.

Волосна громада в період входження українських земель до великого князівства литовського (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
268 3729
Скачать документ

Реферат на тему:

Волосна громада в період входження українських земель до великого
князівства литовського

Татаро-монгольське нашестя, князівські міжусобиці, свавілля великого
боярства послабили, а згодом призвели до повного розпаду могутньої
колись Київської Русі. У ХІV ст. історичні події не сприяли розвитку
України. Це був період глибокого політичного, економічного і культурного
занепаду на українських землях.

Володарем усієї території колишньої Київської Русі впродовж майже
80 років вважався монголо-татарський хан.

Саме в цей трагічний і складний для України час почали зміцнюватися
сусідні держави – Литва, Польща, Московія.

Міцна Литовська держава остаточно сформувалася у ХІІІ ст. в процесі
боротьби з німецькими рицарськими орденами і Галицько-Волинським
князівством. Литовські племена нападали на білоруські й українські
землі, відтак білоруські та галицько-волинські князі постійно з ними
воювали. Зрештою, ці племена сприйняли державну організацію на зразок
сусідніх князівств, засади християнства, україно-білоруську мову як мову
знаті, наблизилися до побуту і культурного життя України та Білорусії
(1, с. 41-42(.

Об’єднання литовських земель в єдину державу відбулося у другій половині
ХІІІ – на початку ХІV ст. при князях Міндовгу і Гедиміні(

Після перемоги над татарами на Синій Воді 1363 р(, Князь Ольгерд
витіснив татар із Поділля, а його племінники Коріатовичі встановили
тісні контакти з місцевим населенням, подбали про зміцнення його
оборони, будуючи фортеці у Кам’янці, Смотричі, Бокаті (2, с. 85(.

Захопивши значну частину Білорусії та України (приблизно половину земель
Київської Русі), Велике князівство Литовське стало однією з найбільших
держав у Європі( Литовські князі здобули ці землі майже без зусиль,
сутички відбувалися тільки з татарами( Литовці здобули прихильність
місцевого населення передусім тому, що, воюючи з татарами, виганяли їх з
України( Окрім того, Литовські князі майже не відрізнялися від місцевих
князів і бояр – розмовляли тією ж мовою, майже всі були православної
віри (Любарт, Ольгерд, його сини), добре знали місцеву культуру, звичаї,
дотримувались і шанували їх( “Ми старини не рухаємо, а новини не
вводимо”, – писали вони у своїх розпорядженнях, законах, залишаючи без
змін місцеве самоврядування, господарські установи, правові форми,
місцеві звичаї (3(.

Процес централізації Великого князівства Литовського не був одноразовим
актом( Паралельно з новими адміністративно-територіальними утвореннями
існували деякі дрібні удільні князівства Чернігово-Сіверщини, а також
відроджувалися великі, зокрема Київське і Волинське, які були важливими
осередками збереження місцевих традицій самоврядування. Це визнавала і
великокнязівська влада та зафіксувала у відповідних уставних грамотах
(Волинській та Київській землі)( Дослідниками вже відзначено, що вказані
грамоти, як і привілеї іншим землям Великого князівства Литовського, в
своїй давній частині сягають грамот Вітовта кінця ХІV ст., а окремі
статті – ще давніших угод боярства українських земель з правителями
Великого князівства (4, с. 47,68; 5, с. 81(.

Еволюцію Великого князівства Литовського характеризує певною мірою його
правова система( Д( Дорошенко у “Нарисі історії України,” розглядаючи
вплив Руської правди на формування Литовського Статуту, звернув увагу на
те, що українські дослідники М( Максимейко і С( Борисенок довели, “що за
змістом Литовський Статут поділяється на ті самі рубрики, що й Руська
Правда, і навіть відхилення від прийнятої системи в обох пам’ятках ті ж
самісінькі; вони думають, одначе( що цим ще не установлюється неодмінно
факт рецепції запозичення Литовського Статуту з Руської Правди; ця
подібність, на їх думку, пояснюється тим, що упорядники обох пам’яток
наслідували одні й ті ж зразки й перебували під впливом однакових понять
про правові відносини”(6, с. 130((

