних доходів
нині стоїть і вищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції.
Пленум Верховного Суду України у своїх роз’ясненнях неодноразово
наголошує на необхідності повного відшкодування шкоди, у тому числі і
неодержаних потерпілим доходів. Такі роз’яснення, що підлягають
застосуванню у кримінальних справах можна віднайти, зокрема, у п. 36
постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 з
наступними змінами і доповненнями «Про судову практику в справах про
корисливі злочини проти приватної власності» [1, с. 101], п. 9 постанови
Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 з
наступними змінами та доповненнями «Про судову практику в справах про
відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям
їх працівниками» [14, с. 110-111], п. 9 постанови Пленуму Верховного
Суду України від 27 березня 1992 року № 6 з наступними змінами та
доповненнями «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами
про відшкодування шкоди» [2, с. 96-97], п. 13 постанови Пленуму
Верховного Суду України від 31 березня 1989 р. № 3 з наступними змінами
і доповненнями «Про практику застосування судами України законодавства
про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення
безпідставно нажитого майна» [3, с. 280] та ін.

На вказівку про відшкодування шкоди у повному обсязі, застосування якої
вважатиметься правомірним у кримінальному процесі, можна натрапити не
лише у Цивільному кодексі, але й в інших законах цивілістичної сфери,
зокрема у ст. 224 Господарського кодексу України, ст. 17 Закону України
«Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року з наступними
змінами та доповненнями, ст. 10 Закону України «Про режим іноземного
інвестування» від 19 березня 1996 року з наступними змінами та
доповненнями тощо, а також у численних підзаконних нормативно-правових
актах.

До прикладу, ст. 156 Земельного кодексу України, передбачаючи
відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, поряд з
іншими підставами вказує, що вони можуть бути заподіяні у тому числі
внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання
земельної ділянки. Аналогічну позицію займає «Порядок визначення та
відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» від 19
квітня 1993 року № 284, відповідно до ч. 3 якого, відшкодуванню
підлягають, поряд з іншою шкодою, також і неодержані доходи, якщо вони
обґрунтовані. Водночас примітка цього Порядку формулює поняття
неодержаного доходу стосовно таких ситуацій. Ним вважається доход, який
міг би одержати власник землі, землекористувач, у тому числі орендар, із
земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу)
або тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або
приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням
у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств,
установ, організацій та громадян [15]. І хоча ні у цьому Порядку, ні у
Земельному кодексі чи інших аналогічних нормах, як і у ЦК, прямо не
зазначено, що неодержання такого доходу (упущеної вигоди) може бути
обумовлено вчиненням злочину, і тому ця норма підлягає застосовуванню
при визначенні розміру шкоди, яка відшкодовується у кримінальному
процесі, очевидно, що така позиція і не спростовується. Отож, є всі
підстави визнати ці законодавчі положення такими, що підлягають
застосуванню і стосовно цивільного позову. Наприклад, роз’яснення про
необхідність застосування цих та подібних норм у сфері обрахунку шкоди
(у тому числі і неодержаних доходів), яка підлягає відшкодуванню,
обумовленої вчиненням злочину проти довкілля, вміщене у відповідному
роз’ясненні Пленуму Верховного Суду України. У ньому, зокрема,
зазначається, що при вирішенні вимог про її відшкодування, у тому числі
й при заподіянні шкоди злочинними посяганнями, необхідно керуватися
нормами природоохоронного законодавства, а коли це питання не
врегульоване цим законодавством, – відповідними положеннями цивільного
законодавства та роз’ясненнями, які містяться у відповідних постановах
Пленуму Верховного Суду України [16, с. 221].

