.

Права людини інститут прав людини: до характеристики вихідних засад (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
205 2748
Скачать документ

Реферат на тему:

Права людини інститут прав людини: до характеристики вихідних засад

Однією з неодмінних передумов глибинного пізнання природи та
закономірностей інституту прав людини є з’ясування та формулювання
системи його визначальних засад. Це питання було і є предметом наукових
досліджень багатьох учених. Зокрема, серед праць вітчизняних дослідників
заслуговують на увагу наукові доробки Б. Ебзєєва, І. Ковалева,
Л. Расказова, П. Рабіновича, П. Упорнова, серед зарубіжних – Д. Донеллі,
Ж. Ніва, Г. Цахера.

Ознайомившись з цими працями, можна мати певне уявлення щодо цієї
проблеми. Разом з тим гадаємо, що рівень сучасного пізнання
досліджуваного феномену потребує її розгляду під дещо іншим кутом зору
існуючих напрацювань та запропонувати оновлене її бачення цієї проблеми.

Аналіз правничої літератури, доступної автору, дає можливість виділити
таку систему вихідних засад інституту прав людини:

загальність та формальна рівність можливостей, які становлять інститут
прав людини, щодо усіх однойменних суб’єктів;

невідчужуваність (невід’ємність) таких можливостей;

даність таких прав людині від природи (природність).

Незважаючи на певну термінологічну уніфікацію наведених засад інституту
прав людини, їхні змістові інтерпретації, обстоювані певними групами
вчених-правознавців, істотно відрізняються.

Розглянемо детальніше кожну з вищенаведених ознак феномену прав людини.

Права людини мають бути загальними та рівними для всіх суб’єктів, що
означає, передусім, формальну однаковість можливостей за їхніми
стартовими показниками. Йдеться, власне, про первісні формально рівні
умови, необхідні для реалізації відповідних прав людини [1, с .7].
Незважаючи на самоочевидність значення цієї засади феномену прав людини,
зауважимо, що принцип рівності далеко неоднозначно оцінюється у деяких з
так званих незахідних культур. Справа у тому, що положення сучасної
концепції прав людини, яка чи не найбільше розроблена практикою
міжнародних судових органів (Європейського суду з прав людини, Суду
справедливості Європейських Спільнот), повною мірою застосовуються до
врегулювання так званих горизонтальних відносин, тобто відносин
індивідів поміж собою (скажімо, ч. 2 ст. 16 Загальної декларації прав
людини, за яким “шлюб укладається на основі вільної та повної згоди
сторін”). Власне, “наступ” прав людини на цю горизонтальну (приватну)
сферу, а, відповідно, ламання усталених стереотипів у сфері відносин
чоловіків та жінок, дітей та батьків, саме й і зумовили несприйняття (як
з боку офіційної влади відповідних держав, так і з боку певних груп
їхнього населення) цієї концепції у низці незахідних культур.

У формально-юридичній площині в правових, зокрема міжнародних, актах з
прав людини ознака рівності набуває відображання у формі заборони
дискримінації. Водночас зрозуміло і те, що сам процес реалізації
відповідних прав, так чи інакше, відбувається у прямій залежності від
особистих задатків, здібностей людини. Тому фактичні результати
реалізації однакових за своїми стартовими показниками прав людини не
можуть бути однаковими.

Конкретизуючи поняття загальності та рівності, деякі автори посилаються
на антропоцентричні ознаки людини, які, як свідчить історичний досвід
людства, нерідко були підставою для відмови їй у наданні тих або інших
прав. Йдеться, скажімо, про такі ознаки, як раса, колір шкіри, стать,
національна належність, соціальне походження, майновий стан та й деякі
інші, приблизний перелік яких міститься у міжнароднх актах з прав людини
(до речі, офіційною позицією Європейського суду з прав людини виступає
постулат, за яким вичерпний перелік таких ознак не може бути закріплено
з огляду на постійну диверсифікацію суспільного життя, а, відповідно, й
на неможливість передбачити, а відтак і вичерпно зафіксувати такі
ознаки).