Проте ще на початку ХІV ст( Велике князівство Литовське не мало
кодифікованого законодавства( Вирішуючи конфліктні і спадкові справи,
користувалися актами краєвих установ і привілеїв та звичаєвим правом(

1514 р( в Литовському сеймі представники шляхти “подали Великому князеві
прохання, щоб дав писані права і закони( На сеймі 1522 р( справу
порушено знову, проект Статуту був зложений юристами великокняжої
канцелярії, який обговорювався на кількох сеймах і був ухвалений восени
1529 р (6, с. 130(( Статут не був надрукований, а переписувався для
практичного вжитку, тому у списках, які збереглися до нині, трапляються
різні зміни, виправлення, додатки( Перший Литовський Статут мав
13 розділів, кожен з яких поділявся на кілька артикулів( Усіх артикулів
було 264(

У середині ХІV ст. шляхетські права і привілеї дедалі розширялися, що
зумовило потребу знаті закріпити їх у законодавчому акті. В результаті
був виданий в новій редакції так званий Другий Литовський Статут 1566 р(
Цю редакцію здійснювала спеціально обрана в 1551 р( сеймом комісія( Як і
першу редакцію, її обговорювали кілька разів на сеймі, після чого вона
була затверджена( Другий Литовський Статут також не був надрукований(
Він складався з 14 розділів і 366 артикулів( Система і розподіл були ті
ж самі, однак значно розширено розділ про шляхетські права та про карні
злочини(

Проте не встигли другу редакцію Статуту впровадити в життя, як сталася
важлива зміна у житті Великого князівства Литовського, особливо його
українських земель – Люблінська унія( Люблінський сейм ухвалив
виправлення Литовського Статуту, обрав комісію й доручив їй
відредагувати Статут, погодивши його з польськими законами, зокрема так,
щоб по всій Речі Посполитій суд відбувався одним і тим самим способом(
Однак комісія, що складалася з самих лише литовців, не була зацікавлена
виконувати цю директиву і зредагувала Статут так, що в ньому навіть не
згадувалась Люблінська унія, а наполегливо підкреслювалось значення
Великого князівства Литовського як самостійної й повноправної держави,
як і в Статуті 1566 р( До Статуту внесено артикули, які закріплювали
суверенітет Великого князівства Литовського, зокрема Великий князь під
присягою, складеною за себе й за своїх нащадків, зобов’язувався не
порушувати території князівства й знову прилучити до нього землі, від
нього відрізані( До Статуту внесено низку артикулів, які йшли врозріз з
нормами Люблінської унії( Сам проект, розроблений комісією, був
обговорений і доповнений литовсько-руськими сеймиками і спеціальним
з’їздом литовсько-руської шляхти.

Проте і цей проект через його суперечливість з духом і нормами
Люблінського сейму не міг бути прийнятий польськими членами спільного
тепер сейму. Тоді литовські пани й шляхта, використовуючи обставини
війни з Москвою, домоглись від короля Стефана Баторія у 1584 р.
обіцянки, щодо проведення нової редакції Статуту, проте цього не сталося
через смерть короля. У період безкоролів’я мало не трапився розрив між
Польщею й Литвою, і новий король Жигимонт ІІІ затвердив Третій
Литовський Статут 1588 р(, хоча й без ухвали сейму( Статут 1588 р( був
надрукований у Вільні і став діючим правом не тільки на землях
обкраяного Великого Князівства Литовського, але й в українських
провінціях, які відійшли до Польщі( Як справедливо зазначає
Д( Дорошенко, “Статут мав значення не тільки права шляхетського, права
пануючої привілейованої верстви, але й права “посполитого”,
всенародного, і яко такий, служив нормою й для чисто народного, так
званого копного суду. Цей кодекс на цілі століття пережив Велике
князівство Литовське (ще 1819 р( він друкувався як збірник діючих
законів), він зробився національним правом Лівобережної України й був
чинний на значній частині української території мало не до половини
ХІХ ст.” (6, с. 129-130(.