Oню у кримінальному судочинстві, зокрема і шляхом цивільного позову,
внаслідок вчинення злочинів проти природи, є доволі утрудненим. Це, в
першу чергу, зумовлено існуванням значної кількості нормативних актів,
які встановлюють спеціальні правила обрахунків шкоди, заподіяної такими
посяганнями. Ці підзаконні нормативно-правові акти доволі часто зазнають
змін, тому при їх застосуванні у конкретних справах слід неухильно
слідкувати за останніми змінами у законодавстві. У них, зокрема,
містяться відповідні формули обрахунку суми шкоди, яка повинна бути
відшкодована за посягання на конкретні об’єкти з чітко визначеними
індексами та коефіцієнтами, встановлений порядок обчислення такої шкоди
тощо [17]. В ряді випадків відшкодування завданої шкоди здійснюється на
підставі такс в залежності від чітко окреслених умов, наприклад, від
речовини, що зумовила забруднення, об’єктів, яким заподіяно забруднення,
транспорту, виду території (зокрема, точно встановлена сума шкоди, яка
підлягає відшкодуванню, за забруднення однією одиницею виміру конкретної
речовини, що спричинила таке забруднення), конкретного виду зелених
насаджень, об’єктів флори та фауни у відношенні яких вчинено протиправне
посягання, що заподіяло шкоду тощо [18].

У законодавстві поряд з визначенням поняття «неодержані доходи (упущена
вигода)» можна віднайти і поняття «очікувані збитки», проте воно є не
загальним, а стосується лише конкретно визначених умов та обставин. Так,
відповідно до «Тимчасової методики визначення очікуваних збитків від
забруднення довкілля при транспортуванні небезпечних речовин та
відходів» від 15 травня 2001 року № 181, очікувані збитки – це збитки,
які потенційно можуть бути завдані фізичній чи юридичній особі, а також
природним ресурсам небезпечним вантажем (небезпечними речовинами та
відходами) під час його (їх) перевезення у випадку непередбаченої
ситуації, наслідком якої є аварійне забруднення довкілля [19, с. 115].
Проте наведене положення, на відміну від неодержаних доходів, не матиме
безпосереднього стосунку до визначення обсягу матеріальної
відповідальності у кримінальному судочинстві.

Досить складним і неоднозначно вирішується у практиці питання про
відшкодування матеріальної шкоди при вчиненні незакінченого злочину.
Окремі науковці вважають, що при вчиненні замаху на злочин чи готування
до нього матеріальна шкода підлягає відшкодуванню у будь-якому випадку,
навіть незалежно від її реального заподіяння. Так, В.С. Шадрін зазначає,
що при будь-якій формі злочинного посягання, навіть якщо створена лише
загроза заподіяння особі моральної, фізичної або майнової шкоди,
виникають підстави для визнання особи потерпілим [12, с. 165], а
відповідно, і право у потерпілого на відшкодування такої шкоди. Подібні
позиції не поодинокі у науковій літературі. Наприклад, А. Ратінов
вважав, що потерпілий буде наявним і у тому випадку, коли шкода не
наступила з незалежних від злочинця обставин, проте могла наступити при
звичайному ході подій. Невдалий замах не позбавляє можливості визнання
потерпілим володільця майна, на яке посягав злочинець [20, с. 33].
В.П. Бож’єв також зауважує, що особа, на інтереси якої було вчинено
замах, повинна визнаватися потерпілим і допускатися до
кримінально-процесуальної діяльності незалежно від заподіяння їй шкоди
[21, с. 168]. Проте з наведеними позиціями навряд чи можна погодитися.
Справді, при замаху чи готуванні може виникнути право на відшкодування
матеріальної шкоди, проте тільки за умови реального заподіяння такої
шкоди. У ситуації створення лише загрози її заподіяння навряд чи можна
визнати наявність такої можливості. Це твердження стосується будь-якого
виду шкоди. Не кожним злочином, у тому числі і незакінченим, може бути
заподіяна матеріальна шкода. Фактичне її заподіяння обумовлюється рядом
обставин конкретної справи, у тому числі, способом вчинення злочину,
стадією, на якій він був припинений тощо. У літературі на сьогодні
загальноприйнятою є позиція: необхідною умовою відшкодування шкоди, є
те, що вона повинна бути наявною, дійсною та реальною на момент розгляду
справи (за окремими винятками, передбаченими ЦК). Якщо дотримуватися
позиції про можливість відшкодування шкоди лише при загрозі її
заподіяння, незалежно від реального настання, то ці вимоги не будуть
дотримані. Більше того, якщо визнати прийнятною таку позицію, то
виходить, що особі матеріальної шкоди по-суті може бути взагалі не
заподіяно вчиненим злочином, зокрема незакінченим, але відшкодувати її
все ж необхідно. Тому виникає цілком логічне запитання: що ж
відшкодовувати потерпілому, коли йому шкоди взагалі насправді не
заподіяно? Які критерії визначення розміру можливої матеріальної шкоди?
Отож, можна зробити висновок, що при вчиненні незакінченого злочину,
відшкодуванню (компенсації) підлягає лише та шкода, що фактично
заподіяна цим діянням, а не створена лише загроза такого заподіяння.
Протилежне формулювання не узгоджується з поняттям потерпілого,
формулювання якого чітко визначає, що ним визнається особа, якій
злочином заподіяно (тобто, заподіяно реально, а не створено лише загрозу
такого заподіяння) шкоду, а також з вимогами, яким повинна відповідати
шкода, що може бути відшкодована (компенсована) у правовому полі. Таке
розуміння шкоди здатне привести, фактично, до збагачення «потерпілого»
за рахунок обвинуваченого внаслідок «відшкодування» йому шкоди, яка
насправді не була заподіяна. Тому можливість відшкодування шкоди реально
не заподіяної, а поставленої лише під загрозу такого заподіяння не можна
визнати підставною.