Усі такі (антидискримінаційні) ознаки тією чи іншою мірою знайшли своє
відображення й у відповідних положеннях конституційних актів держав
сучасного світового співтовариства, у тому числі й України, та у
положеннях міжнародних актів з прав людини щодо заборони дискримінації.
Однак це лише певна частина засобів, спрямованих на забезпечення
реалізації засади рівності, яку ми пропонуємо іменувати інструментами
статичного характеру забезпечення ознаки рівності. Щодо другої частини
“знарядь” забезпечення виконання такого завдання, вважаємо, що його
варто позначити термінологічно – засоби динамічного характеру,
спрямовані на забезпечення засади рівності. Адже на практиці
забезпечення “засад недискримінаційності” виступає одним із завдань
регіональних органів захисту прав людини та реалізується на основі
ситуаційного підходу. Прикладом може бути юриспруденція Європейського
суду з прав людини.

Звернемо також увагу на те, що Конституція України, проголошуючи у
ч. 1 ст. 24 рівність чоловіка та жінки, у ч. 2 цієї статті вказує, що
така рівність забезпечується шляхом надання жінкам певних пільг.
Закономірно постає питання, чи не є останнє положення порушенням
принципу рівності, – однієї з основоположних засад інституту прав
людини. Чи не є воно порушенням тих принципів, які викладені у
міжнародно-правових документах з прав людини?

Гадаємо, що аналізоване положення Конституції України слід розглядати у
світлі міжнародних стандартів прав людини, оскільки феномен “позитивної
дискримінації” вже давно відомий як міжнародному праву, так і
внутрішньодержавному законодавству.

Наприклад, законодавство Європейського Союзу (далі – ЄС)
характеризується не лише розвинутою нормативною базою “позитивного”
регулювання дискримінації, але й розвинутими інституційними механізмами
органів Європейського Співтовариства, які покликані виявляти у процесі
їхнього функціонування й існуючі проблеми рівності між чоловіком та
жінкою “в усіх сферах” (за формулюванням Амстердамського Договору) та
оперативно вживати відповідних нормативно-правових заходів для
погодження ситуації. Ефективність зазначених положень установчих актів
ЄС забезпечується не останньою чергою активною діяльністю Суду
Справедливості Європейських Спільнот (далі – ССЄС), за опосередкуванням
якої заповнюються прогалини, які виявляються у законодавстві ЄС.

Зауважимо, що застосування позитивної дискримінації є виправданим не
лише для забезпечення фактичної рівності у гендерних відносинах, але за
певних обставин виявляється навіть необхідним і в інших випадках.
Зокрема, це виявляється у процесі реалізації культурних прав людини.
Реальна здійсненність цієї групи прав потребує значно більше аніж просто
недискримінації. Захист таких можливостей, які втілюють та забезпечують
певний спосіб життя, потребує не просто формальної рівності, а й
спеціальних заходів позитивної підтримки. Фактично постуляція формальної
рівності у площині культурних прав людини у багатьох випадках здатна
створювати серйозну загрозу здійсненню культурних прав. Переконливим
свідченням вищесказаного може служити становище іспанських меншин у США.
Мова, як відомо, є важливою визнаною ознакою культури, і двомовна освіта
є одним із інструментів реалізації культурних прав. Захист такої освіти
щодо іспанських меншин у США потребував, як свідчать факти, значних
“позитивних” зусиль з боку місцевої адміністрації, навіть незважаючи на
опозицію більшості територіальної спільноти.

Прогрес розуміння принципу рівності як підвалини інституту прав людини
яскраво простежується на прикладі законодавства ЄС. Так розділ
“Рівність” Хартії основних прав та свобод людини і громадянина ЄС
включає як засіб забезпечення рівності не лише заборону дискримінації,
але й поважання багатоманітності культур, релігій та мов [2, с. 1].

Отже, говорячи про таку засаду як загальність та рівність прав людини,
слід зважати на суттєвий коректив, внесений розвитком сучасного
суспільства у цей основоположний принцип побудови інституту прав людини.
Як свідчить практика здійснення прав людини, закріплення юридичними
засобами рівних і загальних можливостей для усіх суб’єктів не завжди є
гарантією реалізації відповідного права людини при однакових формально
рівних можливостях людини. Так, за рівних можливостей у разі одночасного
звернення щодо одержання будь-якої роботи здебільшого на практиці
надається перевага особам чоловічої статі. Якщо брати до уваги формально
юридичну сторону справи, то, здавалося б, що жодних суттєвих проблем тут
не виникає, однак статистичні дані свідчать, що “рівні юридичні
можливості” обернулися в реальному житті химерними метаморфозами.