Для селян, селянських дворогосподарств волосної і сільської громади
велике значення мав інший правовий акт: “Устава на волоки господаря его
милости во всем великом княжении литовском” 1557 р( Цим актом була
проведена важлива земельна реформа з метою обмеження селянської
займанщини, піднесення доходів земель, в першу чергу земель Великого
князя, переведення на одностайне оподаткування відповідно до доходу
ґрунту( Було перевірено кількість землі в “селянських руках” і
зафіксовано розмір селянського господарства; введена так звана “волока”,
що рівнялась 19,5 десятини( Кожне селянське господарство одержало 1
волоку, боярське – 2( Примусово вводилася трипільна система( Всі селяни,
“осаджені” на волоках, мали платити певний чинш натурою й грішми, а крім
того, відробляли панщину(

Важливо зауважити, що волочна реформа ще не прикріпляла остаточно
селянина до землі: він міг піти геть, “посадивши” на своє місце іншу
особу, але фактично зробити це було складно( Селяни підпадали під догляд
дрібної адміністрації, втрачалося певною мірою значення давньої
сільської громади, обривався зв’язок, між усіма її членами в одній
спільноті(

Волочна реформа була проведена на Берестейщині, Пінщині й Волині( На
Наддніпрянщині до кінця ХVІ ст. зберігалися старі порядки, аж поки там
не запанували нові, зумовлені з переходом українських земель до Польщі(

Своєрідністю централізації Великого князівства Литовського було те, що
вона здійснювалася відносно слабкою великокнязівською владою і в
ХІV ст. мала досить обмежений характер( Соціально-економічні ж
передумови для остаточної ліквідації удільного ладу в Україні визріли
лише в другій половині ХV ст., коли замість князівств створювалися
воєводства(

Воєводський устрій українських земель Великого князівства Литовського
сформувався поступово і проник в Україну через Литву із Польщі( Однією з
перших (в 1471) статус воєводства набула Київська земля( Приводом до
цього стала смерть київського удільного князя Семена Омельковича
(1455-1470), хоча справжньою причиною цього явища була централізаторська
політика великокнязівської влади, спрямована на обмеження самостійності
українських земель(7, с. 75; 8, с. 3, 112-114(.

На Волині і Брацлавщині воєводства були утворені в 1566 р( З середини
ХV до 60-х років ХVІ ст. у Волинській землі найвищою посадовою особою
був луцький староста, який інколи паралельно виконував обов’язки
маршалка Волинської землі(

У рамках вказаних територіальних структур на Волині, Київщині,
Брацлавщині існував поділ земель (згодом – воєводств) на повіти(

Повітовий устрій у цих регіонах зароджується у другій половині
ХІV ст. Протягом ХІV – ХV ст. кількість і територія повітів не були
стабільними( До середини 60-х років ХVІ ст. повіти являли собою
старостинські округи, тобто верховна адміністративно-судова влада
зосереджувалась у них в руках старост( У Київському повіті функції
старости виконував воєвода київський( Особливістю устрою Брацлавської
землі було те, що Вінницьким та Брацлавським повітами управляли
волинські старости (луцький або володимирський) (3, с. 295-300(.

У межах воєводсько-повітових територіальних структур України формувалися
володіння великих магнатів (“держави”) як особливі
адміністративно-територіальні одиниці, а також зберігалися комплекси
великокнязівських (господарських) і приватних волостей( Волості постають
не тільки як адміністративний підрозділ сільської місцевості українських
земель Великого князівства Литовського, але і як форма територіальної
громади, що еволюціонувала з часів Київської Русі( Тому дослідження цих
територіальних структур дає можливість простежити становлення
традиційних органів місцевого самоврядування України, які, хоча й
зазнали певного зовнішнього впливу в період татаро-монгольської навали
та перебування українських земель у складі Великого князівства
Литовського й королівства Польського, але не були привнесені ззовні (як
воєводський та повітовий поділ), а еволюціонували з давньоруської доби(
Це підтверджується й сучасними дослідниками (9, с. 14((