Виходячи зі змісту ст. 22 ЦК, відшкодування шкоди у меншому чи більшому
обсязі, ніж повному, дозволене і у кримінальному процесі, але лише за
умови, що це передбачено законом. На противагу можливості застосування
норми про матеріальну відповідальність у більшому розмірі, ніж повному,
застосування норми про матеріальну відповідальність у меншому обсязі,
тобто, коли виключається можливість відшкодування неодержаних доходів
(упущеної вигоди) внаслідок заподіяння шкоди діянням, що містить ознаки
злочину, не можливе у кримінальному судочинстві. Це обумовлено тим, що
чинне законодавство не містить спеціального нормативно-правового акта,
яким би передбачалося застосування такої відповідальності у кримінальній
справі. І хоча положення про відшкодування лише прямої дійсної шкоди
вміщені, наприклад, у ст. 130, 132, 133 КЗпП, їх застосування є
неможливим у кримінальному судочинстві, у тому числі і при відшкодуванні
матеріальної шкоди шляхом цивільного позову. Це обумовлено тим, що
однією з умов покладення на працівника матеріальної відповідальності у
повному розмірі шкоди, є заподіяння шкоди підприємству, установі,
організації, діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у
кримінальному порядку (п. 3 ст. 134 КЗпП). Таку норму варто визнати
спеціальною щодо тих, які визначають матеріальну відповідальність
працівників лише у межах прямої дійсної шкоди (ст. 130, 132, 133 КЗпП)
а, відповідно, й такою, що підлягає застосуванню в рамках кримінального
судочинства. Більше того, як зазначає Верховний Суд України у своєму
роз’ясненні, матеріальна відповідальність у повному розмірі шкоди
покладається і у тих випадках, коли шкода заподіяна діями працівника, що
мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, але він був
звільнений від кримінальної відповідальності у зв’язку зі спливом строку
давності для притягнення до кримінальної відповідальності, або з інших
підстав, передбачених законом (пункти 4, 8 ст. 6, ст. 7, 7?, 7?, 8-10
КПК). При винесенні виправдувального вироку (закритті провадження у
кримінальній справі) за відсутністю складу злочину, суд, розглядаючи
справу у порядку цивільного судочинства, вправі з інших передбачених
законом підстав задовольнити позов у межах повного розміру заподіяної
працівником шкоди [14, с. 111]. Подібне правове регулювання можна
віднайти і у «Положенні про матеріальну відповідальність
військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі» від 23 червня 1995 року
№ 243 з наступними змінами і доповненнями. У ньому передбачено норму, що
визначає матеріальну відповідальність осіб, на яких розповсюджується дія
цього положення, лише в межах прямої дійсної шкоди. Водночас п. 13
імперативно визначає, що військовослужбовці і призвані на збори
військовозобов’язані несуть матеріальну відповідальність у повному
розмірі шкоди, заподіяної з їх вини державі, у разі вчинення дій
(бездіяльності), що мають ознаки злочину [22]. Таку норму, відповідно,
слід вважати спеціальною стосовно до норми цього Положення, яка визначає
матеріальну відповідальність лише в межах прямої дійсної шкоди, а отже,
і такою, що підлягає застосуванню у кримінальному судочинстві.