Відтак законодавство деяких розвинутих країн світу, передусім держав –
членів ЄС, передбачає низку юридичних заходів, спрямованих на
забезпечення не просто формально рівних юридичних можливостей для
отримання у наведеному прикладі роботи, а на забезпечення рівного
фактичного результату реалізації права на працю. Тотожним прикладом, але
вже на українських теренах, можна вважати реалізацію права на освіту,
гарантованого Конституцією України. Принципами його реалізації в ідеалі
має виступати рівність та загальність можливостей відповідних суб’єктів,
однак загальновідомо, що законодавство України підзаконного рівня
передбачає умови пільгового вступу для навчання у навчальні заклади для
певних груп громадян, скажімо, за ознаками проживання у сільській
місцевості або ж на територіях, які постраждали від Чорнобильської
катастрофи.

Наведені приклади можуть служити аргументом на користь доповнення
класичного бачення прав людини як загальних та формально рівних
можливостей принципом забезпечення фактично рівного результату
реалізації права відповідно до вимог соціальної справедливості. У цьому,
на нашу думку, знаходять своє відображення у правах людини
загальнолюдські моральні засади.

Аналізовані ситуації є прикладом заповнення наявних фактичних
нерівностей у площині прав людини з огляду на обставини об’єктивного
характеру системою пільг, певних переваг, які встановлюються державою в
особі її компетентних органів. Адже власне держава виступає тією
організацією, яка за визначенням Європейського суду з прав людини та
ряду вчених – правознавців “перебуває у позиції легітимного визначення
загальносуспільних інтересів, а відтак і визначення балансу конкуруючих
конституційно-правових цінностей [8, с. 237].

Ще однією ознакою інституту прав людини, що її відносять до його
принципів, на яких грунтується сучасна концепція прав людини, є
невідчужуваність та природний характер прав людини, причому природність
як суттєва ознака прав людини інтерпретується у літературі неоднозначно.

????]???????¤?$????]?Зокрема, іноді стверджується, що оскільки людина
належить до роду ссавців, то своїм бажанням жити вона нічим не
відрізняється від будь-якої живої істоти. З огляду на це на перший план
виходять інстинкти людини і тому, скажімо, право людини на життя можна
назвати природно-біологічним. Водночас людина є істотою не тільки
біологічною, а й соціальною, тому вона має природно-соціальні права
(прикладом чого може бути її право на гідність, яке виникає та
формується з розвитком суспільних відносин) [3, с. 6].

Видається, що такий (диференційований) підхід до розуміння ознаки
природності прав людини є не зовсім виправданим. Справа у тому, що за
природно-біологічними правами стоять цінності, які у різні періоди
людської історії інтерпретуються по-різному. Те, що ми розуміємо
сьогодні під правом на життя, не вважалося цінністю за умов, коли
застосовувалася кривава помста (вбивство як помста не заборонялося, а
навпаки, спонукалася). Тому, на нашу думку, і так звані
природно-біологічні права, стали цінністю внаслідок саме соціального їх
визнання, зумовленого висхідним, поступальним, зокрема духовним,
розвитком суспільства. У своїй статті “Права людини” Жорж Ніва наводить
вислів, закріплений у Загальній декларації прав людини: “Люди
народжуються вільними та рівними”. Ніва стверджує, що у цій формулі
визначається право людини, яке зовсім не є законом природи, і це право,
як і будь-яке інше, не має сенсу, якщо воно не є визнаним всією людською
спільнотою [4, с. 243].

Окремого з’ясування потребує і така ознака прав людини як
невідчужуваність (чи, іншими словами, невід’ємність) від їхнього носія.
Права людини є такими тому, що являють собою докорінні якості, які
внутрішньо притаманні, “іманентні” людині як життєдіяльнісному суб’єкту
і які не можна відібрати у неї без явної загрози втратити у ній члена
суспільного союзу [5, с. 30].