Термін волость, як свідчить аналіз документальних джерел,
використовувався в двох значеннях (як і в період Київської Русі) – у
вузькому і широкому( Волостю, за традицією, документи називали цілий
повіт і навіть землю чи князівство( Хоча траплялося і навпаки, коли
повітом іменували невеликі територіальні одиниці, зокрема на Волині( Так
у 1502 р(, коли Великий князь Олександр (1492-1506) “пожалував” Микиті
Чапличу село Радохівку, повідомлялося, що воно розташоване “в Жуковском
повете”, а в підтверджувальному листі 1505 р( – “у Луцком повете в
Жуковской волости”(10, с. 465-471((

Проте переважно термін волость використовувався для найменування менших
територіальних одиниць – складових частин повіту(

У деяких випадках українські волості співвідносились із
сотенно-десятковою системою устрою українських земель( Зокрема, на чолі
путивльських волостей ХV ст( документи фіксують сотників (11, с. 6-19((

Волосний устрій українських земель, що перебували у Великому князівстві
Литовському, з одного боку, був результатом трансформації давньоруських
волостей, які на думку В(Ф( Інкіна, вже в період “Галицько-Волинського
князівства являли собою окняжену волосну громаду” (12, 11(, а з іншого –
були результатом утворення нових територіальних одиниць(

На українських землях волості продовжували існувати як територіальні
структури, що, підпорядковуючись представникам великокнязівської влади
чи окремим феодалам, залишались водночас осередками місцевого
самоврядування з відповідними виборними представниками, більшою чи
меншою мірою залежними від свого сюзерена(

Територія волостей, як і територія повітів на українських землях, не
була сталою, на неї впливали різні чинники( Вона могла змінюватися в
результаті захоплення її земель окремими феодалами, великокнязівських
пожалувань волосних поселень або їх частин у приватне володіння,
виділення міста або центрального села із складу волості,
турецько-татарських нападів та ін( Як свідчать джерела, центрами
волостей були міста, містечка та села України, які давали назву волості(
Хоча інколи волость діставала назву від окремих топонімів (назв
місцевостей, річок та ін()(

Простежуючи генезу волосної громади, відзначимо певні її особливості у
відповідних періодах і регіонах( Так на Київщині до складу Мозирського
повіту входили Мозирська, Бчицька та Брагинська волості, в яких волосна
громада зберегла яскраво виражені функції і певну автономність у
вирішенні своїх внутрішніх справ( Зазначена характеристика стосується
всього комплексу великокнязівських подніпровських волостей
українсько-білоруського пограниччя Свислоцької, Любошанської,
Бобруйської, Кричевської, Пропойської, Чечерської, Горвольської,
Річицької, Брагинської, Мозирської і Бчицької)
(10, с. 13-14; 7, с. 183-195(( Останні три з них входили до складу
Київської землі в межах Мозирського повіту( Брагинська волость не
підпорядковувалася мозирським старостам, а як окрема територіальна
одиниця давалась для кормління феодальній знаті( Розташована Рачинська
“волостка” (як її іменують джерела, вірогідно через невелику територію
порівняно з сусідніми Мозирською та Бчицькою волостями) по обох берегах
окрім нижньої течії річки Брагинки – притоки Прип’яті (7, с. 183, 194((

Одна з перших відомостей про “город Брягин” міститься в Іпатівському
літописі під 1187 р( (13, с. 443(( Наприкінці
ХV – початку ХVІ ст. волость перебувала у складі великокнязівського
домену та “жалувалась” в умовне володіння васалом Великого князя( В
1512 р( Брагинська волостка остаточно переходить до князів збаразьких, а
з середини ХVІ ст. – роду Вишневецьких( У цей період вже було порушено
цілісність волосної громади, і деякі села волості перебували в руках
різних власників (14, с. 64((

V

.