На відміну від неможливості застосування норм про відповідальність у
меншому обсязі, в силу відсутності прямої нормативної вказівки, варто
вказати, що чинне законодавство допускає випадки матеріальної
відповідальності у кримінальному судочинстві у більшому розмірі,
порівняно з відповідальністю у повному обсязі, тобто, так звану кратну
відповідальність. Норми про таку відповідальність у передбачених
законодавчими актами випадках підлягають застосуванню у кримінальному
процесі. На це вказує і Верховний Суд України у своїх роз’ясненнях
(п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року
№ 14 з наступними змінами та доповненнями «Про судову практику в справах
про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам,
організаціям їх працівниками» [14, с. 112]). Не вдаючись у конкретне
перелічування умов, за яких у кримінальному судочинстві застосовується
матеріальна відповідальність у більшому, ніж фактично заподіяно, обсязі,
зазначимо, що Законом України від 6 червня 1995 року «Про визначення
розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації
розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних
металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей», залежно від
конкретно визначених матеріальних об’єктів, яким заподіяна шкода, у тому
числі не виключено, що і злочинними посяганнями, вона встановлена у
подвійному, або ж навіть у потрійному розмірі вартості матеріальних
цінностей, що стали об’єктом правопорушення, за ринковими цінами, що
діють на день виявлення завданих збитків або ж навіть у потрійному
розмірі. Норми про кратну відповідальність містяться також в уже
згаданому вище Положенні. Відповідно до його п. 14 військовослужбовці і
призвані на збори військовозобов’язані за шкоду, заподіяну розкраданням,
марнотратством або втратою зброї та боєприпасів, оптичних приладів,
засобів зв’язку, спеціальної техніки, льотно-технічного, спеціального
морського і десантного обмундирування, штурманського спорядження,
спеціального одягу і взуття, інвентарних речей та деяких інших видів
військового майна, несуть матеріальну відповідальність у 2–10-кратному
розмірі вартості цього майна. Перелік військового майна, нестача або
розкрадання якого відшкодовується винними особами у кратному
співвідношенні до його вартості, затверджується Кабінетом Міністрів
України [22].

Шляхом цивільного позову у кримінальній справі можливе і відшкодування
матеріальної та моральної шкоди внаслідок ушкодження здоров’я, смерті,
каліцтва. На такій позиції стоїть і Пленум Верховного Суду України, який
у п. 29 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в
справах про злочини проти життя та здоров’я особи» зазначає, що при
вирішенні цивільного позову у кримінальній справі про відшкодування
матеріальної чи моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті, каліцтва
або іншого ушкодження здоров’я потерпілого (витрат на лікування,
посилене харчування, протезування, сторонній догляд, поховання тощо),
суди повинні керуватися відповідним цивільним законодавством
[23, с. 82], зокрема Положенням, а також роз’ясненнями із цих питань, що
містяться у відповідних постановах Пленуму Верховного Суду України.

Отож, як бачимо, не дивлячись на зміни, що були внесені у законодавство
останнім часом та спрямовані на врегулювання питань у визначенні розміру
матеріальної шкоди, яка підлягає відшкодуванню у кримінальному
судочинстві, до сьогодні залишається ряд важливих проблем в цьому
аспекті. В першу чергу, це обумовлено існуванням значної кількості
підзаконних нормативно-правових актів, які не завжди дають пряму
відповідь на запитання, які диктує практика, а також доволі часто
зазнають змін, що своєю чергою впливає на доброякісність їх
застосування. Водночас, ряд актуальних питань взагалі вирішено лише на
рівні постанов Пленуму Верховного Суду України, що відповідно, варто
визнати одним з недоліків правового регулювання.

Література

Постанови Пленуму Верховного Суду України (1973–2004). За загальною
редакцією В.Т. Маляренка. Офіційне видання. К.: 2004. – с. 90-102.

Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972–2004). За загальною
редакцією В.Т. Маляренка. Офіційне видання. У двох томах. Том 1, К.: «Ін
Юре», 2004. – с. 91-106.

Постанови Пленуму Верховного Суду України (1973–2004). За загальною
редакцією В.Т. Маляренка. Офіційне видання. К.: 2004. – с. 275-283.

Газетдинов Н.И. Деятельность следователя по возмещению материального
ущерба. Издательство Казанского университета, 1990. – 96 с.