У літературі пропоновано розуміти цю ознаку так. Деякі автори вважають,
що, зокрема, право власності не можна віднести до невідчужуваних прав
людини, оскільки власник може провести відчуження того чи іншого майна
на основі свого волевиявлення – передати, подарувати, заповісти
[3, c. 23]. Разом з тим, на думку цих же авторів, не викликає сумніву
невідчужуваність таких прав людини як право на життя, свободу, гідність,
фізичну недоторканність. Правом на життя не може розпоряджатися взагалі
ніхто, навіть його носій – людина, оскільки “покликана в світ владним
наказом природи, в більшості випадків за наказом природи вона його і
полишає” [6, с. 68].

Однак останнє твердження спростовується практикою євтаназії (умертвління
безнадійно хворих за їхнім бажанням), яку, до речі, вже легалізовано у
Королівстві Нідерланди, і вирішенням питань, пов’язаних із забезпеченням
права на життя, у практиці органів Євроконвенції. В останньому випадку
навіть це право, “зважується” з іншими суспільними цінностями.

Зокрема, свого часу перед Єврокомісією стояло питання: чи виключає право
на життя можливість проведення аборту? Бачення розв’язання цієї проблеми
Європомісією можна стисло виразити так: якщо навіть і припустити, що
ст. 2 Євроконвеції захищає ненароджене життя, права та інтереси, які
входять до сфери права на життя, зважуються один щодо одного у належний
спосіб [7, с. 604]. Такі ж міркування висловлюються і щодо припинення
життя: “цінність життя, яке підлягає захисту, може і повинно бути
зважене щодо інших прав зацікавленої особи [7, с. 222-223]”.

Тому більш прийнятне, на нашу думку, таке розуміння невідчужуваності
прав людини, коли цю властивість інтерпретують як їх незалежність від
угляду держави і будь-яких інших осіб чи соціальних спільнот, а
відповідно – як неможливість перетворювати права людини на об’єкти
дарування чи (що трапляється значно частіше) відібрання, позбавлення. Що
ж до можливості відчуження предметів, що є об’єктами права власності, то
ми дотримуємося позиції, що відчудження окремих предметів ще не означає
втрату цього права, а тим більше – можливість свавільного позбавлення
його. Свавільне позбавлення (тобто заперечення належності) людини права
власності, не менше ніж позбавлення людини інших прав, впливає на
характер її становища, її “членства” у суспільстві; тому це право є
таким же природним як і, скажімо, право на захист її честі та гідності.

З огляду на викладені міркування вважаємо, що найбільш правильним
розумінням природності як засади інституту прав людини є його соціальне
походження, суспільна генеза. Ці ж міркування дають підставу дійти ще
одного важливого висновку, а саме: з’ясування (виділення) системи засад
інституту прав людини визначально залежить від світоглядно-філософського
підходу до розуміння сутності природи прав людини та їхнього
першоджерела.

У правовій літературі пропоновано декілька таких підходів.

Так, Л.А. Расказов та І.В. Упорнов вважають джерелом природних прав
людини такі фактори:

життєдіяльність людини як розумної істоти (це біологічне джерело
породжує право на життя та право на свободу);

матеріальні умови життя суспільства;

суспільні відносини, які (якщо розлядати з позицій історичного
матеріалізму) визначаються, врешті-решт, матеріальними умовами життя
суспільства. Однак, на думку цих авторів, формування деяких з природних
прав здійснюється під безпосереднім впливом суспільних відносин, а не
самих по собі матеріальних умов життя;

так зване формально-юридичне джерело – нормативні акти держави.

Щодо виділення такого джерела як біологічне, зауважимо, що саме по собі
фізичне існуваня людини (приміром, її перебування на безлюдному острові)
навряд чи могло би породити у неї права, оскільки їх не було б кому
пред’являти. Гадаємо, що детермінуючим фактором породження прав людини
виступатимуть саме суспільні відносини, в процесі розвитку, розгортання
яких власне і формується уявлення про виняткову цінність (унікальність)
людського життя.