Iських земель Великого князівства Литовського( Як і Брагинська волостка,
вони у період Київської Русі входили до складу князівського домену чи
перебували під управлінням князівського намісника(

У ХІV-ХV ст. волості підпорядковувалися великокнязівському апарату
влади( проте поступово переходили спочатку в тимчасове, а згодом і
довічне володіння окремих князів та шляхти( Незважаючи на зміну
державних утворень, до складу яких входили ці волості, і зміну вищих
державних структур, волосні громади зберігали певну автономію у
вирішенні своїх внутрішніх справ, а їхні управлінські органи являли
собою владні структури місцевого самоврядування, правовою основою яких
було переважно традиційне українське звичаєве право(

Особливістю устрою Волинської землі в той період було те, що в її
повітах переважали великі князівські і панські помістя( а також приватні
волості( Натомість кількість господарських (великокнязівських) волостей
була незначною(

У документальних матеріалах Луцького повіту згадувалися Луцька, а також
Козлинецька( Жуковська, Мельницька, Перемишльська, Торговицька,
Млинівська, Чернче-городська та Кілківська волості (10, с. 76, 213-218((
Розміри території і кількість населення у волостях України були різними(
До складу великих волостей входило по кілька десятків сіл і по кілька
сотень селянських господарств( Так на початку останньої чверті ХV ст( в
Кременецькій волості було “человек полчетвертаста” (200)( Наприкінці
ХVІ ст. на Волині в складі Констянтинівської волості було приблизно 70,
в Жеславській близько 50, Полянській – 40, Остро-польській –
приблизно 30 поселень( На Київщині в середині ХVІ ст. у складі
Убортської волості Овруцького повіту було “у всех селах тое волости осем
сот человика” (10, с. 1(( Поряд з цими даними в документальних
матеріалах містяться відомості про українські волості з невеликою
кількістю сільських поселень( Зокрема, у складі Шульженської,
Острозької, Кузьминської волостей на Волині було 20 сіл у кожній (кінець
ХVІ – початок ХVІІ ст.) (15, с. 290-292, 381-382((

Аналізуючи територіальний аспект проблеми( зазначимо, що розміри
українських волостей цього періоду коливалися від 40 до 400 км2(

Волосні громади на українських землях Великого князівства Литовського
пройшли тривалий еволюційний шлях( Певна частина волостей еволюціонувала
з часів Київської Русі, інші ж виникли у вищезгаданий період( Як і в
давньоруський період, волосні громади відрізнялися одна від одної за
їхніми розмірами та значенням(

Деякі волості розросталися і ставали основою повітового устрою, в інших
цей процес зупинявся з різних причин(

У волостях, які існували в рамках повітових структур України, незважаючи
на зміну їхньої юрисдикції (великокнязівські – приватні), у деяких
випадках вдається простежити риси територіальної громади з відповідною
адміністрацією та автономією внутрішнього життя( Вони формували органи
місцевого самоврядування на своїй території.

Волосну громаду очолював волосний староста, якого джерела часто
називають “старцем”( Його обирали жителі волості (“волощани”, “мужі”,
“люди”) на загальних зборах щорічно весною з числа тих волощан, які б
були “люди добрые а годные, кого волость усхочет, и которые б за людьми
стояли, и правду чинили”( Про це свідчать документальні джерела
(9, с( 24((

Представники великокнязівських урядів на місцях брали з волості при
виборах старости встановлену заздалегідь плату: “как межи себе по весне
собравши ся з мужми поспол, котрого межи себе старца уставити хочем, –
повідомляла громада, – от того наместник берет на нас п’ять коп грошей,
а на воєводу другую п’ять коп грошей берет” (16, с( 47-60(( Причому така
плата з’являється на початку ХVІ ст. і була “новиною” для волощан, а
тому громада скаржилася на намісників великому князю( Проте дедалі більш
помітним стає прагнення господарських намісників обмежити права волості
у виборах старост не тільки шляхом нав’язування своїх ставлеників, але й
введенням податків за вибори і значним їх збільшенням( Волосна устава
1560 р( зберігала посаду старця (старости) як представника волосного
самоврядування( Відтоді старця (старосту) на посаду призначала місцева
адміністрація із запропонованих волостю кандидатів (17, с. 292((