Гуреев П.П. Гражданский иск в уголовном процессе. – М., 1961. – 95 с.

Зинатуллин З.З. Возмещение материального ущерба в уголовном процессе.
Изд-во Казанского университета, 1974. – 99 с.

Мазалов А.Г. Гражданский иск в уголовном процессе. Изд. 2-е, исп. и
допол. М., “Юрид. лит”, 1977. – 176 с.

Гошовський М.І. Характер і розмір шкоди, завданої злочином, як елемент
предмета доказування в кримінальному процесі України. Автореферат дис. …
канд. юрид. наук, Львів, 1997. – 25 с.

Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі
України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 192 с.

Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К.:
«Выща школа», 1989. – 275 с.

Поляков И.Н. Имущественный вред, причиненный преступлением: понятие,
проблемы возмещения // Советское государство и право. – 1989. – № 6. –
с. 52-57

Шадрин В.С. Обеспечение прав личности при расследовании преступлений: –
М.: ООО Издательство «Юрлитинформ», 2000. – 232 с.

Новицкий И.Б. Основы римского приватного права. М., 1972. – 235 с.

Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972–2004). За загальною
редакцією В.Т. Маляренка. Офіційне видання. У двох томах. Том 1, К.: «Ін
Юре», 2004. – с. 107-115.

Збірник постанов Уряду України. – 1993. – № 10. – Ст. 193.

Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах:
Навчальний посібник / Укл. Б.О. Кирись. – Львів: ПАІС, 2005. – с.
215-223.

Методика розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі
внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне
використання водних ресурсів. Затверджено наказом Міністерства охорони
навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 18
травня 1995 року № 37 з наступними змінами та доповненнями; Положення
про порядок обчислення розміру відшкодування та сплати збитків,
заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих
засобів територіальних і внутрішніх вод України. Затверджено наказом
Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної
безпеки України від 26 жовтня 1995 року № 116; Порядок визначення
розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування)
матеріальних цінностей. Затверджено постановою Кабінету Міністрів
України від 22 січня 1996 р. № 116 з наступними змінами та доповненнями;
Методика розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі
внаслідок порушення правил охорони водних ресурсів на землях водного
фонду, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення
правил їх експлуатації. Затверджено наказом Державного комітету України
по водному господарству від 29 грудня 2001 року № 290; Методика
розрахунку збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушень
правил рибальства та охорони водних живих ресурсів. Затверджено наказом
Міністерства аграрної політики України, Міністерства охорони
навколишнього природного середовища України від 12 липня 2004 р.
№ 248/273

Постанова Кабінету Міністрів України від 3 липня 1995 року № 484 «Про
такси для обчислення розміру відшкодування збитків, заподіяних
підприємствами, установами, організаціями і громадянами України,
іноземними юридичними особами та громадянами внаслідок забруднення із
суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх
вод України»; Постанова Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р.
№ 1464 з відповідними додатками «Про такси для обчислення розміру шкоди,
заподіяної лісовому господарству»; Постанова Кабінету Міністрів України
від 19 січня 1998 р. № 32 з відповідними додатками «Про затвердження
такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок
незаконного добування (збирання) або знищення цінних видів риб та інших
об’єктів водного промислу»; Постанова Кабінету Міністрів України від 21
квітня 1998 р. № 521 з відповідними додатками «Про затвердження такс для
обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням
природоохоронного законодавства у межах територій та об’єктів
природно-заповідного фонду України»; Постанова Кабінету Міністрів
України від 8 квітня 1999 р. № 559 з відповідними додатками із змінами і
доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 28
грудня 2001 року № 1789 «Про такси для обчислення розміру шкоди,
заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів»

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди. / Упоряд.:
В.С. Ковальський, Л.П. Ляшко. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – с. 114-126.

Ратинов А. Участие потерпевшего в предварительном следствии //
Социалистическая законность. – 1959. – № 4. – с. 32-34.

Божьев В.П. К вопросу о понятии потерпевшего в советском уголовном
процессе // Ученые записки. Всесоюзный институт юридических наук. – Вып.
15, М., 1962. – с. 152-176.

Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 25. – Ст. 193

Постанови Пленуму Верховного Суду України (1973–2004). За загальною
редакцією В.Т. Маляренка. Офіційне видання. К.: 2004. – с. 73-82.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020