Сказане не має на меті заперечити міркування про те, що у сфері захисту
перебувають певні біологічні ознаки людини (наприклад, її фізичне життя
та здоров’я), але вони набувають статус цінності тільки у процесі
опосередкування їх суспільними відносинами. Що ж до уявлення про інші
джерела прав людини – такі як матеріальні умови життя суспільства,
суспільні відносини, нормативні акти, – то його можна дещо уточнити. На
нашу думку, варто бачити відмінність між цими джерелами – між чинниками,
динаміка функціонування яких так чи інакше спричиняє виникнення прав
людини (в аналізованому випадку – це розвиток суспільних відносин та
матеріальні умови цього розвитку), з одного боку, і нормативними актами
– з іншого. Перші є індикатором (показником, результатом) розвитку
матеріальної культури суспільства і, власне, мають прямий вплив на
матеріальну забезпеченість прав людини; другі ж – (нормативні акти) є
своєрідним відображенням правової політики держави, показником рівня
розвитку правової культури.

Щодо значення нормативних актів як джерел прав людини, то, на нашу
думку, розглядати їх треба у більш тісно “прив’язуючи” до держави – адже
вони завжди є лише одним з наслідків діяльності органів держави, яка,
офіційно виступаючи організацією політичної влади всього населення
керується, поряд з цим, своїми власними, “вузькогруповими”, інтересами.

Отже, більш обґрунтованим було б вважати, що визначальним “динаміком”
розвитку прав людини виступають власне суспільні відносини, а не
матеріальні умови життя суспільства. Відображення прав людини у
нормативних актах виступає, скоріше, конкретними характеристиками,
показником рівня розвитку суспільства – у кінцевому, результаті, власне,
наслідком розвитку таких відносин.

Тому не зовсім правомірно, на наш погляд, є зводити в одну площину усі
чинники, які характеризують розвиток інституту прав з різних сторін:
динамічні аспекти – розвиток суспільних відносин, та його результати –
рівень економічного, соціального, культурного розвитку.

Деякі автори відносять до принципів, що на них ґрунтується інститут прав
людини, засаду гуманізму. На перший погляд, видається, що цей принцип не
потребує спеціального декларування – адже кожне з прав людини так чи
інакше спрямоване на задоволення певних потреб та інтересів людини і вже
тому є явищем гуманістичним.

А проте є підстави виділяти цю засаду окремо. Справа в тому, що ідея
гуманізму як ідея людяності акумулює в собі ті досягнення
загальнолюдської думки, які належать до загальнолюдських цінностей:
унікальність, неповторність кожної людської особистості, людяність
відносин, взаємини між індивідами; рівну цінність усіх людей (принцип
їхньої рівності); рівність людських можливостей (принцип
рівноправності); принцип самовизначення (принцип свободи).

Принцип гуманізму лежить в основі положення про те, що людина
розглядається як мета суспільного розвитку, а не його засіб.

Проте специфіка цього принципу полягає у тому, що він підкреслює в
інституті прав людини унікальність кожного окремого людського буття,
існування. Саме цей принцип і відображає цінність кожної людини
незалежно від тих чи інших її антропологічних ознак. Більше того, зміст
принципу гуманізму дає змогу вивести на новий рівень і розуміння
принципу рівності прав людини, з урахуванням надання певних специфічних
можливостей окремим групам населення (дітям, жінкам, інвалідам та ін.).
Тому є підстави вважати принцип гуманізму однією із інтегративних,
системоутворюючих засад побудови інституту прав людини.

Висловимо припущення, що викладене тут розуміння системи засад інституту
прав людини сприятиме поглибленню розуміння природи феномену, що
розгляддається, та його закономірностей, піднесенню цього розуміння на
якісно новий рівень і, що найважливіше, втіленню його у сучасній
науковій концепції прав людини.

Література

Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення (Основи
загальної теорії права та держави): Навч.посібник. – К., 1992.

Петренко Л. Які права в громадянина Європи? – Поступ. – 2000. –
28 верес.

Рассказов Л.П., Упоров И.В. Естественные права человека. – С.-Пб., 2001.

Н. Жорж. Права человека // Опыт словаря нового мышления / Под общ. ред.
Ю. Афанасьева и М. Ферро. – М., 1989.

Мамут Л.С. Декларация прав человека и гражданина 1789 г. – Веха на пути
к универсальной концепции прав человека // Права человека в истории
человечества и в современном мире. – М., 1989.

Ковалев М.И. Право на жизнь и право на смерть // Государство и право. –
1992. – №7.

Van Dijk G. V., Van Hoof Theory and Practice of the European Convention
on Human Rights. – London, 1990.

П. Лерхе Пределы основных прав // Государственное право Германии. – М.,
1994. – Т.2.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020