Особливістю управління волостями було те, що в деяких регіонах їхнє
керівництво очолювали сотники(

Сотенна система територіального устрою українських земель має глибоке
коріння( Сотники поряд з десяцькими і тисяцькими відомі ще з часів
Володимира Святославовича (980 – 1015)( Причому тисяцькі були майже у
всіх головних містах Київської Русі (Києві, Чернігові, Володимирі,
Новгород-Сіверському та ін() (13, с( 198, 211; 18, с( 116-117(( У
ХІІІ ст. сотні згадувались у грамоті волинського князя Мстислава під
1294 р(, який покарав жителів Берестейської землі, наклавши на них таку
данину: “со ста по 2 лукне меду, по 2 овцы, по 15 десятков лну, а по
100 хлеба(((“, а по толку со всякого ста, а на горожанях 4 гривни кун”
(13, с( 613((

Сотня як форма сільського територіального устрою пройшла тривалий шлях
еволюції з періоду Київської русі, зберігши і в ХVІ ст. головні свої
риси( Щоправда, в процесі еволюції сотенної системи вона об’єдналася з
міською громадою( Це було пов’язано частково із розростанням міської
території, коли найближчі десятки і сотні потрапляли в межі міста,
стаючи його передмістями і вулицями, а, можливо, із перенесенням
сотенно-десяткової системи на міське населення (15, с( 51-52((

Аналіз джерел показує, сотники – керівники волосних громад були в
досліджуваний період лише на північному сході Київщини, хоча залишки
сотенної системи приміських територій збереглися в Київському, а також у
Кременецькому та Володимирському повітах на Волині(

Волосні старости (старці), сотники репрезентували свою волость у
відносинах з іншими волостями, господарськими намісниками або окремими
феодалами( В разі потреби старости, сотники та інші авторитетні “мужи
добрые” зверталися до представників влади і навіть до великого князя з
проханнями, які стосувались інтересів їхньої волості( Так у 1494 р(
староста Завшської волості Овруцького повіту та інші волощани звернулися
до великого князя з проханням звільнити їх від виконання повинностей у
зв’язку з татарським спустошенням(19, с. 535((

Великий князь з свого боку здійснював відповідний контроль за діяльністю
волосних громад( Коли у волості приїжджали князівські ревізори, старости
давали їм необхідні відомості( Так було під час ревізії українських
замків у середині ХVІ ст. Зокрема, в 1552 р( “про повинності и подачки”
волостей Мозирського замку повідомляли: “З волости Мозырской старец
волостный Гаврило Зрубович((( а з волости Бчицкое старец Микита
Каленикович” (19, с. 615-616(( У разі потреби волості старости скріпляли
свої відомості, інші офіційні документи (свідчення, присягу) своїм
підписом і печаткою (20, с. 202((

Важливо відзначити, що представники вищих державних структур Великого
князівства Литовського і сам великий князь визнавали обраних волощанами
старост та їхні права в управлінні волостями( Хоча намісники, тимчасові
державці волостей, а також окремі феодали прагнули максимально
контролювати всі сторони волосного життя(

Про помітну роль старост, сотників свідчив і той факт, що саме їм
адресували великокнязівські грамоти, які направляли у волость
(10, с. 12-13(( У приватних волостях посада старости також мала неабияке
значення( З переходом волості у приватне володіння старости залишалися
на чолі волосної громади з ними, як правило, сюзерен вирішував всі
важливі справи( Так, виборний староста очолював Кам’янецьку волость
(Овруцький повіт) і в середині ХVІ ст., хоча вона перебувала у володінні
Віленського капітулу ще з початку ХV ст.

Церковні служителі свої послання щодо волосних справ направляли через
“врадника” на ім’я місцевого старости( Здебільшого вони починалися так:
“От прелатов каноников всих костела головного Виленского святого
Станислава мужем нашем волости Каменицкой, так теж и старцу нашому
Каменицкому Проню (((”

Інколи сюзерен викликав до себе старосту і старших мужів волості для
звіту про виконання певних доручень( Так було у 1554 р(, коли віленські
священнослужителі, доручивши старості і всій волості Кам’янецькій “жеби
есте замок робили”, зобов’язали волощан “а скоро доробивши того города,
абы ты, старче, взявши з собой мужов пять або шесть, до нас до Вильни
приехал(”

У разі непокори і “свовольств” з боку волощан власники волостей могли
вчинити розправу як з “рядовими мужами”, так і з волосною адміністрацією
(21, с. 133((

Для вирішення важливих питань волосного життя староста збирав волощан на
віча, куда, як правило, приходили всі голови господарств, часто були
присутні жінки і діти( На традиційному місці у зазначений час вони
обговорювали питання виплати волостю податків, частку спільних волосних
коштів, розмежування земель, спірні питання і судові справи(

У ХVІ ст. такі збори жителів волості дедалі частіше в документальних
матеріалах називали копою( Більшість справ, які розглядались у цей
період на копах, була присвячена розслідуванню злочинів( В окремих
випадках старости скликали на копу жителів декількох волосних громад(
Зокрема, в документі 1594 р( повідомлялося, що в Луцькому повіті на
Волині “вод луг давного звычаю и права посполитого люди волостей разных
купу збырали”( У таких випадках старости стежили за приходом усіх
волощан на копу, а перед її початком звітували зібранню, хто прийшов а
хто, і з якої причини не з’явився(

Повсякденні нескладні судові справи старости з допомогою “людей добрых”
вирішували самостійно (межові, бортні суперечки тощо)( Якщо у волості
конфлікти і судові справи не були вирішені, то їх розв’язання доручалося
великокнязівським представникам (ревізорам), які виїжджали у волость за
даниною або за “недоимками”( Так у 1500 р( з цією метою у подніпровські
волості на українсько-білоруське пограниччя виїхав намісник перелайський
Богуш Боготвинович, а старостам і волощанам повідомляли: “Которые промеж
вас дела обидные будут, кому о чем, ((( до него будеть и мы казали емуж
о том промежи вас досмотрети и справедливость тому вчини ты”
(16, с. 75, 81-86(( У подібних випадках старости виступали в ролі
помічників, беручи участь у суді намісника, а у приватних волостях – у
доменальному суді власника(

Отже, вічові зібрання і старости, крім нормотворчих,
виконавчо-розпорядчих, виконували й судові функції, вони були ще й
судовими органами волості, у компетенцію яких входило вирішення багатьох
цивільних і кримінальних справ( Вищою судовою інстанцією були в
господарських волостях суд намісника (з 60-х років ХVІ ст. – повітові
суди), а в приватних – суд феодала(

Важливою функцією старости у волосній громаді було регулювання збирання
волосних податків, які, здебільшого, накладалися на волость у цілому( А
вже староста з керівниками сіл і “людми добрыми” волості робили “розруб”
цих податків на окремі сільські громади, а ті своєю чергою, – на
господарства( У разі занедбання окремих господарств волость або просила
дозволу на скасування податків з них, або змушена була “розкидати” на
наявних волощан цю суму (10, с. 2, 19, 48((

Щоб не сплачувати за втікачів, волость була зацікавлена в збереженні
постійної кількості жителів, здатних виконувати повинності, отже,
об’єктивно волосна адміністрація прагнула протидіяти втікачам( До цього
її спонукала і великокнязівська влада, яка зобов’язувала волосних
старост та керівників сільських громад, які входили до складу волості,
розшукувати втікачів і повідомляти урядників про їх місцеперебування(

Важливою функцією старости і волосної адміністрації було збирання коштів
“на их потребу волостную”( Старости та “мужи добрые” визначали кількість
необхідних коштів і оголошували про їх збирання( З часом, особливо в
першій половині ХVІ ст., виникали конфлікти між старостами і волощанами,
“иж старцы частые меты мечуть на волость, и тыл пенязи беручи, на свои
потребы оборачивают”( Траплялися випадки, коли волость з цього приводу
скаржилася на свого старосту великому князю, який прагнув обмежити
збирання загальних волостних коштів, бо їх зростання зменшувало платіжну
спроможність волощан, а отже, і надходження в центральну казну( Тому в
ХVІ ст. великі князі прагнули і цей аспект діяльності адміністрації
волосної громади поставити під контроль своїх намісників, з одного боку,
і рядових волощан, – з другого(

Устрій українських волосних громад був різноманітний( Волость( як
правило, складалася з більш-менш згуртованих груп дворищ, селець, селищ(
Документально дворища як складові волосної громади зафіксовані на
Волині, Київщині і Брацлавщині були служби (господарські комплекси), а у
волостях Київщини згадувалися “потуг” і “тягл” (9, с. 31-32((

Волосна громада мала чітко визначену територію, яка складалася не тільки
з ділянок, відособлених зазначеними господарствами, орних земель та
угідь, але охоплювала оброблені волостю землі загального користування та
незаймані цілинні ділянки( Цілинні ділянки могли займати лише жителі
певної волості за умови виконання додаткових повинностей, за чим стежили
волосні старости( Важливою господарською функцією волосної громади та її
адміністрації було регулювання землекористування примусових сівозмін,
щоб уникнути потрави посівів під час випасу громадської худоби( Старости
і волощани слідкували за збереженням цілісності території громади і
рішуче виступали на захист волосних земель від посягань сторонніх осіб
(16, с. 100-108((

Література

Кульчицький В(С(, Настюк М(І(, Тищик Б(Й( Історія держави і права. –
Львів: Світ, 1996(

Історія України( / Кер. авт( кол( Ю(Зайцев( – Львів: Світ.1996(

Грушевський М.С. Історія України – Руси: В11т., 12 кн. / Редкол.:
П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1991.

Ясинський М( Уставные грамоты Литовско-Русского государства( – К(, 1889(

Шабульдо Ф(М( Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества
Литовского( – К(, 1987(

Дорошенко Д(І( Нарис історії України( – Львів: Світ, 1991(

Клепатський П(Г( Очерки по истории Киевской земли( – Одесса, 1912( –
Т(1( (Литовский период).

Крикун Н( Административно-территориальное устройство Правобережной
Украины в ХV – ХVІІІ вв( Границы воеводств в свете источников( – К(,
1992(

Гурбик А(О( Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній
Україні (волость, дворище, село, сябрина спілка) – К(, 1998(

Любавский М(К( Областное деление и местное управление Литовко-Русского
государства ко времени издания первого Литовського Статута( – М(, 1892(

Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России(– К(, 1916( –
Вып. 2(

Инкин В(Ф( Крестьянский общинный строй в Галицком Прикарпатье (Опыт
сравнительного изучения поземельных союзов): Автореф( дис. д-ра истор.
наук. – Львов, 1978(

Летопись по Ипатському списку( – СПб, 1871(

Акты Литовско-Русского государства, изданные М(В( Довнар-Запольским( –
М(, 1899(

Архив Юго-Западной России, издаваемой временной комиссией для розбора
древних актов( – К(,1859( – Т(1( – Ч(VІ(

Довнар-Запольський М(В( Очерки по организации западно-русского
крестьянства в ХVІ в( – К(, 1905(

История крестьянства СССР( – М(, 1990( – Т(2(

Линниченко И(А( Черты из истории сословий Юго-Западной (Галицкой) Руси в
ХІV–ХV вв( – М(, 1894(

Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией(
– СПб( 1915( – Т(27(

Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и издаваемые
Археографической комиссией( – СПб( 1846( – Т(1(

Археографической сборник документов, относящихся к истории
Северо-западной Руси( Вильно, 1867( – Т(1(

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020